П'ять фотографій, у які вмістилося життя. Вдова "азовця" про свою родину й те, як справляється з утратою

Тамара Яніна – моя землячка, хмельничанка у другому поколінні. Зі звичайної або, як каже, середньостатистичної української родини, що “від покоління до покоління відходила від традицій”. Та на багатьох фото Тамара у старовинному народному вбранні – гарна, мов картинка з етнографічного музею.

Тамара сама не може пояснити, звідки в неї така любов до старовини. Першу свою сорочку купила на ярмарку в Тернополі на фестивалі "Світ вишиванки" й там само закохалась у народне вбрання. Сміється, що назавжди запам’ятала той день – 28 серпня 2011 року.

"Не я обрала одяг, він обрав мене", – каже Тамара. Жінка щиро вважає, що є люди-провідники, які мають нести щось із минувшини в майбутнє. Вбачає в колекціонуванні свою місію й не боїться щодо себе слова "берегиня".

Жінка відверто говорить про проживання загибелі чоловіка-"азовця" й показує п’ять фотографій, у яких вмістилося її життя.

Я хвилююся, що своїм розпитуванням знову завдаю болю. "Не переживайте, – спокійно відповідає Тамара, – я й без ваших інтерв’ю засмучуюся. Ніхто мені в цьому не винен, окрім тих, хто вбив мого чоловіка".

Фотографія перша – вінчання

Тамара у старовинному одязі, Олексій – у вишитій Тамарою сорочці. Історія їхньої зустрічі й любові гідна окремого роману. Олексій Янін родом із Запоріжжя. Чемпіон України з кікбоксингу, чемпіон світу з тайського боксу. Тамара захоплювалася автентичними старовинними речами, їздила по фестивалях і вишуковувала найцінніші зразки. Обоє – сильні й натхненні особистості. Обоє у свій спосіб творили сильну, незалежну і красиву Україну. У 2014 році Олексій добровольцем пішов на фронт: спочатку в ЗСУ, а потім в "Азов".

Уперше пара зустрілась у Бердянську. І вже невдовзі Олексій романтично освідчився дівчині в Карпатах, біля Писаного Каменя. Гори також були їхньою спільною любов’ю. Вінчання молодих відбулося за язичницьким обрядом на козацькому острові Хортиця. На священному капищі їх вінчав волхв, Олексієвий товариш. Від фотографій з вінчання були в захваті всі друзі.

Вінчання Олексія й Тамари

Фотографія друга – обручки

Одружилися Тамара й Олексій у 2017-му. Молоді обмінялися особливими обручками – з українським орнаментом. Олексій чесно сказав дружині, що на війні буде до перемоги. Він – воїн за покликанням. Розвідник і снайпер. У 2020 році знову підписав трирічний контракт з ОЗСП «Азов».

"Азов був ідеальною структурою, що йому підходила, – каже Тамара. – Підходили люди, діяльність, атмосфера".

Особливі обручки з українським орнаментом

Фотографія третя – вагітність, чекання

Ніжне фото, на якому Олексій цілує живіт дружини. Таке трепетне ставлення до її тіла!

Він нарешті приїхав! "Я була такою щасливою, що ми вже всі разом! Це був, мабуть, пік мого щасливого сімейного життя", – згадує Тамара.

На животі Тамари витатуювано рядки з пісні улюбленого гурту "Рокаш":

ФраїркО теперішнЯ

Пахнеш ми як черешнЯ

Фраїрочко ти моя

Біла ружа-лелія…

Олексій приїхав з АТО за місяць до пологів

Тамара хотіла б віддати належну шану тілу свого чоловіка. Його досі не вдалося поховати, тіло не знайшли. За яких обставин загинув – невідомо. Усі командири зі снайперської групи Олексія Яніна загинули 8 травня. Ті кілька ближчих, які вціліли, потрапили в полон. Їхня доля також невідома. Від квітня місяця тягнеться суцільне чекання.

