«Донечко, що відбувається?» Як виживають маріупольці в пеклі щоденного знищення

«У нас лікарня вся труситься від вибухів. Небо червоне. Сирени гудять. Я нічого не розумію! Мені страшно!» Телефонний дзвінок мами розбудив мене 24 лютого о 5-й ранку. Я подивилась стрічку новин на Українській правді, і серце застигло: Путін оголосив початок військової операції в Україні.

Війна

Останні три-чотири тижні ми, маріупольські журналісти, тільки й писали, що про війну. Збирали різні думки, говорили з експертами, аналітиками, лідерами громадських організацій. Питали про війну, наскільки вона реальна, і чи можна підготуватися до неї.

Я виходила на вулицю після 10-годинної праці на стрічці новин, дивилась навколо – і дивувалась. На вулицях Маріуполя вирувало життя. Люди безтурботно посміхались, відпочивали в кафе і ресторанах, гуляли центром міста і ні про яку війну не думали. Як же я їм заздрила! Думала: ну які ж вони щасливі, живуть своїм життям і не мають проблем, і голова у них не болить, як у мене.

Щодня ми отримували на сайті, на якому працюю, гнівні повідомлення від цих людей. «0629, хватит писать про войну, не будет никакой войны, не нагнетайте, война лишь в ваших тупых головах» – ось що нам писали.

Проте 24 лютого ми – і ті, хто писав, і ті, хто читав написане нами, – виявилися морально готовими до війни. Ми знали, що як у 2014-му вже не буде, і що треба їхати, бо потім буде пізно.

А ті безтурботні люди, яким я так заздрила, виявились зовсім не готовими швидко приймати важкі рішення. «Ми думали, що буде як в 2014-му…» – кажуть вони зараз.

Сьогодні більшість цих людей опинилась в найжахливішій блокаді, яку тільки можна собі уявити. Без світла, тепла, води, їжі, медикаментів. Але й це не найстрашніше. 12 днів під безперервними обстрілами реактивної артилерії та авіації! Істерика стала звичайним станом більшості людей у Маріуполі. Щодня, щоночі вони прощаються з життям.

Житловий будинок у Маріуполі. Судячи з архітектури, це будівля сталінських часів – отже, можна припустити, що це не далеко від центру

Мій знайомий Олександр Г. працював механіком на міському автопідприємстві. Нещодавно він з дружиною купив квартиру. Багато років вони жили на орендованих метрах, і це було таке омріяне власне житло. Вони тільки-но завершили там робити ремонт і в’їхали в красиву квартиру з маленькою донечкою. 2 березня у них не стало квартири. Пряме влучання «Града».

Вони тільки-но завершили ремонт і нарешті в’їхали в красиву власну квартиру з маленькою донечкою. 2 березня у них не стало квартири. Пряме влучання «Града».

Відтоді життя його родини перетворилось на передачу Бера Гріллза «Вижити за будь-яку ціну».

Родичі, які встигли залишити Маріуполь, дозволили переїхати до їхнього будинку. Оселився там разом з друзями, які тікали зі Східного. Там, на Східному, справжнє пекло почалося з перших днів війни. До інших районів Маріуполя жах реактивної артилерії докотився трохи згодом.

3 1 березня в місті зникло світло. Але газ та вода ще залишались. Обстріли були ще далеко. І в цілому життя не здавалось таким вже і страшним.

4 березня в кранах зникла вода, бо ворог підірвав водогони на вході у місто.

6 березня окупанти підірвали й газогін. І Маріуполь залишився без світла, води, тепла, газу, з дуже обмеженою кількістю харчів та медикаментів. І саме в цей час – вочевидь, через те, що ворог не міг захопити місто – він почав планомірно руйнувати Маріуполь, вбиваючи мирне населення.

На місто полетіли «Гради», «Смерчі», Точки-У і «Буратіно». В Маріуполі не залишилось жодного району, жодної вулиці, де б не було пошкоджених будинків.

На місто полетіли «Гради», «Смерчі», Точки-У і «Буратіно»

Відтоді всі думки Олександра були тільки про одне: як врятувати родину, як вивезти їх із Маріуполя. Але час було втрачено. Російський агресор замкнув кільце навколо міста.

Блокада

Ворог з самого початку кинув небачені сили на штурм Маріуполя. Але за вісім років війни на Донбасі Маріуполь дійсно вибудував дуже потужну трирівневу систему оборони. До того ж, оборону тримають високо мотивовані частини: з одного боку міста – шалено вмотивовані морпіхи, ті самі, які не зрадили присягу, залишилися вірними Україні, вийшли з Криму і стали на захист України. З іншого – нацгвардійці «Азову», підрозділу, який народився в Маріуполі, який захищав місто в усі попередні роки війни, звільняв Маріуполь від орків у 2014-му.

Вони вгризлися, вчепилися зубами в кожен клаптик маріупольської землі. В безсилій злобі взяти місто Путін спочатку знищив селище Гранітне, українську Талаківку, грецьку Сартану під Маріуполем, потім зруйнував лівоберіжжя міста. Потім підірвав комунальні підприємства, знищив всю техніку, комунальний транспорт, щоб місто не мало сили відновлюватися після чергового обстрілу. Ну а потім вирішив, що і самого міста не має бути.

Кожного дня я беру порожні пляшки, сідаю на велосипед і їду шукати воду

«Основною проблемою для нас стало, по-перше, знайти укриття. По-друге – вода. Кожного дня я беру порожні пляшки, сідаю на велосипед і їду шукати воду. Міський водоканал в перервах між обстрілами намагається розвозити воду, але ніхто не знає, де саме буде ця клята вода. Люди вишукуються в довжелезні черги. Деякі наглі морди набирають одразу по 40-50 літрів, а хтось стоїть в кінці черги з 5-літровою баклажкою, і йому не вистачає. Порядку не вистачає, – розповідає Олександр. – Добре, що останній магазин, де ще залишились продукти, поліція взяла під охорону. Інакше б рознесли все вщент».

Чекати по декілька годин на воду Олександр не став, а почав шукати альтернативні джерела. Знайшов колодязь на території приватного сектора. Таким чином проблему з водою закрили.

Результати обстрілу одноповерхових житлових будинків

Їжа ще є. Крупи, макарони. Від автомобіля трішки підзаряджали телефони. І здавалось, що в цілому можна виживати. Але ворог вирішив інакше.

Останні сім днів російські війська не залишають людям шансів на існування. Вже немає можливості ходити в пошуках води, немає сенсу підзаряджати телефон, бо окупанти підірвали усі вишки зв’язку, і він зник зовсім. У перервах між обстрілами не вистачає часу просто для того, щоб розпалити багаття і зварити кашу.

Вчора в Маріуполь увійшли російські танки і почали прицільно розстрілювати багатоповерхівки. Але раптово з’явився зв’язок.

І здавалось, в цілому, можна виживати. Але ворог вирішив інакше

«В Маріуполі зараз пекло», – тільки й устиг сказати сьогодні під час короткої розмови Олександр.

Його маленька донечка не спить ночами, плаче. У його дружини вже немає сліз, щоб виплакати свій жах і горе.

У родини залишилось зовсім трошки бензину. Вони бережуть його як найцінніший скарб. Бо ці 20 літрів пального – їхня остання надія на порятунок. Остання надія таки дочекатися на гуманітарний коридор, сісти в стареньке авто і втекти з цього пекла, яке влаштувала росія.