"Земля прийме добриво!" Як на фронті готуються до можливого вторгнення
Листопад і грудень видаються чи не найдовшими місяцями року. На фронті це варіації на тему «50 відтінків сірого», а ще кілограми слизької багнюки, що мертво налипають до черевиків. Іти стає важко не лише через вагу на ногах, а й через те, що підошва стає нерівною. Бійці 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила вже понад пів року несуть варту у степах під Попасною. Ускладнені умови пересування (зокрема, на авто) роблять їхній простір ще більш подібним до острова, ізольованого від решти світу. Втім, на «острові» є все необхідне, у деяких бліндажах – навіть Wi-Fi!
Темніє вже після 15-ї, на деяких особливо небезпечних ділянках підсвічувати не можна навіть мобільними. Пересування з важкими наростами на підошвах у пітьмі – такий собі квест. Мета якого – дістатися бліндажа без небойової травми. Біля бліндажів так звані «чухрики» – різні «приспособи», щоб здирати нарости бруду з підошви. Допомагає не дуже.
Кореспонденти побували на позиціях у листопаді, у пам’ятні дати Революції гідності, а також на День пам’яті жертв голодоморів. Говорили з бійцями про сприйняття цих дат, про накопичення ворожих військ і загрозу вторгнення та про їхній досвід війни.

Стрілець-кухарка
За законами фронтової гостинності, першим ділом потрапляємо на кухню. Пані Наталя, господиня, частує борщем. Невисокого зросту, сором’язлива й усміхнена. У її володіннях – ідеальний лад.

Старший стрілець Наталія частує свіжим борщем

Армійський борщ
Взагалі-то Наталія – старший стрілець, однак за відсутності «офіційного» кухаря взялася за цю відповідальну справу. Жінка розповідає – бути військовою мріяла з юності. Служить з 2015 року. У цій самій бригаді, в іншому батальйоні воює її чоловік. Син – у Нацгвардії.

Готувати Наталі доводиться на 11–12 душ. «Стараюся, – каже вона. – Ну, деколи хлопці допомагають. Вспіваю. Я приходжу на шість, у мене тут вже тепленько, водичка гріється, маю вже готувати сніданок. О 8:00 вони в мене приходять на сніданок. Стараюся щось таке смачненьке готувати, щоб сподобалося, як вдома. Пізніше готую обід. Обід у мене з першої до другої. І вечеря в мене тоже. Після обіду варю вечерю. Ну так о п’ятій-шостій, ввечері вони приходять і вже вечеряють. Ну іще собі канапочки стараюся робити. Котлетки роблю їм. Сільодку робила по свому рецепту – сподобалося їм. Дякують, кажуть, що смачно!»
З таким графіком часу сумувати не залишається. Десь раз на тиждень приїздить чоловік, і подружжя виїжджає в місто. Роблять закупки, ласують морозивом.
Поки ми говоримо, кухня наповнюється бійцями, що саме повернулися з чергування. Розмови перекочуються від історичних екскурсів до кумедних побутових моментів.
«Коли ЗУНР було сформовано, рідний брат мого прадіда був губернатором Галичини та Волині. Німці його вбили».
«Голландець – це унікальна машина! Минулого року без криші була і без заду!»
«Та ми його переробляли! Я його купив тільки заради того, щоб у цього бурсака поставити його нормально».
«Старшина такий в окулярах, автомат за спиною, продукти між ногами – на скутері!»
«Позиція «Шеріф». Знаєте, як ми її назвали? Ми сидимо з Євтушенком. Старшина: «Ну… що ти рішив?» Кажу: «Проблеми індєйців шеріфа не ….» От звідси «Шеріф».

«До Майдану? Чесно?.. – лаконічно відповідає один на питання про восьму річницю. – Я пережив Помаранчеву. Знаєте, який я висновок зробив? Реально – нація понад усе! А ті, хто рвуться до влади – козли!»
Обстріли тут майже щоденні. Частіше за все це стрілецька зброя, СПГ, АГС, РПГ. Однак трапляється і «крупняк» із явними порушеннями Мінських домовленостей. Останнім часом «збився графік» регулярних перестрілок. Якщо раніше «обмін люб’язностями» відбувався здебільшого ввечері та вночі, то тепер може розпочатися і вдень. Але бійці не розслабляються і не втрачають пильності.

