Не стріляти! Кияни роззброюють браконьєрів, які полюють біля Осокорків у Києві
Мисливці поміж сімейних пікніків? Так буває. Мисливське господарство «Київське» впритул підступає до кордонів природоохоронної зони та житломасиву Осокорки. У пошуках легкої здобичі в місто нерідко забрідають браконьєри – чітких кордонів мисливських угідь немає.
Активісти вимагають відсунути кордони угідь від населеного пункту, щоб убезпечити містян від випадкових куль. Чиновники пропонують компроміс — створити тут відтворювальну ділянку. Це місце, де розмножуються тварини й де діє тимчасова заборона на полювання. А поки цього не сталося, небайдужі мешканці самі патрулюють плавні та луки в пошуках порушників. Нещодавно вони навіть передали одного поліції, тепер його судитимуть.
Універсальні активісти
За чверть п’ята ранку. Навколо хоч оком світи. Ми збираємося біля озера Мартишів у Києві. Звідси до території, де полюють мисливці, рукою сягнути — всього два кілометри. Майже стільки ж до станції метро "Осокорки". Десь із південного напрямку лунають постріли. Звук рикошетом відбивається від води, і здається, що нас оточили. Крім головної мети нашого рейду: пошуку браконьєрів, кожен з активістів має ще й особисті мотиви так рано продирати очі.
Айтівець Олександр Пилипенко, наприклад, бігає. Він так і з’явився — помахав нам ліхтариком, тремтяче світло якого несамовито неслося вздовж берега. В Анни Адамчук — троє дітей. Рейди проти несумлінних мисливців для неї — ще й корисна нагода відірватися від хатніх клопотів. Екологиня Наталія Ларіонова любить фотографувати місцеву природу. На одному з фотоконкурсів вона навіть виграла велосипед. На ньому й приїхала. Підприємець і мисливець Олег Єланський просто колекціонує… світанки. От і познайомилися. Решта підтягнуться згодом.
Пилипенко дарує мені велетенський фотокалендар з краєвидами місцевих озер, надрукований за гроші з громадського фонду. Щоб не носити в руках габаритний презент, я ховаю його в кущах. Ґрунтівка від житлового району до лук пролягає тоненькою смужкою між озерами Тягле та Небреж, тому вертатимемося цією ж дорогою. Історія тутешнього активізму почалася у 2017 році, коли на західному березі Небрежу з’явилася будівельна техніка, небайдужі мешканці зрозуміли, що зосібна вони не зможуть її зупинити. Тому зареєстрували громадську організацію «Екопарк Осокорки», яка об’єднала активістів, екологічних експертів та просто киян навколо ідеї створення тут ландшафтного природного парку.
Разом вони прогнали будівельників, а також домоглися, щоб у 2019 році Київрада оголосила дві ділянки заказниками місцевого значення: «Озеро Тягле» та «Осокорківські луки». Досі на розгляді у чиновників «дорожня карта» громади, в якій вона пропонує на решті території створити ще два заказники та парк «Міжозерний».
У 2015 році активісти створили петицію «Ландшафтний природний парк замість забудови південних Осокорків». «Ми хочемо тут облаштувати щось типу Голосіївського парку, який, окрім упорядкованої території з ліхтарями, лавочками та іншими благами цивілізації, матиме ще й незаймані ліс та луки, адже вони мають надзвичайну природну цінність», — розповідає Пилипенко. Але всі ці плани поки що вилами по воді — частина землі досі в оренді під забудову, триває нескінченна судова тяганина. Схоже на те, що відбувалося на Совських ставках.
Відтоді діяльність організації розрослася в багато активностей: від прибирання сміття, висадження дерев та встановлення інформаційних табличок до просвітницьких заходів і, власне, боротьби з браконьєрами. Ці та інші ініціативи підтримує міжнародний фонд «Відродження» й центр сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання». Вони дали грант «на підвищення інституціональної спроможності» організації. Простими словами — щоб усі активності стабільно розвивалися, а не залежали від ситуативних можливостей волонтерів.
