П

Прибирання замість ювелірної справи, інстаграм і почуття гумору. Італійський досвід українки з дітьми

"Взагалі тут про прикраси, та я в тимчасовому засланні. Намагаюся не здохнуть", – ідеться в описі інстаграм-сторінки киянки Катерини Кілячус.

Якоїсь миті вона змінила власну ювелірну справу на ганчірку та швабру на італійській базі відпочинку, але не втратила почуття гумору й далі веде свій блог – про прикраси, але не тільки. "Вечір у хату, Єлєна Іванівна, у нас сьогодні буде борщ", — каже висока усміхнена жінка й показує в камеру мобільного, як справжній скарб, паковання борщової заправки, яку в Італії можна купити втридорога й лише в спеціалізованих українських магазинах.

З іншого боку камери – вчителька математики з Вінниці, яка щойно закінчила заняття з дітьми й розповідає, що життя в їхньому місті майже таке саме, як було до лютого. І що навіть стало більше машин, тому якби не тривоги, то все ніби як зазвичай.

З Києва до Маріна ді Камеротта – маленького селища на кілька тисяч мешканців в італійському регіоні Кампанія — 29 год авто або більш ніж дві доби громадським транспортом, кажуть гугл карти. У Катиному варіанті дорогою сюди стала паніка, обстріли й бажання врятувати дітей.

Катерина Кілячус в італійському містечку, де знайшла прихисток. Фото з її особистого архіву
Катерина Кілячус в італійському містечку, де знайшла прихисток. Фото з її особистого архіву

Хай буде Катя й прикраси

— Мама казала: вчися добре, щоб двірником не бути. Мам, я зламала систему, — постить Катя рілс, де підмітає на італійській базі відпочинку під пісню "Аква Віти" "А тепер усе інакше".

Свій блог @lelitbejewerly в інстаграмі вона започаткувала півтора року тому, коли вирішила потрохи популяризувати маленьке виробництво ювелірних виробів.

Фото з інстаграм-блогу Катерини Кілячус
Фото з інстаграм-блогу Катерини Кілячус

Почала постити туди фотоколажі з фешн-прикрасами та їхні веселі "аналоги" з підручних засобів. Так назбирала понад 9 тис. підписників й іноді розказувала їм про прикраси, зроблені на її підприємстві.

Загалом їхнє виробництво, як і багато інших, є підрядником відомого ювелірного бренду, що має мережу магазинів по всій країні й виробляє окремі моделі прикрас. Розвивати авторську лінійку та вкладатися в маркетинг немає ресурсу. Коли в березні Катю з двома дітьми – 12-річною Поліною та 10-річним Пашею — доля закинула в Італію, довелося шукати іншого заробітку. Але вона вирішила й далі вести блог. Тепер там смішні відео з її життя та італійської бази відпочинку: від драяння холодильників, до пасти, яка холоне в мийці для посуду.

— Якось я зробила відео, де показала, що цього року робила вперше. Там я виривала з коренем пальму з вазона. А у відповідь прилетіло повідомлення, ще й від добре знайомої людини, що, мовляв, як мені не соромно показувати свій відпочинок, коли в країні війна. А я не відпочивала, я тяжко працювала, до того ж іноді за їжу та житло, — згадує жінка. Проте більшість відгуків позитивні: люди пишуть, що в тяжкий час її веселі сторіз – розрада для душі.

Італія – “червоною ниткою”

Уперше Італія в її житті з’явилася, коли їй було 6 років. Тоді її як дитину-чорнобильця відправили на оздоровлення за тисячі кілометрів від дому в родину, мови якої вона не знала. Щоб хоч якось спілкуватися з людьми, які приймали дівчинку, мову вивчила мама Каті, а згодом і вона сама.

Потім було ще кілька таких поїздок.

Мову мама вивчила так добре, що навіть займалася репетиторством. Якось учень, менеджер "Київського ювелірного заводу", запропонував їй роботу. Підприємство шукало людину зі знанням італійської у відділ, який займався постачанням ювелірного обладнання. Жінка відмовилася й натомість запропонувала спробувати доньці. Мовляв, хоч вона ще тільки студентка лінгвістичного, але знає англійську та італійську й краще їм підійде.

Так Катя отримала першу високооплачувану роботу, перші знання про ювелірну галузь і цікаві відрядження.

— Тоді поштове доставлення копійчаної деталі коштувало так дорого, що підприємству було вигідніше оплатили мій переліт у Мілан, ніж її пересилати, — згадує.

Але згодом підприємство почало занепадати, Катя змінила роботу й пішла в декрет, з якого не повернулася. Натомість разом із чоловіком, з яким познайомилась на тому самому КЮЗі, почали власну справу.

Вкотре Італія вигулькнула на горизонті напередодні великого вторгнення.

У січні її з дітьми кликала до себе італійська знайома з дитинства. Але Катя таких думок не мала.

За кілька днів до 24 лютого виїхала з дітьми з київської квартири на дачу до батька – у дачний кооператив між Обуховом і Васильковом.

— Прокинулася від вибуху. Подумала, що грім, а потім згадала, що лютий місяць. Який грім? — згадує, як для неї почалася війна.

Катя почала просити чоловіка виїхати, але він був проти. "Казав, мовляв, кому ти там треба, що ти робитимеш. Якщо буде реальна загроза, я встигну вас вивезти", — згадує вона.

За два тижні щось серйозно бахнуло поблизу.