«По Новозванівці прилетіло, – згадує недавні події пресофіцер бригади Назар Ільницький. – По житлових масивах. Якщо не помиляюся, зі ствольної артилерії. 122 і 152 мм. Постраждали цивільні будівлі».
На відміну від деяких інших бригад, тут не приховують, що на вогонь дають відповідь. Однак наголошують: «двіж» починає противник.
Новинами про загрозу можливої ескалації на передовій не переймаються:
«Думаю, це чергова казочка для того, щоб на певну категорію людей нагнітати, піднімати градус напруги в суспільстві, – переконаний один із бійців, із яким ми спілкуємося на позиції. – Вісім років війна іде уже… Для мене це нічого не змінить. Я на це не реагую».
Кожен знає, як діяти
Більшість воює тут уже не перший рік. Відсотків 15 із тих, кого ми зустріли – з перших років війни. І десь такий самий відсоток тих, для кого це перша ротація.
Чоловік воює з 14-го року, і не за горами вже пенсія. Запевняє – воюватиме до перемоги, чи поки дозволятиме здоров’я.

«Армія зараз – вона міцна, – переконаний він. – Я вважаю, що наша армія одна з сильних в Європі. Навіть країни, які перебувають в НАТО, я думаю, їм далеко до нас. У нас мотивовані люди. Ну, може, техніка не така. Але мотивація – це багато. Плюс досвід. Жоден полігон не навчить того, що тут можна за тиждень опанувати». Найбільше зусиль забирає побут, за цих погодних умов кількість задач зростає. Нарубка і розпилювання дров. Якщо зникло світло у Попасній, то без електрики лишаються й позиції. Якщо вийшов із ладу насос – воду доводиться розносити вручну. Ремонти автівок. Розпалювання буржуйок. Прання. І так далі. Що ближче до ворога, то менше переймаються новинами з «великої землі».

Фронтові будні. Прання, спорт, заготівля дров

Фронтові будні. Прання, спорт, заготівля дров

Фронтові будні. Прання, спорт, заготівля дров
«Усе вже налаштовано, кожен знає своє місце, знає, як працювати, як діяти, – каже боєць. – Кожна людина знає, коли стріляти, як стріляти, коли не стріляти. З якого місця стріляти, куди переміститися».
Позиції противника настільки близько, що іноді чутно їхні розмови та крики. Іноді українські військові сваряться з ними. А ще дивляться «сепар-TV» на екранах завдяки камерам відеоспостереження.
Сірого кота Кекса бійці підозрюють у «перебіжництві» з «того боку».

«Чесно кажучи, вони нас бояться, – сміються вояки. – Саме цієї позиції бояться. У нас трошки хлопці підірвані…»
Поза політикою, але не поза пам’яттю
Дмитрові 34, на війні він з минулого року. До того працював столяром.
– Спочатку матеріальне забезпечення, потім вивчився на заступника командира бойової машини БМП-2, – описує він своє «кар’єрне сходження». – Вирішив собі поміняти обстановочку. Взагалі я хотів бути військовослужбовцем ще з молодих років. Але завів сім’ю – діти маленькі. Але потім вирішив, що прийшов час віддавати борг перед Україною».
Запевняє, що служба змінила його в кращий бік. Став спокійнішим, стійкішим до стресів.
«Мені здається, рано чи пізно вони почнуть більше наступати та захоплювати наші території, – коментує він тему загрози. – Скорше за все воно так і буде, і ми цього очікуємо, дуже очікуємо! Тим паче після Нового року закінчуються ці Мінські домовленості, і мабуть, вони все-таки активніше почнуть працювати в нашу сторону. Ну, але ми підготувалися до цього, готові їх прийняти з повагою… або без поваги».
Тема Майдану пройшла для Дмитра повз: «Якщо чесно, я політикою зовсім не цікавлюся, я ставлюся до цього рівно. Я займаюся своєю роботою, і мені достатньо інформації, якого забивати собі голову».

У бліндажі – свічка пам'яті про жертв голодоморів

Тут пам'ятають про Голодомор. А також про його винуватців.
О 16:00 бійці запалюють свічку в пам'ять про жертв голодоморів. Символічно ставлять поряд автомат. Усі по черзі фотографують композицію. Адже заявити про свою солідарність і пам'ять у цей день можна хіба завдяки соцмережам – окрім побратимів і котів, тут свічку ніхто не побачить. Однак її лишають.
Майже всі бійці «королівської» бригади – із Західної України, тож їхні родини уникнули голоду. Тут більше спогадів про повстанську боротьбу, історії якої передаються з покоління в покоління.

