Капітан Вірус: “Калаші" — позавчорашній день. Нам потрібна натівська стрілецька зброя”

24 лютого о 7 годині ранку він з побратимами з добровольчого батальйону був зарахований до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Спочатку виконували завдання на півночі, у Київській області. Зараз капітан Вірус готує новобранців для нового батальйону, з якими доганятимуть свою бригаду на сході.

“За 20 днів можна вивчити непоганого стрільця”

– Пане капітане, вам не здається, що 21 день підготовки – це надто мало, щоб виховати хорошого солдата?

– За 20 днів можна вивчити непоганого стрільця з навичками інженерної справи. Тобто навчити закопуватися та стріляти в потрібному напрямку.

У військо зараз приходять вмотивовані люди, які знають, чого хочуть, – це величезний потенціал. Вишколи бувають різними: від 7 до 20 днів. Залежить від особи та попереднього досвіду добровольця.

Ми тренуємо максимально ретельно. Інструктори працюють у режимі 24/7, а часу та інструкторів усе одно бракує. Буває, що підготовка підрозділу лягає на їхніх прямих командирів. Я не скажу, що це проблема, але це додаткове навантаження.

Звісно, найефективнішими є війська спеціального призначення, так звані ССО (Сили спеціальних операцій України – авт.) і десантно-штурмові війська. Вони найбільш навчені. Але піхота – сіль землі. Вони закопуються, вгризаються в ґрунт, тримають оборону та захищають важку техніку.

“Наш підрозділ озброєний на 5 з 10”

– A що скажете про вашу зброю?

– Зброя — важливий компонент, якого нам дуже не вистачає.

— Зараз на полі бою в Україні використовують сучаснішу й ефективнішу західну зброю, особливо далекобійну артилерію. У вас така є?

– Західної зброї в нашому підрозділі поки що немає. Усе найкраще насамперед іде на фронт. Ми тренуємося на значно старішому обладнанні. Сподіваюся, краща зброя наздожене нас дорогою на передову.

– Як ви оцінюєте озброєння вашого підрозділу за 10-бальною шкалою?

– Наш підрозділ озброєний на 5 з 10.

– Чому так?

– Зміни в озброєнні відбуваються, але не так швидко, як нам хотілося б. Моя військова кар’єра почалась у серпні 2014 року, а у 2016-му наш батальйон розформували. Далі я знав про армію, як усі, тільки з новин. Зараз, коли знову опинився тут, то, делікатно кажучи, неприємно здивований рівнем нашої армії. Не все так добре, як розхвалювали. Є проблеми з усім: з оснащенням, постачанням, бронею, особистою зброєю.

Форму нам справді видають, індивідуальний захист також. Наш особовий склад цим оснащений на 100%, і навіть є запас. Іноді логістика кульгає, не вистачає якихось розмірів, але це нормально, це дрібниці. Я, як людина вмотивована, можу воювати навіть у джинсах і светрі. Однак мушу мати добру зброю.

“З натівською зброєю кожен стає влучним стрільцем”

Захід допомагає нам, бо має вже готову техніку. Але Україна теж могла б повернути свої потужності у військово-промисловому комплексі. Зразки нашої зброї непогані. Ті самі "Стугни", "Корсари", "Верба", гаубиця "Богдана" під натівський снаряд – це дуже хороше озброєння для нашого театру воєнних дій. Де вони? (Завод на якому виробляли систему наведення для "Стугни" й "Корсара", був в Ізюмі, нині його зруйновано — ред.).

– У ЗСУ начебто багато стрілецької зброї.

– Так, у нас багато автоматів Калашнікова часів після Другої світової війни. Я цікавлюся військовою справою. Ця стрілецька зброя дуже далека від натівських зразків. Це не вчорашній, а позавчорашній день. Зброя Україні потрібна дуже.

У мене була рота — майже 90 осіб. Даєш стріляти з автомата Калашнікова чи іншої совєтської зброї, результати посередні: на трієчку за п’ятибальною шкалою. Даєш хорошу зброю натівського зразка чи навіть наш Форт-221 – кожен стає влучним стрільцем і снайпером. А це багато на що впливає: на боєздатність, на бойовий дух, на витрату набоїв.

