Не як у кіно. Про роботу наших снайперів і чому американці переймають їхній досвід

Розповідає інструктор з підготовки снайперів благодійного фонду «Повернись живим» Руслан Шпакович.

Ми зустрічаємося в офісі благодійного фонду «Повернись живим». Руслан справляє враження абсолютно спокійної та врівноваженої людини. Таким він і є у спілкуванні – терпляче пояснює якісь нюанси снайперської роботи, може повторити раніше сказане, якщо помічає, що щось пройшло повз увагу слухача. До того ж він справді володіє великим обсягом технічної інформації. І реальним бойовим досвідом, здобутим на Сході України під час російсько-української війни.

Снайпер проти снайпера

Якщо виявляється, що, наприклад, з цього квадрата був обстріл, то чотири чи п'ять мін у його межах дають набагато кращий ефект, ніж якась снайперська дуель. Необов’язково вразить, але стовідсотково, що звідти вже не стрілятимуть. Якщо прилітає і прилітає дуже швидко – у будь-якого снайпера зникне бажання виходити на це місце.

Але є проблема, що командування не розуміє таких тонкощів. Хтось десь зробив одиничний постріл, або навіть влучило в якогось бійця – присилають туди снайперську групу чи пару, вони починають стежити. Більше ніж у 90% це безперспективно, тому що там вже нікого немає. Якщо там уже відпрацював снайпер, то він переміститься на іншу позицію, а ця позиція певний час буде пустою.

У цьому основна проблема – немає повного розуміння командуванням, як власне треба застосовувати снайперів.

Загалом снайпер – це та людина, яка може визначити, з якої саме локації ворога зручно влаштувати позицію для ведення вогню. Це може стати потенційною позицією для ворожого снайпера, за нею варто стежити окремо. Звичайно, для цього потрібно мати певний досвід, щоб розуміти, з якого місця можна зробити постріл, а з якого нереально або дуже складно.

Зручних позицій для ведення вогню на передній лінії не так уже й багато. Не можна з будь-якого місця прийти і стріляти. Може бути банально нічого не видно. Не те що в позиції лежачи, а навіть сидячи чи стоячи.

Основне завдання снайпера – виявляти потенційні позиції, з яких може вестися вогонь, розвідка, спостереження, коректування вогню і, звісно, за можливості знищення пріоритетних цілей, як-от кулеметник, командир підрозділу.

Робота снайпера. Не так, як у кіно

Кіношний стереотип, де снайпер лежить в завірюсі та спостерігає через приціл невідривно 17 годин – це все байки. Якщо пів години чи годину поспостерігати у приціл, то зір впаде десь наполовину. І про ефективний постріл буде складно говорити, особливо на велику відстань, а сьогодні снайпер веде вогонь по цілях на відстані 1–2 км. Тому ми давно вже перейшли на спостереження через систему камера-екран.

Обладнання снайпера тепер – це не лише гвинтівка з оптичним прицілом. Фото з wikimedia commons

Використовуються цілі комплекси, куди входять камери, комп’ютер, кофер і ще багато чого іншого. Армійський відповідник такого комплексу коштує великих грошей – приблизно 80 тисяч євро. До речі, у росіян є саме армійські комплекси, вочевидь, вони грошей на такі речі не шкодують.

Ми ж подібні комплекси збираємо самі, на волонтерських засадах. У нас все простіше, я б сказав, набагато простіше. Не менш ефективно, але багато елементів у нас – це просто якісь цивільні речі. Так, функцію камери, спостережної апаратури у нас виконує побутовий, але дуже якісний фотоапарат на штативі, який керується дистанційно і через кабель підключений до екрана.

Сам екран встановлюється у якомусь захищеному місці, де буде комфортно вести спостереження упродовж декількох днів. Іноді це може бути і тиждень. За допомогою такого обладнання спостерігати можна по черзі, переглядаючи зображення на великому екрані, за потреби роблячи відеофіксацію. На ніч замість фотоапарата виставляється тепловізійний бінокуляр. Саме таке спостереження є ефективним.