За ці гроші винайняли офіс, купили техніку, набрали штат працівників — від юриста та СММ-ниці до екологів і бухгалтера. Решту коштів витрачають на ведення справ у судах, адвокацію проєкту, інформаційну компанію, роботу з науковцями та патрулювання території.
— Ми проходили конкурси та співбесіди, нам дали рекомендації посольства і міжнародні організації, до яких ми зверталися за підтримкою. Вони були вражені дієвою і послідовною роботою громади, прикладом самоврядування. А саме — від успішної петиції (11150 голосів) до початку її реалізації, співпраці з депутатами, адвокації в судах, інформування громадськості, — розповідає голова правління ГО «Екопарк Осокорки» Ольга Паржицька.
За кожен із напрямів організації відповідає окрема група людей: це як офіційні члени організації, так і небайдужі мешканці, які допомагають, поки у них є спільна мета. У критичних ситуаціях, коли самотужки несила дати раду проблемі, всі вони об’єднуються. І тоді їх ніхто не може зупинити — навіть озброєні рушницями люди.
Магніт для браконьєрів
Рейди проти браконьєрів мають довгу передісторію. Мисливці роками стріляли дичину на цих заплавах і луках. І хоча це заборонено, ніхто їм особливо не перешкоджав. Уперше на цю проблему активісти звернули увагу ще торік. «Ми надто довго боролися за цю територію, щоб тепер, коли тут нарешті створили заказники, закривати на це очі», — каже Пилипенко. Торік вони понаписували купу листів у різні установи — від екологічної інспекції до поліції. Мало хто відгукнувся, єдине, чого вдалося домогтися — на один з рейдів з ними виїхали два нацгвардійці. Навіть пощастило зустріти кілька порушників, але обмежилися попередженням. Після цього активісти вже самотужки патрулювали ділянку, провели десятки «виховних» бесід.
— Мисливці зазвичай нормально реагують. Питають, чи точно не можна, бо їм, бачте, сказали, що можна. Ми тоді пояснюємо, що тут природоохоронна зона, показуємо рішення Київради про створення тут заказника, на гугл-мапі відкриваємо кордони області й міста. Коли вони бачать, що перетнули межу, вибачаються, зазвичай сідають в машину і їдуть. Але інколи ні. Тоді доводиться погрожувати поліцією, — розповідає Адамчук.
Цього року, щойно відкрився мисливський сезон, патрулювання продовжили. І буквально на одному з перших рейдів зустріли типового браконьєра. Все як годиться — одяг з елементами камуфляжу, високі чоботи, жилетка з кишенями, в руках заряджена рушниця, на поясі теліпається застрелена качка, слідом біжить пес. А головне — він зайшов помітно далеко від кордонів мисливських угідь, уже на територію Києва. До житлового району зовсім близько. «Дикі качки туляться ближче до людей, де їжі більше. Інколи їх можна навіть з рук годувати, майже ручні. Це велика спокуса для браконьєрів, їх сюди як магнітом тягне», — каже Олег Єланський, вказуючи на місце, де бачили порушника. Він і сам мисливець, але ніколи не полює в цих краях.
— Навіщо приїжджати в екопарк і стріляти в пірникозу і лиску, які до того ж сидять на воді? Це браконьєрство. До того ж це небезпечно — куля може зрикошетити. А для справжніх мисливців ще й поганий тон, бо занадто просто, — каже Єланський.
Порушник пояснював активістам, що вже не полює, а просто повертається до своєї машини. Активісти не повірили й викликали поліцію. А щоб він не втік, перегородили йому дорогу. Спілкування з чоловіком записали на відео і виклали у фейсбук. «Ви полюєте в межах міста зі зброєю, а я тут із дітьми гуляю. Ви що, взагалі?!» — кричала тоді Адамчук. «Куди ви пішли?! Ви порушили закон, будете відповідати!» — обурювався Пилипенко. Мисливець теж почав кричати та нервуватися: «Дружище, я не слабий чоловік, не чіпай мене руками!» Зрештою він не витримав і зняв зброю з плеча. На секунду здалося, що зараз вистрілить. Але ні — переламав рушницю і вийняв набої.
