Скорбота і розпач у Казахстані. Як почалося, відбувалося і чим закінчилося січневе повстання – погляд з Алмати

Цю статтю спеціально для «ТЕКСТІВ» написала авторка з Алмати, тому її також можна прочитати в оригінальній версії (російською).

Люди все ще розшукують близьких, що зникли на початку січня. За офіційними даними, у Казахстані загинули 225 осіб, 19 з яких – військові та поліціянти. 4353 особи були поранені, 3393 з них – силовики. З-поміж загиблих і постраждалих є випадкові перехожі, серед них і діти.

Сьогодні Нурсултана Назарбаєва нарешті позбавляють владних повноважень. Олігархи, що розбагатіли за його влади, поспішають робити багатомільярдні внески у нещодавно створений за вказівкою президента Касима-Жомарта Токаєва соціальний фонд «Народу Казахстану». Сили ОДКБ виведені з країни, режим надзвичайної ситуації знято. Але ті, хто багато років сподівався на зміну режиму в Казахстані, почуваються деморалізованими та розчавленими. Усіх, хто зважився протестувати, сьогодні влада записала в «терористи» і взялася затримувати.

Через кілька тижнів після протестів і погромів правозахисники остерігаються, що тепер будь-який мітинг буде вважатися терактом: нещодавно поліція оголосила «антитерористичну операцію», щоб запобігти мирним зібранням у знак протесту проти катувань затриманих у січні.

Що зараз відбувається у Казахстані

На законодавчому рівні триває робота з легітимізації припинення двовладдя у країні. Парламент змінює конституційний закон «Про Першого президента – лідера нації». Цей закон наділяє Нурсултана Назарбаєва довічним статусом єлбаси (лідер нації), що дає право повік очолювати Раду безпеки Казахстану. Ця організація координує діяльність державних та правоохоронних органів, Комітету національної безпеки.

Фактично Назарбаєв продовжував керувати країною, навіть залишивши пост президента у 2019 році. Усі доручення чинного президента Касима-Жомарта Токаєва виконувалися чи не виконувалися з урахуванням думки єлбаси. Тепер довічне головування Назарбаєва у Радбезі скасовується. Окрім того, сенатори (члени верхньої палати парламенту) пропонують скасувати необхідність узгодження державних ініціатив з єлбаси. Отже, головна політична вимога загального протесту «Шал, кет!» (Діду, йди!) – виконана.

Щоправда, закон про лідера нації гарантує абсолютну недоторканість Назарбаєву, членам його родини, а також їхньому майну. Політичні активісти вимагають позбавити Назарбаєвих цього привілею. Неполітизована частина населення сьогодні вже й не згадує першого президента, зачарована діями Токаєва. Сьогодні він – головний ньюзмейкер в інформаційному полі Казахстану.

Зачарування Токаєвим і «колективний Назарбаєв»

Доручення президента створити згаданий вище суспільний соціальний фонд «Казакстан Халкина» (Народу Казахстана) народ сприйняв із захватом – як розкуркулення олігархів. Законодавчо діяльність цього фонду ще не легітимізована, не розроблені правила та порядок відрахувань, але олігархи вже платять внески.

Токаєв також відсторонив від утилізаційного збору компанію, що належить Алії Назарбаєвій, молодшій доньці єлбаси. Увесь минулий рік автовласники протестували проти високих ставок та сірих схем утилізаційного збору. Втім, ставки наразі залишились високими, а схема – такою ж непрозорою.

А ще Токаєв доручив реформувати фонд народного добробуту «Самрук-Казина», підконтрольний людям Назарбаєва. Це інвестиційний холдинг, що об'єднав національні компанії, зокрема природних монополістів. Поки що звільнено частину топменеджерів, скорочено структуру фонду.

А ось новий уряд, призначений Токаєвим після заворушень, складається з тих самих міністрів чи функціонерів держапарату. Політолог Досим Сатпаєв вважає, що система, яку він називає «колективний назарбаєв», не змінилася.

Поки що всі ініціативи Токаєва викликають захват у казахстанців. Люди, що раніше називали його «тумбочкою» або «меблями», бо реальна влада була в Назарбаєва, сьогодні бачать у Токаєві рятівника.

Після інформаційного локдауну, коли в країні не було інтернету і єдиним джерелом новин були державні ЗМІ, виникає враження, що у казахстанців стався «токаєв головного мозку»

Посадовці й депутати згуртувалися навколо Токаєва (як і закликав Нурсултан Назарбаєв у своєму відеозверненні) і всіляко демонструють свою прихильність.