— На наших очах щось збили, воно котиться полем, розсипається. Горить. І тут мене тато питає: "А чого ти сидиш? Ти ж знаєш мови. Бери дітей і їдь". Я в плач: "Чоловік нас не пускає", — каже вона. Так після доброї сімейної сварки вирішила їхати.

Перетнула кордон з Румунією, пощастило за 30 євро купити 3 квитки до Рима. В очікуванні на літак написала знайомій, яка її кликала, проте та відписала, що прийняти не зможе.

— Я просто в шоці. Розумію, що лечу з дітьми в нікуди. Починаю писати всім, кому можу, — згадує вона. Відгукнувся інший приятель дитинства, і з Рима вони вирушили до Неаполя.

Тоді Катя вже придумала кілька варіантів заробітку. Але в Італії діти до 14 років діти не можуть самі ходити в школу й перебувати без нагляду, за таке можуть позбавити батьківських прав. Тож роботу довелося шукати або з вільнішим графіком, або таку, щоб заробляти на оренду житла та няню. Через знайомих знайшла роботу на базі відпочинку в Маріна ді Камеротта.

Хай буде Катя й Італія

Від залізничної станції Піскіотта-Палінуро до селища автобус ходить тричі на день. Або двічі. Або не ходить узагалі, якщо неділя.

Зараз в італійському містечку зовсім порожньо. Сезон закінчився, людей на пляжі одиниці
Зараз в італійському містечку зовсім порожньо. Сезон закінчився, людей на пляжі одиниці

Улітку все було заставлено лежак до лежака, не гірше за наше Коблево. За лежак просили 30 євро, а з водними розвагами й баром за день пляж приносив орендарям тисячі євро. Місячна оренда квартири тут коштувала 1000 євро мінімум.

— Асфальт репається, мухи хекають, а ти працюєш від ранку до ночі на кухні, — згадує Катя своє курортне літо в модному серед італійців і німців містечку на скелях.

Тоді перші 3 місяці вона працювала фактично за житло, яке їй виділили на базі відпочинку. Її вона жартівливо називає “Вілларіба”, як містечко з реклами мийного засобу.

З Києва Катя поїхала з 10 тис. грн і татовою заначкою – 1000 доларів. Гроші швидко танули.

— Нам давали пасту, якісь консерви. Але ж дітям треба й м'ясо, й фрукти, — каже вона, й на очі навертаються сльози, коли згадує, як бракувало навіть на прокладки.

А коли минуло 3 місяці, розпочався високий сезон і запрацював ресторан, де працівники також могли їсти. "Тоді я зрозуміла, що працюю не лише за житло, а й за їжу", — сміється жінка.

Згодом з’явилася й зарплата. Згадує, як одного разу, коли півтора місяця не було жодної копійки, просто влаштувала скандал.

Якби Катя пропрацювала мінімум 3 місяці офіційно, то після завершення сезону мала б змогу отримувати допомогу з безробіття — близько 800 євро — аж до наступної навали туристів. Так тут живе більшість місцевих. Але оскільки працювала неофіційно, адже ще збирала документи для отримання "пермессо" (дозволу на офіційне проживання й роботу), то такої розкоші не мала. Після завершення сезону з труднощами, але знайшла житло в оренду, яке орендує за літні накопичення.

Тепер на горішньому поверсі будинку на третій від порту вуличці майорить український прапор, який Каті подарувала підписниця.

Прапор на Катиному балконі
Прапор на Катиному балконі

Катерина шукає роботу, але поки що пропонують бути лише "баданте" (доглядальницею для літніх людей) – типову зайнятість, яка як тавро прилипла до українок.

— Україну тут часто сприймають як країну, де лосі під хатами ходять, і дуже дивуються, коли я розповідаю про наші сервіси та пошту, — каже вона.

Каже, що коли їхала в Італію, то взяла з собою трохи своїх прикрас і навіть ходила в місцевий ювелірний магазин, щоб запропонувати їх для продажу, але власник лише показав їй рахунки за комуналку: мовляв, ось як зросли ціни через війну в Україні.

— Ніби вбачав у мені конкурента, — сміється.

***

За 8 місяців тут Катя перезнайомилася з половиною селища. Встигла дізнатись, як місцеві ловлять рибу на лампу, як смакує щойно виловлений тунець і смажені каштани та зненавиділа макарони.

Про переїзд до іншого міста, де більше роботи, поки не думає, адже не хоче нового стресу для дітей, які тут вивчили мову й уже мають шкільних приятелів.

Каже, що їх дуже підтримують місцеві. Часто місцевий пекар після обіду гукає її, щоб передати піцу чи солодощі для дітей.

— Мені продають картоплю по 3 євро за мішечок 4 кг, а не по 1,30 євро за 1 кг, як усім. Легко можуть округлити суму в бік зменшення. Де ще буде таке тепле ставлення? — розповідає вона у блозі.

До того ж сприймає це як тимчасове й чекає, коли безпечно можна буде повернутися в Україну.

Одна з прикрас, які Катя демонструє в блозі, – срібна намистина-кулон "Дім" у формі хатинки з українським гербом. З кожної проданої прикраси отримує частку. Решта йде на зарплати хлопцям, які залишилися в Києві. Носить такий кулон і сама та думає, як повернеться у свою квартиру в Києві, яку поки що орендують переселенці, та як зміниться повоєнне життя. Адже вона вже наважилася на важливі зміни в особистому житті й за 8 місяців стала в рази впевненішою в собі.

Срібна намистина-кулон "Дім" у формі хатинки з українським гербом
Срібна намистина-кулон "Дім" у формі хатинки з українським гербом

біженці італія

Знак гривні
Знак гривні