Проїхати ще трохи, щоб забрати своїх. Загибель і перепоховання бойового медика (цикл про оборону Чернігова)
На узбіччі траси біля пагорба неподалік села Новоселівка під Черніговом досі (у березні 2023 року) стоїть обгорілий і прострелений з усіх боків білий "Рено Доккер". Це спомин про запеклі бої за Чернігів, що точилися тут у лютому-березні 2022 року.
Цей матеріал — частина спільного проєкту ТЕКСТІВ і чернігівської газети "Вість".
Детальну інтерактивну реконструкцію боїв під Новоселівкою дивіться тут.
Автомобіль, у якому їхав за пораненими бойовий медик Володимир Андрійченко, молодший лейтенант 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, 16 березня розстріляли росіяни. Батько шукав його тіло й урешті знайшов, уже коли російська армія відступила з півночі України.
![Розстріляне авто Володимира Андрійченка біля траси під Черніговом](/media/images/1uNcASQ-6XSriRQvfRX-FkVO1853-DYFIIwJCer2CtTkyiE.original.jpg)
Неподалік розстріляного “Рено”, на місці загибелі Володимира, встановлено металевий хрест, біля нього – квіти, цукерки, проскурка.
— Не буває й хвилини, щоб не згадував сина, – ледь стримує сльози в розмові з нами його батько, 62-річний Леонід Андрійченко. Він розповідає, що Володимиру в тій битві поставили завдання вивозити поранених і загиблих з поля бою. Дали машину "Рено Доккер", у якій прибрали перегородку, щоб класти людей. На ній намалювали червоний хрест, щоб було видно, що це автомобіль медичної допомоги (раніше належав фірмі).
![Хрест на місці загибелі Володимира Андрійченка](/media/images/aLONfQ8WrTd0xzAzE2LesidVsTJI4-g8acxHykoEGtm1EON.original.jpg)
До великої війни Володимир Андрійченко працював медичним представником, знав тисячі найменувань препаратів, які ліки від чого допомагають.
Уперше пішов добровольцем ще у 2015-му – коли повернувся з Майдану, воював на Донбасі, в Олексіївці на Кримському перешийку. Повернувся навесні 2016 року. Доки служив, вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища. Навчався заочно, закінчив у 2018 році. У Чернігові очолював обласний осередок Комітету виборців України.
– Він як лейтенант міг би й не їхати сам, – зауважує батько. – Проте не ховався за чужими спинами.
У його "Рено" вміщувалося восьмеро осіб, за день він робив чотири ходки. За десять днів устиг вивезти десятки захисників.
10 березня 2022 року Володимиру Андрійченко виповнилося 37 років.
![Володимир Андрійченко – фото з його фейсбук-сторінки](/media/images/uWmB8WeFWdx2X5J9lKzYDtLnV-vc1W_BgTFlLaz1pfNbBER.original.jpg)
"Утретє ДН доводиться зустрічати не в родинному колі, а в оточенні побратимів, – написав він на своїй фейсбук-сторінці. – Попередні були на Донбасі, цьогорічне — в рідному місті-герої Чернігові. Нині я хотів би подякувати всім, хто так чи так долучився до боротьби. Разом і до кінця! Р. S. За день народження пиво виставлятиму на Красній площі Москви в день Перемоги".
Саме того дня батько востаннє розмовляв з сином. Побажав йому та побратимам вижити, просив берегти себе.
З кожної поїздки Володимир повертався ввечері з пробитими колесами, їхав лагодити колеса до молодшого брата Андрія. Уранці знову вирушав за пораненими.
Від молодшого сина батько й дізнався, що Володимир не повернувся додому 16 березня – й поїхав його шукати.
![Леонід Андрійченко, батько Володимира Андрійченка](/media/images/YGJh3RVBgIQwKhMWPMOJZLcW7SMkHIMxgaqv1Ng38Ue7pPt.original.jpg)
Як усе сталося, довідався зі слів його командира Стаса Щербини. Вони вдвох того дня поїхали забирати поранених. Вова був за кермом. У Новоселівці їх почали обстрілювати з трьох боків. Вони вистрибнули з машини на узбіччя й заховалися. А потім Вова заскочив у авто, проїхав ще метрів 200 уперед, розвернувся, щоб повертатись у Чернігів, і спробував заїхати хоч трохи вище на пагорб, щоб забрати поранених (там була перша лінія оборони). Цієї миті неподалік з’явилася ворожа ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Вони бачили червоний хрест на машині, однак розстріляли її. Уже потім авто хтось підпалив.
Забрати його тіло не змогли – позиції захопили росіяни. Батько зважився звернутися за допомогою до отця Ігоря з Троїцького собору Чернігова – щоб він домовився з росіянами, але не вдалося. До місця загибелі Володимира він дістався лише 1 квітня.
![Місце, де йшли бої. Автомобіль Володимира Андрійченка стоїть понад трасою, приблизно посередині цього фото, біля зеленого пагорба. Фото з військового дрона, зняте після відступу росіян, квітень 2022 року.](/media/images/final_view_1.original.png)
Знайшов на узбіччі згоріле авто, поруч була глибока яма в асфальті, наче пострижені ножицями дерева, розбиті лінії електропередач. За 15 м від машини побачив устромлену штикову лопату, а під вербою неподалік – бушлат Володимира. Під ним було портмоне, там 1000 грн і посвідчення учасника бойових дій. Виглядало так, наче хтось спеціально залишив речі там, щоб їх могли знайти.
Трохи далі у кюветі розгледів хрест з вербових гілочок, зв’язаний вербою. Зрозумів, що там поховали його сина. Але забрати його тіло того дня теж не зміг. Нагодилися військові, звеліли нічого не чіпати, поки не пройшла зачистка – могила й тіло могли бути замінованими. На дорозі міни лежали у два-три ряди, навколо було чимало розтяжок.
Наступного дня, після розмінування, військові разом з батьком Володимира повернулися, узяли трос і гаки, щоб діставати тіло, близько не підходили.
– Я сам руками розгрібав його могилу, – згадує батько. – Було холодно, тіло його не розпухло, хоча й минуло два тижні. Лише лице посиніло. Я відразу впізнав свою дитину, він був у формі. Підняв його за ремінь. В нього був задертий светр, на тілі побачив рани. Хлопці допомогли донести тіло до машини.
У довідці про причину смерті написали: "численні осколкові поранення грудної клітини та черевної порожнини".
Поховати сина батьки змогли лише 7 квітня – труни тоді були в дефіциті, загиблих ховали у траншеях у Ялівщині. Друзі Володимира допомогли знайти труну й місце для окремої могили. Перевдягнути сина у вишиванку батьки не змогли. Поклали у труну вишиту подушку, берці, військову форму й козацьку шаблю, яку йому колись подарували. Він ще раніше просив дружину поховати його у вишиванці та з шаблею в разі загибелі.
У Володимира залишилася дружина і 13-річна донька. 24 лютого вони виїхали до родичів у село Михайло-Коцюбинське й опинилися там в окупації. Сиділи під час обстрілів у шкільному підвалі. Дитина після того почала заїкатися, але це вдалося подолати.