Як звільняли Ірпінь. Хроніка контратаки ЗСУ у північно-західному передмісті Києва

Ворог вперто продовжував рватися до Києва, але всупереч прогнозам західних експертів, не дістався туди ні за три дні, ні за тридцять три. Натомість українська армія пішла в контрнаступ.

Росіян зупинили 8 березня

8 березня військові експерти зафіксували останню успішну спробу наступу військ РФ на правому березі у напрямку Києва. Вони рухалися з-під раніше окупованого села Бабинці у напрямку Києва “силами до п’яти БТГр” (батальйонно-тактичних груп, скільки це військових і техніки – читайте тут), але просунутися далі Бучі вони не змогли. З цього моменту російські війська втратили здатність наступати та почали готуватися до оборони.

15 березня президент призначив на Київщині голову військової адміністрації. Ним став Олександр Павлюк, колишній командувач сил ООС, що на початку березня отримав звання Героя України. Зеленський призначив його з формулюванням: “Щоб додатково посилити оборону столиці та Київської області”.

17 березня військові експерти повідомили про те, що росіяни почали окопуватися на зайнятих територіях. Прогнозували, що Росія буде намагатися перевести війну в позиційні бої та використати свою кількісну перевагу в артилерії, щоб знищувати Київ та його захисників.

21 березня росіяни були близькі до того, щоб отримати можливість обстрілювати центр Києва не лише крилатими та балістичними ракетами, а й артилерією. Для цього потрібно наблизитися до цілі ближче ніж на 25 км. Це було важливо для них, адже запаси дорогих ракет обмежені, їм протидіє система ППО столиці. Артилерійські снаряди фактично неможливо перехопити, вони дуже дешеві та у росіян їх величезні запаси. Саме артилерія принесла найбільші руйнування в Маріуполь, Харків, Суми, Чернігів та інші міста.

Перші повідомлення про контрнаступ українських військ з’явилися 19–20 березня. 22 березня ЗСУ вибили росіян з Макарова, селища біля Житомирської траси, і з села Мощун біля Пущі-Водиці, на північний схід від міста Ірпінь, за однойменною річкою. Власне, річка й стала основним бар’єром, на який опиралися оборонці Києва на правому березі.

Через підрив дамби біля села Демидів річка Ірпінь, води якої раніше закачували у Київське море, розлилася та заблокувала дорогу для техніки ворога північніше від міста Ірпінь. Підійти до столиці тепер можна було тільки там або значно південніше. Усі три мости через ріку (на Житомирській, Ірпінській і Варшавській трасах) підірвали у перші дні війни.

23-го березня з’явилися перші повідомлення про “оточення” російського угруповання в Бучі та Ірпені. Українські війська відтіснили росіян до Бородянки та вийшли на околиці Варшавської траси. Саме тут проходив знаменитий російський конвой, це основна лінія постачання російського угруповання в Ірпені та Бучі. Так українські військові дістали змогу обстрілювати російську техніку на цьому відрізку дороги й нищити тили російської армії під Києвом.

По суті, основних доріг для постачання в тодішніх умовах було дві: краща – це Варшавська траса від Бучі до Бородянки й далі – дорога на північ до Іванкова, через Чорнобильську зону до Білорусі. Друга, гірша – трохи східніше, вздовж річки Ірпінь і далі на Демидів (затоплений), Димер і знову Іванків.

Бойові дії в російських тилах у цьому регіоні також добре видно на супутникових знімках. Наприклад, на сервісі NASA, що збирає інформацію про пожежі (які видно з космосу), можна побачити вогонь вздовж трас, по яких отримувало постачання російське угруповання біля Києва. Це результат роботи української артилерії та частих засідок, що знищували російські тили та логістику.

Червоні точки на карті – це нещодавні пожежі, жовті – місце, де вогонь був раніше. Джерело

Протягом наступних трьох днів тривала військова операція довкола Ірпеня-Бучі. За словами військового експерта Тома Купера, ЗСУ перейшли в наступ, “завдаючи ударів у різних місцях та у різний час за лінією фронту, щоб порушити постачання російських військ”. Він оцінив це як ефективний спосіб тримати російську артилерію за межею у 25 км, що не дозволяє завдавати ефективних артилерійських ударів по центру міста.

26 березня з’явилася інформація, що російське командування призначило Александра Чайко зі Східного військового округу командувачем 35 окремої армії біля Чорнобиля. Він мав би перегрупувати війська та повести їх в бій. Але вже 28-го з’явилося офіційне повідомлення про звільнення Ірпеня.

