Донецьк — Херсон — Дніпро — приліт. Історія родини, у квартиру якої прилетіла ракета. Ольга та Євген не здаються

З Донецька в Херсон

Обоє народилися та виросли в Донецьку, там навчалися і працювали до 2014 року. Євген був знаним у місті лікарем-хірургом, працював завідувачем відділення в одній з місцевих лікарень. Ольга за першою освітою – фінансистка, вона успішно реалізувалася в банківській сфері, але, як каже, душею завжди тяжіла до психології. Тому згодом розвинула власну справу й започаткувала Botvinova Education Centr.

У 2014-му Росія відкрито розпочала свою збройну агресію проти України. Окупація Криму та частини Донбасу мала жахливі наслідки для кожного українця, хоч би де він був, попри те, що війну й вважали неоголошеною. Спочатку жителям окупованих територій було важко оцінити, наскільки серйозними є російські наміри.

– Ми сподівалися, що бойовики підуть назад і все швидко закінчиться. Але побачили, що ситуація щодня стає дедалі напруженішою. Ми з чоловіком і тоді ще 12-річним сином бачили себе лише в Україні, тож були налаштованими категорично, – каже Ольга. – Із двома невеликими валізами залишили Донецьк, власну квартиру, друзів, знайомих… і поїхали в нове життя. У Херсон.

Місто розташоване за 500 км від першого дому. Тут Євгену запропонували роботу в обласній лікарні.

Євген та Ольга Ботвинови

– Почали життя з чистого аркуша. Ми не мали в Херсоні ні друзів, ані родичів. Раніше чули лише, що це місто кавунів і помідорів. Поступово, крок за кроком, будували нову історію. Не скажу, що нам було легко. Ми орендували житло, шукали можливостей для саморозвитку, сина віддали до школи. Дехто з місцевих не розумів, чому ми переїхали, нас називали переселенцями. Але ми йшли вперед. Разом, – каже Ольга.

Жінка почала вивчати психологію в університетах, відвідувала різні курси й міжнародні семінари. У цей період, розповідає, прийшли дуже хороші люди, які надихнули стати сильнішою, жити з радістю, без образ, негативу та звинувачень. І саме ці навички згодом її і врятували.

У власній квартирі прожили місяць

Справи в Херсоні йшли непогано. Родина знайшла нових друзів. Зі старими довелося обірвати всі контакти, бо більшість мала проросійські настрої. А Ботвинови себе в цьому оточенні зовсім не бачили.

У січні 2022 року сім’я переїхала в новеньку квартиру, яку купила й у якій зробила сучасний ремонт. Щасливі, з амбітними планами на майбутнє, вони мріяли та вірили.

– У кінці січня ми переїхали. А 24 лютого починається повномасштабна війна. Це жах — ми прокинулися від вибухів і не могли зрозуміти, що коїться. Чоловік уже о 7 ранку був на роботі в лікарні. Я мала свої справи. Але війна внесла корективи в наше життя. Кардинальні зміни, – каже співрозмовниця.

Чорнобаївка – населений пункт, у якому були дуже потужні та жахливі зіткнення, розташована менш ніж за 10 км від Херсона.

2 березня місто окупували.

– Це був жахливий період нашого життя. Чоловік майже не виходив з операційної. Як пішов 24 лютого, то повернувся приблизно за два тижні. Роботи було багато – привозили наших бійців, яких треба було терміново рятувати. Добре, що сина тоді вже з нами не було. Він ще в 2016-му поїхав на навчання в Польщу й там залишився. Я старалася дати собі раду.

Було страшно, але ми не могли виїхати, – продовжує жінка. – Лише молилися й чекали. Місто вже було в окупації. У магазинах продуктів майже не залишилося, рятували бабусі, які везли сільськогосподарську продукцію. Самі люди також гуртувалися: несли крупи, цукор, олію – у кого що було, тим і ділилися.

Боялися виходити надвір, щоб не зіштовхнутися з російськими бійцями. Ходили різні історії.

– Очі опускали й оббігали їх як могли. Не дай Боже з ними зіткнутися дорогою, – каже Ольга.

З місцевих чатів, де люди між собою передавали цінну інформацію щодо коридорів та іншого, родина Ботвинових дізналася про можливі маршрути евакуації. Й одного дня вирішила їхати.

Втеча від окупації

Шлях пролягав через Снігурівку — місто в Миколаївській області. Але незадовго до виїзду сім’я дізналася, що дорогу вже заблокували. Місцевість було заміновано, там залишилося багато розстріляних машин і тривали бойові дії. Інший маршрут пролягав через Берислав (Херсонська область). Родині треба було проїхати 70 км небезпечного шляху. Звідти вони попрямували в Кривий Ріг.

– Ми взяли з собою в машину ще молоду маму з двома дітками, меншій – рочок. Виїжджали на свій страх і ризик. Ви уявляєте, за ці 70 км ми пройшли 68 російських блокпостів — разом їхали 6 днів. Це було просто жахливо. Я боялася підняти голову, а вони відбирали все, навіть дитяче харчування в немовляти забрали. Ми готові були віддати все на світі, щоб лише відпустили живими. Дорогою рухалися й інші автівки. Ми бачили розстріляні авто й людей… Це жахливо, таке важко забути, – зітхає Ольга.

Коли родина добралася до першого блокпоста із синьо-жовтим прапором, то не могла спинити сліз

Коли родина добралася до першого блокпоста із синьо-жовтим прапором, то не могла спинити сліз.

– Таке враження, що мене випустили з клітки. Саме так почуваються люди, які опиняються в окупації: без сили, без енергії, без планів, просякнуті страхом і тривогою. Коли ми вирвалися з тієї пастки – були просто на сьомому небі від щастя. Я плакала й обіймала наших захисників, я так раділа, – ділиться емоціями.

