У нас багато говорять про асиметричну стратегію ЗСУ, а діють, як під час Другої світової. Що потрібно змінити?
Упродовж восьми років збройного російсько-українського протистояння тривають дискусії щодо принципів військового будівництва України. Це відбувається з огляду на обмеженість наших ресурсів, а також кількісні та якісні переваги ЗС РФ. Майже ні в кого не викликає заперечень той факт, що симетрична відповідь у військовій сфері є фактично самогубством для України. Проте далі згоди, що нам потрібні асиметричні підходи, дискусія практично не рухається. Пропонуємо її актуалізувати.
На сьогодні під асиметричним підходом розуміють здебільшого низку ракетних систем (ПКР "Нептун", сімейство 300-мм коректованих ракет "Вільха" для важких РСЗВ). Проте наскільки такий підхід асиметричний і ефективний? Та якою могла б бути насправді асиметрична стратегія для ЗСУ?
Сильні та слабкі боки поточного підходу
Почнімо з позитиву. Те, що підприємства українського оборонпрому (ЛУЧ і суміжники) набули в останні роки компетенцій створювати такі високотехнологічні речі, як ПКР "Нептун" чи керовані ракети калібру 300 мм для важких реактивних систем залпового вогню – це, безперечно, успіх. До 2014 року будь-які спроби в Україні створити серйозні системи керованого ракетного озброєння закінчувалися на рівні науково-дослідних робіт.
Окрім того, відповідні системи непогано вписуються в об’єктивні тенденції еволюції форм і методів ведення бойових дій, а саме здатності завдавати удари на максимальну глибину бойової побудови противника, а не лише працювати на його передньому краї.
Але на цьому позитив закінчується – починається низка не дуже зручних моментів. Передусім обмежені фінансові можливості не дають Україні змоги швидко розгортати відповідні ракетні системи в достатній кількості.
Протикорабельні ракети "Нептун" (наземний варіант) прийняли на озброєння в серпні 2020 року – проте і на сьогодні триває створення першого берегового дивізіону цих ракет, яких має бути щонайменше три.
Ракета "Вільха" із дальністю до 70 км завершила випробування у 2018-му (у 2019–20 роках була створена пробна партія на 98 ракет). "Вільха-М" (дальність 120–130 км) і досі не пройшла державних випробувань, уже не кажучи про масове виробництво.
По-перше, варто розуміти, що активні бойові дії вимагатимуть значної кількості боєприпасів (виробляти сотні й тисячі останніх під час війни не буде часу), попри те, що йдеться про високоточні системи.
По-друге, варто очікувати, що ракетні системи стануть пріоритетними цілями ЗС РФ для виявлення і знищення на початку можливої повномасштабної агресії проти України. Вочевидь, на цьому росіяни зосередять особливу увагу і спрямують значні ресурси.
До того ж розгортання і застосування відповідних систем потребує значного забезпечення (зокрема, прикриття від загроз із повітря, де ЗС РФ мають перевагу). Тож є значний ризик, що "Нептуни" та "Вільхи" можуть знищити ще на початковій фазі великої війни, до нашого першого ракетного залпу.
Швидка втрата таких важливих елементів бойової побудови, на які Україна витрачає великі ресурси, буде великим ударом, зокрема, й по бойовому духу армії.
Якщо ж не брати до уваги ракетну програму, то знайти асиметричні підходи у воєнному будівництві України вкрай важко. За роки російсько-української війни ЗСУ створили низку нових бригад різних типів – +12 бригад в Сухопутних військах, +3 бригади й полк у ВМСУ, +3 десантні бригади.
Поряд з наявними у 2014 році бригадами відповідні з’єднання забезпечують кращий цикл ротацій в ООС. Проте вони (особливо важчі: типу механізовані чи танкові) потребують значного логістичного забезпечення, при цьому логістика військ теж буде однією із цілей і противника. Філософія ведення бойових дій загалом усіх лінійних бригад ЗСУ вписується більше в канон Другої світової, тобто створення критичної переваги в силах і засобах на ключових напрямках шляхом відповідного маневру, ніж у сучасніші підходи із наголосом на безконтактних бойових діях. Останні створювалися як відповідь на канони Другої світової, і вже протягом щонайменше 12 років ЗС РФ активно працюють, щоб їх освоїти.
Підсумуємо. До сучасних підходів до воєнного будівництва України є низка питань
- У випадку національних ракетних систем – це повільність розгортання і, як наслідок, незначна кількість, яка може бути швидко виявлена та знищена противником на самому початку гіпотетичної повномасштабної війни, так і не зігравши свою роль.
- У випадку решти збройних сил – це створення більшої кількості лінійних з’єднань, які поряд з наявними хоч і забезпечують кращий цикл ротацій в ООС і можуть воювати на рівних з армійськими корпусами на Донбасі, проте їм буде важче воювати із регулярними ЗС Московії, що роблять ставку на безконтактні бойові дії.