Для роботи у такому режимі треба, щоб група складалася не з двох, а з трьох-чотирьох осіб. Двоє снайперів, один на спостережені, ще один здійснює комунікацію з іншими підрозділами та групами. Якщо знаходять потенційну ціль, і її необхідно відпрацювати, тоді вже висуваються на позиції один чи два снайпери, вмикається відеофіксація, робиться постріл чи декілька, все залежить від ситуації.

Зараз почало з’являтися багато роликів відеофіксації реальної роботи українських снайперів у телеграм-каналах. Я не до кінця розумію, хто саме їх викладає і хто дозволив таке викладати, особисто я категорично проти цього.

Щодо позицій, з яких безпосередньо працюють снайпери – все залежить від рельєфу. Інколи доводиться пересуватися, і досить багато, іноді можна стріляти прямо з позицій.

Але з позицій стріляють рідше, тому що всі вони вже давно пристріляні, тож стріляти з них досить ризиковано. Зазвичай шукають собі індивідуальне місце. Основна вимога – це оглядовість, змога бачити.

Навіть якщо ми візьмемо абсолютно рівну поверхню, як футбольне поле, і стрілок там десь заляже, то вже на відстані 400 метрів він нічого не побачить. Тож треба шукати хоч якесь, хоч маленьке, але підвищення, якийсь горбок.

Це під час Другої світової війни, коли стрільба була на відстані 70–100 метрів, достатньо було трохи підняти голову, аби мати якусь оглядовість. А зараз основна робота снайперів проходить на відстані приблизно у кілометр. Не завжди можна ближче підійти, насамперед через міні поля, іноді не дозволяє місцевість.

Хоча у деяких випадках ця відстань може бути значно більшою. У нас були результативні постріли на відстань понад два кілометри. Але це, звичайно, дуже тонка робота прорахувати такий постріл, плюс, мабуть, треба мати трохи і везіння.

Уявіть собі – прорахувати вітер та інші перемінні фактори на такій величезній відстані. Так, на відстані у кілометр при боковому вітрі швидкістю два-три метри на секунду (а це дуже слабкий вітер) куля відхиляється більш ніж на метр. І це треба прорахувати при пострілі. Плюс сама ціль не стоїть на місці, треба прораховувати і її рухи, і їхній напрям на декілька секунд уперед. Сама куля пролітає відстань у два кілометри за 4–5 секунд.

Іноді протиборство між снайперами зводиться до збивання камери спостереження ворожої сторони. Ми збиваємо пострілами їхні камери, вони – наші.

Збити камеру можливо навіть з дистанції в кілометр. З першого пострілу не влучиш, можна зробити і два, і три. У росіян, вочевидь, централізована закупівля камер, у них є як дорогі, так і дешеві камери. Ми робимо такі, які можемо.

Держава поки що не може дати нам нічого, бо такого військового обладнання у нас не виробляють, за кордоном держава також централізовано не закуповує. Хоча такого обладнання багато не треба, це дуже обмежені закупівлі. У чому тут проблема, я не знаю.

Снайперська школа

Дуже добре підготованих снайперів у нас поки недостатньо. На це ще треба трохи часу. Ми фактично почали будувати військовий снайпінг лише після 2017 року. До цього також були люди, але це не було системно.

Щодо поліційного снайпінгу, то у них своя школа, і до військового снайпінгу це не має жодного стосунку. Є чітке розділення – поліційний снайпінг та військовий. Поліційні снайпери зазвичай не стріляють на дистанцію понад 300 метрів. Основна робоча дистанція у поліційного снайпера при проведенні контртерористичних операцій – 70 метрів. Часто-густо стріляють на 30 метрів. Там важливо влучити в конкретну точку цілі, моментально її знищити.

Для військового снайпера є важливим влучити у будь-яку точку цілі, тобто вивести ворога з бою. Тому тут і різна підготовка. Ну і, снайперів у цих правоохоронних підрозділах ніколи не було багато – до півтора десятка.

Системно це все почалося з 2017 року. Нині нашим снайперам дають дуже серйозну базову підготовку. Люди, які приходять зараз – це вже не рівень 2014 чи 2015 років. Вони, звичайно, не можуть виконати завдань за усю снайперську групу, але якщо комплекс налаштований, то вони дуже успішно працюють.

