Українці радикально змінили ставлення до історії за часи Незалежності. Виступ В'ятровича

З часів Помаранчевої революції моє життя летіло в якомусь шаленому темпі. Постійно доводилося реагувати на те, що вже робиться. Є дуже гарне діаспорне слово – застановитися, тобто зупинитися, озирнутися назад і якось оцінити пройдене. На карантині я це і зробив.

Часто деякі речі, які нам вдаються важкими зусиллями, уже через кілька років виглядають буденно, наче вони існували завжди.

“Ой, що таке ця декомунізація, господи, та це елементарно, це давно можна було зробити, перейменували ту тисячу населених пунктів, 52 тисячі назв, це ж нічого такого”, – нещодавно сказав у дискусії один з молодих активістів. З одного боку, це обурює, що так знецінюють твою роботу, з другого – це дуже добре, бо означає, що ми досягнули конкретного результату. І він сприймається як саме собою зрозуміле.

Зараз у нас 30-ліття Незалежності. І є дуже багато фільмів про те, як Україна її здобувала. Дивлячись на цю пряму мову українців з 90–91 року, починаєш розуміти, наскільки довгий ми пройшли шлях, наскільки ми розвинулися, наскільки ми стали розумнішими та сильнішими, наскільки ми зараз краще готові до тих викликів, які нас чекають.

Так-от, ця книжка саме про те, як за цих 30 років ми поступово утверджуємо свою Незалежність у поглядах на минуле. А це – один з базисів незалежності як такої. Тому що без того, що ми знайдемо відвагу дивитися своїми очима на своє минуле, навряд чи ми матимемо відвагу так само впевнено дивитися і будувати своє майбутнє.

Якщо ми не готові будемо відстоювати своє минуле, то ми не зможемо відстоювати своє сьогодення. Тим паче, що найновіша історія вже показує, що спочатку вони крадуть історію, а потім вони крадуть територію.

У книжці матеріал подається на декількох рівнях.

Перший – історія України як така: цікаві важливі моменти, які багато українців не знали. Про історію української революції 17–21 років, про становлення совєтського режиму, про репресії, про Голодомор, про українську повстанську армію, польсько-українські та українсько-єврейські відносини, про дисидентів – це всі ті сторінки української історії XX століття, які я досліджую, про які намагаюся писати, які часом описую в якихось інших формах.

Друга площина – про те, як українці поступово відкривали для себе історію, як доходили до розуміння її суті, як змінювалися наші уявлення про події минулого.

А змінилося багато.

Як змінювалося ставлення до Голодомору і Бандери

З 2010-го ми маємо певні зразки більш-менш послідовної соціології щодо історичних питань.

Після Ющенка історія стає питаннями гарячих, актуальних, внутрішньо-зовнішньо політичних дискусій, і тому, власне, вже соціологи починають вловлювати ці зміни та починають фіксувати.

Голодомор – одна з найбільш табуйованих тем у совєтські часи. До кінця 80-х років говорити про це було заборонено. Перша згадка в «Совєтской Україні» – 88-й рік. На офіційному рівні Щербицький на з’їзді КПСС згадав про те, що «билі опрєдєльонниє пєрєгіби» – люди страждали та помирали від голоду. На початку 90-х починається відкриття архівів, публікація перших матеріалів, зокрема за кордоном, і починається усвідомлення того, наскільки страшною трагедією був Голодомор.

Очевидно, що найбільш активно ця тема порушувалася за часів Ющенка, тобто набула вже державного звучання. Так-от, за результатами роботи команди Ющенка в широкому значенні цього слова, у 2010 році вже 61% громадян України вважали Голодомор геноцидом.

У нас дуже багато було суперечок щодо Голодомору, це стала вже така міцна об’єднавча платформа, але це 2010 рік, і це тільки початок, до 2020 року 82% українців вважають Голодомор геноцидом. Тобто це вже майже стеля. Зараз маємо дуже великий суспільний консенсус довкола цієї важливої теми. І цей консенсус з’явився не просто так. Цей консенсус – результат дуже комплексної політики за участю, зокрема, держави.

Інші теми – Українська повстанська армія, знову-таки ставлення до УПА, на жаль, цифри так само з 2010 року, але до того, нагадаю, УПА – це, звичайно, “колаборанти, зрадники, запроданці, які боролися проти України”.

