Десятки російських блокпостів і чотири дні в автівці. Херсонець розповів, як з родиною виїхав з окупації

Майно розпродали за безцінь

«До поїздки ми готувалися заздалегідь. Розпродали майже за безцінь все майно, яке мали. Багато чого подарували друзям, щось із речей залишили, сподіваючись, що колись таки приїдемо у вільний Херсон забрати. Майно продавали зі сльозами на очах. Коли продавав велосипед доньки, то ледь заспокоїв її — вона так плакала, що я й сам ледь не розплакався, довелося піти на поступки й пообіцяти, що коли облаштуємося на новому місці, то відразу купимо їй собаку, про яку вона мріє.

Скажу відразу, що в Херсоні ми, найімовірніше, більше не житимемо — донька та дружина категорично проти.

Власного авто в нас не було, тому кілька днів зайняв пошук недорогого автомобіля. З цим були проблеми, бо всі нормальні автівки по адекватній ціні вже давно розібрали. Залишилися або євробляхи, або взагалі мотлох, на якому страшно їхати. І ось в одного “перекупа” ми знайшли “опельок” 1989-го року, хетчбек з великим багажником — те, що треба. Їде нормально й навіть вселяв надії, що таки доїде. Я особливо й не дивився на його стан.

Два дні на збори — й ось настав той день. Ми мали їхати колоною з моїми знайомими з Чорнобаївки, але вони чомусь не подзвонили, коли виїжджатимуть, як ми домовлялись. Я телефонував, але ніхто не відповів. Трохи почекали й поїхали самі.

Виїхали десь о пів на шосту ранку. Місто проїхали швидко, попри комендантську годину. Було багато тих, хто просто летів.

І ось перший блокпост — там стояли рашисти (на карті відмічатиму їх червоними квадратиками). У чергу ми стали навпроти молокозаводу “Данон”. Три години в черзі — й під'їхали.

Донька дуже боялася, ледь не плакала. Та й самому було страшно, бо не знав, як поводитися. Але начитався різних чатів, намагався бути ввічливим і відразу давав розкриті паспорти. Усе минуло спокійно, росіянин переглянув паспорти і пропустив, навіть у багажник не дивився.

Наступний блокпост був на розвилці Бериславського шосе й об'їздної, все навколо обвішали своїми ганчірками, повсюди окопи. Самі росіяни в залізних касках, брудні, смердючі та з іржавими автоматами, з яких ніколи не стріляли. Знову перевірка документів тих, хто їде.

Пропустили швидко. Наступний блокпост — у Дар'ївці. Дорогою до неї дуже багато розстріляних цивільних автівок, дві швидкі, а в самій Дар'ївці — С-300. Не зміг визначити її приналежність.

У Дар'ївці знову “еленерівці" оглянули документи, салон і багажник. Пропустили. Наступний блок-пост — у Лиманці, теж “елденеерівці”, на "ниві".

І тут стався перший казус: у мене заглухла автівка — виявилося, що після зими не вийняли заслінку радіатора. Деякі водії відразу підійшли й почали допомагати. Я трохи постояв, завівся й поїхав, мене навіть пропустили, щоб ми стали в свою чергу.

Але був ще один казус: якийсь крутелик на “інфініті” насрав на всіх і взявся об'їжджати чергу. На блокпосту його відправили в сторону та змусили дістати всі речі з багажника, але врешті пропустили.

Ми пройшли спокійно, у нас перевірили документи й поверхово багажник. А далі почалося: стали в чергу, в якій простояли до самого вечора. Багато хто почав повертатись, я вже роззнайомився з людьми, які стояли за нами на “субару”, ми розговорилися й уже трималися разом аж до самого Кривого Рогу. Разом вирішили ночувати в найближчому селі. Люди підказали, що там є ферма, де можна стати автівкою. Так воно й було. Охочих ночувати — сотні автівок. На дорозі росіяни ночувати заборонили.

На фермі була вода й жив фермер, який уранці й увечері запускав генератори, щоб доїти корів. Частину молока він возив у Херсон на продаж, а частину вимінював у росіян на паливо. Там ми й ночували дві ночі. Спали в автівках. Мали гарячу воду й туалет. Також фермер розповів, що вранці можна буде пройти цей блокпост.

