Мощун: жорстокі бої зруйнували селище. Люди повертаються, хоч впевненості, де зимувати, немає
Офіційно в Мощуні проживало 850 людей. Ідеться про тих, хто був у селищі прописаний, адже багато людей мали київську прописку. А фізично в Мощуні проживало близько двох тисяч осіб на час початку бойових дій. У селищі працювала школа, а єдиною адміністративною будівлею був клуб, у якому також розміщався староста й іще одна людина — співробітник ЦНАПу. Також діяло поштове відділення й бібліотека. Було кілька магазинчиків і дрібний бізнес.
Офіційна брехня, яка вартувала життя
Директорка клубу в Мощуні Ірина Гертнер зараз проживає за кордоном, але пам’ятає майже погодинно все, що відбувалося в селищі на початку війни.
Ірина Гертнер: "Прокинулися ми, як і всі, о 5:00 від вибухів. Було вже видно заграву зі сторони Вишгородського району. Досить швидко вибухи стали ближчими, тому ми з родиною спустились у підвал — підозрюю, що тоді всі, хто не виїхав, теж сиділи в підвалах, у кого вони були. Уже близько 12:00 ми побачили над своїми будинками гвинтокрили, величезні, темно зелені.
Спочатку не могли зрозуміти, чиї вони, а потім побачили, що гвинтокрили летять у сторону Гостомельського аеропорту. Далі буквально зі своїх вікон спостерігали вибухи й дим. Ще залишався якийсь зв’язок та інтернет — тому ми дізналися офіційну інформацію, що все добре, наші відбили росіян. Мовляв, нічого не бійтеся, далі сидіть удома й дайте ЗСУ змогу зробити свою роботу. То в перші дні переважно всі ще залишалися по домівках.
Тепер я розумію, чому люди в Гостомелі, Бучі й Ірпені залишалися й не виїхали. Бо офіційна інформація була саме такою й люди намагалися до неї дослухатись. Але наступного дня стало відомо, що підривають мости в Бучі та Ірпені. Відповідно, ми розуміли, що росіяни тепер намагатимуться штурмувати наш мостик через Ірпінь у Мощуні.
Ми чули офіційну інформацію, що все добре, наші відбили росіян, тому нічого не бійтеся й далі сидіть удома. То в перші дні переважно всі ще залишалися тут
Наприкінці третього дня, коли звук боїв став дуже близьким, було чути автоматні черги, а наші ЗСУ зупинилися за селом у лісі, стало очевидним, що росіяни наступатимуть з протилежного боку річки. І це вже починалося — у нас над головами літали снаряди, почали горіти будинки в дачних кооперативах. Щодо пожеж я дзвонила у ДСНС, але мені сказали, що до нас не зможуть приїхати, бо адміністративно ми належимо до Бучанського району, а від Бучі ми вже відрізані, там підірвано мости. Тому пожежі й далі лютували, від одного будинку загорявся наступний, паралельно починалися нові пожежі від влучень снарядів.
25 лютого також з’явилася інформація про перших поранених. Ми намагалися викликати швидку, але вона не їхала. І тоді я змогла додзвонитися в “Лелеку” (приватний пологовий будинок у Пущі-Водиці — ред.), і ми домовилися, що вони допомагатимуть нашим мешканцям. Коли мощунцям своїми силами вдавалося вивозити до них поранених, їх там оперували. Сусіди возили своїх сусідів, перед тим дзвонили, там готували операційні. До речі, в “Лелеці” допомагали не лише мощунцям, а й пораненим з інших населених пунктів, а також українським бійцям. Щодо цього вони нам дуже допомогли.
А вже ввечері третього дня ми виїхали до Обухівського району. І після цього стало зрозуміло, що багато людей і далі залишаються в Мощуні, відрубані від зв’язку та загалом від зовнішнього світу. Звісно, цих людей треба було якось евакуйовувати. Спочатку я намагалася зареєструватися на державну евакуацію.
Знайшла телефони по Київській області — куди дзвонити для організації евакуаційних коридорів. Я дзвонила, зв’язувалася з координаторами, мені обіцяли, що коридори будуть з дня на день, але евакуація ніяк не відбулася. Підозрюю, ніхто не хотів брати відповідальність за життя людей, зважаючи на те, що в Мощуні тоді точилися жорстокі бої.
Чотири рази в новинах говорили, що Мощун наш. І чотири рази це було неправдою
Тому ми звернулися до нашого місцевого ТрО Горенка — Пуща Водиця — Мощун, і територіальна оборона між активними бойовими діями заїжджала в село та буквально в “бусиках”, мікроавтобусах, вивозила по 5-10 людей. Також долучалися наші військові, “азовці”. Так десь до 20 березня було вивезено майже 200 людей. Плюс, звісно, люди масово виїжджали самі. І на час звільнення Мощуна, за моїми даними, там залишалося до десятка людей, не більше. До того ж більшість з них були в дачних кооперативах, до яких неможливо було доїхати.
