Р

Ракетні технології в України є, а масового виробництва ракет і досі немає

Якщо бути відвертим, «Вільха» – взагалі не ракета. Але ми підтвердили те, що належимо до класу ракетних держав, володіємо відповідними технологіями, спроможні сконструювати нове, довести його до виробництва, і, власне кажучи, виробити щось. Питання – наскільки ми спроможні це робити масово.

Намагаючись зрозуміти стан реалізації ракетної програми (наші попередні матеріали з цього циклу читайте тут і тут) Тексти звернулися як до офіційних структур, так і до фахівців та експертів. На жаль, попри обіцянки пресслужби, відповідь на інформаційний запит від Міністерства оборони так і не надійшла протягом максимально допустимого терміну розгляду (21 день).

Тож представляємо позицію експерта Центру оборонних стратегій полковника ЗСУ у запасі Віктора Кевлюка. Спілкувалася Олена Максименко

У класі ракетних держав

На початок 2014 року ситуація була така. У нас було КБ «Південне» в Дніпрі, яке займалося проєктуванням ракетної техніки, і було КБ «Луч» в Києві, що так само проєктувало трохи менші ракети. Плюс у нас були певні радянські запаси – бригада тактичних ракет «Точка», відповідно, ракетоносії або її частини.

З початком бойових дій ми зітнулися, по-перше, з тим, що нам не вистачає реактивних снарядів до реактивних систем залпового вогню «Смерч», і дальність тактичних ракет «Точка» не забезпечує виконання задач. Ми залишили в Криму два ракетних берегових дивізіони, пересувну ракетно-технічну базу, що забезпечувала ракетами-носіями і головними частинами ці підрозділи. І з тим ми загалом зараз вимушені жити.

Але завдяки зусиллям секретаря РНБО пана Турчинова та ентузіазму працівників КБ «ЛУЧ» у нас на сьогодні є ракета «Нептун», це протикорабельна ракета, і є високоточний реактивний снаряд до реактивної системи «Смерч». Він відомий під назвою «ракета «Вільха». Тобто ми підтвердили те, що належимо до класу ракетних держав, володіємо відповідними технологіями, спроможні сконструювати нове, довести його до виробництва, і, власне кажучи, виробити щось. Питання – наскільки ми спроможні це робити масово.

завдяки зусиллям Турчинова та КБ «ЛУЧ» у нас на сьогодні є ракета «Нептун»

Видання Defense Express пише, що потреби Збройних сил у берегових ракетних комплексах – це 5 дивізіонів, які застосовують протикорабельну ракету «Нептун». П'ять дивізіонів – це 30 пускових установок, у кожному по шість. Відповідно, на кожній машині чотири транспортно-пускові контейнери, тобто це виходить 120 ракет. Це те, що на пускових установках. Це перший залп. Ракети другого залпу зберігаються на транспортно-заряджальних машинах – це має бути ще 120 ракет. Плюс має бути на транспортних машинах у розібраному вигляді ще 120 ракет. Тобто три залпи. Це те, що називається «військовий запас».

Далі мають бути ще якісь запаси у командувачів військово-морських сил, мабуть, що у головнокомандуючого Збройних сил. Де вони мають лежати і в яких обсягах – нічого не можу сказати, документів щодо цього не маю, вони, найпевніше, мають закритий характер.

Якщо бути відвертим, «Вільха» – взагалі не ракета. Це реактивний снаряд. Різниця в тому, що ракета під час руху на траєкторії керує своїм рухом. А снаряд летить із пункту «А» в пункт «Б» і нічим не керує. Нюанс «Вільхи» в тому, що там є високоточна головка самонаведення, вона видає певні керуючі команди, і снаряд, у принципі, починає рухатися в напрямку ракети, але все одно він ще не ракета. Але він уже щось там підрулює по дорозі, в що треба влучати.

«Нептун» летить на 280 км. Снаряди, випущені «Смерчем» летять на сьогодні, здається, на 120. Відповідно до відкритих джерел, у нас є два реактивних полки, один в Кременчуці, другий в Дрогобичі, які озброєні «Смерчем» (який стріляє “Вільхою” та ще старими радянськими снарядами). Якщо я не помиляюся, це 96 пускових установок, по 12 ракет на кожній, загалом 1152 штуки. Відповідно, це треба помножити на три – і отримаємо кількість реактивних снарядів «Вільха», які необхідні. Тобто 3456 штук.

Тут є підводний камінчик, бо для того, щоб застосовувати реактивний снаряд «Вільха», потрібно модернізувати всі пускові установки, модернізувати систему управління. Тобто процес підготовки системи даних для пуску відбувається не так, як на «Смерчі», там потрібно замінити апаратуру. Хто це має робити? Чи це заплановано? Я також сказати не можу.

Щодо високоточної головки наведення «Вільхи» – тут слід зауважити, що на планеті не так багато країн, спроможних виготовляти зброю такого класу. Крім США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Китаю, в цей клуб входить Україна. Росію ми пропустили, бо вона ворог, але вона також спроможна це робити. І інші намагаються, але поки що з мінливими успіхами. Франція такими справами займається, Ізраїль, Індія, Бразилія… Наскільки вони близькі до успіху – не знаю. Але так, щоб широко і масово – перераховані мною держави виробляють. Це елітний клуб на планеті Земля, з якого в жодному разі випадати не треба.