Спочатку Тамара не розуміла ситуацію в Маріуполі. А потім, коли глянула на карту, на якій видно, що Маріуполь окуповано на 150 км довкола, боялася, що тіла "азовця" росіяни не дадуть вивезти нікому. Вороги ненавидять "азовців" особливо люто.

"Поховати не можу, і це не менший біль, ніж сама втрата", – каже жінка. Їй дуже важливо поховати хоч щось, "хоч черевик. Аби його…". І щоб було куди приходити на могилу.

Пішов п’ятий місяць, відколи Тамара чекає на тіло чоловіка.

Фотографія четверта – народження дитини

На фото Олексій грається з сином. У 2019-му Олексій за місяць до народження сина Назара повернувся з фронту до коханої, звільнився зі служби й переїхав у Хмельницький. Радості жінки не було меж! Чоловік був на пологах, прийняв сина в цей світ – перерізав пуповину…

Олексій і його син Назар

Востаннє сім'я збиралася разом у лютому цього року: Олексій приїхав на день народження Назара й планував побути до 5 березня. Але 24 лютого о 6:00 уже був на бойовому завданні в Маріуполі.

7 квітня Тамара вислала чоловікові смс, що в них із сином усе гаразд. Чоловік не відповів. Ні того дня, ні ніколи більше.

Головне – запалити в собі маленьке сонце

"Дитина змушує жити. Скажу як є: ти не можеш собі нічого зробити. Воно маленьке, йому три рочки. Він утратив тата, в нього залишилася тільки мама. Усі наші бабусі далеко. І ти не маєш права завершити хід подій так, як, може, й хотілося б. Мусиш жити!

Життя все одно йде. І воно пхає тебе поперед себе. Бо якщо ти живеш, якщо вже нічого собі не зробив, не випав із десятого поверху, то йдеш. Ведеш дитину в садок, бо йому треба ходити в садок. І тобі треба, щоб він ходив у садок, бо ти плачеш цілими днями й не хочеш, щоб твоя дитина бачила, як ти ревеш, скрутившись калачиком на дивані. Потім тобі треба закинути якесь прання, приготувати щось їсти, бо в тебе є ця маленька людина, яка повністю від тебе залежить. А потім потрібно його вигуляти, купити якусь машинку, порадувати. І так ти потихеньку отямлюєшся".

Дитина змушує жити

2 травня Тамара сама стала в стрій допомоги. Допомагає іншим вдовам загиблих героїв з малими дітьми, яким ще важче. Домогтися від держави хоча б якихось виплат, коли немає тіла загиблого, дуже важко. Поки що не вдалося отримати навіть офіційного сповіщення про смерть.

"У мене є ще моя постіль улюблена, моє горнятко з кавою, банка з варенням. А в когось і того нема. Як вони живуть?

Головне – запалити в собі це маленьке сонце. Далі воно йде саме по собі. Можна стати жертвою і плакати цілими днями та жаліти себе. А можна зібрати рештки сил і стати для когось підтримкою, розрадою й допомогою. Річ же навіть не в тих виплатах, яких не дадуть, – річ у тому, що це несправедливо".

Тамара волонтерить, зараз під її опікою 20 сімей. Більшість з них – переселенці.

Фотографія п'ята – Олексій, який працює на небі

Олексій Янін, "азовець" з позивним Індєєц, загинув у ніч на 7 квітня в Маріуполі. Останнє повідомлення від чоловіка було 6 квітня – писав, як відслідковував переміщення російських груп, як ховався від танка, втікав від літака, як знайшов у руїнах будинку цукерки й відніс дітям у підвал.

Про загибель чоловіка Тамара дізналася з інтернету, потім інформацію підтвердила патронатна служба «Азова». Ще 9 днів не вірила й писала йому повідомлення.