– Є міф, що автомат Калашнікова – надійний, а натівська стрілецька зброя надто делікатна.

– Це якраз міф, що "Калаш" такий чудовий. За кожною зброєю треба слідкувати, чистити. Я маю досвід з сучасними зразками зброї, тому скажу, що зброя натівських зразків, навіть та, яку продають як мисливську, виграє в АК. Автомат Калашнікова — дуже застаріла розробка, а тактико-технічні характеристики, які там закладено, далекі від правди.

Було б добре, якби країни-друзі змогли помогти нам також із персональною стрілецькою зброєю та набоями. Витрати набоїв дуже великі.

– Наскільки?

– Залежить від ситуації на полі бою та навченості стрілецькій справі. Я особисто вистрілюю небагато – бо вчився і тренувався стрільбі. Водночас ношу на собі, м’яко кажучи, чимало амуніції.

– Скільки саме?

– Вісім магазинів і всі підсумки набито набоями. Це від 27 кг до 35 кг без власне автомата й без води. Продуктів на завдання ми не беремо, максимум — шоколад або енергетичні батончики.

Згідно з нормами, на одного бійця на вихід іде 4 магазини по 30 набоїв плюс у планках ще 60 набоїв. Разом 180 набоїв. В інтенсивному бою цього вистачає на кілька хвилин вогню. Зараз у гарячих точках боєкомплекту йде дуже багато. На одного бійця на добу йде цинк патронів — 1200 штук.

– Ваш підрозділ розвідки, здавалося б, мав би мати все найкраще.

– Певна річ, розвідувальний підрозділ має свою специфіку. У нас інше оснащення. Те, що хтось вважає дорогими забаганками, цяцьками – приціли, прилади нічного бачення, тепловізори, спеціальні окуляри, біноклі – для нас життєво необхідні речі. І тут я до землі вклоняюся волонтерам. У мене та моїх хлопців є все. Сьогодні ми також отримали кілька вкрай необхідних коліматорних прицілів (дає змогу користувачеві бачити прицільну цятку, яка наводиться на ціль — ред). І це не прикраси для зброї, а те, що значно покращує її ефективність.

Загалом дуже важливо не нехтувати, здавалося б, дрібними речами: мати другий комплект одягу, шкарпетки, правильну білизну, хорошу складну лопатку, добрий ніж… Це потрібно для виживання й виконання завдання. І це ми маємо завдяки волонтерам.

З приємностей — нам можна носити патріотичні майки. Волонтери нам привозять і це. Наче дрібнички, однак бадьорять і додають настрою.

“Заводить, коли чуємо запах пороху”

– А що надихає до бою?

– Наші всі вмотивовані та рвуться в бій. Заводить, коли чуємо запах пороху. Чи є страх? Страх є в усіх. У екстремальних умовах з людей виходить різне: і лайно, й прекрасне. Допомагають жарти та прості речі: розкласти вогонь, нагріти банку тушонки. Підтримуємо один одного десь жартом, десь іронією. Матюків у нас немає. Алкоголю теж немає й близько. Колектив рівняється на командира.

– Як часто вам вдається сходити з вогневих позицій на відпочинок?

– Нам, розвідці, – після виконання завдання. Ми можемо мати кілька днів перепочинку перед новим завданням. Піхота й десант працюють постійно. Багато залежить від командирів підрозділів. Можна, наприклад, потримати взвод два-три тижні в окопах і зробити ротацію. Але це також дуже залежить від обстановки на конкретному відрізку фронту, злагодженості підрозділів і командування. На Київщині, коли була гаряча фаза, ніхто не мав жодних ротацій – працювали всі.

– Чи правда, що деякі підрозділи відмовляються виходити на позиції, бо, наприклад, відомо, що певні позиції пристріляні?

