Китай і досі закриває міста на жорсткий карантин. Люди опиняються без їжі та ліків. Історія таємної волонтерської групи із Шанхая, яка допомагала самотнім

Шанхай на замку

Джефф Лау, ІТ-фахівець, віком за 30 років, мешкає сам у великому багатоквартирному комплексі на околиці Шанхая. Наприкінці березня, у час, коли західна частина міста готувалася до запровадження чотириденного локдауну згідно з китайською політикою "нульового COVID-19", він почав запасати їжу. Десяток яєць, 36 пачок локшини швидкого приготування та кілька мішечків яблук – цього більш ніж достатньо на період ізоляції, думав він. А потім несподівано закрилися крамнички. Входи до житлових кварталів опинилися на замку. Деякі навіть заварили. І вони не відчинилися після того, як було завершено оголошений раніше період карантину.

Як і багато інших мешканців 25-мільйонного міста, Лау відчув глибоку тривогу. За кілька тижнів до того південний виробничий центр Китаю, місто Шеньчжень, було повністю заблоковане на сім днів, коли влада намагалася зупинити Омікрон, украй заразний штам вірусу COVID-19. Перед цим у місті Сіань на заході Китаю майже без попереджень запровадили санітарний кордон, який тривав тижні. У Шанхаї медична адміністрація щодня повідомляла про тисячі нових випадків — значно більше, ніж під час попередніх спалахів. Повний локдаун у такому гігантському місті, як Шанхай, був безпрецедентним.

Лікарні зазвичай відмовлялися приймати тих, хто не мав свіжого тесту на COVID-19. Дехто з цих людей помер біля дверей служб невідкладної допомоги

Через кілька днів стало очевидно, що місцева влада не знає, як забезпечувати людей їжею. Вантажівки, завантажені продовольством, застрягали в дорожніх заторах на під’їздах до міста. В інтернеті поширювали відео з гнилими овочами, які влада привезла мешканцям. Сторінки оголошень у соціальних медіа переповнили проханнями підказати, де знайти життєво важливі ліки. Заможні люди й ті, хто мав зв’язки, загалом давали собі раду, хоча не завжди. Навіть деякі фінансисти повідомляли, що їм важко знайти їжу.

Правила були суворими. Більшості мешканців забороняли й крок ступити за поріг своїх квартир. Уряд не повідомляв, коли ці заходи завершаться. Як виявилося, карантин у Шанхаї протривав ще два місяці.

Перед локдауном Лау помітив, як літня жінка, що самотньо жила в сусідньому будинку, шукає в смітнику пляшки. Він стривожився: мабуть, вона голодує. Але коли зв’язався з представниками влади, що відповідали за його квартал, йому сказали, що він навряд чи зможе чимось допомогти – хіба що вступить у державну волонтерську організацію, яка розподіляє продовольство.

Лау негайно зголосився й отримав завдання — вести облік. Було незрозуміло, як ця робота допоможе людям навколо нього. Він намагався зайти додому до старенької, щоб побачити, що з нею, але через випадок COVID-19 її будинок ізолювали. Лау зрозумів: якщо він хоче підтримувати людей під час локдауну, йому треба робити це за межами урядової бюрократії.

Через півтора дня один з колег Лау запустив простий вебсайт. На ньому люди, які гостро потребували споживчих товарів, публікували свої запити. А ті, хто міг їм допомогти, виходили з ними на прямий контакт. Добровільні помічники могли знайти ящик овочів і розшукати водія фургончика — власника рідкісного дозволу на перебування на вулиці. Волонтери допомагали хворим знаходити лікарів, які могли надати допомогу. Оригінальна команда засновників сайту діяла як менеджери, щокілька годин перевіряючи стан виконання запитів.

Сховатися від держави

Дані про користувачів були мінімальними — щоб залишатися максимально непримітними. На сайті була доступна лише базова контактна інформація. Її видаляли, як тільки проблему було розв’язано. Пряма взаємодія між сторонами відбувалася в офлайні. Завдяки цим правилам максимум діяльності залишався поза полем зору держави.

