"Передай Байдену, що нам потрібна зброя". Один день на передовій (Харківщина, серпень 2022 року)

Бос хоче показати американським платникам податків, як наші б’ють ворога HIMARS`ами чи М-777, — він жадає чогось "сильного й сенсаційного". Проте це неможливо — легендарні установки й гармати тримають у повній секретності. Знавіснілий редактор просить показати війну – побут наших бійців, їхній настрій і зброю ("ми ж їм стільки всього передали") — і тут ми ні з чим: лінія фронту на Харківщині рухлива, командирам ніколи вовтузитися з журналістами. Ми в розпачі. Ще день-два, і доведеться шукати щастя на Донбасі.

На блокпосту о дев’ятій

Прокидаюся серед ночі від телефонного дзвінка: з пресцентру повідомляють, що один офіцер погодився взяти нас на передову в Старий Салтів, тому о дев’ятій ранку нам треба бути на блокпосту в Чугуєві. Провалююся в сон і тут же підскакую на ліжку від вибуху. Серце калатає як скажене. За кілька хвилин – ще один вибух, значно потужніший. Третя ракета падає геть близько – будинок добряче трусонуло, а штора підлетіла аж до стелі. Лежу в очікуванні наступного удару. Заснути вдається з першими півнями.

Рівно о дев’ятій на блокпосту зупиняється потертий джип. З нього виходять двоє у військовій формі – молодий хлопець з позивним "Син" і статечний чоловік років 50. Гострий погляд і тонкі, аристократичні риси обличчя видають у ньому харизматичну особистість. Здається, офіцеру більше личить краватка й солідний костюм. У "нормальному" житті я подумав би, що переді мною університетський викладач або поважний лікар. Командир коротко привітався і сказав, що впродовж дня їздитиме у справах на передовій, тому ми можемо слідувати за ним і, найімовірніше, побачимо багато цікавого.

Провалююся в сон і тут же підскакую на ліжку від вибуху. Серце калатає як скажене

Спершу заїжджаємо в невеличке містечко поблизу Чугуєва. Військовий штаб розташований в адміністративній будівлі, яка сильно постраждала від ракетних ударів — одне крило добротної "сталінки" зруйноване вщент. За самою будівлею зяє велетенський кратер — росіяни промахнулися на якийсь десяток метрів.

– Вони й далі нещадно довбуть Чугуїв та околиці ракетами С-300. Оця, — командир вказує на вирву, — одна з найсвіжіших.

— Мабуть, у росіян уже закінчилися точні ракети, якщо вони б’ють старим радянським брухтом, – зауважує американець.

– Схоже, вони й не прагнуть точно вражати цілі, — командир переводить погляд на кореспондента. — Їхнє завдання — завдавати великих руйнувань і тиснути на психіку. Ніколи не знаєш, куди й коли прилетить.

У нас є 15 хв, поки у джип вантажать паливо й припаси. Знайомлюся з бійцями в штабі. Виявляється, це Київська тероборона Дніпровського району. Мені пропонують каву й наїдки, однак у нас обмаль часу: мусимо шукати цікаві кадри. Один з бійців зголошується провести екскурсію — обходимо їдальню, склад, імпровізований лазарет.

Штаб відгонить чимось постапокаліптичним: проламані стіни, крізь які пробивається синє небо, під ногами валяються потрощені меблі й вазони з квітами. Усюди лежить військове спорядження — автомати, ріжки, бронежилети. Заводжу балачку зі зв’язківцем, який сидить за ноутбуком. Він розповідає про життя під обстрілами, які щодня забирають життя. Каже, що сумує за Подолом і бенгальським котом, якого залишив друзям. Незабаром з’являється командир — пора висуватися далі.

"Найбільше росіяни ненавидять місцеву школу"

Заїжджаємо в Чугуїв. Командир показує наслідки останніх прильотів: два житлові будинки перетворилися на місиво з бетону та скла. Як зачаровані ми блукаємо руїнами. Кореспондент зупиняється, щоб зробити кілька кадрів працівників ДСНС, які неквапно розбирають завали. Один з рятувальників гортає сімейний альбом з чорно-білими фотографіями, який він знайшов серед уламків.

– Чугуїв — "ватне" місто, — каже офіцер. — Невідомо, скільки ще треба ракет, щоб народ отямився. Найбільше росіяни ненавидять місцеву школу, — додає з посмішкою. — Днями по ній ударили вшосте. Від неї вже нічого не залишилося, а вони й далі місять цеглу.