Асиметричні підходи
Недарма кажуть, що будь-яка якісна розмова чи дискусія має починатися з чіткого визначення понять. Під асиметричністю у військовій сфері розуміють часткову або повну відмову однієї сторони грати за правилами іншої чи в тій системі координат, яку визначає противник.
Наприклад, в умовах домінування армії США низка державних і недержавних гравців обрали або ядерну зброю, або тероризм/партизанщину як форму нівелювання переваги американців.
Виходячи із такого розуміння, ракетна програма – це радше зменшена симетрія щодо ЗС РФ, зважаючи на брак коштів, ніж асиметрія.
Асиметричні підходи змушують шукати слабкі місця противника.
Найбільшим слабким місцем сучасних армій є логістичне забезпечення. Не є винятком і ЗС РФ – їхні мотострілецькі та танкові з’єднання, які закріплюватимуть результати дальнього вогневого ураження, потребуватимуть боєприпасів, продовольства та паливно-мастильних матеріалів, що мають систематично надходити для підтримання високих темпів просування.
Без них важкі з’єднання перетворюються на купу заліза, бойовий потенціал яких наближається до нуля. Окрім логістичного забезпечення, загалом критичною є безпека ліній комунікацій, які зв’язують сили на передньому краї з тилом. У цьому може бути шанс ЗСУ.
Рішенням могло б стати створення значної кількості (10–15) бригад легкої піхоти, які б активно діяли в тилу російських важких з’єднань. Такі бригади, маючи на озброєнні сучасні ПТРК та ПЗРК, засоби розвідки та спостереження щонайменше тактичного рівня, захищені системи зв’язку і пересуваючись на легкій бронетехніці, могли б заходити в фланги й тил противника (зважаючи на брак сил з обох сторін для створення суцільних ліній фронту за типом світових війн XX століття). Нещодавно отримані від Британії протитанкові ракети ідеально підходять для цих військ.
Поки важчі з’єднання ЗСУ зв’язували б росіян боями по фронту, бригади легкої піхоти виходили б у тил, перерізаючи комунікації та б’ючи по логістичному забезпеченню. Така здатність українців діяти як по фронту, так і в тилу також значно б паралізувала систему командування і контролю росіян, змушуючи розпорошувати увагу.
Критичною тут є саме координованість дій, щоб росіяни не могли бити наші сили частинами, використовуючи в процесі внутрішні операційні лінії. Присутність активних українських сил на флангах і тилу були б ударом по психіці й моралі російських військових, які б розуміли, що зв'язок із «великою землею» постійно під загрозою.
Варіацією на цю тему є положення закону "Про основи національного спротиву" в частині залучення Сил спеціальних операцій (ССО) ЗСУ до створення руху опору на територіях, які ворог може тимчасово захопити в процесі бойових дій.
Відповідні сили також могли б активно діяти на комунікаціях і логістиці противника. Проте питанням залишаються масштаби таких дій, а також мобільність відповідних сил. Окрім того, для успіху потрібна чітка координація роботи сил, які діють по фронту і в тилу. Отже, рух опору під керівництвом ССО не може розглядатися як повний замінник бригад легкої піхоти – радше лише як певне доповнення.
Перевагою такого підходу можна вважати також те, що він не створює наскільки ж критичних точок вразливості, як опора виключно лише на незначну кількість ракетних систем.
Навіть після втрат, яких можуть зазнати відповідні сили, вони здатні перегрупуватися і продовжувати виконувати завдання. Отже, йдеться про значний рівень стійкості й здатності діяти, навіть абсорбувавши ворожі удари.
Так само логістичне забезпечення відповідних сил вимагало б менших зусиль, ніж коли йдеться про важкі танкові чи механізовані бригади. У будь-якому разі у відповідь на технологічну глибоку операцію РФ Україна створила б власний менш технологічний, але не менш потужний аналог, спрямований на логістику і комунікації російських сил, без яких не можлива будь-яка масштабна військова операція.
Автор аж ніяк не виступає проти відповідних високотехнологічних розробок українських підприємств, радше пропонує критично дивитися на їхню роль і місце в системі оборони, зважаючи на відповідні обмеження та нюанси. Звісно, в ідеалі ЗСУ мають активно впроваджувати засоби дальнього вогневого ураження для безконтактної війни для доповнення дій лінійний з’єднань по фронту і легкої мобільної піхоти на флангах і в тилу ворога.
Проте реалізація такого підходу вимагає значно більших витрат на оборону та їх кращого використання, що має стати основою нового суспільного договору між владою і суспільством України.
Зрештою, цей текст є радше запрошенням до дискусії на тему асиметричних стратегій, ніж має дати відповіді на всі запитання. У будь-якому разі ми маємо активно дискутувати та ставити під сумнів ті чи інші ідеї. Лише так можна забезпечити основу для військового будівництва належної якості.