Мігрантів покинули напризволяще на будівельному майданчику, і їхній роботодавець перестав постачати їм локшину

Лау висловив вимогу, щоб Журнал 1843 у статті використовував англійську, а не китайську форму його імені, щоб уникнути покарання від влади. Коли він розповідав свою історію, то часто робив паузи посеред речення, щоб поміркувати, як описати перебіг кризи, щоб це не звучало осудливо. Коли в нього перепитували деталі, він іноді зазначав, що не може більше нічого сказати, бо це "перетне лінію". У Китаї стає дедалі ризикованіше говорити про владу в невигідному світлі, особливо з іноземним медіа.

Невелика група колег поширювала інформацію серед своїх. Лау зв’язався з університетськими студентами та членами місцевої трупи хіп-хоп денсу. Вони відреагували з ентузіазмом. Через 10 днів локдауну вебсайт почав отримувати сотні запитів — більшість про їжу, і кількість людей, готових допомагати, швидко зростала. Лау працював по 12 годин, щоб дати раду цьому напливу.

Однією з сильних сторін мережі, вважає Лау, була ретельність, з якою учасники залучали інших волонтерів. Лау спершу був знайомим з малою групою людей. Але потім стало стандартною практикою не розкривати похідні контакти. Під час розгортання мережі зв’язків по Шанхаю волонтери зберігали сувору анонімність, окрім своїх найближчих колег. Вони також зводили до мінімуму взаємодію онлайн і забезпечували захист мережі в умовах метрополіса, де діє одна з найпотужніших у світі систем нагляду та спостереження. Завдяки цьому впливові люди – лікарі, професори та чиновники середньої ланки – зголошувалися долучатися й допомагати.

Марно розшукуючи базові продовольчі продукти, такі як капуста чи арахісове масло, команда виявила, що ресурси розподіляють украй нерівномірно. Лау зрештою знайшов у своєму кварталі магазин, який мав доступ до свіжіших овочів і м’яса, ніж інші. "Вони мали якийсь особливий канал", — каже він. Це був загальний феномен локдауну: багато місцевих громад відчували брак продовольства, а в інших воно було в надлишку.

Без їжі та ліків

До середини квітня криза посилилася й мережі доводилося розв’язувати питання життя чи смерті. Група з 16 робітників, які жили в маленькій однокімнатній квартирі, розмістила прохання про їжу (таке скупчене проживання типове для Шанхаю, де мігранти чи гостьові робітники не можуть дозволити собі орендувати дороге житло). Багато з них голодували вже кілька днів. Місцева влада зазвичай надавала таким оселям один пакет з їжею розміром зі стандартну дорожню сумку — байдуже, скільки людей там жило. Мережа Лау змогла забезпечити цим робітникам більше найнеобхідніших речей.

80-річне подружжя страждало від раку: один мав знеболювального на чотири дні, інша – на шість

Брак ліків невдовзі став ще гострішою проблемою, ніж дефіцит їжі. Психіатричні препарати, ліки проти онкологічних та інших смертельно небезпечних хвороб були вкрай потрібними. У Шанхаї розташовано чи не найкращі медичні установи Китаю, але в найгірші дні локдауну багатьом хронічним хворим не дозволяли залишати домівки. Навіть якщо люди могли виходити, лікарні зазвичай відмовлялися приймати тих, хто не мав свіжого тесту на COVID-19. Дехто з таких хворих помер біля дверей служб невідкладної допомоги.

Містом ширилися благання про їжу та медичну допомогу – і через сайт Лау, і ширше, у соціальних мережах. Один чоловік у районі Міньхань у Шанхаї написав у чаті, що його батько, хворий на рак носової порожнини на пізній стадії, мав призначення в клініку на спеціалізоване лікування. "Йому була потрібна цільова терапія, але місцевий комітет сказав, що це питання неможливо розв’язати". Старому чоловіку заборонили виходити з дому, бо він не зміг вчасно отримати результати тесту. Син благав про допомогу: "Рак поширюється дуже швидко… Будь ласка, допоможіть!!!".