Виїжджаємо за Чугуїв і звертаємо на сільську дорогу. Наша наступна зупинка — невелика військова база в селі. Командир передає "Синові" довгий список речей, які треба знайти на складі, а сам запрошує нас у садок на каву. Деякий час ми сидимо в тиші. Я відчуваю, що командир уважно нас вивчає.

– Скажіть, ваш батальйон Київської ТРО — це друга лінія оборони, правильно? — американець першим порушує мовчанку.

– Ні, – командир хитає головою. – Ми вже давно на першій лінії. Разом з ЗСУ та Нацгвардією регулярно виконуємо бойові завдання на Харківщині.

– Ви знаєте, проти кого воюєте? ВДВ? Чеченці?

– Піхота "ЛНР", підкріплена росіянами.

Згадка про т.зв. "ополченців" викликає в американця посмішку.

– Ну, тоді у вас не має бути особливих проблем.

– Помиляєшся, – командир умить стає серйозним. – Піхота "ЛНР" – як правило, найефективніші бойові одиниці. Вони воюють від 2014 року.

Офіцер пояснює, що серед "ЛНР-івців" багато ідейних бійців з високою мотивацією. Вони вірять, що звільняють світ від "київського фашизму", і мають уявлення про свою землю, яку нещадно "експлуатує режим". Далі балачка заходить про те, що росіяни влітку змінили тактику: на деяких ділянках фронту їхня армія перетворилася на справжній молот, з яким важко боротися. Але наша сторона має багато переваг: висока вмотивованість, здатність швидко навчатися на полі бою, вміння діяти відважно й ефективно.

"У Старий Салтів, до чорта на рога"

Незабаром знову в дорогу. "Син" каже, щоб ми лишили свою автівку й пересідали в їхній джип. Одягаємо бронежилети, каски й залазимо на заднє сидіння, завалене коробками з дронами та медикаментами.

– Слухайте сюди, – каже командир, коли ми виїжджаємо з села. – Якщо мене вб’ють – робіть те, що скаже "Син". Якщо й він загине — то що ж, побажаю вам удачі…

Я переклав сказане американцю.

– Якщо мене вб’ють – робіть те, що скаже "Син". Якщо й він загине — то що ж, побажаю вам удачі…

– Ми їдемо в Старий Салтів? – питає він.

– Ага, — киває «Син». – До чорта на рога.

– Ще такий момент, – каже командир. – Тут літає багато ворожих безпілотників. Раджу поглядати на небо, – з цими словами він опускає вікно й трохи висовується з машини. Погляд командира обмацує синє небо й кожну хмарину.

Колони російської техніки заходили на Харківщину одночасно з кількох напрямків. Один з них — через село Рубіжне, розташоване на північ від Старого Салтова. Звідти окупанти рухалися на Шестакове, далі в бік Кутузівки й урешті виходили на Салтівське шосе та на 602-й мікрорайон Харкова. З перших днів війни Старий Салтів був у тилу наступальних сил противника, однак окупанти зайняли містечко лише 7 березня. Едуард Коновалов, голова місцевої територіальної громади, одразу ж перейшов на бік ворога: він агітував мешканців Старого Салтова не чинити опору та забезпечував окупантів житлом і всім необхідним.

Містечко звільнили наприкінці квітня ударом з напрямку Велика Бабка — Молодова. У контрнаступі брали участь 92-та ОМБР ім. отамана Івана Сірка та 227-ий батальйон 127-ої бригади ТРО Харкова. Подейкують, що до звільнення Старого Салтова долучився й Іноземний легіон.

Після деокупації зруйноване вщент місто та його околиці перетворилися на передовий форпост ЗСУ, важливий стратегічний пункт на північно-східному напрямку. Обидві сторони ведуть активні бойові дії: для росіян утримання Рубіжного та захоплення Старого Салтова є запорукою продовження наступу на Харків. А українцям потрібно вибити ворога з Рубіжного й захопити міст — тоді велику ділянку правого берега Сіверського Донця контролюватимуть ЗСУ.

Джип, баюри, "ділянка прострілюється"

Мене охоплює ірраціональна тривога та страх, коли ми опиняємося на відкритій місцевості. Щось схоже я вже відчував на початку березня в Ірпені й пізніше на Донбасі: пульс пришвидшується, відчуття загострюються, розум прояснюється. Ми мчимо розбитою грунтовкою. Наш джип час від часу на повній швидкості влітає у величезні баюри з дощовою водою. Багнюка забризкує лобове скло, здається, ще мить – і ми перекинемося. Командирові це не подобається – він дає прочухана "Сину". Той нічого не відповідає — лише мовчки витримує шквал критики й міцніше тримає кермо. Схоже, обоє нервують.