Це той дискурс, який панував в Україні до 91-го року. Можливо, за винятком Західної України, бо тут існувала паралельно ще якась родинна пам'ять.

Так-от, з 2005 року це питання ще активніше починає дискутуватися на політичному рівні, і починаються зміни. У 2010 році 20 % українців готові були говорити про УПА, українських повстанців як борців за Незалежність. У 2020 році – 48 %. Це ще не більшість, але вже найбільша група. Є величезна група, десь 30 з чимось відсотків, які не визначилися. Тобто можливості для подальших змін є.

Бандера. Знову-таки, зміни з 20% позитивного ставлення до Бандери до 36%. Це 2010 і 2020 роки.

З 60% негативного ставлення до Бандери у 2010 році до 34% у 2020-му, і збільшення кількості невизначених за рахунок тих, хто перед тим не визнавав Бандеру, до 30%.

І паралельно дуже такий важливий показник для порівняння – це ставлення до Сталіна в Україні й Росії. В Україні позитив зменшився з 26% на початку 2000-х років до 14% зараз.

У Росії позитивне ставлення до Сталіна з 2001 року збільшилося від 38% до 59%. У Росії Сталін (зараз, за всіма цими опитуваннями, головний герой російської історії) є номером один. І це чудовий приклад того, чому Україна – не Росія. Прекрасний приклад оцієї біфуркації, коли ми вже розійшлися з Росією, їм в один бік, нам – в інший, і слава Богу.

Чому я навів ці цифри? Аби показати, що ми вже зробили. Ще є над чим працювати й куди прагнути. Але це для мене особисто означає, що ті заходи, що ми робили, зокрема з використанням інституцій держави, були правильними та давали результати, і таку роботу потрібно продовжувати.

Домовитися з минулим

В Україні довго панувала концепція: “а давайте про все це забудемо, це теми дражливі, вони всіх сварять, давайте домовимося про суспільну амнезію”. І наводився приклад Іспанії: “бачте, Іспанія забула громадянську війну і прекрасно живе, ніхто ні з ким не воює, Іспанія думає тільки про майбутнє, Іспанія не зачіпає свого минулого”.

Але виявилося, що іспанський приклад абсолютно хибний. Не тільки тому, що в Іспанії йдеться про громадянську війну, а у нас про боротьбу за Незалежність проти зовнішньої інтервенції та агресії, а й тому, що в Іспанії амнезія не спрацювала. Нещодавно вийшла книжка, “Струп” називається, про те, як в Іспанії зараз політика амнезії зазнала повного краху. І найбільш яскравим прикладом цього краху стало перепоховання Франсіско Франко з Долини полеглих, де було створено меморіал нібито як знак примирення всіх учасників цієї війни, на цвинтарі серед родинних поховань.

Амнезія не працює. Минуле треба проговорювати.

Отже, амнезія не працює. З минулим треба працювати, минуле треба проговорювати. Є англійський вислів dealing with the past – працювати з минулим, працювати над минулим, важко однозначно перекласти це українською мовою, і ми через це в дискусії придумали дуже творчий переклад, але точніший, ми сказали: домовитися з минулим. Тому що минуле не можна просто опрацювати як якийсь там брусок, захотів зробив з нього кругле, захотів – квадратне.

Минуле чинить спротив – своїми фактами, інтерпретаціями, і воно не надається на те, щоб його повністю переписати. Звичайно, що кожне покоління намагається якось його по-своєму передивитися, але ти мусиш його почути, що минуле хоче тобі сказати. Тільки таким чином ти зможеш його переосмислити. Домовитися з минулим – це те, що ми повинні зараз робити. І я веду до того, що, на мою думку, те, що ми робили до 2019 року, було правильним і ефективним, я показав вам результати, зокрема на прикладах соціології.

Від опозиційного активіста до працівника СБУ

У книжці також трохи є про роботу в архівах СБУ за часів Ющенка.

Отож, коли я вже вступив до університету, увесь час хотів займатися історією. І в принципі, мені це вдавалося успішно, у 23 роки з'явилася перша книжка, у 24 – друга. У політику не тягнуло, бо хотілося займатися саме минулим, але 2002–2003 роки, бачу, що робиться, (у 2001 році ще була “Україна без Кучми”, їздили в Київ, кричали “За правду!” і так далі, потім усе це схлопнулося).

