Обережність, підкуп і везіння. Як бердянці їдуть з окупації крізь російські блокпости

Уранці на пункті збору до нас підійшов 18-річний хлопець і попросив забрати його. Знайомимося: звуть Сашко, студент із Маріуполя. Раніше добирався десять днів до Бердянська в обхід фільтраційного пункту в Мангуші, й ось уже третій день проситься до машин – сподівається вибратися до Запоріжжя. Його не беруть: або немає місця, або з маріупольцем призовного віку не хочуть мати справ. У нього з собою рюкзак з бутербродами й ноутом та пакет із зимовими кросівками – це все, що має з речей. Батьки з бабусею та дідусем залишилися в Мелекіному, вибиратися планують, але пізніше.

О 6:30 ми виїхали з міста.

Ми та наш “племінник”

– Тільки мовчіть!

Водій повільно під'їжджає до блокпоста. Машини з колони чекають на свою чергу, окупанти жестами вказують, кому де зупинитися. Огляд на блокпостах – як рулетка: пощастить – не пощастить. З несподіваною появою нового пасажира (ми забрали того хлопця) на ходу народилася легенда – він наш племінник. Швидко обмінялися інформацією: скільки років батькам, як звати, де навчається, коротко про те, як добирався до Бердянська. Усі троє мали різні прізвища, але з нами була кішка і збоку ми були схожі на сім'ю.

– Ваші дакумєнти.

Азовське кільце, блокпост, люди в "атаці", очі так і свердлять. Довго й ретельно перевіряють паспорти, мобільні телефони, оглядають багажник.

Ми були готовими до найсумніших розкладів, коли вирушали. Розуміли, що можуть "віджати" машину, забрати ноутбук чи мобільний, знайти приховані гроші, просто причепитися до будь-якої дрібниці й затримати на невизначений час. Дякували всім, хто пройшов цей шлях до нас і ділився своїми історіями в чатах і групах.

“Чистимо” фото, соцмережі й додатки

Перед від'їздом ретельно “почистили” телефони: знищили частину свого життя в галереї – видалили фотографії та відео, де ми в походах, у поїздках, на змаганнях зі страйкболу, на зйомках (бо все в камуфляжній формі). Знесли пости в соцмережах з будь-яким двояким значенням. Пізніше з'ясували, що навіть якщо у вас невинний контент, немає жодних гарантій, що пронесе. У момент перегляду може прилетіти від ваших друзів патріотична звістка. Зрештою виявилося, що простіше взагалі видалити інстаграм і фейсбук. Але це теж не завжди працює – бувало, змушували завантажити програми, а там – як пощастить.

Банківські додатки теж видаляли, бо можуть переглянути транзакції та вимагати переказати гроші собі на картку. Та й вигляд українських логотипів невідомо яку реакцію викликає: чорний зазвичай ярлик Монобанку тепер із прапорцем нашої країни, та й зелене яблуко А-банку теж пофарбоване в наші кольори.

Нам радили залишити "Дію" в телефоні, щоб була можливість підтвердити свої документи на наших блокпостах, але "веселі" розробники на головну сторінку кинули слоган: "Російський корабель іди нахуй" – ми прозріли за день до виїзду. Телеграм теж знесли – там стільки було, що не вистачило б місяця на вичищання рядів. Їхали тільки з вайбером, у якому залишилися робочі моменти й невинне листування.

З абсолютно “чистим” телефоном їхати теж небезпечно, бо це може викликати підозру. Кнопковий – також не варіант, таке проходило тільки в перші дні втечі.

Ми готувалися й не ризикували – будь-яку річ, що навіть віддалено схожа на стиль мілітарі або видає проукраїнську позицію, було надійно сховано.

Копирсаються у валізах, перевіряють ноутбуки

Блокпост у Дмитрівці, потім у Зеленівці – перевіряють за однаковою схемою. Питання: служив – не служив, що везете, колюче-ріжуче, чому й куди їдете, де студентський, чи випадково немає сигарет. Відповіді: не служив, погане здоров'я, військового немає, небезпечне не веземо, їдемо до рідні в Запоріжжя шукати роботу, студентський згорів, є фотографія, візьміть цигарки.

Далі повертаємо на дорогу, яка петляє між богом забутими селами. Поки їдемо, хтось у колоні постійно відстає – асфальтове покриття в ямах, машини глохнуть, страждає днище, вихлопна труба, колеса.

Знову блокпост, у відчинене вікно машини нахиляється тіло в засмальцьованому камуфляжі – неголене, очі скляні. Простягаємо паспорти. Далі сюжет розвивається на кожному пункті по-різному.

Поки стояли в черзі, бачили всяке: ось хлопець швидко стягує светр і знімає штани – ага, перевіряють наявність татуювань. Жінка присіла навпочіпки перед відкритим ноутбуком, поруч рашист уважно переглядає вміст папок. Порпаються у валізі якоїсь дівчини, вона промовисто щось пояснює. Чоловік відчинив багажник, а там розкладено зверху ковбасу, печиво – ага, це для "заманухи", щоб відвернути увагу. Зупинили вантажний "мерс", дівчина вискочила з пасажирського сидіння, відчинила двері, витягла великий пучок петрушки, простягла. Військовий розплився в посмішці, стоїть з автоматом і махає їй, проїжджайте.