Те, що ми це робимо, – це величезне досягнення, це дуже складні технології як для виробництва, так і взагалі для розробки. Це – наголошую – дуже високий рівень науки і конструкторської думки в Україні! Так не всі можуть.

Масоване застосування ракетної високоточної зброї прирівнюється до застосування тактичних ядерних боєприпасів. Залп батареї «Смерч» такий самий за руйнівною силою, як ядерний удар. Тож нашим ворогам треба дуже серйозно задуматися, чи варто з нами взагалі зв’язуватися.

1.jpg

Експерт Центру оборонних стратегій полковник ЗСУ у запасі Віктор Кевлюк

Можливі загрози. Росія «їде» на здобутках СРСР

Росія продовжує експлуатувати комплекс «Смерч», вони в них є. Кількість, якою вони володіють, не є для нас ані критичною, ані страшною. Вони поки що «їдуть» на радянських досягненнях. Зараз проводяться роботи із заміни ракети «Смерча» на російську розробку «Торнадо-Ф». В аналогічному класі озброєння ракета «Торнадо» десь така… з найгірших. Дальність стрільби до 130 км, слабенька у них бойова частина – зрозуміло, що відносно слабенька. «Вільха» переважає цю ракету і за точністю влучання, і за потужністю бойової частини. Дещо програємо в дальності пуску. Ну це не критично, бо крім ракетних військ артилерії, боротьбу з ракетними військами противника ще багато хто веде – і Сили спеціальних операцій, і Авіація повітряних сил. Тобто, є кому дати завдання, якщо буде треба – знайдуть і знищать.

Щодо іншої ракетної зброї, Росія володіє на сьогодні такою перевагою, як комплексне застосування деяких зразків озброєння. Наприклад, ракетні бригади «Іскандер» – це оперативна-тактична ракета з дальністю стрільби від 500 км. А є інформація, що до цього комплексу розроблена крилата ракета з дальністю стрільби до 2000 км. Росіяни про це тактовно мовчать, бо ця ракета, її існування порушує договір про звичайні стратегічні ударні озброєння в Європі. Адже ракета не має летіти далі 500 км. Але ніхто не каже «так», ніхто не каже «ні». Як свого часу сказала пані Голда Меєр: «В Ізраїлю ядерної зброї немає, але якщо знадобиться, ми завдамо ядерного удару!» Тобто, невідомо точно, і краще не перепитувати.

Росія має в кожній своїй армії ракетну бригаду «Іскандер», де є 12 спускових установок. От цей комплекс, берегові ракетні комплекси «Бал» і зенітно-ракетні комплекси «С-400» утворюють так звані зони заборони доступу. Тобто засоби, які є в розпорядженні командирів «Іскандера», «Балів», «С-400», «Тріумфу», дозволяють завдавати досить точних ударів по об’єктах, які заходять у цю зону. Для противника, який заходить у ці «зони», втрати можуть бути наскільки вагомі, що призведуть до скасування операції.

Подолати ворожу ППО. Реальні розробки чи наукова творчість?

Курсували новини про те, що Саудівська Аравія замовила комплекс «Грім», і КБ «Південне» взяло його і розробило. Чи існує він у металі, а не на кресленнях – я не знаю. Я не бачив інформації, щоб хтось десь вийшов у поле і пристрілював ракету «Грім». Судячи з тієї інформації, яка доступна для широкого загалу, ракета летітиме на 280 км – це добре, хоча хотілося б більше. На спусковій установці їх буде дві. Чи отримав замовник цей комплекс – я чув, що є якісь проблеми із базовою машиною. Тут щось не виходить у них. Тому «Грім» поки казочка, на відміну від зроблених із металу «Нептуна» і «Вільхи».

Є ще декілька непоганих суто ракетних розробок у Дніпрі в КБ «Південному». Є надзвукова ракета «Блискавка» повітряного базування, що може завдавати ударів на 110 км з літака по наземній цілі – це дуже серйозно, це ракетна зброя, яка спроможна подолати систему ППО через високу швидкість. Читав у Defense Express, що ведуться роботи зі створення гіперзвукової зброї. Сам факт, що ми підійшли до цієї проблеми і намагаємося її розв'язувати, знову-таки підкреслює найвищий клас українських конструкторів ракетної зброї.

Працювати з гіперзвуком, мати промисловість, яка спроможна виготовляти вуглепластики – це не кожна держава може. В України це є

Працювати з гіперзвуком, взагалі з теорією гіперзвукового руху, мати відповідні матеріали, мати промисловість, яка спроможна виготовляти вуглепластики, які витримують надвисокі температури – це не кожна держава може! Росіяни цю проблему не розв’язали. Так що ми тут знову-таки молодці. Але наскільки потужна державна підтримка цієї програми, чи то просто «наукова творчість» КБ «Південне» – мені невідомо.