За вікном – безкрайні поля пшениці, порослі соняшниками й бур’янами. Командир каже, що всі виїхали і збирати врожай нікому. Минаємо одне село, інше. Ніде ні душі, жодних ознак присутності людини, довкола гнітюча тиша. "Син" тисне на газ. Здолавши останню перешкоду, ми вилітаємо на асфальтовану дорогу.

Ми мчимо розбитою грунтовкою. Здається, ще мить – і перекинемося

– Всім зібратися, — каже командир. — Попереду найнебезпечніша ділянка дороги, яку прострілює ворожа артилерія. З Богом!

"Син" розганяє джип. Дорога сильно побита снарядами – то тут, то там з землі стирчать відстріляні ракети "Градів". Водій закладає карколомні віражі, щоб оминути заіржавілі "їжаки" та вирви. Проскакуємо через розтрощений блокпост, біля якого стоїть синій "Жигуль" з міткою "V" на дверцятах. Оминаємо один обгорілий БТР, другий. Попереду крутий спуск, за яким виблискує Сіверський Донець. На тому березі – ворог, і він, найімовірніше, нас бачить.

Час зупинився. Мені здається, що нас ось-ось накриють вогнем. Я заплющую очі та втискаюся в сидіння, але нічого не стається. На повному ходу ми повертаємо ліворуч і опиняємося під захистом будинків. Можна видихнути. Усюди наслідки важких боїв: обгорілі дерева, що чорними скелетами стирчать з землі, понівечені будинки, заіржавілі каркаси машин. "Син" не стишує швидкості. На черговому перехресті з-під коліс зривається зграя ворон. Вихоплюю поглядом спалені багатоповерхівки. Якийсь "Сталкер", їй-богу.

"Юначе, треба швидше бігати"

За 10 хв скидаємо швидкість і заїжджаємо в густий сад. "Син" зупиняє машину під розлогим горіхом. Нам назустріч виходять усміхнені бійці, я радо тисну кожному руку.

Передовий штаб розташований у добротній двоповерховій будівлі, захованій між фруктових дерев. Нас запрошують в альтанку на обід. Американець відмовляється, а я, зголоднілий, радо пристаю на запрошення. У меню – каша з тушонкою та літній салат з помідорів. Поки їмо, придивляюся до хлопців. Світлі обличчя, у всіх — чудове почуття гумору, чистісінька й майже літературна українська. Дізнаюся, що всі вони — кияни, і мене переповнює радість, що зустрів земляків. Від напруги та страху не лишилося й сліду. Серед цих людей я почуваюся в повній безпеці, мені затишно й комфортно.

Аж раптом неподалік лунає серія глухих вибухів. Хлопці кидають усе й забігають до хати. За мить навколо садка починають рватися снаряди, повітря наповнює шипіння та свист осколків. Забігаю на веранду останнім.

– Юначе, треба швидше бігати, – роздратовано каже командир. – Позавчора на сусідніх позиціях хлопці проморгали "вихід". П’ятеро двохсотих на місці… І не стовбич на вході, лягай на підлогу.

Вікна в хаті завішано ковдрами — для маскування і щоб не посікло битим склом. Артобстріл не вщухає. Снаряди рвуться один за одним, але здається, що вогонь посунувся трохи далі. Помічаю молоду дівчину, яка занотовує в журнал точний час падіння снарядів і приблизну відстань. Це "Кіпішонок", медик взводу.

За пів години обережно виходимо на вулицю. Знову п’ємо каву, хлопці смалять сигарети. Артобстріли на цій ділянці фронту – буденщина.

З’являється троє мокрих, захеканих бійців, які ходили на розвідку. Доповідають командиру: "Кацапи знову розслабилися — купаються в річці. Може, ще раз снайперів прислати?" Один з бійців показує відео, зняті з дрона. Відбувається нарада щодо того, як краще вдарити по окупантах. Ех, якби ж була одна-однісінька гармата під рукою…

Знищення "Змія Горинича"

Командир гордо знайомить мене з оператором дрону, молодим хлопчиною, студентом-першокурсником київського політеху. Той спочатку ніяковіє, а потім з запалом розповідає про свій (він наголошує – "наш спільний") великий бойовий успіх – знищення "Змія Горинича".