1 квітня стало відомо, що російська армія покинула Чорнобильську зону.

Звільняти міста – складніше, ніж обороняти

Операція зі звільнення Ірпеня почалася після двох тижнів знищення російських тилів українською армією. ЗСУ відвойовували вулицю за вулицею в ближньому бою.

“Міська оборона – це пекло для будь-якого солдата”, – вважають експерти. В оборонців завжди є перевага, вони обирають, де дати бій та можуть стримувати панівні сили противника. Цей принцип дії в обидві сторони, тобто відбивати міста, захоплені росіянами, також непросто. Але нашим військовим вдалося зробити це в Ірпені й вони готові звільнити решту України.

Про подробиці операції нам розповів Даня Данський, який там воює. Він ветеран ДУК, учасник бойових дій у 2014 році, зокрема боїв за Донецький аеропорт. Перед війною Даня займався бізнесом — виробництвом меблів. А після вторгнення росіян до України у 2014-му — реабілітацією ветеранів та військовим вишколом майбутніх добровольців.

“Як тільки почалося, я пішов добровольцем до мого побратима Євгена Меживікіна (псевдо “Адам”), – розповідає Даня. – Він командує танками, я командую піхотою”.

У неділю, 20 березня, його підрозділ прибув до Ірпеня – із завданням звільнити місто від сил противника. В цей час українські військові контролювали центральну частину міста та міст до Бучі біля ТЦ Жираф на вулиці Соборній – центральній вулиці, що пролягає через усе місто і веде з Києва до Бучі. На східній і західній околицях міста, по обидва боки від Центральної, були російські війська. Повністю окупувати місто їм не вдалося.

Російські війська базувалися в трикутнику на заході міста та на північному сході. Точка на карті вище – перехрестя вулиць Гостомельське шосе, Северинівської та 10-ї лінії, де відбувся один з фінальних боїв. Головний орієнтир – магазин “Пчелка” на перехресті.

Даня командує розвідкою та прикриває танки. Завдання його підрозділу – знайти ворога, оцінити його сили та допомогти танку “відпрацювати” по ньому. Також піхота захищає танк у бою. Попри чималу броню та вогневу міць, танки вразливі до протитанкових ракет та гранатометів. Тому піхота допомагає захищати танки від гранатометів, а танки захищають піхоту від іншої бронетехніки та допомагають просуватися вперед.

Як відбувалося звільнення міста

“Ми зайняли позиції одразу після понтону через Ірпінь і почали наступати разом з КОРДОМ, поліцією, батальйоном “Донбас”, купою добровольців, ГУР МО. Щодня крок за кроком просувалися далі, відразу займали позиції, поки повністю не звільнили місто”, – згадує Даня.

- Росіяни закріпилися в будівлях і відстрілювалися, палили нашу техніку, – пояснює наш співрозмовник. – Але головна проблема в тому, що вони нас дуже сильно артою били. Міни, гради, все”.

Він сказав, що багато де встиг повоювати за вісім років, але ще ніколи не зустрічав такого інтенсивного вогню ворожої артилерії:

“За перших 4 години, як ми заїхали, вони 260 снарядів поклали, ми рахували”. Наша артилерія не могла так активно обстрілювати росіян, оскільки всюди були цивільні. (Вже після звільнення міста мер заявив про 4 тисячі містян, яких не евакуювали). Російських військових цивільні жертви та руйнування не хвилювали.

Воювати доводилося не лише проти ворожої піхоти, а також проти їхньої бронетехніки. Ворог використовував в Ірпені танки, БМП та навіть Нони (легка самохідна гармата). Він зміг перевезти їх через ріку Буча, що розділяє місто Ірпінь з містом Буча.

Найважчі фінальні бої відбувалися в районі Гостомельського шосе та військового шпиталю на північній околиці міста. Тоді вже завершувалося звільнення Ірпеня.
- На перехресті біля “Пчілки” ми зустріли ворожу піхоту, – розповідає Даня. – Коли вони побачили наш танк — зібралися в одному місці. Хоча мали б навпаки, розбігтися. І ми почали по них працювати зі “стрелкотні”. Десь у 50 метрах від них були. Вони почали вибігати, і ми просто клали їх усіх”.

Росіяни залишили чимало зброї та техніки, яка тепер “буде працювати проти них”. А в ній – свідчення пограбувань.