«Шал кайда?»

Ні Назарбаєв, ані члени його родини, крім середнього зятя Тимура Кулібаєва, за увесь час від початку протестів не з'явилися поміж людей. Навіть його старша донька Даріга Назарбаєва, депутатка парламенту, не приходила на засідання. Офіційно вона на лікарняному через коронавірус.

Після закінчення заворушення казахстанці запитували: де Назарбаєв? Гасло «Шал, кет!» змінилося на «Шал кайда? (Де дід?). В інтернеті з'явилась купа мемів. Єлбаси трансформувався в «съебалсы». Від його імені виступив лише прессекретар Берік Уалі.

І от 18 січня з'явилося відеозвернення Назарбаєва. Казахстанці жартували – довго декорації в Дубаї облаштовував. Відеозапис викликав палкі суперечки у соцмережах. Людей збентежило склеювання кадрів – картинка увесь час стрибає з великого плану на середній. У своєму зверненні Назарбаєв сказав, що він лише «пенсіонер та перебуває на заслуженому відпочинку у столиці». Глядачі одразу зауважили, що головне місто країни, перейменоване на його честь, він назвав столицею, а не Нур-Султаном.

Доки Токаєв проводить реформи, Європарламент ухвалив резолюцію щодо січневих подій у Казахстані з закликом припинити політично мотивовані переслідування громадян та громадських об'єднань, звільнити випадково затриманих людей, не чинити перешкод мирним зібранням та зупинити безпідставні арешти та катування.

У відповідь МЗС РК оприлюднило заяву про те, що резолюція – необ'єктивна. Пізніше Генпрокуратура повідомила про розслідування 15 кримінальних справ за фактами смерті, катувань та порушення прав затриманих за участь у січневих подіях. Загалом в органи прокуратури надійшла 91 заява про катування (станом на 22 січня).

Початок. «Газовий мітинг» в Жанаозені

Усе почалося з того, що 2 січня 2022 року мешканці Жанаозена Мангістауської області вийшли на мітинг, щоб висловити протест проти різкого підвищення ціни на скраплений газ, яким загалом заправляються авто у цьому регіоні. Напередодні вартість «блакитного палива» зросла з 60 тенге за літр (0,12 євро) до 120 тенге (0,24 євро). Спочатку місцева влада категорично заявила: низькі ціни на автомобільний газ не повернуться. А в Міненерго сухо пояснили, що подорожчання обумовлене переходом на ринковий механізм ціноутворення. Протестувальників попросили розійтися і не порушувати закон, оскільки зібрання визнали несанкціонованим. Але мітинг на перекритій дорозі тривав усю ніч. Тоді протест підтримали й в інших населених пунктах Мангістауської області, місцеві мешканці також перекрили дороги.

Відповідь влади обурила протестувальників ще й тому, що область є нафтовидобувним регіоном та провідним виробником газу в Казахстані. Тієї ж ночі на головну площу вийшли мешканці Актау, нафтової столиці країни й обласного центру.

О третій ночі Касим-Жомарт Токаєв написав пост у Twitter про те, що доручив уряду «терміново розглянути ситуацію в Жанаозені з урахуванням економічної доцільності, в правовому полі».

Третього січня прем'єр-міністр Аскар Мамін пообіцяв знизити вартість автогазу зі 120 тенге до 85–90 тенге, а антимонопольне відомство розпочало розслідування ймовірної змови на ринку.

Протести, що охопили за добу всю Мангістауську область, місцеві ЗМІ назвали «газовими мітингами», але на той момент люди вже почали виголошувати соціально-економічні вимоги та політичні гасла. Туди терміново надіслали військових і військову техніку, але до розгону мітингарів не дійшло. Тривали мирні протести.

4 січня протестну хвилю підхопив уже весь захід Казахстану: міста Актобе, Уральск і Атирау. Окрім вимог знизити ціну на газ, прозвучав заклик підтримати жанаозенців всією країною. Це ключовий момент у подальшому поширенні мітингів Казахстаном.

«Жанаозен» – поміж «Желтоксаном» і «Кантаром»

Чому їх підтримали? Тут важливо пояснити історичний контекст. Поміж «Желтоксаном» і «Кантаром» у Казахстані був «Жанаозен» – десять років тому, 16 грудня 2011 року на площі міста Жанаозен Мангістауської області поліціянти обстріляли нафтовиків, що вийшли з вимогою відставки Нурсултана Назарбаєва. До того вони вісім місяців безрезультатно страйкували через умови праці.