Я порахувала — чотири рази в новинах повідомляли, що Мощун наш. І чотири рази це було неправдою. Там далі точився бій, то на одну сторону, то на іншу. На території дачних кооперативів переважно перебували росіяни, вони там жили не один день і поводилися взагалі як господарі. А на вулицях ближче до Києва стояли наші військові.
Ми самі спеціально їм давали адреси, де вони можуть зайти, погрітися, де є криниці з питною водою, консервація, де є машини. З 72-ю бригадою тримали зв’язок, закуповували все необхідне. І водночас на іншій стороні села жили росіяни. Ну як жили — у селищі постійно були жорстокі бої. Трупи росіян ми ще довго знаходили після завершення боїв і в будинках, і на вулицях — усюди. Але, мабуть, тому, що росіяни окупували лише частину селища, Мощун так і не визнали населеним пунктом, який був в окупації.
Я вважаю, Мощуном пожертвували, щоб війна не пішла далі. І це правильно. Бо за нами Горенка, в якій уже не дві, а десять тисяч населення, потім Пуща-Водиця й Київ. Але хотілося б, щоб цьому селу якось допомогли відновлюватися, бо люди залишилися без дому. Загальна кількість зруйнованих будинків разом з прибудинковими добудовами, — дві тисячі.
Люди втратили житло й можливість повернутися. І вже скільки часу минуло, а комісію з відшкодування збитків так і не організовано. Певно, це пов’язано з тим, що й досі не ухвалено закон про відшкодування (проєкт Закону №7385 від 17.05.2022 "Про відшкодування шкоди завданої потерпілому внаслідок збройної агресії Російської Федерації" — ред.). Поки цього не зроблять, ми не маємо права вимагати від військової адміністрації створити якусь комісію щодо відшкодування завданих збитків".
Штаб допомоги
З Києва до Мощуна — рукою сягнути. Таке враження, що ти не виїжджаєш з міста, а просто їдеш його черговим лісопарком. Але коли заїжджаєш до Горенки, то все навколо миттєво змінюється. Сама Горенка теж дуже сильно постраждала від боїв, усюди видно місця артилерійських ударів — у руїнах нині й приватні, й багатоквартирні будинки. Після Горенки дорога знову пірнає до лісу зі слідами війни. Видно потрощені дерева, деякі з них попадали, вочевидь, підточені снарядами та їх уламками. І зрештою дорога приводить до Мощуна.
Ліворуч і праворуч проїжджаємо потрощені будинки, аж поки, зрештою, зупиняємося біля клубу Мощуна.
Ніби майже вціліла будівля, лише з однієї сторони видно величезну дірку від потрапляння снаряда.
Поряд з клубом під дахом одноповерхової споруди розвішано одяг з гуманітарної допомоги. Також тут стоїть машина медичної допомоги якоїсь міжнародної організації.
Сам клуб став своєрідним штабом з допомоги мешканцям селища. Тут зберігають і роздають різноманітну “гуманітарку” — привезені волонтерами речі й харчі.
А в клубі на ТЕКСТИ чекає староста — волонтер, як він каже сам про себе, Петро Олександрович Макушенко. “Я виконую обов’язки, але це можна назвати волонтерством, оскільки не отримую за це жодної винагороди й не маю офіційних повноважень”, — пояснює. Річ у тім, що в Гостомельському ОТГ, до якого належить Мощун, діє військова адміністрація, тому обов’язки старости Макушенко виконує на “громадських засадах”.
За його словами, росіяни полишили село на початку квітня. Але мешканців Мощуна ще певний час не пускали сюди, оскільки і селище, і площа навколо нього були щедро “засіяні” снарядами та мінами. “Проривалися хто як міг, іноді використовуючи й особисті зв’язки”, — говорить.
“Коли вдалося потрапити в села, ми одразу організували тут гуманітарний штаб”, — розповідає Матушенко. Паралельно почали розмінування села. Щоб пришвидшити процес, саперів запросили централізовано і староста разом з ними обходив селище. “Зараз так буває, що хтось один запрошує саперів, потім хтось інший, вони приїжджають, щось вибірково оглядають, потім їх знову викликають. Ми вирішили зробити все централізовано.”
У результаті Макушенко разом з саперами обійшов усе село. “Ми чотири з половиною дні обходили селище, зайшли в кожний будинок і подвір’я.” Розмінування навколо селища тривають і досі. “Далі перевіряють, знаходять і підривають боєприпаси так, що аж годинники зі стіни падають”, — розповідає він.
За словами старости, під час бойових дій у селищі були своєрідні “гойдалки”. Росіяни наступали з західної частини, намагалися просунутись далі, українські війська їх вибивали, росіяни відступали. Як наслідок, Мощун зазнав істотних руйнувань: “У нас від 164 будинків залишився лише фундамент. А на кінець бойових дій не було жодного неушкодженого житлового будинку.”
Люди повертаються, проте жити ніде
Але люди їдуть у Мощун додому. За словами співрозмовника, дві третини вже повернулися. Проте надзвичайно гостро постала проблема з житлом. “Хтось живе в родичів, хтось у гаражі чи в сарайчику, хтось у літній кухні”. Людям також запропонували жити в санаторії в Пущі-Водиці.