У 2003 році почало лякати те, що робилося в країні. Тоді, нагадаю, на державному рівні відзначали річницю Комсомолу, тоді створили державний комітет із відзначення Переяславської ради, тобто почав домінувати абсолютно совковий дискурс.

Ми тоді з паном Ярославом Ісаєвичем зчиняли бунт, що не можна такі речі відзначати на державному рівні. Але все рухалося у напрямку сповзання у совок. І тому я тоді активно включився в громадсько-політичну роботу, в кампанію “Пора”, став професійним революціонером – як ті, про кого писав. Ми переїхали до Києва, жили на якихось квартирах, де кількість жильців змінювалася залежно від того, чи буде акція, переслідувалися, затримувалися.

З теперішнім директором архіву СБУ нас у Черкасах загребли просто з автобуса зі звинуваченням, що ми напали на, як було сказано, “бабушку-сигарєтніцу” і вкрали в неї цигарки. І хоч ні я, ні він не палимо, виявляється, що ми здійснили цей “напад”. Тримали нас у відділку, потім відпустили. Тож дуже активний був 2004 рік, Помаранчева революція, ми її виграли, все – перемогли, В'ятрович може спокійно повертатися до історії.

Але виявляється, що в архіві СБУ Помаранчевої революції не було, в тому архіві навіть не було 1991 року. Там на все, що я звертався і хотів отримати, відповідали: “ніззя, ніззя”.

На вході в архів сидить старенький дідусь, який, як потім виявилося, ще у 1940-х роках був "стрибком"

Сидить старенький дідусь, який, як потім виявилося, ще у 1940-х роках ходив з вишиванкою і тризубом на лобі по Західній Україні в так званих агентурно-бойових групах. Так-от, він сидів у читальному залі й спостерігав, а що ж ви там пишете. І можна було мати тільки простий олівець, блокнотик, ти робив виписки собі справи, потім показував йому свої виписки й тоді міг з цими виписками виходити або не виходити, бо йому не подобалося щось там. Чим це було регламентовано? Ну: “ми всєгда так дєлалі”.

Очевидно, що це викликало у мене обурення, і я почав публічно казати, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави, почав лупити на це і долупився до того, що отримав дзвінок від Служби безпеки України: “Нам треба з вами зустрітися”.

Любові до СБУ у мене не було ніколи великої, але, втім, вирішив зустрітися у Львові. Зустріч була така дуже приязна: “А давайте ви нам покажете, як на вашу думку, мав би працювати архів”. Я на той момент вивчав досвід Польщі, Чехії, Словаччини, після Помаранчевої революції хотів запустити створення інституту національної пам'яті в Україні, ми почали цей процес.

Я написав, виклав свої думки й (це був кінець 2007 року), отримав дзвінок, що з вами хоче зустрітися керівник СБУ, тоді це був Валентин Наливайченко. Наливайченко сходу каже: “Ви там написали такі розумні речі, будь ласка, приходьте і працюйте з нами”.

Для історика, який займався повстанським дисидентським рухом, працювати в СБУ було не дуже приємною пропозицією, я сказав, що мені потрібен тайм-аут, потрібно подумати. Пішов радитися з людьми, яких я поважаю. Один з них – Ярослав Дашкевич, він сказав: “Ні, в жодному випадку, це гебня, вони тебе з'їдять, не лізь туди”. Пішов до Ірини Калинець. Вона каже: “Ти мусиш йти. Мусиш хоч щось там зробити”. Я дослухався до неї.

Вони до мене приглядалися, хто такий, одразу з'явився генерал, який опікувався мною, знайшов для мене класний кабінет на вулиці Володимирській, до нього вела килимова доріжка. Це для мене – для людини, яка бігала по майданах і кричала “Геть, ганьба владі” і так далі. Все абсолютно шикарно. Не було житла, то “будь ласка, у Конча-Заспі санаторій, отам будете жити в кімнаті, можете туди переселитися”. Комфортно, цікаво.

Але водночас я розумів, що це все спеціально так робиться, “обвалаківаєт”, це їхня технологія, щоб не висовуватися, мовляв, все класно, тішся собі, стрибнув у вагончик, поїдеш з нами, тебе взяли в систему. Оце був їхній вислів, “тебе взяли в систему”, система тобі все гарантує. Там десь до 2009-го чи 2010-го на території, на Володимирській, у дворі продавали м'ясо, продавали продукти з ферм СБУ. Уявляєте, якийсь там майор керував фермою, і це все привозилося, абсолютно замкнутий світ.

