Половину життя в психлікарнях, половину в таборах, решта - на війні
Сьогодні ми згадуємо видатного українського дисидента Анатолія Лупиноса. Згадуємо просто так, без будь-яких приводів і прив'язок до конкретних дат.
Прикладом надихався: Антон Зікора
Анархіст від природи
Як справжній герой, Анатолій Іванович на перший погляд героєм не здавався. Всі, хто його знали, кажуть, що він був схожий на бомжа.
- Він був абсолютно контркультурним персонажем з крихтами їжі в бороді. Одного разу йому купили костюм - вже не пам'ятаю, з якого свята, - але до вечора цей костюм вже був пропалений недопалками, - згадує журналіст Микола Поліщук. На думку Поліщука, Лупиніс ніколи не вкладався в образ дисидента – так званого «демократа, вдумливої людини».
для нечисленних екс-УНСОвців
- Це був бунтар на рівні підсвідомості, анархіст від природи. Його можна було вважати українським націоналістом, але також можна було і російським, і казахським. З чеченцями він добре спілкувався. Я бачив, як поставала УНА-УНСО, яку вони організовували разом з Корчинським. Але якщо Корчинський був системний антисистемщик, то Лупиніс був антисистемним повністю. Тому логічно, що з часом вони почали сваритися.
Лупиніс був романтиком, готовим у будь-яку годину поїхати в будь-яку країну воювати за будь-яку ідею. Гасло його життя: дія все, мета - ніщо. Видно було, що це добродушний чоловік, але з сильним характером. Він спокійно міг ходити по коридорах парламенту. Як він проникав туди, не знаю. Напевно, тиснув на психіку охоронців, як Вольф Мессінг. А взагалі у нього був дар спілкуватися з кожною людиною.
Коли на території колишнього СРСР почалися війни, він туди одразу поїхав. У підсумку півжиття провів у психлікарнях, півжиття в таборах, інше - на війні.
Чеченці носили його на руках
Ігор Мазур, голова Київського осередку УНА-УНСО, теж говорить, що коли вперше побачив Лупиноса, то подумав, що це якийсь бомж.
- Але потім зрозумів, що це людина з великою харизмою. Я був з ним в Абхазії, де зі зброєю в руках захищав територіальну цілісність Грузії.
Потім була Чечня, де чеченці носили його на руках через річки, тому що у нього були хворі ноги ще з часів таборів. В одному місті в Чечні він був з одним імамом. Голуби сіли на Лупиноса, а не на імама, та обгадили його. Він казав, що добре, що вони так зробили, бо почуваються на мені, як у себе вдома.
Він міг раптово заскочити у вагон поїзда, який їхав кудись і поїхати, просто так. Він міг зустрічатися як з бомжами на Майдані, і говорити з ними годинами, а міг і з президентами – Ельчібеєм (Азербайджан ), Гамсахурдіа (Грузія), Смирновим (Придністров’я). Хоча той і не любив українських націоналістів, але розумів, що без нас не можна вирішити багато питань.
На дорогах чорних
Товариш Анатолія Івановича Кузьма Федченко згадує:
- Таких самовідданих борців за Україну, як він, я не бачив - нехай мене пробачать інші дисиденти. Ми познайомилися з ним у 1988 році. Я тоді був одним із засновників товариств «Меморіал» та «Екологія» в Черкасах. Він мене знайшов, і ми три роки пліч-о-пліч провели разом. Не просто ходили на роботу і на мітинги, просто разом працювали на одну ідею.
Пам'ятаю, на з'їзді «Меморіалу» у Москві в 1988 Лупиніс підійшов до поета Євгенія Євтушенка та сказав йому: «Женя, мені там людей треба поселити в готель, дай, будь ласка, п'ятдесят рублів». Той спокійно віддав.
До речі, про те, що він пише вірші, я дізнався не відразу. А потім вияснилось, що він писав їх ще в таборах. А багато кримінальників переписували його вірші та посилали до своїх коханих. Жінки бачили, як їх люблять, і чекали своїх чоловіків. Найбільш об'ємною була його поема «Аеліта». Вона як про світоглядні речі, так і любов.
Одного разу, після якогось мітингу, ми зустрілися з ним, випили багато кави, він викурив багато сигарет, як завжди це робив. І у нас вийшов своєрідний поетичний вечір, на якому я запитав, який його найперший вірш. Він довго згадував і згадав тільки перші рядки:
На дорогах чорних
На зелений світ
Я ступаю босими ногами.
Ось так. Він йшов по своїй, українській землі. Але він був більше України. Тому що для того, що вирішувати українське питання, треба було дивитися далеко за горизонт.
І наостанок ще пару віршів
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів - суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.
***
З "Аеліти"
Каждый день поутру покупаю цветы
И дарю первой встреченной женщине.
Может быть, мне сегодня встретишься ты.
Та, с которой до рожденья обвенчан я...
(Про цей рядок Федченко говорить, що його товариш вірив у минулі життя, оскільки був знайомий з йогою і медитаціями)
Когда уйдет война народов, блоков,
Когда наступит братство на земле,
Я буду также одиноко искать тебя
В безмолвной звездной мгле.
И где-то на окраине вселенной,
Среди миров забытых,
Тебя найду, и все начнется снова.