– У них була рідкісна бойова машина — УР77 "Метеорит", що стріляє важкими реактивними снарядами, — розповідає хлопець. – Через неї ми ніяк не могли закріпитися на березі: 600-кілограмові заряди руйнували все в радіусі кілометра, тож ми трималися осторонь цієї потвори. Я почав стежити з дрона за переміщенням "Метеорита" й за два тижні зібрав про нього достатньо інформації. Для його знищення нам виділили гаубицю. Одного дня я вистежив УР-77 і скорегував удар — "Метеорит" розірвало на шматки першим же пострілом. Вибух був таким, наче вибухнула атомна бомба, — очі бійця горять. Він показує на планшеті знищення техніки, зняте з дрона.

— Вибух був таким, наче вибухнула атомна бомба, — очі бійця горять

Знову починається обстріл. Цього разу я ховаюся в будинку значно швидше. Лежимо всі покотом на підлозі, поки навколо вирує вогонь. Хлопці питають у кореспондента, чи подобається американцям Байден і яка доля руху “BLM”. За балачками на деякий час забуваємо про небезпеку.

"Не збираюся кілька років гнити в окопах"

Коли настає тиша, вирішуємо піти в ліс, на дальні позиції — там кілька наших бійців ведуть спостереження за переміщенням ворога в напрямку Рубіжного. Нас супроводжує "Халк", колишній продавець комбайнів і сівалок. Відкриті ділянки долаємо короткими перебіжками. "Халк" раз у раз показує нам дивні металеві болванки, що стрирчать серед дерев.

– Ракети з вертольотів, — пояснює він. — Як тільки ми тут закріпилися, їхні "вертушки" почали нас довбати. Літали роями, життя нам геть не давали. Аж поки наш збив одну "Іглою". Відтоді вони бояться сюди потикатися: підіймаються над річкою, куди попало відстрілюють БК і тут же дають драла.

Дорогою дізнаюся, що всі тутешні бійці – без найменшого бойового досвіду. До війни вони були студентами (наймолодший у взводі — Тимур, 18 років), бізнесменами, менеджерами, юристами. Цвіт нації, каже "Халк". І тут же додає, що щасливий бути поруч з такими людьми. Боєць розповідає про своє довоєнне життя, яке розсипалося на порох 24 лютого. Про свою маленьку донечку, про старих батьків, про свої комбайни та мрії. І про те, як він уперше взяв у руки автомат.

Їхні "вертушки" літали тут роями. Аж поки ми збили одну "Іглою"

На позиціях нас зустрічають двоє стомлених чоловіків. Вони знудилися сидіти у вологому окопі, тому радо пригощають нас цигарками й розпитують "що там у світі". Один з них, з позивним "Овен", простягає мені бінокль.

– Виглянь обережно з-за цих гілок, – каже він. Я тремтячими руками направляю бінокль у потрібний бік. У голову лізе всяка маячня про снайперів. – Бачиш той білий будинок? Вони там облаштовують базу, ми з них другий день очей не зводимо. Почекаємо, поки вони туди налізуть, а потім вжаримо по повній програмі.

Я обвожу поглядом місцевість, яка дивом нагадує "Беверлі Гіллз" – розкішні вілли, басейни, високі паркани. Інший боєць, "Гнат", каже, що до війни в цій місцевості мешкали бандюки й олігархи Харкова. А зараз по розтрощених маєтках ошиваються орки.

– Не фотографуй, – "Овен" грубо відшиває американця. – Який толк з цих фотографій? Що вони змінять? Дайте нам зброю – гармати, танки, літаки, – роздратовано каже він.

Я втручаюся в розмову – пояснюю, як влаштовано систему військової допомоги в Америці: що платник податків має знати, куди йдуть його кошти, що робота медіа – вкрай важлива на полі бою.

– Ладно, – "Овен" чиркає запальничкою. – Хай робить що хоче. Але передай Байдену – він плескає американця по плечу – хай нам дасть нормальну зброю. Як ми можемо воювати з цим проти танків, скажи? – він показує свій потертий "калаш".

– Наші люди зроблені зі сталі, – продовжує "Овен", – але навіть сталь не вічна.

– І справді, нехай передасть там кому треба. Нам потрібна зброя! – повторює "Гнат". Він вірить, що кореспондент зможе вплинути на ситуацію.

– Я перекажу все Байдену слово в слово, – посміхається американець.