І ось ми вирішили наступного дня десь о четвертій ранку спробували проїхати, але виявилося, що багато автівок о другій ночі вже почали рухатися до блокпоста, в результаті росіяни взялися стріляти в повітря й нікого не пропустили. На блокпосту стояли буряти, які нікого не пропускали: ні хворих, ні вагітних, ні людей з інвалідністю. Казали, що першим автівкам навіть колеса прострелили. Так ми й простояли весь день. Познайомилися ще з людьми з двох автівок. Увечері знову ночували на фермі, ще й погода геть зіпсувалася — мряка, сильний вітер. Час тягнувся дуже повільно, що дуже тисло на нерви. Зв'язку майже не було. Багато автівок повернулися в Херсон. На ночівлю залишилося близько десятка. Спати було дуже холодно, під ранок сильно замерзли. О п'ятій ранку наступного дня знову виїхали до блокпоста — і знову нікого не пропустили. Але з'явився зв'язок та інтернет.

У месенджерах ми прочитали про дорогу через село Давидів Брід. Рішення ухвалили миттєво — спробувати проїхати тудою. Оскільки ніхто, крім мене, не знав, де це і як туди їхати, мене поставили на чолі колони. Наша колона — це чотири автівки, пасажири та водії яких познайомилися в дорозі. Також ми забрали з собою хлопця, ветерана АТО (автор обіцяє про нього окремий тред у Твіттері. — Ред.). Сформувалися колоною та виїхали. Коли доїхали до Дар'ївки, вирішили заїхати на заправку, бо за ці дні трохи витратили палива. Заправки були зачинені — вихідний. Вирішили їхати через Берислав, сподіваючись там щось знайти. Рушили.

Через кожних 500-1000 метрів стоять росіяни. Більшість не зупиняла. Ми блокпости проходили швидко завдяки дитині в машині. А буса з нашої колони ретельно перевіряли. Ми знижували швидкість, щоб дати бусу змогу нас наздогнати. Їхали максимально швидко. Перша серйозна перевірка була в Тягинці: оглянули салон, багажник, переписали номер авто й паспортні дані.

Наступна серйозна перевірка — за поворотом на Вірівку. Перевіряли паспорти, телефони, багажник. З нашої автівки забрали всю їжу, в мене хотіли забрати два дитячі телефони, бо я не міг їх відразу знайти, але випросив — і пожаліли. В автівки з іншої колони “віджали” ноут. Хлопця з АТО роздягли, дуже ретельно оглядали й розпитували. Але пропустили. Наступний блокпост був у Широкій Балці — пройшли швидко. Перед в'їздом у Берислав легкові авто пропустили швидко, буса знову ретельно оглядали. У Бериславі почали питати в людей, де можна купити палива. Марно. І ось біля автовокзалу й АТБ ми наткнулися на місцевого — або чиновника, або мажора, — який сказав, що зараз з Каховки приїде людина, в якої є пальне. Знову пощастило. Я купив 20 літрів, інша автівка — 10 літрів 92-го, хоч щось. Стало спокійніше, що заправилися. Також він вивів нас з міста короткою дорогою в сторону Давидова Брода — у нього, найімовірніше, були зв'язки з росіянами, бо провів нас через два блокпости без зупинок, а потім кудись звернув і зупинився біля намету росіян.

Далі ми знову поїхали самі, до Давидового Броду пройшли близько 20 блокпостів. Нас ще зупиняли тільки щоб "стрельнути" сигарет. На більшості постів стоять “елденеерівці” в залізних касках і з гвинтівками Мосіна або іржавими АК: немиті, брудні, смердючі.

На одному блокпосту мене запитали, хто їде в авто, а потім доньку попросили показати, де її мама. Показала. Пропустили. Буса знову ретельно оглядали. З легковика виклянчили 100 гривень, "штоб віпіть, сєгодня же празднік". А найбільше бісило, як вони віталися: "Крістос васкрєс". Тьфу, плять, аж гидко. Ще на одному блокпосту нас зупинили, бо начебто не було видно білих ганчірок, причеплених до склоочисників, — змусили перечепити на ручки дверей. Хрін з вами, перечепив. Пропустили. Ще один блокпост. Знову перевірка салону й багажника. Перевірка паспортів, техпаспорта автівки, кількості людей в авто. Усе це й номер авто записали в якийсь журнал.

