Кава й пироги: переселенці з Ірпеня і Бородянки відкрили кав’ярню у Львові
«А ви Сергій чи Іван? Я про вас читала. Успіху вам», — каже жінка, яка замовляє каву з віконця на вулиці Руській у Львові. Це не найвигідніше місце, сюди доходить не кожен: туристична Площа Ринок з безліччю крамничок і кав’ярень позаду, але біля віконця черга.
Зелені віконниці з написом «КІІТ» відкрили для клієнтів 5 квітня. На одній з віконниць крейдою написано меню, а на іншій історія: «Ми приїхали з Ірпеня й Бородянки. Робимо те, що вміємо робити найкраще, – смачно готувати їжу і варити каву. Підтримайте нас, ми підтримуємо ЗСУ».
Ризикнули відкрити власний бізнес під час війни
31-річний Сергій Стоян з Ірпеня і 19-річний Іван Демченко з Бородянки виїхали з рідних міст у перші дні, коли почався повномасштабний наступ. «Досі не вірю, що це сталося. Що це реальність, а не картинки з якогось "Сталкера". І мені туди досі страшно їхати, бо маю спогади, які плекаю. Так, Бородянка маленька, але моя рідна. І тут раз — її майже немає», — каже Іван.
Спершу поїхали на Закарпаття, але за кілька днів перебралися до Львова. Через «знайомих знайомих» знайшли житло, де провели тиждень.
Зрозуміли: щоб винаймати житло, треба шукати роботу. У переповненому місті це виявилося доволі нелегко.
Іван до лютого півтора місяця працював баристою. Сергій — айтішник за освітою, але каже, професія йому не подобається. До війни він випікав пироги для бучанської кав’ярні й розвивав власний кулінарний ютуб-канал КІІТ, а також магазин спецій та екопродуктів. «Тоді вже минув майже місяць нашого перебування у Львові, а ми навіть кави не пили. Прогулюючись центром міста, були вражені цінами. Вони високі навіть за київськими мірками», — каже Сергій. Так і з'явилася ідея створити заклад з демократичними цінами.
Зараз їхня кав’ярня має площу лише п'ять квадратних метрів і працюють вони на винос.
Ціни на оренду комерційних приміщень у центрі були шалені. Але їм пощастило орендувати це місце, хоча й також за чималі гроші, але з лояльним ставленням власника, бо попередні орендарі виїхали до Польщі. На час воєнного стану платитимуть 70 % від вартості. Власник приміщення пішов на поступку: дозволив їм заплатити оренду за два місяці згодом.
«Я тут досі все ідеально не вимив», — ділиться Іван, що воював із жиром і брудом, який залишили попередники. Каже, навіть стелю намагався відмити «Доместосом».
Кавомашину отримали в безоплатне користування, оскільки беруть 10 кілограмів найдорожчої кави «Ефіопія» на місяць.
Стаканчиками на початках ділилися сусідні кав’ярні, а пізніше хлопці й самі знайшли постачальника.
Найбільше боялися тяганини з юридичним оформленням бізнесу. Але виявилося, що відкрити ФОП нині нескладно — жодних проблем не виникло.
«Зараз максимальна дерегуляція. Усі зацікавлені в надходженні податків, і це теж війна на економічному фронті», — каже Іван.
Не забувають і про тих, хто на передовій.
«Військових ми пригощаємо кавою безплатно. Щотижня перераховуємо частину коштів на ЗСУ. Зараз шукаємо, де купити різне приладдя й одяг для військових. Вирішили, що це конкретніші справи, ніж просто переказ коштів на рахунок», — каже Сергій
Пошук кота
Біля віконця стоїть скринька для чайових з написом: «На дім і пошуки кота». Сама кав’ярня отримала назву від клички Сергієвого кота, якого хлопець шукає від лютого.
Коли почались обстріли, кіт був не з господарем, а в друзів у Ворзелі. Вони мали покинути місто того самого дня й забрати тваринку з собою, але кіт у паніці загубився.