Я потрапив туди, пішов в архів, а це мрачніше будь-якого мраку, тому що архів – це відстійник. Колись хтось провинився в СБУ чи тоді ще КГБ, його щоб не списувати, щоб до пенсії дослужив, відправляли працювати в архів. З такими людьми мені довелося спочатку працювати. Темні, дивляться на мене, хто такий, чого прийшов.

Спочатку я працював на посаді радника голови СБУ. Миттєво резонувало, що я для них був ідейним ворогом. Той дідусь, про якого я розповідав, бідака ходив увесь червоний від люті, тому що я став його керівником. Я думав, що в нього інфаркт станеться, звільнився, слава Богу, пішов на пенсію.

пішов в архів, а це мрачніше будь-якого мраку

Поки я був радником, керівник того архіву через кілька місяців каже: “Ні, до побачення, я якраз дослужився до військової пенсії, я тут не збираюся працювати”. Вони зрозуміли, що я серйозно планую все змінювати. І ми закрутили процес, почали брати своїх людей, тут уже мені був виклик: взяти людей з вулиці, взяти людей з громадського сектору, перше їхнє враження, ти що довбанувся, хто піде в Службу безпеки працювати!? Але пішли.

Почали працювати, створили осердя, кістячок, який почав змінювати ситуацію. Звичайно, в СБУ намагалися якось вплинути, загальмувати це все, але вони завжди знали, боялися, що В’ятрович має чарівну трубочку – прямий зв’язок до Валентина Олександровича Наливайченка – і може одразу сказати (а там же ієрархії). Відповідно, як щось мені не подобається, то їм скаже одразу керівник, усі зразу “під козирьок” і починають виконувати. Я почав використовувати цю систему для того, щоб запустити процеси відкриття архіву, і воно пішло.

Уся робота з розсекречуванням викликала обурення в Росії, я тоді вперше отримав персону нон грата в Російській Федерації. Зараз, коли мої колеги депутати хваляться, що вони під санкціями, кажу, що в мене там трохи серйозніший строк – з 2008 року. Коли Росія почала оцим всім обурюватися, звісно, що піднялося обурення і в Україні. Комуністи у парламенті почали кричати: “давайте створювати слідчу комісію”, казали, що В’ятрович спалює документи й нібито щось ховає, та іншого роду дурниці. Але найважливіше, що величезний вплив на Службу безпеки України, принаймні тоді, мали ветерани. А ветерани – хто? Гебня червона така, такі ненависники України.

Пробудити людське в КДБістах

І тоді один з радників голови СБУ каже: “Слухайте, нам треба щось робити, можете якось прийти на зустріч з цими ветеранами – треба їх якось заспокоїти, бо вони там сильно буянять, що В’ятрович там робить щось не те, нашу славу продає і так далі”.

Прийшов я в зал, набитий такими червонощокими здоровими дядьками з ненавистю, яка просто зашкалювала. Але я просто кажу, що роблю, для чого це роблю, і тут (а мене представляє радник Голови СБУ) починаю розуміти, що поміж них також починається якийсь шорох, тому що вони теж пристосуванці.

І вистрелює хтось з залу такий червоний, що, мовляв, це все ганьба, це націоналізм, не може того бути, ви розколете Україну. А йому на противагу інший: «Ні-ні-ні-ні, молодий чоловік добрі речі говорить. Нам же треба переосмислювати минуле». Такий самий гебіст насправді, але розуміє, що віяння пішло в інший бік. Так ситуація почала потроху мінятися.

Щоб якимось чином її зафіксувати, власне, ми ініціювали цей указ президента про розсекречення. Насправді з самого початку мав бути закон для того, щоб відкрити ці всі архіви. Але парламент був дуже специфічний, після Помаранчевої революції, у Раді було повно проросійських сил.

Рада тоді запам'яталася мені кульками вгорі «НАТО – нєт». Робота депутатів заблокована через конфлікти, прем’єр-міністр – “велика патріотка” Юлія Володимирівна Тимошенко домовляється з комуністами. У результаті їхньої домовленості така собі комуністрка пані Ольга Гінзбург стає керівником держархіву. Будь-які спроби говорити про якісь закон “на корню” заблоковані.