За офіційними даними, тоді було вбито 16 осіб, сотні – поранені. Під обстріл потрапили й випадкові перехожі. У Жанаозені на півтора місяця вводили надзвичайний стан. 37 осіб засудили, звинувативши в організації масових заворушень. Свідок Олександр Боженко під час суду відмовився від своїх свідчень, заявивши, що дав їх через катування під час слідства. Через кілька місяців його вбили. Звинувачувані також заявляли про катування в суді. Те, що відбулося в Жанаозені, для казахстанців – трагедія, як і події у ще радянській Алма-Аті 16–17 грудня 1986 року, коли на площу вийшов багатотисячний натовп проти призначення головою КазССР Геннадія Колбіна, якого прислали з Москви.

День Незалежності Казахстану прив'язаний саме до цих подій. Щороку казахстанці покладають квіти до монумента Незалежності. А після розстрілу в Жанаозені вшановують пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

Саме тому на заклик підтримати Жанаозен відгукнулися в інших містах Казахстану, для яких питання ціни на газ – не актуальне.

«Шал, кет!»

4 січня люди почали виходити у головних містах на півдні Казахстану: Шимкенті (Туркестанська область), Таразі (Південно-Казахстанська область), Кизил-Орді (Кизилординська область, у якій розташований космодром «Байконур»), Алмати (Алматинська область). Саме в цих містах мирні мітинги, жорстко придушені з використанням спецзасобів, переросли у заворушення. До вечора 4 січня в Актау на головній площі Интимак мітингарі вже скандували «Шал, кет!» (Дідугане, йди!).
А в цей час багатотисячний натовп, зібравшись на околиці Алмати біля спорткомплексу «Алмати Арена», пішки йшов у центр, на площу Республіки. Зібралися на околиці, щоб разом підійти до площі – так більше шансів прорватися до неї. За досвідом казахстанців, зібратися поодинці на місці мітингу значно складніше.

Спочатку це була мирна хода. Політичний активіст Жанболат Мамай, що оголосив про мітинг у південній столиці (так називають Алмати), наголосив присутнім на мирному характері зібрання, попросив його учасників поводитися культурно, нічого не руйнувати, не смітити й не піддаватися на провокації. Він також попросив поліціянтів не чіпати людей. Але бійці спецзагону швидкого реагування врізалися в натовп, розділивши його навпіл, намагаючись відтіснити людей. Протестувальникам вдалося повернутися на проїжджу частину вулиці Момиш Ули, і вони пішли до центру міста на площу Республіки.

Люди переважно поводилися мирно. Але траплялися й інциденти: окремі групи молодиків трощили поліційні авто, кидалися на журналістів. Хто ці люди – досі невідомо, але це точно не політичні чи громадські активісти. Чоловіки старшого віку їх заспокоювали. На площі людей вже чекали поліціянти та військові.

Натовп розігнали світлошумовими гранатами та сльозогінним газом. Уся площа була в диму. Лунали поодинокі постріли – стріляли поки ще гумовими кулями. Водночас жорстко розганяли мітингарів у Шимкенті, Таразі, Кизилорді. Протистояння у цих містах тривало всю ніч. Почалися підпали поліційних авто, захоплення бронетранспортерів. У місті Алмати, яке, як потім виявилось, постраждало найбільше, запровадили комендантську годину.

Врятувати беззбройних курсантів

Уранці 5 січня Токаєв відправив у відставку уряд. Але протести на півдні Казахстану тривали. До мітингів приєднався Талдикорган – обласний центр Алматинської області, де й знесли пам'ятник Назарбаєву, та Караганда, шахтарська столиця Казахстану. В Нур-Султані розгорітися протесту не дали, там напередодні затримували усіх ще на підступах до місця зборів.

Удень на площі Республіки в Алмати люди знову зібралися на мирний мітинг – вже з гаслами. Серед мітингарів були й жінки. Тим часом вулицями їздили машини без номерних знаків, порушуючи правила дорожнього руху. І – жодного патруля дорожньої поліції. У місті взагалі не було поліціянтів.