Незабаром приїхав наряд поліції та вилучив у чоловіка мисливську рушницю й набої.
Активістам довелося їхати з ними у відділення, щоб дати свідчення. Як нам повідомили пізніше у Дарницькому управлінні поліції, «на правопорушника складено адміністративний протокол за статтею 174 — стрільба з вогнепальної зброї в населених пунктах». Мисливцю загрожує штраф від 113500 до 170250 гривень з конфіскацією зброї та набоїв. «Зібрані адміністративні матеріали направлено до суду. Аналогічних випадків на території Дарницького району цього року не зареєстровано», — звітує начальник управління Олександр П’ятниківський.
Про цей випадок знають уже й в Київському управлінні лісового та мисливського господарства. Там переглянули відео, записане активістами, і погодилися, що дії мисливця ніяк, окрім як браконьєрськими, назвати не можна. «Озеро Тягле — це вже практично під висотками, Київ. Туди можуть зайти хіба що браконьєри, які не дружать з головою. До того ж мисливець спілкувався з людьми з зарядженою рушницею — це грубе порушення правил техніки безпеки», — визнає проблему завідувач сектору мисливського господарства Василь Гринь. Він фактично повторює слова Єланського про те, що качки тікають із мисливських угідь, де стріляють, у заказник, де мисливців немає. Через таку концентрацію птахів туди підтягуються й охочі їх вполювати.
Олександр Димнич, директор мисливського господарства «Київське», звідки й приходять порушники, закликає учасників конфлікту до діалогу. Він не поспішає вказувати на винуватця і просить активістів проявити терпіння.
«Хто винен? Я завжди опираюся на порозуміння. Мисливці — це в основному законослухняні громадяни, але й активістів я розумію. Ми завжди намагаємося вийти з ситуації безконфліктно — краще людину переконати, що вона неправа, що цього не можна робити, направити її в потрібне русло, ніж викликати конфлікт», — каже Димнич.
Проти порушників з дудкою
Ми виходимо на широкі луки. Але поки що про обшир навколо можна тільки здогадуватися — лежить важкий туман, від якого у світлі ліхтарика відбиваються наші тіні. Повітря таке вогке, що, здається, ним можна вмиватися. До сходу сонця лишається майже година. Пилипенко натхненно розповідає про місцеву природу та боротьбу, завдяки якій вдалося її зберегти. Адамчук тягне мене до води — показати всю велич озера Тягле. Але марно: видимість — лічені метри. Коли трохи розвиднілося, Ларіонова кинулася фотографувати все навколо. «Либонь хоче виграти ще один велосипед», — жартую.
Ларіонова не проти мисливства, але якщо воно ліцензійне і відбувається без порушень. Вона вірить, що це не може нашкодити фауні. Інша річ, коли браконьєри стріляють у забороненій зоні, де розмножуються птахи та тварини, або не в сезон полювання. «Люди споконвіку полюють. Вони так себе виражають. Це нормально. Але коли заради розваги стріляють у рідкісні види (лебеді, чаплі) — це поза законом і мораллю», — переконана екологиня.
«Територія заказника має велике значення для птахів»
В Управлінні екології та природних ресурсів Київради нам повідомили, що Державна екологічна інспекція Столичного округу не проводила нагляд на цих територіях. За словами начальника інспекції Павла Іванова, у них «відсутня інформація щодо наявності рідкісних тварин, птахів та рослин та загроз для них».