У нас з’явилася певна школа, свої напрацювання, і почало все потихеньку ставати на ноги. Це не швидкий процес. На нормальну якісну підготовку одного снайпера потрібно два роки. Але підготовлені нами снайпери показують уже реальний результат.

Снайперська зброя

У наших реаліях снайперам ефективніше працювати з калібром 338 Magnum, який є ефективним на дистанціях понад кілометр. Але є потужніші боєприпаси, вони теж є у наших військах з допомоги волонтерів. Майже всі гвинтівки відсотків на дев’яносто у нас – американські.

Є також австрійські, фінські. Є трохи англійських гвинтівок – вони дуже якісні, але коштують великих грошей. Ціна однієї такої – близько пів мільйона гривень. Усі ці гвинтівки були закуплені за волонтерський кошт.

На початок війни якісної зброї було дуже мало. Це було або те, що потрапило з поліційних підрозділів, або було придбане за власні кошти. Більш системно закупівлі почалися волонтерами лише з 2017 року. Тоді вже не просто привозили і віддавали комусь одну гвинтівку. Близько сотні гвинтівок поїхали в армію вже упродовж перших пів року. Зброю передавали централізованою, з постановкою на баланс, системно, з підготовкою.

Хоча ці гвинтівки так і не були прийняті на озброєння, але допущені до використання. Я знаю дуже невеличку групу людей, які системно жертвували на це кошти. Дуже багато грошей дала приватно одна людина, потім пішла допомога від «Рошен», дещо придбала держава.

Гвинтівка не є найдорожчою частиною снайперського комплексу. А от снайперський комплекс загалом – це дуже дорога річ. Боєприпаси, сама гвинтівка, приціл, навісне обладнання – кріплення, сошки, також далекоміри, прилади для спостереження, портативна метеостанція. Це все входить у снайперський комплекс. Сама по собі гвинтівка – це лише десь 15 % вартості комплексу. Той-таки приціл дорожчий за гвинтівку. Ціна однієї гвинтівки, яку на початках для нас закуповували волонтери, становила близько 180 тисяч гривень, щоправда, вдалося домовитися про суттєву знижку з магазином зброї, де їх закупляли.

Але є інформація, що українська компанія – розробник зброї «Зброяр» уже доробляє свою гвинтівку у Magnum-класі. Цілком можливо, що наступний рік ми вже приймемо її на озброєння. Це буде непогане рішення, враховуючи те, що вони зможуть їх обслуговувати. Для обслуговування снайперських гвинтівок, які є у нас сьогодні, у держави немає належної матеріальної бази. А у приватних майстернях ми не маємо права обслуговувати зброю, яка поставлена на облік. Для цього потрібно мати спеціальну ліцензію. Тому вирішуємо проблему, знову-таки залучаючи волонтерів.

Самого озброєння зараз достатньо, дев’яносто відсотків підготовлених снайперів на сьогодні забезпечені. Є і боєприпаси. Але вся ця зброя закуплена волонтерами. На озброєння у нас прийнята зброя лише 308 калібру. Але це зброя не снайпера, а марксмена (Designated marksman – стрілець на малі та середні дистанції – ред.).

Це зброя непогана, вона виробництва українського заводу «Зброяр» і вже йде з технічною підтримкою. Але вона менш потужного калібру, ніж снайперська зброя, ефективність її застосування не перевищує дистанції 500–600 метрів.

Росіяни та американці

Російські снайпери також працюють переважно групами. Є випадки, що хтось виходить один, але це дуже рідко. Серед російських снайперів трапляються дуже сильні професіонали. Вони також готують місцевих бойовиків, але їхній рівень набагато слабший. Самі професійні російські снайпери – це або з ГРУ, або з ФСБ, у них дуже дорога зброя, обладнання. Якраз у схемі снайперської дуелі, про яку йтиметься нижче, у росіян були британські гвинтівки Accuracy. Велика Британія наклала санкції на постачання подібної зброї до Росії, але якимось чином вони її таки придбали, можливо, ще до введення санкцій.