«Перший контракт, але не останній»
На кухні в іншому бліндажі метушиться Ксенія. Вона варить вареники з картоплею та капустою. Ще одна традиційна страва і традиційна гостинність.

Дівчина жвава й весела, виганяє з кухні знахабнілих собак, приструнює надто балакучих бійців. Розповідає: служить із квітня цього року, у чоловічому колективі нітрохи не важко:
«Вони в мене хороші, все нормально! І поговорити є з ким, і вислухають, і допомагають! Перший контракт, але не останній».
До війни займалася нерухомістю, працювала кухаркою, виховувала дитину.
«Чому не страшно? – каже вона. – Всім, певно, страшно! Є просто якась довіра до людей, із якими стоїш. Я впевнена в них, у собі».

Денні обстріли почастішали
Помешкання командира роти Ярослава із позивним «Сенсей» особливо ретельно оздоблене. У його кімнаті – аудіосистема. Чоловік зізнається, що музика – це його слабкість, єдине, що допомагає тут розслабитися, тож першим ділом він встановив її для себе тут.
Ярославові 27, і йому доводиться командувати часом людьми 50+. Однак, схоже, що він навчився давати раду з підлеглими. Революція гідності мимоволі вплинула і на його особисту історію.
У 2013 він відслужив строкову службу, почався Майдан: «І в березні 14-го року я вже мав іти на дембель. Нам сказали, що дембель скасовується і оголошено мобілізацію. Нас, срочників, не відпустили».
Через деякий час він прийняв пропозицію підписати контракт.

«Я поступив у 2016 в Національну академію сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, факультет піхоти, – згадує «Сенсей». – І в 20-му році закінчив Академію, прийшов у 24-ту бригаду командиром взводу. Пройшов майже рік, поспілкувався з командиром бригади, і він сказав мені, що мене планують призначити командиром роти. І так вийшло, що я прийняв перед ротацією цією роту».
Він не дуже охоче згадує свої фронтові історії – «хай краще вони залишаться зі мною».
«Зараз противник досить хитро і специфічно використовує цей клас війни, – коментує Ярослав поточну ситуацію. – З початку ротації були обстріли переважно або в вечірній час, або в нічний. Були моменти, коли обстріли траплялися вдень. Але то було недовго. Два РПГ або один «перекрут», то таке – досить несуттєво. А от вчора ближче до вечора, коли сутеніло, противник застосував СПГ, досить непогано. «Перекрути» - це з ручного гранатомета вони запускають 82-гу міну. Це те саме, що запустили РПГ, але воно має можливість летіти трошки далі. І були черги з кулемета й АК. А так – ситуація накалена через те, що був мінометний обстріл нещодавно…»
На його думку, нині загроза присутня постійно, адже невідомо, коли противник застосує артилерію: «У нас даних немає. Так, ми зараз усі у засобах захисту. Прийшов наказ зверху, він командира бригади, що весь особовий склад навіть уже на ротному опорному пункті (РОПі) має знаходитися в засобах захисту (це бронежилет, каска) і переміщення мінімізувати. Переміщення мають бути недовготривалі. Нарубка дров – якнайшвидше. Пересування по взводному опорному пункті (ВОПі) я заборонив. Крайній момент – коли треба забрати питну воду, боєприпаси та харчі. Продукти прибувають щотижня, приходить кожен кухар, ділять зі старшиною згідно з нормами й забирають до себе на ВОП. Усе, все інше пересування на даний момент обмежено через події на 7-ій роті, щоб мінімізувати втрату особового складу».

«До бліндажа не вистачило двох метрів»
Нещодавній мінометний обстріл приніс бригаді втрати. Загиблого старшину Віталія Павлиська Ярослав згадує з болем: «Я дуже добре знав, хоча й недовго, але дуже був приємної думки про старшину Павлисько. Бо коли я був командиром взводу, були нюанси, я потребував підказки та допомоги. І коли б я до нього не прийшов, він завжди: «Петрович! Давайте до нас, зараз ми то все організуємо!» Допомагав як людина, як військовий… Мені дуже боляче за нього. Це дійсно була така людина, яка вартувала жити. Просто жити. В неділю командир батальйону зібрав службову нараду. І якраз поверталися всі командири по своїх позиціях… Був мінометний обстріл. І до бліндажа – те, що я чув, йому не вистачило два метри. Осколок влетів йому в плече, вилетів біля серця. Я саме повертався до себе – нам повідомили, що є два 300-х (тяжко поранених – ред.). Не можна так казати, але на той момент подумав – дякувати Богу, через те що їх можна буде вилікувати. Але коли я зібрав командирів взводів, проводячи нараду… Приїхав мій старший бронегрупи, каже: «Петрович, там біда! Приїхав під старе КСП, а його уже в пакет перекладають». Якось то трохи було вже тяжко. Я навіть нараду не хотів проводити, через те що… самі розумієте».