“Виділили на Київську область з бюджету 400 млн грн. Звісно, це крапля в морі. Тут же в області скільки всього понищено — Гостомель, Буча, Макарів, Бородянка”, — хитає головою староста.
Петро Олександрович згадує також фонд ООН, який планує взяти участь у відбудові селища, зокрема допомогти відновити будинки, які ще можна реконструювати. “Вони надають матеріали та інструменти, а люди вже власними силами мають відбудувати будинки, — розповідає чоловік. — Дають будівельні матеріали, бетономішалку, дрель, болгарку — все, щоб можна було своїми руками відбудувати дім”. Проте зараз цей проєкт перебуває на етапі становлення.
Як розповідає староста, у Мощуні немає проблем з відвідинами високопосадовців — від Офісу президента до управлінців обласної адміністрації. Селище не забуте, нагальні проблеми справді розв’язують. Поновлено енерго- й газопостачання, зроблено ямковий ремонт дороги до селища. Відновлення подачі електроенергії потребувало значних зусиль, оскільки майже всю мережу було знищено обстрілами. “У нас не було майже жодної вцілілої опори та проводів, побили всі трансформатори”, — розповідає Макушенко. А в дачних кооперативах досі немає світла, оскільки там мережі не перебували на балансі ДТЕКа і, відповідно, їхнім ремонтом ніхто не опікувався.
За словами старости, іноді в селищі з’являються якісь люди з приватною ініціативою допомогти, але сам староста дещо іронічно називає їх “підсніжниками”. “Вони з’являються, щось обіцяють, а потім щезають”, — підсумовує Петро Олександрович.
Без чого місцеві мешканці точно не могли б вижити — то це без допомоги волонтерів. Продуктові набори, одяг і навіть баклажки з водою — все це справа рук волонтерів.
Але вже за кілька місяців тепла пора року закінчиться, а це означатиме великі проблеми для тих мощунців, які залишилися без житла.
Староста розповідає, що один з фондів пообіцяв побудувати модульні будиночки. І їх будівництво вже розпочалося.
Сама можливість отримати житло в таких умовах надзвичайно важлива для мешканців селища. Мабуть, цей модульний будинок є якоюсь реалізацією сподівань бездомних мощунців на те, щоб таки отримати якесь житло. “За розміром ніби проста битовка, але він добре обладнаний, є душова кабіна, туалет і холодильник”, — розповідає Макушенко.
“Треба готуватися до зими, у нас не менш ніж 100 сімей потребують житла, і це крім дачних кооперативів”, — хитає головою староста. Кооператив хоч і має таку назву, але там чимало людей жили постійно й у добротних будинках.
Почуте перегукується з тим, про що ми раніше говорили з Іриною Гертнер. “Поки що жодної конкретики, — розповідає вона. — Тому, як на мене, єдине можливе рішення — ремонтувати за власний кошт, зберігати чеки і сподіватися, що, можливо, колись буде якесь відновлення. Щодо свого будинку можу сказати, що ми просто затягнули плівкою розбиті вікна й дірки в даху. Привезти своїх дітей у такий будинок я не можу.
Загалом нам пощастило, що на Мощун звернули увагу, й ті, хто доїхав, побачили, що село повністю зруйноване. Приїжджають інколи люди й суто фізично долучаються розбирати руїни. Приїжджають також волонтери, які допомагають з тваринами. Але це все точково, без жодної державної програми, підтримки. Мені здається, в людей просто опускаються руки”.
Я виходжу з приміщення клубу Мощуна, щоб трохи пройтися селищем. Загалом, якщо не дивитися в різні боки на зруйновані обійстя, видається, що в селищі триває нормальне життя. Кудись поспішають місцеві мешканці, через село проходить достатньо жвавий автомобільний трафік. Місцеві мешканці досить стійко переносять випробування, які випали на їх долю.
На обійсті одного зі зруйнованих будинків чоловік щось перебирає серед згорілих речей. Знайомимося — звати Володя, за фахом сантехнік. У його хату “прилетіло”, і від неї залишилася купка попелу та погорілого реманенту.
Але Володя принаймні візуально абсолютно спокійний. Зараз він мешкає з сім’єю в літній кухні. “Якось живемо”, — хитає головою. Він перебирає латунні деталі для сантехніки, що вціліли в пожежі. Я запитую його, чи він став у чергу на збірні будиночки, про які розповідав староста.
“Та ні, — махає рукою Володя. — Є люди, у яких взагалі нічого немає, їм ці будинки потрібніші, ніж нам”. На моє запитання, коли він сподівається на якусь компенсацію щодо зруйнованого житла, Володя тихо зітхає й махає рукою: “Та вже після війни. Не думаю, що зараз саме до нас час”.
Уже під час підготовки матеріалу до публікації стало відомо, що в Мощуні змонтували ще п'ять модульних будинків і незабаром планують поставити ще один.
