Проїхати ще трохи, щоб забрати своїх. Загибель і перепоховання бойового медика (цикл про оборону Чернігова)
На узбіччі траси біля пагорба неподалік села Новоселівка під Черніговом досі (у березні 2023 року) стоїть обгорілий і прострелений з усіх боків білий "Рено Доккер". Це спомин про запеклі бої за Чернігів, що точилися тут у лютому-березні 2022 року.
Цей матеріал — частина спільного проєкту ТЕКСТІВ і чернігівської газети "Вість".
Детальну інтерактивну реконструкцію боїв під Новоселівкою дивіться тут.
Автомобіль, у якому їхав за пораненими бойовий медик Володимир Андрійченко, молодший лейтенант 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, 16 березня розстріляли росіяни. Батько шукав його тіло й урешті знайшов, уже коли російська армія відступила з півночі України.
Неподалік розстріляного “Рено”, на місці загибелі Володимира, встановлено металевий хрест, біля нього – квіти, цукерки, проскурка.
— Не буває й хвилини, щоб не згадував сина, – ледь стримує сльози в розмові з нами його батько, 62-річний Леонід Андрійченко. Він розповідає, що Володимиру в тій битві поставили завдання вивозити поранених і загиблих з поля бою. Дали машину "Рено Доккер", у якій прибрали перегородку, щоб класти людей. На ній намалювали червоний хрест, щоб було видно, що це автомобіль медичної допомоги (раніше належав фірмі).
До великої війни Володимир Андрійченко працював медичним представником, знав тисячі найменувань препаратів, які ліки від чого допомагають.
Уперше пішов добровольцем ще у 2015-му – коли повернувся з Майдану, воював на Донбасі, в Олексіївці на Кримському перешийку. Повернувся навесні 2016 року. Доки служив, вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища. Навчався заочно, закінчив у 2018 році. У Чернігові очолював обласний осередок Комітету виборців України.
– Він як лейтенант міг би й не їхати сам, – зауважує батько. – Проте не ховався за чужими спинами.
У його "Рено" вміщувалося восьмеро осіб, за день він робив чотири ходки. За десять днів устиг вивезти десятки захисників.
10 березня 2022 року Володимиру Андрійченко виповнилося 37 років.
"Утретє ДН доводиться зустрічати не в родинному колі, а в оточенні побратимів, – написав він на своїй фейсбук-сторінці. – Попередні були на Донбасі, цьогорічне — в рідному місті-герої Чернігові. Нині я хотів би подякувати всім, хто так чи так долучився до боротьби. Разом і до кінця! Р. S. За день народження пиво виставлятиму на Красній площі Москви в день Перемоги".
Саме того дня батько востаннє розмовляв з сином. Побажав йому та побратимам вижити, просив берегти себе.
З кожної поїздки Володимир повертався ввечері з пробитими колесами, їхав лагодити колеса до молодшого брата Андрія. Уранці знову вирушав за пораненими.
Від молодшого сина батько й дізнався, що Володимир не повернувся додому 16 березня – й поїхав його шукати.
Як усе сталося, довідався зі слів його командира Стаса Щербини. Вони вдвох того дня поїхали забирати поранених. Вова був за кермом. У Новоселівці їх почали обстрілювати з трьох боків. Вони вистрибнули з машини на узбіччя й заховалися. А потім Вова заскочив у авто, проїхав ще метрів 200 уперед, розвернувся, щоб повертатись у Чернігів, і спробував заїхати хоч трохи вище на пагорб, щоб забрати поранених (там була перша лінія оборони). Цієї миті неподалік з’явилася ворожа ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Вони бачили червоний хрест на машині, однак розстріляли її. Уже потім авто хтось підпалив.
Забрати його тіло не змогли – позиції захопили росіяни. Батько зважився звернутися за допомогою до отця Ігоря з Троїцького собору Чернігова – щоб він домовився з росіянами, але не вдалося. До місця загибелі Володимира він дістався лише 1 квітня.
Знайшов на узбіччі згоріле авто, поруч була глибока яма в асфальті, наче пострижені ножицями дерева, розбиті лінії електропередач. За 15 м від машини побачив устромлену штикову лопату, а під вербою неподалік – бушлат Володимира. Під ним було портмоне, там 1000 грн і посвідчення учасника бойових дій. Виглядало так, наче хтось спеціально залишив речі там, щоб їх могли знайти.
Трохи далі у кюветі розгледів хрест з вербових гілочок, зв’язаний вербою. Зрозумів, що там поховали його сина. Але забрати його тіло того дня теж не зміг. Нагодилися військові, звеліли нічого не чіпати, поки не пройшла зачистка – могила й тіло могли бути замінованими. На дорозі міни лежали у два-три ряди, навколо було чимало розтяжок.
Наступного дня, після розмінування, військові разом з батьком Володимира повернулися, узяли трос і гаки, щоб діставати тіло, близько не підходили.
– Я сам руками розгрібав його могилу, – згадує батько. – Було холодно, тіло його не розпухло, хоча й минуло два тижні. Лише лице посиніло. Я відразу впізнав свою дитину, він був у формі. Підняв його за ремінь. В нього був задертий светр, на тілі побачив рани. Хлопці допомогли донести тіло до машини.
У довідці про причину смерті написали: "численні осколкові поранення грудної клітини та черевної порожнини".
Поховати сина батьки змогли лише 7 квітня – труни тоді були в дефіциті, загиблих ховали у траншеях у Ялівщині. Друзі Володимира допомогли знайти труну й місце для окремої могили. Перевдягнути сина у вишиванку батьки не змогли. Поклали у труну вишиту подушку, берці, військову форму й козацьку шаблю, яку йому колись подарували. Він ще раніше просив дружину поховати його у вишиванці та з шаблею в разі загибелі.
У Володимира залишилася дружина і 13-річна донька. 24 лютого вони виїхали до родичів у село Михайло-Коцюбинське й опинилися там в окупації. Сиділи під час обстрілів у шкільному підвалі. Дитина після того почала заїкатися, але це вдалося подолати.