Продовжений карантин у місті, де мільйони людей виявилися зачиненими у своїх домівках, розриває зв’язки між людьми. Досвід перестає бути колективним. Лише влада має повноваження формулювати загальний наратив. Картина, яку представила китайська комуністична партія, змальовувала компетентних посадовців, учасно надані послуги та щедрість держави. І небагато хто за межами цієї системи мав змогу на власні очі побачити той хаос, який відбувався насправді. Коли Лау та його друзі подавали запити про допомогу, вони помічали провали, які уряд намагався приховати.

Вияви корпоративної бездушності траплялися регулярно. Один із запитів надійшов від десятка будівельників, мігрантів, яких покинули напризволяще на будівельному майданчику, що просто спорожнів. Локдаун запровадили в час, коли вони споруджували для себе маленький тимчасовий сарай з пластиковим дахом. У ньому група й опинилась у полоні, не маючи змоги вийти навіть на пошуки їжі. Роботодавець перестав постачати працівникам локшину швидкого приготування, але кур’єри Лау не дали цим людям пропасти.

Коли локдаун дотягнув до травня, у мережі почали поширювати відеоролики з людьми, які збиралися накласти на себе руки. На багатьох відео, знятих на мобільні телефони, люди чіплялися за балкони з очевидними намірами стрибнути і щось викрикували байдужому світу. Чимало таких сцен завершувалися падінням, звуком удару і криком, що лунав між багатоповерхівок.

80-річне подружжя, обоє хворі на рак, зробили запит на сайті Лау про знеболювальні ліки. В одного їх залишалося на чотири дні, в іншої на шість. Без цих ліків пара страждала б від пекельного болю. Вони розповіли Лау, що приготувалися піднятися на дах і стрибнути, якщо не зможуть отримати таблетки. З певними труднощами мережа знайшла для них препарати. Але коли настав час їх відправити, представники влади наказали волонтерам не втручатися. Якщо Лау щось і знає про долю цього подружжя, то розповідати про це не хоче.

Коли локдаун дотягнув до травня, у мережі почали поширювати відеоролики з людьми, які збиралися накласти на себе руки

Сам Лау теж потрапив у поле зору представників влади. Він отримував телефонні дзвінки від поліції та інших державних служб, які говорили йому, що його сайт незаконний, і вимагали його закрити. Сайт почав зазнавати частих атак, під час яких хакери відправляли на нього потоки інтернет-трафіку з різних джерел, щоб не дати користувачам можливості туди заходити. Лау не робить припущень, хто стояв за цими атаками. Вони не завдали особливої шкоди, але Лау почав приділяти більше уваги кібербезпеці. Він вважає, що фінансово й політично впливові люди, глибоко приховані в його мережі, прийшли на допомогу й не дали владі закрити сайт. "Вони тут є, але ви ніколи не побачите їхніх облич", — каже він.

Волонтери більше не допоможуть

Коли локдаун на початку червня послабили, на вулицях Шанхая відновився рух транспорту. Магазини та ресторани почали потроху відкриватися. Мережа Лау, у якій більше не було потреби, швидко розформувалася. Цифрові записи було видалено. На сайті лишилося тільки повідомлення з подякою учасникам.

Лау безжурно та завзято описує свою роботу. Мережа зросла до понад 1000 волонтерів і впродовж 55 днів своєї діяльності доставила понад 6000 пакунків. Вона допомогла 1600 літнім і хворим людям. Лау більше не бачив жінки, яка порпалася в сміттєвих баках, із бажання допомогти якій усе почалося. Але чув, що вона вижила.

Проте його ставлення до міста змінилося. "Ми тут зазнали великого лиха, — каже він про Шанхай. – І не знаємо, що стане наступним". Він особисто планує емігрувати з Китаю. Сі Цзіньпін, президент Китаю, заявив, що політика "динамічного нульового COVID-19", яку здійснювала комуністична партія, залишиться чинною до "остаточної" перемоги. І коли наступного разу Шанхай замкнуть на карантин, одного з його анонімних героїв тут уже може не бути – і він більше не допоможе.

Переклад статтті в журналі 1843

ковід волоннтери карантин Китай