Тому ми вирішили піти в обхід – зробили указ, юридична сила якого була відверто мінімальною, але це був маркер, що на найвищому рівні говорять, що треба розсекречувати. І ми почали: створювали комісії, електронні копії, відкривали зали електронного архіву по всій Україні тощо.

я запропонував їм місію: “ви ті, хто може допомогти іншим зрозуміти те, що було в їхній родинній історії”

Частина з тих людей, що працювали в архівах СБУ, раніше свою значущість відчували за рахунок того, що мовляв “я знаю секрет, якого не знаєте ви, і це частина моєї ідентичності, це мене робить ого-го яким сильним у порівнянні з вами”.

Вони боляче сприймали, коли я почав говорити: “Давайте розсекречувати, відкривати”. Але я запропонував їм іншу місію життя: “Ви ті, хто може допомогти іншим зрозуміти те, що було в їхній родинній історії”. І багатьом це сподобалося, їхнє ставлення змінилося. Це неможливо було не побачити.

Насправді можна багато мати зауважень до Віктора Ющенка, до Валентина Наливайченка, мого безпосереднього керівника, але я їм вдячний хоча б за те, що я мав абсолютно вільні руки. Щоб хтось мені казав: «туди не лізь» – такого не було. В жодному випадку я не можу пригадати, щоб мене в чомусь стримували.

А я для себе отримав прекрасний майданчик, щоб просувати своє бачення. Тобто я вже не просто історик Володимир В’ятрович, я історик зі Служби безпеки України, цілий директор архіву, а архів перетворили на департамент СБУ. А це генеральська посада. Вау!

Коли журналісти починають писати щодо історичних тем: «СБУ заявило». Це дійсно має резонанс і змінює суспільство.

Росія цього не чекала

Росіяни не чекали такої нашої діяльності. Тобто вони пробували робити якісь симетричні дії. Це було просто кумедно (про це в книжці теж є). Почали публікувати документи, але, як завжди в Росії, все дерев’яно-березове вийшло. Опублікували документи, які абсолютно заперечували те, що вони намагалися “викрити”. Щось вони там про УПА намагалися сказати, документи, які опублікували, ідеально лягали в концепцію того, що УПА боролася проти клятих комуністів за незалежну Україну. Очевидно, що вони їх не читали й вони не знали.

І такі-от змагання з Росією надавали навіть якогось натхнення, якогось драйву, але водночас було зрозуміло, що це все дуже політично зав’язано. Очевидним вже це стало у кінці 2009 – на початку 2010 року.

Падіння рейтингу Ющенка гальмувало роботу

Усі бачили: Ющенко програє вибори, наступним президентом може бути Янукович. І в Службі безпеки починаються якісь переорієнтування, та що в СБУ, за кордоном – у Польщі, теж сталася зміна ставлення, зокрема до мене, до нашої роботи.

Співпраця і прохолода з Польщею

2008–2009 роки були найкращі у співпраці з Польщею в історичних питаннях. З тодішнім головою Польського інституту національної пам’яті Янушем Куртикою ми ходили на пиво, каву. Він публічно заявляв, що (тоді ж були ці укази президента Ющенка про присудження посмертного Героя Шухевичу) українці мають право на своїх героїв… Уявіть собі, щоб тепер таке заявили.

У нас з ним були прекрасні стосунки, ми знайшли унікальні матеріали про Катинь, про розстріл польських офіцерів у Харківській області в 1940 році… поляки це все одержали. В’ятровича представили до польської урядової нагороди, її я мав отримувати десь у січні 2010 року з рук вже покійного президента Качинського.

Так-от, їду я до Польщі автобусом на церемонію нагородження, по дорозі дізнаюся, що Віктор Ющенко вирішив дати Героя ще й Степану Бандері. Мені почали дзвонити журналісти з питаннями, як ви до того ставитеся.

Я кажу: “Дуже правильне рішення, може, трохи припізніле”. Ну, звісно, коли приїжджаю до Польщі, то В’ятрович, який вважає правильним нагородження Бандери, стає не дуже вартим нагороди. Чому? Бо Качинський у 2007 році абсолютно спокійно сприйняв визнання Шухевича, відверто кажучи, набагато більш причетного до антипольських акцій, ніж Бандера. Тому що Ющенко ще тоді був президентом на середині свого строку.