На площі збиралося дедалі більше людей. Багато з них були нетверезі, здебільшого – молоді хлопці. Вони кидалися на журналістів, яких захищали мирні протестувальники. У певний момент люди рушили на акімат – міську адміністрацію, розташовану на площі. Акімат захищали студенти військового училища, молоді хлопчаки, без зброї та спецзасобів. Їх вишикували в шеренгу перед акіматом, фактично кинувши напризволяще перед натовпом. Їм довелося відступати. Хлопці сховалися в алматинській резиденції президента, розташованій за будівлею акімату.

Натовп увірвався в будівлю міськадміністрації, розгромив нижні поверхи та підпалив її. Потім підпалили будівлю прокуратури, розташовану неподалік, далі – адміністрацію президента, яка фактично була адміністрацією Назарбаєва. У підвалі резиденції ховалась частина курсантів.

Решта сховалися в підвалі Національного центрального музею, що навпроти. Їх рятували мирні мітингарі, політичні активісти та народні дружинники, що організувалися з-поміж містян. Курсантів перевдягали у цивільний одяг і виводили. Тих, хто був у підвалі музею, визволяли їхні батьки. Один з курсантів подзвонив матері, і так за ланцюжком вони дізналися про те, що відбувається.

Погроми й захоплення аеропорту

У ЗМІ з'явилась інформація про те, що у місті пограбували сім зброярень. Це вже були не мирні демонстранти. У центр до місця погромів на двох захоплених військових КАМАЗах підвезли ще агресивно налаштованих людей. Хто вони були – достеменно невідомо. За спостереженнями, це не терористи й не найманці. Ймовірно, це були мешканці околиць міста, так званих фавел, яких політологи називають «шахідским поясом Алмати». Хлопці приїхали за «соціальною справедливістю» – відхопити свій кусень або відігратися за нерівність.

До речі, ще у 2014 році про це попереджав політолог Досим Сатпаєв у своїй книзі «Коктейль Молотова. Анатомія казахської молоді». Почалися погроми. Водночас захопили алматинський аеропорт.

За словами очевидців, спочатку повітряну гавань захищали військові, на території були бронетранспортери. Ближче до вечора в будівлю аеропорту увірвалися люди. Літаки, що вже завершили посадку пасажирів, від'їхали подали від будівлі. Люди боялися, що їх підірвуть. Ті, що були всередині аеропорту, спочатку ховалися. Потім до них звернулися атакувальники, мовляв, вам немає чого боятися, ми не чіпаємо таких же простих людей, як ми. Вони шукали диспетчерську.

У цей момент в аеропорту перебувала журналістка одного з провідних ЗМІ разом з родиною. Вони вийшли надвір, військових вже не було. На територію аеропорту прибувало дедалі більше загарбників. На питання журналістки, що вони роблять, один з них відповів: міняємо режим. Вона попросила цього чоловіка довезти їх з родиною до міста. Їх посадили в авто і висадили ближче до центру. Пізніше на території аеропорту підпалили дорогі авто. За кілька годин влада повернула контроль над аеропортом.

Відчуття апокаліпсису

Перші постріли з вогнепальної зброї пролунали на площі Республіки увечері 5 січня. Хто стріляв першим, досі невідомо. Разом з акіматом уже горіла будівля, де були розташовані редакції кількох провладних телеканалів. Учасники заворушень вже грабували банки та ломбарди. Під шумок до пограбунку ювелірних магазинів і супермаркетів приєдналися звичайні містяни. У мережі є чимало відео, як товари з магазинів виносили й жінки з дітьми, і навіть бабусі. Причому грабували не через крайню потребу. Епічним стало відео, як дві дами розбили вітрину магазину косметики та виносили товар, крокуючи на підборах.

Алматинці жалілися у соцмережах, що місто здали – на вулицях не було ні військових, ні поліціянтів. Пізніше з'явилася інформація, що силовики захищали свої районні управління поліції, щоб нападники не заволоділи зброєю. Вже після закінчення заворушень голова міської поліції Алмати Канат Таймерденов заявить ЗМІ, що поліція змушена була відступити.

Було відчуття, що настав апокаліпсис: до всього місто накрив густий туман. Служби швидкої допомоги й пожежники вже не працювали. Акімат так і згорів. Ближче до ночі по всій країні вимкнули інтернет. Люди залишились без зв'язку.

Саме в той час Токаєв заявив, що звернувся до голів держав — членів ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку) за допомогою у подоланні терористичної загрози.