Також в управлінні запевнили, що до них «не надходила інформація щодо виявлення випадків полювання на територіях ландшафтних заказників». Але визнали, що вони мають особливий природоохоронний статус — у відповіді на запит на п’ять сторінок розписали про тутешніх тварин і птахів і надзвичайне значення цих територій для їхнього збереження.
«Територія заказника має велике значення для птахів як ключова територія Дніпровського екокоридору та регіональної екомережі Київської області. Перелітні птахи, головним чином коловодні (качки, гуси, кулики), на шляху своєї міграції використовують цю територію як місце відпочинку та годівлі», — розповів заступник начальника Управління екології та природних ресурсів Київради Юрій Бахмат.
Під час рейду до нас приєднався ще один активіст — Володимир Дикий. Як і Ларіонова, він приїхав на велосипеді. Ми чуємо постріл, але не можемо зрозуміти, звідки саме він пролунав. Одним здається, що з півдня, іншим — що з півночі. Зрештою йдемо туди, звідки здалося більшості з нас. Раптово стежка виводить нас до широченної ґрунтової дороги. Активісти згадують, що ще кілька тижнів тому її тут не було. Схвильовано прискорюємося і ще метрів за сто бачимо гори землі. Навколо — здерті до піску луки. Пізніше ми зустрінемо вантажівки, які в невідомому напрямку вивозитимуть чорнозем. Хтось пожартує, що востаннє таке було під час Другої світової, коли німці ешелонами гнали українську землю в Німеччину. Я зауважую, що історики спростували цей фейк. Хай там як, на деякий час активісти забувають про браконьєрів і як нишпорки розходяться хто куди — шукати крадіїв ґрунту.
Усіх докупи знову збере Наталія Коваленко — рев її фан-дудки чути за кілька сотень метрів. «Я хочу привчити мисливців до думки, що коли з’являється дудка — треба згортати «вудки» й валити додому. Єдиний спосіб здалеку сполохати мисливця — це удаліть у нього добичу. Здобич лякається ось цієї фіговини. Все! Логіка!» — пояснить вона свої дії, коли нарешті всі об’єднаються.
Це ще одна активістка, яка вже 13 років займається пішохідним туризмом. Місцеві заплави й луки обходила вздовж і впоперек. Зазвичай її супроводжує вівчарка Давид. Коваленко каже, що завдяки грізному вигляду 45-кілограмового пса прогнала не одного браконьєра. Хоча зізнається, що Давид швидше зацілує до смерті, ніж укусить. «Тільки ви про це не пишіть, — жартує вона, — хай краще бояться».
На відміну від Ларіонової, Коваленко не визнає будь-яке мисливство. «Суто моє переконання, що мисливці — це найсцикливіші істоти на світі. Я вважаю, що коли людина, в якої повний холодильник їжі, вийшла з рушницею на беззахисну тварину чи птаха — це неадекват», — безапеляційно каже вона.
Наталя ще кілька разів дує у свою дудку. Може, тому мисливців тоді ми так і не зустріли. Хоча Адамчук припускає, що до них просто дійшли чутки про затриманого у серпні — ніхто тепер не хоче неприємностей на свою голову. «Новини про те, що ми спіймали порушника, який полював у заказнику, розлетілися миттєво. Ми на це й розраховували», — каже Адамчук. З нею погоджується Ларіонова: «У нас немає на меті когось спіймати та покарати. Ми хочемо, щоби ось таким методом передали іншим, що є люди, які все ж таки опікуються цією територією, щоб остерігалися і не полювали тут».
Аншлаг без мисливців
Побували ми у ще одному рейді. Мисливствознавець Олексій Кур’ян на старенькій Ниві і його напарник єгер (не захотів називатися) проводять державний мисливський контроль. Приїхали на Осокорки аж з Обухова. Їхня задача — виявити порушників і скласти на них протоколи. Територія, за яку вони відповідають — 18 тисяч гектарів. Для розуміння: це десь як два Києва. Окрім них за цими угіддями наглядає не більш ніж 2-3 людей. «Патрулюємо і на лодках, і на машині, і на конях. Основні діжурства припадають на ніч. Чого тільки не бачили! Мене буває за день по п’ять разів «звільняють» різні прокурори-мисливці», — сміється Кур’ян.