1-2-1 — 1 дорослий Ч, 2 дорослих Ж і 1 дитина. Нахріна це їм, не знаю.

Останній російський блокпост був при в'їзді в Давидів Брід. Росіяни були дуже злі, на всіх кричали. Знову огляд салону й багажника. Бус укотре потрапив під ретельний огляд. Пропустили. Далі замінований міст і “сіра зона”. На мосту стільки вибухівки, що якщо вони його підірвуть, то знесе половину села.

Настіпні 13 кілометрів сірої зони летіли швидко, попри вбиту дорогу, — там моїй автівці й дісталося: відірвав правий задній амортизатор. Заїхали в Білу Криницю. Селище розбите — видно, що були важкі бої. Навколо нерозірвані боєприпаси, спалені будинки, пробиті дахи, майже всі будинки без вікон.

Але саме там ми побачили наших військових. Сльози самі котились з очей, плакали всі. Крізь сльози я промовив: "Ми це зробили, ми вирвалися!" У наступному селі був наш блокпост. Гарні, чистенькі, підтягнуті воїни. Перевірили документи й пропустили. Там я зірвав білі ганчірки й з матюками на росіян викинув їх. Хлопці посміялися й побажали щасливої дороги.

У селі ми стали в чергу на наступний блокпост, де автівки й документи ретельно перевіряли Нацгвардія та СБУ. Черга була аж до іншого села, де розташований блокпост. За моїми підрахунками, стояло понад дві тисячі автівок. Місцеві жителі, волонтери й ЗСУ пригощали всіх чаєм, кавою, какао, водою. Дітей — різними цукерками та смаколиками.

Там ми підійшли до наших хлопців і почали розповідати їм де, кого і яку техніку бачили. Вони покликали ще когось і почали нас уважно слухати. Я добре знаю ту місцину, тому про деталі розміщення техніки й живої сили повідомив дуже точно.

У черзі ми простояли приблизно 12 годин. І ось після півночі наші почали добряче насипати росіянам. Працювало все: РСЗВ, ствольна артилерія, бахкало безперервно, весь горизонт просто світився. Ми стояли й раділи, що теж змогли чимось допомогти. Близько четвертої ночі до нас підійшли представники Нацгвардії та СБУ. Перші оглянули салон і багажник, другі — документи, пофоткали їх і пропустили. На самому блокпосту нам розказали дорогу й пригостили сигаретами. Дорога була сильно заплутана й розбита, моя колона від мене відстала та заблукала. Довелося повернутись і шукати їх по селу. Знайшов. Поїхали далі.

За якимось селом виїхали на хорошу дорогу. Кілька наших блокпостів — і ось ми вже в Кривому Розі. Було близько шостої ранку. Нас зустрів мій одногрупник, якого я не бачив десять років. Не за таких умов хотів з ним зустрітися, але що ж...

Він розповів, на яких АЗС є паливо. На одній ми зупинилися, вперше за чотири дні поїли теплої їжі, попили кави, поспілкувалися. Також розповіли йому історію хлопця з АТО, якого ми вивезли. Андрій відразу зайнявся його питанням і забрав з собою.

Зайшли в супермаркет, де нашому здивуванню не було меж: є все, чого душа забажає і чого ми не бачили за два місяці окупації.

Усі говорили, що тут навіть повітря інше — повітря свободи. У дівчини з буса був день народження, ми всі дружно привітали її, а вона сказала, що це її найкращий день народження. У Кривому Розі наші шляхи розійшлися: хтось поспішав, бо на них уже чекали, хтось їхав в інший бік. Ми обійнялися, обмінялися номерами й роз'їхалися кожен у своєму напрямку.

Ось так завершилася наша історія…»

війна евакуація окупація Херсонська область херсон російсько-українська війна