– У регулярній армії такого немає. Принаймні я не знаю жодного випадку. Наказ — це наказ. Може, трапляються випадки з теробороною (це теж підрозділи ЗСУ — ред), яка готувалася захищати свій регіон і ментально не була готовою опинитися на передовій.

Росіян не можна недооцінювати, їм не можна вірити

– Як розвідка, ви, мабуть, бачите ворога ближче, ніж інші. Який він?

– Російські солдати дуже різні. Є спеціально підготовлені, а є не дуже вмотивовані. Цю армію не варто недооцінювати. Їм не можна вірити, особливо командирам. Росіяни добре знають, з ким вони воюють. Бої між нами бувають на дистанції 40 м. Вони також добре знають, куди ціляться, коли стріляють по цивільних. Українська армія ніколи не стоїть у населених пунктах, ми завжди закопуємося попереду, у лісочках, якомога далі, не по прямій. Росіяни свідомо сіють терор і нищать населені пункти.

– Вам вдається відстежувати новини?

– Коли є вільна хвилина, то й командири, й солдати відстежують новини та загальну інформаційну ситуацію. Дуже допомагають офіційні телеграм-канали: Генштабу, ГУР, Сухопутних військ. Завдяки старлінкам є інтернет. Але де гаряче, там і мобільного зв’язку немає.

– Як часто спілкуєтеся з родиною?

– Зараз намагаюся щодня. Додзвонитися хоча б на секунду й побажати доброго ранку. Дружина запевняє, що цього достатньо.

– Розповідаєте про реальний стан справ чи запевняєте, що все добре?

– … переважно "все добре".

“Купила б чоловіку добру зброю, якби це було можливо”

До речі, нам теж вдалося поспілкуватися з дружиною капітана Віруса. В Олени сяють очі, коли вона розповідає про чоловіка. Подружжя 27 років разом, має дітей та онуків. Олена запевняє, що підтримує чоловіка в усіх починаннях: мотоцикли, лижі, кожен екстрим. Війна не стала винятком.

— Чи знаєте, чим займається ваш чоловік на війні?

— Добре уявляю. Була на його тренуваннях. Хотіла поїхати дуже-дуже. Навчалася маскуванню та стрільбі. Тож розумію потреби його підрозділу.

— То ви і є тими магічними волонтерами, які все можуть дістати?

— (сміється). Усього вчимося в інтернеті. Постійно шукаємо необхідне на фронт. Як тільки чоловік каже, що щось потрібно, — намагаємося якнайшвидше придбати. Спочатку були лопати, потім аптечки, згодом ліки. Бронежилети, каски, пластини – це все ми. Купили тепловізор у Німеччині, прилад нічного бачення, який чіпляється на шолом, приціли.

Він каже: треба знайти тактичну білизну. Ми – ого, навіть така буває? Виявляється є, і ми знайшли. Купуємо одразу на всю його групу. У 2014 році робили так само. Допомагають друзі з Німеччини, Італії, Британії.

Якби реально було купити добру зброю, продала б наш улюблений гоночний "Сузукі" й купила б. Щоб тільки швидше перемогли і щоб чоловік повернувся додому.

“Ми повернемо свої території. Я це знаю точно”

Про перемогу ми запитали в капітана Віруса:

– Як вважаєте, яким буде завершення війни?

– Я ще з АТО повернувся з твердим переконанням, що мирного порозуміння між нами та росіянами не буде. Війна визрівала всі ці роки. Так, ми повернемо собі наші території. Вийдемо на державні кордони України. Я не просто в це вірю, а точно знаю.

Під час активної фази бойових дій емоції і запал кажуть дійти до Москви і спалити її. І тут я висловлю свою думку на спокійну голову: єдиний спосіб здобути спокій у Європі та світі — це розвалити Росію.

Щупальця КГБ є по всьому світі. Росія починає війни, де їй заманеться. Здолати цю імперію зла можна тільки спільними зусиллями: через політичні обмеження, крах російської економіки, посиленням її внутрішніх протиріч — і аж до розпаду системи.

війна зброя армія