За його словами, дозвіл на полювання прив’язаний до певної території, на певний період і на певну дичину. Зазвичай за день мисливець має право вполювати не більш як три тушки — це вписується у відстрільну картку на добування пернатої здобичі. Таке важко проконтролювати, тому все на совісті самого мисливця. Коштує дозвіл півтори тисячі гривень за сезон, який в середньому триває до шостого листопада на луках і до нового року на Дніпрі. «Те, що мисливці — це вбивці, як дехто каже — неправда. Перед тим, як щось добути, його треба спочатку розвести», — наголошує мисливствознавець.
На світанку ми заїжджаємо в мисливське господарство «Київське». Патрулюємо вздовж кордону між містом і областю — саме тут пролягає межа мисливських угідь. Проблема в тому, що на мапі область накладається на Київ — усього якихось 200-300 метрів. Але цього достатньо, щоб збити з пантелику багатьох мисливців. Або дати їм привід для виправдань, мовляв, вони не знали, що тут уже місто.
— До мене звернувся мисливець. Каже, йшов по одному з каналів, аж раптом вибігли сім чоловік із дубінками — активісти. Почали кричати, що тут полювати не можна. А там немає чіткої лінії або стрічки. Треба підійти й пояснити, а не вискакувати. Мисливець, коли розуміє, що його життю щось загрожує, має повне право застосувати зброю. А якщо б ішла група з п’яти чоловік? Вони б ті палки, вибачте, засунули в одне місце, — роздратовано розповідає Кур’ян.
Він переглянув відео, на якому активісти затримали браконьєра. Каже, що на його місці зробив би два попереджувальні постріли в небо, оскільки його хапали за одяг і було незрозуміло, що може статися далі. Він також знаходить виправдання для інших мисливців, які заходять у заказники. За його словами, не кожен може дозволити собі поїхати далеко за місто, не у всіх є машина. «Маю на увазі місцевих, що живуть на Позняках-Осокорках. Уявіть: дід охотився на цих луках, батько охотився, а вони вже не можуть. Бо сюди місто змістилося. Але ж воно ще не забудоване, є луки, от вони і йдуть сюди за звичкою полювати», — каже Кур’ян.
Насправді кордони міста ще з радянських часів не змінювалися в цих місцях. Інша річ — попри те, що це був Київ, це були дуже дикі місця, до житлових кварталів було як до Києва рачки. А тепер от місто підкралося.
Значна частина нашого маршруту пролягає вздовж магістрального каналу Бортницької станції аерації. Цим каналом до Дніпра стікають очищені води каналізації. Вони ніколи не замерзають, а тому тут завжди гніздиться багато птахів. Ми бачили чимало білих і сірих чапель, лисок і, звісно, качок.
Кур’ян із єгерем обговорюють, яке м’ясо смачніше. Мисливствознавець каже, що чаплі смердять рибою і їх неможливо їсти. І взагалі, на них заборонено полювати. Єгер згадує, як зустрічав гурманів, які полюбляють саме «чаплятину». Кур’ян додає, що птахів, які сидять на очисному каналі, краще взагалі не їсти — можуть бути заразні.
На черговому в’їзді до міста ми зупиняємося. Кур’ян дістає з багажника аншлаг — це така табличка, яка позначає кордони мисливських угідь. Єгер цвяхом пробиває в ньому чотири дірки, крізь які пропускає дріт. Ним і прив’язує табличку до дерева — високо-високо, щоб не зірвали. Бо попередня не провисіла й тижня.
Повз нас проїжджає автівка, Кур’ян впізнає водія — це мисливець, з яким він раніше вже перетинався. За дві години патрулювання — чи не єдиний, кого ми зустріли. Їдемо далі.