Нове життя у Дніпрі

Євгену Ботвину запропонували роботу в одній з дніпропетровських лікарень. Тож родина вирішила прямувати туди. Виїжджати за кордон Ольга не хотіла, вона прагнула бути корисною саме тут, в Україні.

– Я й моя команда з Botvinova Education Centr організовували та проводили благодійні консультації, тренінги, зустрічі з військовими, їхніми родинами й іншими українцями. Я відчувала, що наші заходи надихають і підтримують. І в цьому була наша місія – єднати людей, — каже далі.

А Євген працював хірургом, рятуючи життя інших. І так сталося, що одного дня йому довелося рятувати свою дружину.

Ніщо не віщувало біди. 13 січня Ольга провела чудову подію, яку відвідали 300 людей. Тож зранку прокинулась у піднесеному настрої та з грандіозними планами. А вже 14 січня 2023 року в будинок, де проживала родина Ботвинових, прилетіла російська ракета. Вона знесла весь під’їзд. Мешканці опинилися під завалами. Як уціліли наші герої? Хтось назве це долею, хтось удачею. Але навіть медики казали, що ті народилися не в одній, а в трьох сорочках.

Квартира Ботвинових угорі, з кондиціонером біля вікна

– Того ранку я сиділа за ноутбуком. Разом з колегою ми планували наш рік, мріяли про наступні заходи. Усе було чудово. Раптом зникло світло, почав виснути інтернет. Важко було зосередитися. А мій чоловік тоді був в іншій кімнаті. Через відсутність світла в помешканні було прохолодно. Женя покликав погрітися. Ми лягли на диван під ковдру й обійнялися. А тоді — спалах, гучний звук і темрява… Шок і нерозуміння. Ми не могли зрозуміти, що сталося. Тільки відчули, що щось страшне, – каже жінка. – Я була в шоковому стані. Чоловік спробував схопитися за ручку дверей, щоб вийти, але там була прірва. Якби не день – можна було б просто впасти в безодню. Ми фактично опинилися над проваллям. Так і застигли на тому ліжку на 9-му поверсі.

Євген з вікна подає сигнал рятувальникам

Євген знайшов ліхтарик і почав ним світити з вікна, щоб подати сигнал рятувальникам. За мить він помітив, що з голови дружини фонтанує кров. Не розгубився, бо ж хірург, і спинив кровотечу. Під час вибуху уламки пошкодили артерію біля скроні. Ользі пощастило, що не постраждала скронева кістка. За 3,5 год родину дістали з руїн будівлі й госпіталізували. У Євгена, як виявилося, теж були травми від осколків. Ольгу прооперували.

– Коли я прийшла до тями, то не могла повірити в те, що сталося. Я лише безмежно дякувала Богу, що ми з чоловіком вижили. Разом. А все інше неважливо, – каже вона. – 15 січня до мене подзвонили сусіди з Херсона й сказали, що в наш будинок, де ми купили квартиру перед війною, також прилетіла ракета. У нас не залишилося абсолютно нічого, крім нашого життя, але ми цьому були невимовно раді. Бо що може бути ціннішим?

Дні каяття, біль і нові мрії

На 3-4 день у лікарні нашу героїню почав накривати синдром тієї, що вижила. Сльози, довге каяття та біль, що пронизував усе тіло. На 7-8 день стало ще гірше. Родина розуміла, що не всім так пощастило, але нічим зарадити не могла.

Ольгу привезли в лікарню

– Лікарі призначали мені антидепресанти, але я відмовилася. Хотіла пережити цю ситуацію, зробити висновки й проаналізувати, – зізнається жінка. — А згодом дізналася, що в реанімації є 19-річна дівчинка – моя сусідка. Її під час вибуху викинуло з 8-го поверху. Знайшли дівчину вже під завалами 2-го поверху. Усі її рідні загинули. Я ходила до неї, старалася підтримувати, хоча й сама ледь трималася. І тоді зрозуміла, що мій сенс – допомогти іншим. Знайти в собі сили жити далі, – каже вона.

Лікарі призначали мені антидепресанти, але я відмовилася. Хотіла пережити цю ситуацію

Родина Ботвинових щиро вдячна кожному українцю, який був і залишається добрим до її сім’ї. Вони з чоловіком утратили все, що мали, але знайшли вірних друзів і надійних людей, які про них турбувалися. Ця біда принесла неймовірне, тотальне єднання людей, вона згуртувала інших, допомогла розкрити своє милосердя.

– Нам усе дали… одяг, речі. Навіть квартиру, де ми з чоловіком тимчасово живемо після лікарні, – наголошує Ольга. – Ми змирилися з ситуацією. Не думали, що після Херсона нам доведеться ще раз побувати в пеклі. Але ми стали сильнішими. Зараз мотивує прагнення жити далі. Ми з коханим маємо один одного, у нас є життя, у нас є знання. А все решта обов’язково буде. Я відчуваю це кожною клітинкою.

Ольга перед тим, як її виписали з лікарні

Євген повернувся до роботи в лікарні. Він і далі оперує. Рятуючи іншим життя, має шанс подякувати Всевишньому за те, що живий. Ольга планує нові психологічні тренінги та консультації. Вона продовжує бути максимально корисною для тих, хто потребує психологічної підтримки та професійної поради. Відчуває, що з кожною доброю справою стає щасливішою. Мабуть, саме тому вона тут… у цьому світі. І тепер Ольга має два дні народження. Такий другий день є в кожного, хто хоч один раз опинявся на межі життя та смерті.

війна дніпро ракета обстріл влучання