Плакала, плакала, плакала…

"Я думала, що гірше твоєї смерті вже нічого не може бути. Я думала, що гірше, ніж у квітні, вже не буде. Але навіть уявити не могла, що найгірше – це пережити твою смерть; пережити смерть майже всіх твоїх друзів; пережити ці всі катування живих людей, чоловіків, жінок, старих людей і маленьких дітей; пережити масову страту тих, хто разом з тобою мене захищав; пережити кожну новину про смерті в результаті вибухів; пережити кожну новину про 200-го воїна – і жити тепер з цим...

Я зараз знаю, як це, коли помирає душа. Це коли ти зовні живеш, робиш усе як завжди, але всередині ти мертва. От просто мертва.

Я тепер знаю, як це, коли помирає душа

Сьогодні дочка загиблого героя-азовця сказала мені, що невдовзі приїде її рідний дядько й вони гратимуться. Її дядько – це рідний брат тата. А він не приїде. Бо він згорів в Оленівці. Дівчинка про це не знає, їй не кажуть, бо вона ще не оговталася від утрати тата".

Своєму синові Тамара придумала казочку, що тато – супергерой, який тепер працює на небі. Йому видали крила, він має суперможливості. Не дає бомбам впасти, але й не може приїжджати додому.

Тамара й Олексій прожили разом неповні 5 років.

У пам’ять про Олексія та інших загиблих захисників Тамара встановила патріотичні прапорці на площі Хмельницького. На кожному — ім'я й дата смерті героя. Якось Назар упав, забився і побіг до тата-прапорця пожалітися.

Прапорці на честь загиблих героїв-азовців у Хмельницькому

– Тамаро, що ви відчуваєте до росіян?

– Я їх ненавиджу. Вони вбили мою сім’ю, вбили батька моєї дитини. Тому якщо чесно, то всіх ненавиджу: від малого до великого. Хоча мене ніколи в житті не вчили ненавидіти. Я не маю ні бажання, ні часу з'ясовувати, хто винен, а хто ні. Росіяни підтримують цю владу катів, ґвалтівників, мародерів. Визначення "країна-агресор" і "країна-нападник" щодо Росії вже давно не актуальні. Росія – це суцільна країна-кат.

Родина Янінних

– Як думаєте, чи погодився б Олексій здатися в полон? Чи не було б це кращим виходом?

– Однозначно ні. Чоловік завжди казав, що гірше, ніж полон у москаля, нічого не може бути. Думаю, він не послухався б наказу, бо ніколи не вірив москалям. Олексій – людина, яка дуже сумлінно виконувала свою роботу. Військову чи невійськову. Навіть якщо робота не подобалася, все одно виконував її бездоганно. Військовим він був просто зразковим. Воїн за покликанням. Але цей наказ здатися, я впевнена, він не виконав би.

Я рада, що мій чоловік не дожив до того дня, коли українців віддавали в руки росіянами. Він загинув миттєво, і це найкраща смерть, яка могла бути.

Олексій на фронті

– Чи маєте ви якусь мрію поза війною?

– Не мрію, а мету – найперше поїхати в Маріуполь. Я не знаю, чи зможу поховати чоловіка. Шанси на збереження його тіла там тануть невблаганно. Тому я поїду в Маріуполь. Туди, де він залишився назавжди. Щоб знайти місце, де він загинув. Хоч би як склалося моє життя, я буду щороку 7 квітня їздити на місце його смерті.

А мрія… Можливо, відвідати Австралію. Олексій дуже хотів побачити цю країну. Тож якщо матиму можливість – обов’язково поїду в Австралію й покажу йому її. Бо тепер я – його очі.

– До колекціонування одягу повернетеся?

– Не знаю. Зараз це не викликає в мене жодної любові. Я збайдужіла навіть до того, що маю. Не хочу його позбутися, але також не маю бажання купити щось нове. Дивлюся на фотографії прекрасних речей і гортаю їх, як рекламу джинсових курток. Але я даю собі час. Розумію, що в мене зараз такий період, якого в житті ще не було. Може, замилування старовиною й повернеться. Але ніщо, жоден елемент мого життя вже не буде таким, як до 7 квітня. Війна перекроїла мене зсередини.

Тамара Яніна

маріуполь вдова яніна азов