— Я спеціально шість років вчився на біолога-мисливствознавця. Знаю, як розвивати полювання, розводити фауну. Але зараз усе це щемиться. Дуже багато активістів розвелося, які сунуть свій ніс не у своє діло. Чого я не питаю айтішника — чому в тебе в комп’ютері щось не так? Чого ж вони лізуть у нашу роботу?! — зневірено питає Кур’ян. А тоді дивиться за вікно і продовжує: — Гляньте: за нами біжить зграя здичавілих собак — ось справжня проблема, чому вони цим не займаються?
Я переказую контролерам, що активісти бояться за свої життя — на їхніх очах мисливці не раз стріляли не в небо, як заведено правилами, а по воді. На це єгер мене заспокоює — каже, що шрот від рушниці має вбивчу силу щонайбільше 50-60 метрів. Далі не вб’є.
«Як правило, таке проісходить під етім дєлом, — єгер клацає себе по шиї. — При чому самі ж себе і стріляють». За вікном автівки з’являється якесь масштабне будівництво.
Кур’ян замислено дивиться на все це, а тоді каже: «Не на тому вони акцентують увагу. Ще пару років, і все це застроять. Не буде тут не тільки мисливців, але й усіх цих лук. Лишаться тільки у спогадах».
Не ввести у спокусу
Одним з «правильних» розв'язань проблеми браконьєрів активісти бачать внесення змін в кордони мисливського господарства «Київське», яке прилягає до екопарку «Осокорки». «Воно дивним чином, та попри правові норми, заходить на територію населеного пункту. Необхідне повне вилучення зі списку мисливських угідь ділянок, які не тільки належать до екопарку, а й ті, що прилягають до нього — з каналом Бортницької станції аерації включно. Закон має працювати для всіх!» — наголошують активісти. Ці вимоги вони направили до Управління екології, Державної екологічної інспекції та міської влади загалом.
Василь Гринь з Управління лісового та мисливського господарства визнає, що кордони Києва та області, по яких проходить межа мисливського господарства, трохи нечіткі. «Деякі господарства дуже правильно робили, коли межі визначали по виразних орієнтирах: по трасах, по ЛЕП, по річках. А деякі, як-от «Київське», писали по кордону міста. Тепер і виникають проблеми. Єгеря візьмуть мапу Києва, одіб’ють по джіпієсу і розставлять аншлаги», — пообіцяв Гринь. Як бачимо, обіцянку він виконав.
За його словами, процедура зміни меж мисливського господарства, як того хочуть активісти, дуже складна. Потрібне схвалення десятка різних установ. Дві з останніх — це екологічна і земельна комісія Київської облради. Після цього проходять президію облради. І лише потім питання вноситься на сесію цього органу. Якщо там усе гаразд, сесія ухвалює рішення про зміну меж мисливського господарства. Але, на думку Гриня, цього можна уникнути, якщо на ділянках, про які кажуть активісти, створити відтворювальну ділянку, де за законом заборонене полювання. Браконьєрів це не зупинить, але принаймні у законослухняних мисливців буде менше спокус.
«Я вважаю, що людина, яка бере до рук зброю, повинна розуміти, що вона робить і де вона це робить. В заказнику навіть з рушницею в чохлі не варто знаходитися, бо це і зона міста, і ландшафтний парк, не кажучи вже про те, що тут до будівель не так вже й далеко, люди бігають. Немає чого тут робити мисливцям», — переконаний Єланський.
Намотавши луками й заплавами кілометрів зо п’ять, ми нарешті повертаємося до озера Мартишів, звідки й стартували. Майже на виході з лук Єланський зненацька завертає в кущі. За хвилину він повертається, в одній руці тримає мій календар, в іншій — сміття. Коли ми дійдемо до житлового кварталу, пакет стане переповнений. Це ще один фронт, який тримають активісти в осокорківських луках.
Цей матеріал створений журналістами Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
