Розруха, сусіди та щастя. Як це — приїхати додому в Ірпінь
Удома пахне шинами, пилюкою та сажею. Я сиджу на брудному дивані перед купкою згорілих труб під пасмом розірваної підвісної стелі, дивлюсь у розбите вікно й кайфую. Нарешті я вдома.
Це така радість — мати дім і змогу повернутися. Знати, що тобі є куди приїхати. Що тут немає окупантів, що вони не гадили у твоїй квартирі й не торкалися твоїх речей.
Я знаю, що в багатьох людей близькі загинули, дім знищено, розграбовано, відрізано окупацією — і гостро відчуваю їхній біль. Сподіваюся, вони пробачать мені моє маленьке щастя.
У кожного з цих нових домашніх запахів — своя причина. Літні шини до квартири занесли сусіди, коли розбирали розбиту комору, точніше, закапелок між поверхами, — їх нікуди більше покласти. До того ж машина вже далеко й досі на зимових шинах. А з комори "приїхало" на речах також багато жовтої пилюки від битої червоної цегли з обстріляних стін.
Замість вікна в коморі — лише отвір, двері вибило, але майже все в ній вціліло, крім дитячого велосипеда й намету. Велосипеду прилетіло в переднє колесо, намет зник. Гріє думка, що він у правильних руках і там, де зараз потрібен, бо в нашому будинку орків і мародерів не було, тільки наші.
А руда пилюка на всіх поверхнях — також від прильоту в стіну на кухні. Тоді в будинку ще залишалася купка найстійкіших сусідів.
“Вам прилетіло” — прислали мені 14 березня фотки з квартири. Я зупинилася посеред вулиці, переглянула світлини, видихнула, спитала, чи всі живі. “Слава Богу!” — відписали.
Пораділа, що кондиціонер не впав нікому на голову, а набрана у ванній вода згодилася нашим “робінзонам”, які сиділи без води, тепла та світла.
Дірку в стелі й потовчене вікно друзі пізніше закрили жовтою плівкою — тепер на кухні завжди тепле світло, наче на заході сонця.
Що ж, я хотіла, щоб на кухні було сонячно. Але вікна — на північ, на Бучу. Ще я колись трохи заздрила сусідам нагорі: з 5-6 поверхів нашого під’їзду вже відкривався панорамний вид на Бучу, навколишні села, ліси й водойми. У нас на четвертому його затуляли "хрущовки" на сусідній вулиці.
Одна з них вигоріла майже вщент — згори донизу. Як і квартира над нами, на шостому. І це про запах горілого, який шириться з ванної й наповнює кімнати.
У розібраному стояку видно чорні стіни та чорні труби: пластикові сплавилися від пожежі згори донизу, як свічки. У ванній усе вкрито кіптявою, але її легко відмити.
І ось я чищу вранці зуби та роззираюся — хоп! Уже мию стіни, ванну, умивальник. Спорадичне хапання за якісь куточки без змоги привести до ладу все одразу — це дуже про перші відвідини дому, куди я приїхала через чотири місяці після поспішного від'їзду 28 лютого, після перших боїв і вибухів неподалік. Мені часто снилося, як я повертаюсь. І ось нарешті.
Прокидаюся вранці, зазираю в тумбочку біля ліжка — починаю перебирати папери, викидати зайве, відкладати фото й дитячі малюнки. У шафі перебираю одяг, у скринях — взуття: що викинути, що віддати. Боже, навіщо його стільки? На чотири місяці й три сезони мені ж якось вистачило фліски, пари кросівок, штанів, шортів і футболок.
По шафі з дитячим одягом можна подумати, що дівчаток у мене мінімум троє. Знову — навіщо стільки?
Книжки, настолки, конструктори, іграшки — це все з переліку “мамо, привези!”. Дитина сумує за домом, їй потрібні улюблені речі.
Ми вирішили, що вона не повернеться, доки є загроза ракетних ударів. Та й нікуди поки що їхати — вдома потрібен ремонт і нова побутова техніка.
Пакую все у щойно куплену гігантську валізу, стараюся не думати, як довезу її автобусом. Жорстко затрамбовую улюблену доньчину велику м’яку пандочку — таки влізла. За копирсанням не помічаю, як темніє, забуваю, що вдома немає ні їжі, ні питної води.
Біжу щось купити. Готувати нічого не хочеться. Дорогою розумію, що "Лоток", у який я за звичкою прямую, згорів. І "Фора" в "Жирафі", й увесь "Жираф".
Наче ж і знала про це, але в уяві вони якось залишалися. А тут таке раптове усвідомлення, як часом прокинешся вранці й лише за якусь долю секунди згадуєш, де ти й чому.