А на початку 2010 року зрозуміло було, що Ющенко більше не стане президентом. Качинський почав думати про свої вибори, щоб підібрати свій правий електорат. І зразу категоричні заяви, що визнання Степана Бандери Героєм України – це плювок у польсько-українські відносини тощо.

Коли я доїхав до Варшави, за цих пів дня ситуація кардинально змінилася. Януш Куртика не знайшов часу зустрітися. Так ми й не побачилися, бо через кілька місяців він загинув разом із президентом Качинським.

А указ щодо визнання Бандери Героєм України був готовий у січні 2009 року, коли було століття Степана Бандери. Відповідно, указ було підготовано ще наприкінці 2008 року, але в оточенні Віктора Андрійовича були люди, які вважали, що це дуже гаряча тема, не на часі, давайте трохи пізніше.

Затягування зашкодило, тому що якби Бандеру визнали героєм на початку 2009 року, ми мали ще цілий рік роботи для того, щоб затвердити у свідомості громади. На початку 2010 року у нас такого часу не було. Тому відбувся цей псевдосуд зі скасуванням, тому відбулася ця реакція, інспірована Росією і російською делегацією в Європарламенті, про те, що Бандеру не можна визнавати героєм. Тобто це помилка, яка дала отакі-от наслідки в подальшому.

Янукович. Спроба репресій

Але на цьому пригоди 2010 року не закінчилися: перемагає Янукович на виборах, звичайно, звільняють Наливайченка, керівником Служби безпеки України стає Валерій Хорошковський. А його всі знали як заступника Наливайченка, тому що навіть водії у СБУ обговорювали його звички. У дворі є парковка, і в кожного є паркомісця, Хорошковський приїхав на своєму, здається, ролс-ройсі і зайняв два паркомісця. Ну, він же хлопець скромний.

Хорошковський на своїй перший пресконференції заявив про те, що всю правду, яку треба було, ми вже розказали, і на цьому досить. До мене зразу дзвонять журналісти, і я, ще будучи на посаді, емоційно коментую, що в нас уже була спецслужба, яка вважала, що вона знає, скільки і яку правду показувати, але ця спецслужба “плохо кончила”, і що новий керівник мав би на це зважати.

І десь увечері заходжу в інтернет, бачу, що медіа підхопили цей мій коментар, і він подається наступним чином: як заявив екскерівник архіву СБУ. Думаю: ну нічого собі, мене ж ще не звільнили, є процедура якась. Починаю шукати сліди, звідки воно взялося, першою, здається, про це написали на російській інформагенції delfi.ru з посиланням на указ президента. Але якщо клікнути на цей лінк, указу нема. Він з'явився тільки наступного дня, але російські агентства вже знали про те, що я звільнений.

Звільнили, я зібрав колектив, попрощався, очевидно, що ми мали якісь плани на те, що робити далі. Головний план був, що я нарешті матиму змогу як історик сам попрацювати з тими матеріалами, до яких відкривав доступ усім іншим.

На момент, коли ми працювали в архіві, зважаючи на те, що треба було скопіювати величезну кількість матеріалів, ми робили таким чином, щоб якось делегувати цю роботу. Тож, якщо ти приходив зі своїм фотоапартом, міг копіювати все, що потрібно. Єдине, що твій обов'язок був залишити копії тих копій для нас. Таким чином ми десятки людей долучили до того, щоб вони працювали разом з нами.

А потім, уже після цього звільнення, почали якось намагатися координуватися, в кого які копії є, для того, щоб зрештою отримати якийсь загальний масив. І от Руслан Забілий, тоді вже і тепер директор музею Тюрма на Лонцького, дзвонить до мене десь на початку вересня і каже, що давай я приїду з такими-то копіями про УПА, покажеш, що в тебе, об'єднаємо це в єдиний масив, будемо досліджувати.

Окей, мав приїхати вранці потягом зі Львова, не дзвонить ні вранці, ні в обід, ні ввечері, аж поки телефонує його дружина і говорить переляканим голосом. Я вдаю, що ніби все гаразд, ще не було, але зараз десь зустрінемось, починаю відбріхуватися, а сам розумію, що щось сталося.

Дзвонить хтось знайомий зі Львова і каже, що ми були на потязі й там щось сталося: якісь підійшли до нього мужики і просто повели його за собою. Десь після десятої вечора дзвонить Руслан і каже: “Треба зустрітися”.