Щодо накопичення ворожих військ командир не має точної інформації, однак каже: за даними розвідки, у Первомайську збирається велика кількість особового складу та техніки, які після збору будуть розподілені по всій лінії розмежування.
«Тому, оскільки зараз ведуться стабілізаційні дії, ми стараємося не відкривати частіше вогонь, а спостерігати, – пояснює він. – Спостерігати, де буде скупчення особового складу противника. Ми спостерігаємо і доповідаємо на штаб батальйону».
Він переконаний – якщо загроза вторгнення і присутня, у бригади достатньо сили, щоб його стримати.
Щодо пам’ятних дат – ротний застосовує простий наказовий підхід: «Сьогодні було визначено, я поставив задачу командирам взводів, що о 16:00 вони мають вшанувати пам'ять жертв Голодомору. У мене сьогодні не вийшло це зробити, тож на РОПі це зробив мій заступник з морально-психологічного забезпечення (МПЗ) через те, що я був відсутній на нараді. День Гідності та Свободи також згадували».

Ветерани Майдану й війни
Ротний зізнається: попри виснаження і постійні проблеми, в мирному житті себе уже не уявляє: «Я звик до того режиму. У мене ранок починається зараз, припустимо, з 5 годин або з 6-ти. Є будильник і є біологічний будильник. І у мене в 5, можливо, в 5:30 очі відкрилися, я, можливо, посидів в інтернеті. О 6:20 я вже маю бути на доповіді командиру батальйону. Я вже на телефоні, або виходжу по тапіку, або по рації, ми з ним спілкуємося про стан справ, які відбулися за ніч. І заодно я отримую від нього вказівки на день. Оскільки командир батальйону має більше інформації щодо противника, він нам каже, припустимо – сьогодні планується мінометний обстріл, будьте обачні й так далі. Всі в засобах захисту і в укритті. Я вже собі планую свій день. Можливо, на позиції до хлопців, поспілкуватися, спитати, як справи, що їм потрібно. На даний момент у цивільному житті я себе не бачу. Чистка зброї чи відпрацювання на техніці, чи обладнання позицій – це моє!»

Посада ротного – відповідальна й болюча. Саме командиру роти «прилітає» за «косяки» його підлеглих, зокрема за скарги (не важливо, виправдані вони, чи ні). Посада наближена до командування, водночас надзвичайно практична і близька до безпосереднього ведення бойових дій.
«Військовослужбовець пожалівся на гарячу лінію – прилетіло кому? Ротному! – нарікає «Сенсей». – І не має значення, чи він в 1-му, 2-му чи 3-му взводі! Все замикається на ротному! Але, як казав мій батько, вік живи – вік учися. Я всього не знаю. Але я стараюся як губка вбирати. Приїжджають до мене якісь перевірки, чи командир батальйону, робить мені зауваження чи нюанси – я стараюся їх втягувати, а потім вже їх виправляти. Тому я думаю, що доленька, яка зв’язала мене з армією, дасть мені сили… Це відповідальна посада, яка потребує витримки й холодної голови. «Впасти в кіпіж» і наробити дурниць можна тако – раз щолкнути! Окупанти вдарили по нас, припустимо, з СПГ. Взяти на гарячу голову – ну давайте командири взводів, всипте їм так, щоб всі стволи були червоні! Добре. Я всиплю. А завтра у разі війни, що я буду сипати?! Це називається доцільне використання боєприпасів. Якщо сепаратисти дали по тобі два снаряди – дай їм чотири! Ну але так нормально дай, щоб вони відчули».
На його руці татуха – «Дякую батькам за життя». Військовий розповідає: вирішив її набити після того, як пережив перший обстріл.
«Це моє перше татуювання, про яке я досі жодного дня не пошкодував, – каже він. – Моя мама досить скептично ставиться до татуювань. Вона була проти, але коли побачила, була задоволена».
Розмову обриває тріск тапіка. У нього передають заспокійливе «4-5-0, прийом».