Як виявилося, в околиці вцілів лише гастроном "Лілея" біля дитсадка. Навколо нього там і сям горіло й прилітало, але "Лілея" встояла.
— Та там намолене місце, — сміється сусідка Валя, наша голова ОСББ. Натякає на любителів вранішнього пива за столиками під гастрономом.
Валя — надзвичайна жінка. У неї четверо дітей і наш будинок, який вона щосили намагається привести до тями.
Сусіди розповідали, що перед війною їй наснився сон: наче почався сильний буревій і їй конче треба зачинити двері в усіх під'їздах. Два встигла, а третій — ніяк. Третій — то наш, який фасадом на "Жираф" і на Бучу, який найбільше з трьох і постраждав.
Коли 27 лютого я побачила наш будинок на фотці з горою спалених російських танків на Вокзальній у Бучі, то зрозуміла, що йому це так не минеться. Не минулося, але він уцілів, могло бути значно гірше.
Але й Валя не здається: збирає сусідів робити, що можуть, коштом ОСББ закриває найнагальніші потреби, шукає грошей, щоб відремонтувати решту. Її життя зараз — це нескінченні звіти, комісії, фотки руйнувань, номери квартир, коробка з ключами, пошук майстрів, торг, контроль, переписки в чаті й так по колу.
Ми ледь устигли обійнятися при зустрічі, як вона показує на дах:
— Он бачиш, кут (розбитий) закладають. Ну хто так робить! Нє, ну другий раз наче трохи краще, глянь, як спершу було. — Показує фото на телефоні. — Але все одно не те. Ми такі гроші платимо! Він сказав, як утретє переробить і не підійде, то піде на принцип. Усе розбере й віддасть гроші за матеріали. Ну і я піду на принцип — навіщо мені так робити, щоб воно потім розвалилося. Оце сфотографую й викладу туди, де я їхню рекламу знайшла. Хай побачать люди, як вони роблять. Зараз це скину в чат правління, щоб теж бачили.
Наступного дня чую у дворі задоволений Валин голос: "Сашо, ну тепер жодних претензій!". Таки домоглася, щоб цеглинки на відновленому куті лягли правильно.
Узагалі наступного дня була субота, а отже — суботник. Це майже щотижневе правило для всіх, хто повернувся в Ірпінь.
Мене поставили на найпростішу роботу, яку можна доручити дорослим: вибирати бите скло і шматки цегли з наших колись доглянутих газонів.
Таке враження, що цього скла там вистачить на роки.
Вибираємо рукавичками вже дрібненьке, густо змішане з землею. Хлопці зачищають більші купи лопатами.
— А це викидаємо? — питає один про мішки з піском під вікнами підвалу.
— Та рано ще, хай поки лежать, — каже інший.
Забігла на хвилинку на каву до сусідів — за дві години не наговорилися.
— Я вікна вже замовила й оплатила, — каже Жанна. — Але поки що не ставлю, почекаю.
Вона з дитиною виїхала 5 березня через Стоянку, майже останнього дня, коли це можна було зробити машиною, хоча й з ризиком обстрілів. Наступного дня там уже стояв російський блокпост.
Розказали смішну історію про одну гонорову сусідку, яка не зрозуміла, чий блокпост, і сказала строго: “Ну шо вы тут? Проехать можно?” — і таки проїхала. Потім її ледь інфаркт не вхопив, коли дізналася від чоловіка, що то були не наші.
Але не всі історії в Ірпені зі щасливим кінцем. Мені розповіли про жінку з Бучі, яку зґвалтували росіяни та відправили фото її чоловікові. Про поховану в дворі бабусю, яка померла в перші дні війни. Про людей, які в підвалі під час обстрілів казали, що треба було “дати Путіну, чого він хоче, і тоді вони не стріляли б”. Про тих, хто це слухав і стримував бажання прибити співбесідників.
В Ірпені тим часом оживають мамські чати — виразна ознака мирного життя. Там знову шукають школи, секції, лікарів, вітаміни, репетиторів, купують, продають і віддають одяг, іграшки, меблі. Пишуть, що де запрацювало, хто повернувся й відновив роботу.
У сусідському чаті знову бронюють альтанку з мангалом у дворі, просять сортувати сміття (“ми ж не орки”) і порадити майстра з ремонту пральних машин.
Люди навколо стали наче добрішими й терпимішими: пропускають на дорозі, поступаються чергою, не дратуються через дрібниці (виняток — дискусія в мамському чаті, куди подіти російські дитячі книжечки — там аж палало).
Але це дуже суб’єктивне враження. Бо вдома завжди все здається кращим.