У штабі нам повідомляють, що командир поїхав з "Сином" на позиції в сусіднє село й повернеться за кілька годин. Заводжу балачку з "Кіпішом". З подивом дізнаюся , що він – етнічний росіянин, ветеран першої Чеченської війни. Питання про мотив переїхати в Україну він пропускає повз вуха, але каже, що про майбутній напад РФ знав ще торік. Звідки, запитую. "Кіпіш" на пальцях перераховує аргументи, які красномовно свідчать про невідворотність вторгнення.

– Я почав готуватися ще з літа, — каже він. — Купив собі "правильний" бронік, назбирав на глушник. Написав заповіт.

"Кіпіш" – етнічний росіянин, ветеран першої Чеченської, тепер б'ється за Україну, до війни готувався з літа

Нашу бесіду перериває черговий обстріл. Луплять з автоматичного міномета, чахкає артилерія. Кидаємо все й мерщій рятуємося в підвалі.

– Підозрюю, що нас "спалили", – каже "Халк", спершись об стіну. – Останні кілька днів вони підбираються дедалі ближче.

Десь на поверхні бахнуло так, що зі стелі посипався порох. Питаю, чи витримає цей будинок пряме влучання.

– Запросто, – всміхається "Кіпіш". – Головне, щоб не було авіаудару. А так… Витримає.

Мене цікавлять прогнози бійців на майбутнє. Як довго Україна може змагатися з ворогом у позиційній війні? Невже вона переросте в нескінченний заморожений конфлікт? Думки розділяються, але більшість стоїть на тому, що позиційна війна — не в наших інтересах.

– Навіщо тоді це все? – питає "Халк". – Ні, маємо вибивати ворога за межі України. Інакше вони оговтаються та знову підуть у наступ, у цьому немає жодних сумнівів.

– Нє, я не збираюся гнити в окопах ще кілька років, – сміється "Кіпіш". – У мене купа справ у Києві. Треба відбити наші землі, спалити Москву й зі спокійною душею жити далі.

За годину обстріл вщухає й ми вилазимо на світ Божий. "Кіпішонок" готує всім каву. Хлопці дістають цигарки, знову лунають жарти та сміх. Страхітлива війна взяла паузу. У садку цвірінькають пташки. Вечоріє.

"Хіба ця земля не варта того, щоб за неї боротися?"

Незабаром приїжджає командир і воїни збираються в альтанці на нараду. Впадає у вічі, як вільно й відверто бійці спілкуються між собою, а надто – з командиром. Це справжнє лицарське товариство, в якому все на поверхні, у якому цінують людину й кожен чітко знає своє призначення та роль. Мені здається, що я перенісся на кілька століть назад – у променях призахідного сонця хлопці скидаються на козаків, які планують відчайдушний похід на бусурман. Ловлю себе, що за якихось кілька годин я перейнявся безмірною повагою до кожного, хто сидить за цим столом. Мені хочеться встати і сказати: "Візьміть мене до себе, я хочу жити серед вас – серед справжніх, чистих людей". Але мені бракує відваги.

Нараду завершено, нам час висуватися. Прощаємося з бійцями, як з рідними, обіцяємо обов’язково повернутися. Дорогою назад уже не так моторошно, хоча росіяни посилають нам у спину кілька мін. Припадаю до вікна, повз яке пролітають соковиті ландшафти.

– Ви поспішаєте? – питає командир, коли ми виходимо з джипа.

– Наче ні, – відказую я та знімаю бронежилет.

– Тоді ми вам дещо покажемо. Це до твого питання, за що ми воюємо…

"Син" везе нас через соняшникові поля, підсвічені золотавим сонцем. Раз у раз з дороги злітають одуди. Ці божественні слобожанські пейзажі – справжня винагорода за день, сповнений напруги та хвилювань. Широкою грунтовкою скочуємося вниз до невеликого озера, облямованого рідким очеретом. На водній гладі віддзеркалюється небо з поодинокими хмаринами.

– Хіба ця земля не варта того, щоб за неї боротися? – питає мене командир. Його обличчя випромінює незворушний спокій.

Я не знаю, що йому відповісти. Ми мовчки стоїмо та глибоко вдихаємо сире, наповнене ароматами повітря. Переводжу погляд на командира та "Сина". Заклавши руки за спину, вони спостерігають, як догорає день. Мене охоплюють дивні почуття.

Воїни Світла.

Охоронці Життя.

війна російсько-українська війна передова старий салтів харківщина