Шостого січня в обід на площі Республіки зібралися демонстранти. Вони тримали в руках полотняний плакат з написом: «Ми звичайний народ. Ми — не терористи», були також гасла з написами: «Миротворці зі зброєю – не миротворці», «Народ — не терористи», «Ұрма, атпа!» («Не бий, не стріляй!»). Люди були без зброї: чоловіки й жінки різного віку. Були й ті, що прийшли на площу підтримати мітингарів і надати їм медичну допомогу.

«Наскільки я бачила, зброї ні в кого не було. Були аксакали, чоловіки років 50 і більше, – розповідає журналістка Ардак Букєєва. – Вони, очевидно, мали якийсь авторитет і вели переговори з омонівцями. Як можна відрізнити мирного мешканця від немирного? Мабуть, за відсутністю агресії. У цих людей не було агресії. Вони говорили, що до них дуже агресивно ставилися силовики».

Коли одна дівчина почала вимагати, щоб до них вийшов [акім] Сагінтаєв, їй сказали: «Ауызыңды жап! Сенімен ешкім сөйлеспейді» («Закрий рота, з тобою ніхто не буде розмовляти!»)

Був серед натовпу й медбрат, що прийшов на мітинг через мізерну зарплату. Пізніше його звільнили за участь у протестах.

Військові відкрили вогонь по демонстрантах. Серед убитих на площі – громадянська активістка Нуралія Айткулова. Дві кулі у груди, справа, навиліт. Вона була вся в синяках, потилиця розбита. Адміністративні будівлі на площі Республіки, де були розміщені редакції провладних телеканалів, були пробиті кулями, як і вікна навколишніх будинків. Місцеві мешканці півдня лежали на підлозі, боялися встати.

Наступного дня, 7 січня, очевидці розповіли, що бачили згорілі та розбиті авто з тілами людей всередині.

Інформаційний вакуум і заяви про терористів

Того ж дня Токаєв написав у себе в Twitter, що Алмати зазнав атаки терористів. Начебто їх було 20 тисяч і вони нападали шістьма хвилями. Те ж саме він повідомив в ефірі телеканалів. Токаєв віддав наказ стріляти на ураження.

Він заявив, що терористи прикривалися учасниками масових заворушень, які слугували їм «живим щитом».

Його слова про те, що терористи відтяли голови двом військовослужбовцям, викликали паніку в алматинців. Всі одразу заговорили про талібів. Інтернету не було, і єдиним джерелом інформації стало телебачення, а там в режимі нон-стоп повідомлялися жахливі подробиці терористичних атак.

Восьмого січня стрілянина на вулицях міста тривала, здебільшого в центрі. У спальних районах було тихо. Працювали невеличкі магазини біля будинків. Супермаркети й торговельні центри були зачинені. Банківська система не працювала, у багатьох просто не залишилося готівки, щоб купити продукти. Сусіди допомагали одне одному, ділилися їжею. В центрі міста люди боялися виходити надвір.

Дев'ятого січня по телевізору показали відео допиту одного з затриманих. Побитий чоловік розповідав, що прилетів з Киргизстану в Алмати 1 січня для участі в заворушеннях за 90 тисяч тенге (185 євро). У Киргизстані в погромнику впізнали відомого джазового музиканта Вікрама Розухунова. Як виявилося, він прилетів ще в середині грудня на корпоративи. МЗС Киргизстану надіслав Казахстану ноту протесту. Зрештою його, а пізніше й інших затриманих киргизстанців повернули на батьківщину.

Наступного дня у Казахстані був день національної жалоби. Серед загиблих були не лише мирні демонстранти й силовики, а й випадкові перехожі, а також діти.
Обстріляли авто, де перебувала родина, загинула 4-річна дівчинка. Двоє пенсіонерів двое пенсионеров згоріли у своєму авто, що спалахнуло після обстрілу. В потилицю застрелений 11-річний хлопчик, що вийшов разом з мамою в крамницю по хліб.

Щойно з'явився інтернет, у соцмережах посипались оголошення про пошук людей, які вийшли з дому і не повернулись. Біля міського моргу зібралися люди, що шукали родичів

Побиття і катування

Серед зниклих був і політичний активіст Даурен Достіяров, який вийшов на мітинг 4 січня. Родичі не могли його знайти ні в поліції, ні в морзі, хоча він встиг повідомити у WhatsApp про затримання поліцією. І тільки з появою інтернету і початком обговорення його зникнення у соцмережах в поліції визнали, що він у них.