Деяке обладнання росіяни, принаймні частково, виробляють самі. Так, вони складають у себе тепловізори, проте комплектуючі до них, зокрема, матрицю закуповують у Китаї. Попри, як у нас нерідко кажуть, «китайську якість», те начиння, яке закуповують росіяни, якісне та дороге.

Як результат, вони мають якісніші тепловізійні приціли з набагато вищою, ніж у нас роздільною якістю. А отже, вони отримують значно якіснішу картинку. До минулого року 90 % всіх поставлених до наших військ тепловізорів були волонтерськими. Лише торік держава вперше закупила велику партію тепловізорів.

Ми використовуємо напрацювання американців, але зараз радше навпаки – вони більше навчаються у нас. Річ у тому, що вони до цього воювали проти арабів. Коли вони приїхали до нас, то почали собі деякі речі записувати. У нас своя специфіка. Вони звикли користуватися багатьма девайсами, які їм давали значну перевагу над моджахедами. Але тут це не працює. Тут є ворог, який набагато краще оснащений та підготовлений.

Американці, наприклад, ніколи не використовували глушників для снайперської стрільби на великі відстані. А ми використовуємо. Не для зменшення гучності пострілу – сам глушник не глушить звук пострілу снайперської гвинтівки. Тому що снайперська куля летить з надзвуковою швидкістю, і звук, який утворюється при пострілі з снайперської гвинтівки – це звук від переходу порохових газів на надзвукову швидкість. Його нічим прибрати не можна. Тому головне завдання глушника у нас – не прибрати звук, а прибрати спалах, засвіти, які видають місце пострілу. Тепер серед обладнання американських снайперів є глушники.

Історія одного бою

Російські снайпери облаштували свої позиції у закинутій будівлі перед лінією роз’єднання. З неї надзвичайно добре прострілювалися українські окопи.

Українські снайпери вирішили «дістати» росіян, ведучи вогонь безпосередньо з українських окопів. Для маскування, щоб їх не було видно у тепловізійний приціл вночі, вони використали звичайний каремат, який виставляли перед собою у вигляді своєрідного «щитка»

Проте, можливо, через кращу якість своїх тепловізорів, росіянам вдалося «розкусити» українських снайперів. Вони відкрили вогонь по українцях. На щастя, ніхто не постраждав, крім каремату, який прострелила ворожа куля. Далі залишатися на цій позиції було небезпечно.

Українські снайпери облаштовують нову позицію лівіше від українських окопів. Здається, з цього боку росіяни не чекали удару, і зрозуміло чому – територія між російськими та українськими позиціями тут – це пагорби, через які майже нічого не видно.

Тому українські снайпери пішли на безпрецедентний крок – встановили гвинтівку на високу триногу, а спостереження почали вести правіше з місця з набагато кращою оглядовістю. Як результат, їм вдалося підловити російських снайперів на їхніх позиціях.

Руслан Шпакович показує мені відео цього бою. Камера на відео фокусується на закинутій будівлі. Це і є позиція ворожих снайперів. Проте ніяких снайперів не видно. Лише чорні без скла віконниці будівлі. До того ж одну з віконниць закриває задня стінка якоїсь шафи. Шпакович робить мені знак придивитися уважніше, і тут я помічаю зовсім маленьку світлу крапку в одній з темних віконниць. «Це їхня спостережна камера», – підказує інструктор. Проте самого снайпера я далі не бачу. І тут у закритому шафою вікні починається якийсь рух. Шафа плавно від’їжджає убік, і десь там у темній глибині з’являється щось подібне до дула снайперської гвинтівки. І саме у цей момент будівлю починають просто шматувати кулі українських снайперів. Подібні до потужних відбійних молотків, вони кришать цегляну стінку будівлі, одна з них влучає у потужну дерев’яну балку і буквально розщеплює її на друзки. А потім видно, як куля влучає десь у середині темної віконниці в якусь рухливу тінь. «От і все, – резюмує Шпакович. – Ціль знешкоджена».

осс війна снайпер АТО ВСУ армія