Кожен відкуповується, чим може. Відбувається якийсь сюр – гра, про правила якої всі здогадуються, але ніхто не знає, чи вони спрацюють цього разу.

По всьому салону нашої машини розкладено пачки цигарок – це "перепустка".

“Випіть, паєсть? Сімка свабодная?”

Наша черга.

– Єсть карточка Водафона?

– Що?

Від несподіванки питання гальмуємо, не знаємо, що сказати.

– Сімка свабодная?

– Ааа... Нєт. Есть сігарети.

Простягаємо заготовлену пачку.

– Ну давайтє.

Проїжджаємо села. Глухо. Людей не видно, вулицями шурхають тільки кури й півні. Блокпост. Стоїмо довго. Якась метушня навколо. Обідній час, сумний днювальний. Військові одягнені в російську форму – "цифрову флору", у стоптаних берцях, з “калашами” й дерев'яними прикладами. З хати вискакують двоє зі сковорідкою, накритою кришкою, кудись несуть. Один сидить на призьбі й курить, інший підходить до нас:

– Випіть, паєсть?

– ....

Знову гальмуємо.

– Ну водка?

– Аааа ... Нєт. Єсть напіток.

Простягаємо пляшку чогось солодкого газованого.

– Давай.

Пропускають. Їдемо далі. Ми відстали, не бачимо нашої колони. На зустрічці двоє окупантів пораються з червоною "копійкою" – мабуть, у когось "віджали". Зупиняють нас.

– Насос єсть?

Є, але я мовчу. Водій вмикається швидко:

– Нєт, нє бралі. А зачєм?

– Да карбюратор продуть нада.

– Аааа... Сігарєти єсть.

Простягаємо, беруть. Їдемо далі, стає смішно. І це армія, яка на другому місці у світі?!?? Це все схоже на якусь зграю розбійників-жебраків. Одне слово – банда. У нас істерика від сміху. Найімовірніше, це вже побічний ефект від напруження. Не бачимо нашу колону, намагаємося не знижувати швидкості. Назустріч їде тонована машина кольору хакі, прямує до нас, дає знак фарами, ми гальмуємо. Уже не знаємо, чого й чекати.

– Только не ржать, – заспокоює нас водій. Затихли, сидимо серйозні. Під'їжджають, рівняються з нами. Через бічне вікно бачимо бородатих "кадировців", одягнених у "британку". Дивляться уважно.

Питання:

– Бєнзін єсть?

– Только в бєнзобакє, – водій відповідає швидко, наче тренувався.

– А гдє заправка? Нє знаєтє?

– Нєт, нє попадалась.

Роз'їхалися. Зробили великий гак, потрапили в глухий кут, не туди звернули й запитати ні в кого – на вулицях ані душі. Повернулися. Спіймали зв'язок. Зорієнтувалися. Наздогнали своїх. Про те, що наступний блокпост – останній, зрозуміли за кількістю військової техніки: вантажівки, тягачі, пікапи снують туди-сюди. Процедура перевірки повторюється

Попереду в колоні бус “спринтер”. Його не пускають, вимагають 5000 грн. Люди скинулися готівкою, у кого що було. Проїхали.

Добрий день. Ми з України

Далі тримаємося купи – пам’ятаємо, що по узбіччях міни, петляємо. Дорога рівненька, щойно після ремонту, а ми їдемо й лаємося. Нам би жити й радіти, кататися в гості одне до одного, мандрувати країною – ну якого фіга вони до нас приперлися?

Чуємо вибухи, у полі бачимо стовпи диму. Моторошно. Це вона – зона бойових дій. Мовчимо й чекаємо. І боїмося дивитися в очі одне одному, а тільки вдивляємося вдалечінь – туди, де низка машин. І так уже хочеться швидше подолати цю межу, і подумки вже біжиш туди далі, дорогою до наших. І це слово має тепер інше значення.

Була третя дня, коли ми побачили блокпост з українським прапором і військових із шевронами. І почули:

– Добрий день. Ми з України. Ваші документи Звідкіля ви?

– Ми з Бердянська. З України.

P.S.
Нам пощастило: минулі півтора місяці їхали люди на своїх автівках по маршруту: Бердянськ – Запоріжжя. То їх відправляли на Василівку через 18 блокпостів, потім через Токмак на Оріхів – 14 блокпостів, знов на Василівку, об’їжджали через Пологи - 11. Деяких завертали, казали, нема чого їхати, там бойові дії. Люди поверталися у Бердянськ, чекали, збиралися та знову їхали.

Хтось добирався дві-три доби, ночував у полі, без теплого одягу та їжі. Економили бензин, мерзли з дітьми у холодних машинах, аби лиш дістатися до своїх. Когось обстрілювали прямо у колоні, на останніх блокпостах, або кидали шумові гранати для розваги.

Люди тікали, бо знали, що життя на окупованій території не буде, бо відчули, що таке справжня свобода. ​

окупанти евакуація бердянськ окупація російсько-українська війна