Даурен розповів, що його затримали ще на початку, коли люди збиралися біля «Алмати Арени» на околиці міста. При затриманні його побили. В районному управлінні поліції в нього забрали телефон, сказавши, що він скоро вийде. Але протримали, як і інших затриманих, протягом двох днів – з 4 до 6 січня. Вони отримували їжу раз на день, спали по черзі на лавці у маленькій камері.
Шостого січня їх у кайданках доставили у міський департамент внутрішніх справ, де протримали до 13 січня. Увесь цей час били палицями, арматурою, катували електрошокером, душили, погрожували посадити за тероризм, зробити інвалідом, убити. Вимагали дати свідчення проти Жанболата Мамая про те, що він нібито платить своїм прихильникам.
За словами Даурена, усіх затриманих тримали в камерах у підвалі департаменту, на допити водили на п'ятий поверх.

«Нам у підвалі було чутно, як на п'ятому поверсі кричали люди», – згадує він.

Його все-таки відпустили: увечері 13 січня він вийшов увесь побитий і закривавлений, у порваному одязі. Перехожі від нього сахалися, коли просив телефон, щоб подзвонити рідним. Авто не зупинялися. До початку комендантської години лишалося дві години.

«Я боявся, що не встигну дійти до дому, – розповів Даурен. – Документів не було, їх не віддали. Військові могли у кращому разі знову мене затримати. У гіршому – розстріляти, як це траплялося з іншими містянами. Кульгаючи, все ж якось дійшов, встиг».

Що ж це було?

У загальнонаціональний день жалоби 10 січня Касим-Жомарт Токаєв назвав те, що відбулося, спробою державного перевороту. За два дні до того стало відомо про арешт голови комітету Національної безпеки Каріма Масімова. Казахстанців ця новина шокувала, адже Масімов – вірна Назарбаєву людина. З'явилися припущення, що Токаєва хотіли скинути люди Назарбаєва.

На користь цієї версії свідчило й те, що заступник Масімова, племінник Назарбаєва Самат Абіш був звільнений з посади. Пізніше цю інформацію спростували, повідомивши, що той у відпустці. Але це виглядало ще підозріліше: у країні хаос, а заступник голови КНБ (Комітету національної безпеки) у відпустці. Через кілька днів вже офіційно голосили, що Самат Абіш звільнений. Варто зауважити, що саме його раніше називали ймовірним наступником Назарбаєва.

До речі, в історії Казахстану це не перший випадок, коли голова спецслужби потрапляє під слідство за спробу перевороту. У 2008 році до 35 років ув'язнення був заочно засуджений ексголова КНБ Альнур Мусаєв. Його звинуватили у спробі силового захоплення влади, шпигунстві та інших тяжких злочинах. Справа була пов'язана з колишнім зятем Назарбаєва Рахатом Алієвим.

Сьогодні Токаєв уже не згадує «20 тисяч терористів». Політичні активісти вважають, що терористами зараз зроблять усіх, кого затримали під час мітингів.

Державний телеканал «Хабар» 26 січня показав документальний фільм «Трагічний січень. Як це було», в якому повідомляється про затримання ймовірних прихильників забороненої в країні течії.

«Серед затриманих – низка прихильників радикального осередку «Йакин Інкар», — йдеться у фінальних титрах. Також повідомляється, що у затриманих вилучені «зброя, гранати, патрони, релігійні брошури та література».

Є думка, що події в Алмати раніше вже були пропрацьовані два роки тому. У лютому 2020 року в Кордаї, на кордоні Казахстану з Киргизстаном, відбулися погроми. Ці події громадський діяч Петро Своїк назвав «генеральною репетицією» січневих подій в Алмати. Такої ж думки й депутат нижньої палати парламенту Айдос Сарим.

У суспільстві ж, попри зачарування Токаєвим, у «терористів» уже не вірять. Але вірять у Токаєва. Люди вважають, що найголовніше – відсторонення від влади родини Назарбаєвих. Тут варто нагадати, що закон про лідера нації, що був ухвалений нібито проти волі самого Назарбаєва у 2010 році, підписали спікери обох палат парламенту і прем'єр-міністр. Сенат тоді очолював теперішній президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, а прем'єр-міністром був Карім Масімов.

У підсумку Назарбаєв таки зник, але режим його вцілів.

алмати протест казахстан назарбаєв