Сергій дуже сподівається, що тварині вдалося врятуватись і він його знайде. Він уже раз їздив у Ворзель на пошуки й поїде ще.
Пироги розлітаються
У перші три дні хлопці мали по троє клієнтів у день і зневірились у своїй ідеї, але після статті на місцевому сайті люди почали прицільно йти до них. Зараз кав’ярня навіть не має сталого графіку: працюють, поки клієнти розкуплять усі пироги.
«Коли пироги закінчуються, я йду додому пекти, а Ваня залишається на каві. Буває навіть, що хтось приходить три дні підряд у різний час, щоб нас підтримати, але не застає пирога. Знаю, що це погано, проте ми фізично не встигаємо пекти більше: робимо це і вночі, і вранці», — розповідає Сергій.
Рекордним поки що був день, коли 27 пирогів розійшлися за чотири години роботи.
Зараз в асортименті пироги з куркою й ананасом, сиром і шпинатом, а також фірмовий цибулевий. Також є солодка випічка, якої згодом стане більше, адже знайшли постачальника заморожених ягід.
У рецептах орієнтуються на натуральність і доступність за ціною.
Зараз до них долучилася пекти їхня 21-річна подруга Дарина Мазур. Вона студентка з Києва, була клієнткою Сергієвого магазину, а згодом вони потоваришували. Утікаючи від війни, Дарина виїхала до Польщі, але повернулася, коли дізналася, що друзі започаткували власну справу.
«У перший день наступу я виїхала з сестрою до Тернополя, а потім до Польщі, де прожила місяць. Там я продовжувала онлайн-навчання, але нормального життя не мала, бо хотіла повернутися в Україну. Коли хлопці розповіли про ідею, вирішила приїхати, бо ідея дуже сподобалася», — каже дівчина.
Зараз шукають працівника, який допомагатиме готувати начинки. А до випічки Сергій ставиться дуже ревно, тому боїться допускати когось чужого.
«Рецепти – це не секрет. Вони у відкритому доступі. Просто в мене є суперсила – знаходити хороші рецепти й адаптовувати їх. Приготування начинки я міг би довірити іншій людині, до того ж це займає багато часу. Наприклад, у пригір з курки я не використовую філе — воно дороге й без смаку. Беру четвертинки курки або стегна. Їх треба добре виварити й обібрати від кісток. А цибуля — це просто жах, за раз ми чистимо 7-8 кіло. Лише її пасерування займає годину часу», — каже він.
З цієї самої причини не погоджується поки що на ідею франшизи кав’ярні в Києві, хоча пропозиції на фінансування вже були.
«Ваня за будь-який двіж. А я не знаю, як це робити, до того ж мене лякає, що я не зможу постійно бути на місці й усе контролювати», — каже Сергій.
Що буде після перемоги? Іван точно знає, що повернеться додому, а Сергій ще думає.
«Я хочу додому, чесно. Але щоб не сидіти без діла. Бо розумію, що повертатися треба з чимось, на державну допомогу сподіватися не варто», — каже Іван.
«Моє житло в Ірпені розграбоване, хоча будинок майже цілий. Тобто мені, можна сказати, пощастило. Але поки що не повертатимусь, мені дуже подобаються люди у Львові. Українська мова. І нам тут усе непогано вдається. Але не загадуватиму», — каже він і додає, що їх тут прийняли дуже гостинно.
«Зарплату зараз ми не ставили ні собі, ні Дарині. Якщо чесно, поки що я не впевнений, що ми на неї заробляємо, бо дуже багато витрат: оренда, комунальні послуги за комерційним тарифом, оренда житла, а також витрати на пошуки кота — я ж постійно їжджу туди й назад. Про прибуток теж поки що не йдеться. Ми сподіваємося, що цього місяця нам вистачить хоча б закрити оренду й оплатити комунальні за кав'ярню — досі не назбирали навіть на це», — каже Сергій.
На самоокупність можуть вийти тоді, коли вдасться випікати більше пирогів.