У бюджеті кошти на такі розробки не можуть бути прописані, тому що вони прописуються в оборонному замовленні. А останнє – штука закрита. Тому є вони чи нема – ніхто не скаже. А от коли їх передадуть у війська, це буде свято, яке покажуть усім.

Щодо державної підтримки. Треба розуміти, що є зразки озброєння, які вже зроблені. Хтось десь свої гроші вклав, у банку позичив і вже зробив, і продукт пішов на ринок. А є перспективні розробки, які потребують державної підтримки, наприклад, гіперзвукова зброя, гіперзвукові ракети. Це вкрай дорого. Якщо конструкторське бюро якихось пільгових фінансових умов не отримає, воно саме не потягне. В США є національна агенція, яка вивчає перспективні розробки, технології для війни, відбирає їх і фінансує. У нас поки що не так, хоча в законі про оборонні закупівлі подібний підхід закладений. Але поки що нічого не сформовано для того, щоб воно запрацювало.

Сам факт, що КБ «Луч» спромоглося в умовах війни поставити і довести до виробництва два таких моменти, як протикорабельна ракета, котрих у нас не було впродовж останніх 30 років геть зовсім, те, що з’явився новий високоточний снаряд «Вільха» – це вже досягнення, і те, що пан Коростельов, генеральний директор КБ «Луч», отримав високе звання Героя України – абсолютно заслужено, це найвищий рівень науково-технічної діяльності, це дуже серйозно!

Миші як загроза державній безпеці

При конструюванні зброї у випадку з «Вільхою» спиралися на певні тактико-технічні характеристики комплексу «Смерч». Але також потрібні засоби зв’язку під цю ракету, вся система технічної логістики, транспортування, заряджання, підготовка для пуску, зберігання… радіти з того, що є ракета, надто передчасно! Ракету треба правильно зберігати. Це високочуттєва електроніка, яка потребує певного режиму вологості, температури. Смішно сказати, але ракети бояться мишей. У місцях, де зберігаються ракети, виставляються бар’єри по периметру сховища, з бетонного майданчика, нахилені під гострим кутом на вхід.

Стоїть скло, яке миші подолати не можуть. Біля контейнерів із ракетами лежить у пакетах зерно – біологічні шкідники жеруть проводку! І зерно як індикатор – ходять тут миші, чи не ходять. Навіть отакі дрібнички мають бути враховані, бо зберігати ракети дуже складно. У нас є такі сховища? Повинні бути. Питання де? Ніхто не скаже. Але сам факт, мало цю ракету віддати військовим. Її потрібно зберігати, транспортувати, перевантажувати.

З «Нептуном» іще складніше. Вся ракетна інфраструктура флоту у нас лишилася в Криму. На континенті у нас нема нічого. З нуля потрібно сформувати п’ять ракетних дивізіонів. Побудувати для них сховища, що відповідають умовам як зберігання такої техніки, так і ракет. Потрібно створити військову частину, яка буде контролювати стан ракет, стан бойових частин, збирати їх, готувати до пусків, проводити відповідні технічні роботи щодо підтримки їх у належному стані. Війська, які, передбачається, ці ракети отримають, уже зараз мають порушити питання інфраструктури під це все. Так що тут дуже-дуже багато роботи.

У 80-му році воювала Аргентина з Великою Британією за Фолклендські острови. Аргентина по початку конфлікту мала аж п’ять протикорабельних ракет повітряного базування. Із п’яти ракет застосувала три. Трьома ракетами на дно відправила фрегат керованої ракетної зброї. Британці мовчать до сьогодні, чи була на тому кораблі ядерна зброя, чи не була. Він лежить на глибині 3 км, шкоди там нікому жодної, але ракетний крейсер втопили. І втопили транспортне судно – основу флотської логістики Великої Британії. Де разом із кораблем утопилися всі ударні вертольоти. Навіть маючи п’ять ракет, Аргентина завдала величезних збитків противнику! А коли ми введемо до флоту 50, 200, 300 ракет – це вже привід, що ударні кораблі противника до берега підходити не будуть. Дуже обережненько будуть рухатися десантно-висадочні кораблі. Шансів, що вони доберуться, немає. Так що спасибі пану Коростельову і його колективу – вони зробили дуже велику державну справу! Тепер важливо, щоб військові не накосячили, а вони ж спроможні!

Сама собою що ракета, що реактивний снаряд складаються з головної частини – це оптика, електроніка найвищого рівня. Це сама ракета-носій, яку збирають механіки. І вибухову речовину, ракетне паливо, дає укроборонпромівський Павлоградський завод. Тобто це цілий комплекс внутрішньоукраїнської кооперації. Сказати, що це ракетна промисловість – мабуть, поки завчасно. Але перспективи такі є. Ми це бачимо.

Читайте попередні статті із нашого циклу про виробництво бойових ракет:

КБ «Південне» може організувати виготовлення сучасної зброї. Але більшість розробок не законтрактована державою

Гендиректор КБ «Луч» Олег Коростельов: «Військові пишуть, що їм потрібно 2000 ракет, а ми їм забезпечуємо тільки 600 або 800»

оборонпром нептун зсу що з ракетами? вільха ракети

Знак гривні
Знак гривні