- Коли ми відкрили захоплену БМД, побачили, що у місці, де має бути піхота, все заставлено баулами, – каже боєць. – Дивимося, що в баулах, а там різні речі вкрадені. Вони суто мародьоркою займалися. Причому безтолково: там виделки, ложки, зламана техніка, фотоапарати “мильниці”, які й за десять гривень не продаси. Видно, коли зайшли, побачили, як живуть в Україні, трошки прозріли.

В Ірпені була “еліта” російської армії

Місто окупували “елітні” підрозділи російської армії. Там помічали солдат 106-ї та 98-ї повітряно-десантних дивізій, 76-ї та 31-ї десантно-штурмових дивізій, а також морської піхоти Чорноморського флоту. Це найкраще навчені та оснащені підрозділи російської армії. Вони мали стрімко захопити київські передмістя та взяти штурмом столицю. Але українці їх відтіснили.

“Та “еліта” дуже швидко тікає, – каже Даня. – Як тільки ми зайшли, там ще були кадирівці. Але коли вони почули про нас, одразу кинулись тікати. Вони не хочуть помирати, бояться. А ми готові стояти до кінця. Бо це наша земля, вона буде звільнена. Все буде звільнено – і Крим, і Донбас”.

Вбивства містян і руйнування будівель

Більшість мешканців Ірпеня евакуювалися в кінці лютого – на початку березня. Але вже з перших днів весни залишати місто самотужки, поза гуманітарними коридорами, стало небезпечно. Протягом місяця, поки тривали бої, місцевих жителів евакуювали групами через піший перехід під зруйнованим мостом на Романівку – під обстрілами й з ризиком для життя. Після руйнування залізничних колій це був єдиний спосіб залишити Ірпінь, усі інші напрямки обстрілювалися та контролювалися ворогом.

Але кілька тисяч населення увесь цей час залишалося в місті – в усіх районах, зокрема окупованих. Вони протягом місяця жили майже без зв’язку, без електрики, газу, води й тепла, практично не виходили з підвалів. Хіба для того, щоб, ризикуючи життям, забігти додому та забрати якісь речі.

Багато з них стали жертвами злочинів, які вчиняли росіяни. У місцевих чатах писали про розстріли та зґвалтування. Свідчення цих злочинів побачили й українські воїни, коли увійшли в місто.

- Дуже багато цивільних "200" прям на дорозі лежать, у кожному домі, куди не зайдеш, на кожному поверсі є цивільні "двохсоті". – розповідає Даня. – Як це часто буває — вийшли до вогню погрітися, і міна поруч лягла”.

Хтось із тих, хто залишився в місті, не зміг покинути хворих родичів, хтось просто вирішив, що пересидіти вдома безпечніше Чи не заходів покидати житло. Серед них люди похилого віку. Водночас місцеві допомагають українським солдатам, показують їм безпечний шлях та допомагають орієнтуватися в місті.

Лише через кілька днів після звільнення у місцевої влади, поліції та ДСНС з’явилась можливість забирати та ховати загиблих – Ірпінь обстрілювали, окупанти залишили численні міни й розтяжки.

Більшість будинків у місті – пошкоджені або зруйновані. За даними мера Ірпеня Олександра Маркушина (який, до речі, очолив Ірпінську тероборону та увесь час перебував у місті, допомагав містянам), найбільших руйнувань зазнали західні околиці, мікрорайон “Синергія” з новою забудовою, район “БКЗ”, що межує з Бучею. Жахливо виглядає після боїв нова забудова в районі Гостомельського шосе. Пограбовані та зруйновані тисячі приватних садиб в усіх районах міста. Знищені або пошкоджені школи, дитячі садочки, відділення поліції.
- Я здивувався, коли побачив уцілілу церкву ПЦУ, – згадує Даня. – Навколо всі будинки зруйновані, а церква стоїть.

Зараз місто повільно повертається до життя. Попри обстріли та спроби росіян прорватися, в Ірпені працює патрульна поліція. Його починають розміновувати, ховати загиблих (наразі нараховується близько 300 цивільних, що загинули на вулицях міста) та евакуювати тих, хто наважився виїхати.

Ірпінь нескоро знову стане тихим київським передмістям, українським містом, де найшвидше зростало населення в довоєнній Україні.

Ірпінь пережив те, що росіяни готували для Києва. Усі снаряди, ракети та бомби, що впали на Ірпінь, Бучу, Гостомель, могли б упасти на Київ.
- Ми їм не дамо зробити такого з Києвом. Київ – наше серце і воно повинно битися, – каже Даня.

війна гостомель буча хід війни ірпінь бої