На ніч у бліндажі натоплено так, що аж важко дихати. Однак під ранок буржуйка згасне, і стане зимно. Кожні кілька годин одні бійці вертаються, інші вилізають зі спальників і йдуть на варту. На дворі чутно «гупання» СПГ, у темряві спалахують трасери.
На ранок ідемо на ще одну позицію. Нас проводить Маркіян – вчорашній доброволець УДА, а зустрічає погрозливим гавкотом зграя псів. Із такими вартовими ясно – диверсант шансів не має. Агресивно реагуючи на чужинців, пси приймають за «своїх» тутешніх котів. Та навіть більше – серед місцевої фауни навіть представлений джунгарський хом’як. Цього рядового нам виносять у клітці.
«Я взагалі хотів попугая купити, але так подумав… – говорить Маркіян. – «Лом» дуже спати любить».
«Його накриваєш, і він не кричить!» – заперечує його посестра.

На одній із позицій несе варту легендарний Федорович. Воював ще в Афгані, хоча визнає, що посилали туди даремно. Каже, не варто було туди лізти. Федорович, попри майже пенсійний вік і легку вдачу, не дає противнику спокою. Побратими про нього жартують: «Третя світова… ну, вона закінчиться, як у Федоровича зміна завершиться!»
«Ну-ну!.. Лісу багато, всім хвате місця! Земля прийме добриво!» – флегматично коментує він можливість загрози.

Боєць із позивним «Лом» на війні з 15-го року. До того займався різним – працював у таксі, барменом… Він неговіркий і так само як Федорович абсолютно спокійний: «Ну як ситуація… ситуація як ситуація, маємо те що маємо… – коментує він. – Та хай накопичуюся, ради Бога, то не є проблема! Дали б добро!»


«Замість мене сів інший медик – і вони підірвались»
Нас знову частують борщем. Щоправда, цього разу єдина жінка по позиції – Наталія Назар – до кухні не має жодного стосунку. Вона медик, і її боротьба за «своїх» почалося вісім років тому на Майдані. Рятує як людей, так і собак. Тутешній її улюбленець – пес Мацьоня. Про нього кажуть – тричі народжений.
«Перший раз його хотіли добити, він дуже хворий був, – згадує лікарка. – Він не їв. Я його колола, лікувала, зі шприца годувала. Другий раз його покусали, паралізувало. Кличку має Мацьоня, хоча він виріс, як кінь. Третій раз він бідний-нещасний був – лапу проколов наскрізь. Вічно кудись встряне».
Наталя з тих, для кого восьма річниця Революції гідності є особливо значущою: «У 13-му році, коли студенти вийшли на Майдан – я поїхала з ними. Там я була до кінця. 24-го лютого повернулася додому. Ми створили евакуаційні бригади й безпосередньо працювали на самому Майдані. Спали в КМДА, співпрацювали з тими, хто був у профспілках. У Жовтневому був мій напарник, колега по роботі. То він у Жовтневому базу організував. Так ми всі й працювали на Майдані. Всі числа пам’ятаю. На моїх очах впав той білорус (Михайло Жизневський, один із перших убитих активістів на Майдані – ред.). Бачила, як він впав, я до нього побігла. Пам’ятаю, як ми його реанімували – ми всі, хто був з медиків. Усі числа була. Кожне число пам’ятаю: як профспілки горіли, як ми ходили через день ідентифікацію проводили, рахували з пожежниками тих… ну, 200-х».
Згадує, як із колегою створювала медичну роту при Нацгвардії. Донецький аеропорт. Дебальцеве.
«Пам’ятаєте, в інтернеті було фото згорілої машини швидкої допомоги? – нагадує вона. – Це моя машинка. Замість мене сів інший медик, і підірвались вони на міні, їх спалили. А як так сталося? Я три доби чергувала на «хрестику» і повезла поранених, і кажу: «Я вже сьогодні не вернуся, приїду з самого ранку». Вколола сечогінне, прийняла проносні. Він каже: «Я терміново виїжджаю». Я хлопчиків відправила, туди сів інший медик і цей, вони загинули. Та і все…»
Наостанок Наталя впізнає Андрія Дубчака, одного з кореспондентів нашої групи. Виявляється, свого часу він записував з нею інтерв’ю – вісім років тому, під час подій на Майдані. У цей момент історія ніби здійснює черговий оберт по спіралі. Нам час повертатися «на велику землю», лишивши таких різних людей із їхніми історіями, котів і собак у цих окопах. Однак фізичне відчуття наростів багнюки на взутті, смак борщу, звареного на живому вогні, окопні приколи та свічка біля автомата не відпускатимуть ще дуже довго.

Фото: Андрій Дубчак, Олена Максименко, Єва Фомичева