Руслан розповів, що його просто зняли з потяга, запакували в машину, привезли на Володимирську і... 14 годин конвеєрного допиту. Суть допиту, що, мовляв, ви готували якісь документи з державною таємницею оприлюднити, ви звинувачуєтесь у розголошенні державної таємниці, ми знаємо, що це злочинний намір, злочинна змова, блаблабла. Виводили на мене, про те, що все це зорганізував В'ятрович, але завершилося тим, що “ви подумайте, завтра зустрінемося, поговоримо, і для вас все може бути спокійно”. Тобто пропозиція була: здати В'ятровича, і все буде окей.

Забілого зняли з потяга, привезли на Володимирську і... 14 годин конвеєрного допиту. Мовляв, ви готували документи з держтаємницею оприлюднити

Забілий вирішив не здавати, ми дійшли згоди, що будемо йти зранку на пресконференцію. Зробили оголошення, що Руслан Забілий незаконно затриманий СБУ і дасть пресконференцію.

Дзвонить до мене Марина Остапенко, тоді речниця Служби безпеки України, яка була речницею і Валентина Наливайченка, ми з нею друзі фактично були, каже: “Володю, знімай скоренько, це накосячили придурки якісь, ми розберемося, все буде нормально, не треба ніяких пресконференцій”.

Кажу: “Добре, почекаймо зранку до 10 години, якщо ти гарантуєш, що нічого не буде, очевидно, що ми не будемо виходити на пресконференцію”. Десь о 9:30 на сайті СБУ з'являється повідомлення про відкриття кримінальної справи, ми зрозуміли, що вони пішли на війну.

Ну, ми на війну теж пішли, пресконференцію не скасовували, прийшли десятки журналістів, і пішло... Почалися акції протесту, СБУ “плуталася в показаніях”, вони не розуміли, за що вони його взяли. Всі знали, що роблять дурниці, але їм сказали робити дурниці. В результаті правозахисники, юристи, адвокати, які взялися нас захищати, казали: “Та ми їх порвемо, як тузік тряпку”.

Порвали. Всі ці звинувачення не трималися купи. Але найважливіше, що нам вдалося – надати цьому міжнародного резонансу. Про це почали писати на Заході. Приїжджає до України тодішній прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер і, накручений нашою діаспорою, їде в музей Тюрма на Лонцького, вітається із Забілим і каже, що ми не дозволимо цього розгулу авторитаризму і так далі. СБУшники сіли на п'яту точку, зрозуміли, що краще не рухати. І фактично зупинили на цьому цю справу.

А на той момент, ще перед тим як Забілого взяли, я готувався їхати в Український науковий інститут у Гарварді, мене запросили туди, міг рік там пропрацювати, йшло майже до купівлі квитків. Все це довелося відкласти. Десь у кінці вересня, коли ми відбили Забілого, я таки лечу, думаю, Бог його знає, що буде далі, беру копії тих копій на харді, щоб вивезти в США. Думаю: блін, зараз візьмуть як якогось контрабандиста з цими документами, чи проти мене почнуть якусь справу, чи ні. Не почали. Привіз їх в Український науковий інститут у Гарварді, там їх скопіювали, принаймні тоді вже був спокійний, що точно там до них рука КГБ не добереться.

І там я, до речі, почав робити іншу свою книжку, яка досі дуже популярна. Це була моя асиметрична відповідь на ці дії нешановних гебістів, проєкт “Історія з грифом “секретно”. Я почав публікувати невеличкі такі нариси (в інтернеті спочатку, потім це виявилося в книжці), де розповідав, а що саме було в тих документах, які намагалися закрити.

Якщо ти йдеш на держслужбу, то позбавляєшся волі. Якщо ти хочеш серйозно зайнятися змінами у державі, ти розумієш, що це потребує твоєї повної самовіддачі.

Впряглися в 2014-му

Коли ти вдруге йдеш на державну службу, то розумієш – у тебе мало часу. Бо хто приходить вперше на якісь серйозні державні посади, вони починаються писати у ФБ: “Я тепер буду щоденно звітувати про те, які зміни запровадив”. Я на них так дивлюся і думаю: на скільки тебе вистачить? Тиждень на когось вистачало, когось на місяць, когось на два, бо насправді нема на це часу, якщо ти дійсно хочеш щось змінити, мусиш пахати, щоб зробити це максимально швидко у максимально короткий термін. Тому, власне, у 2014– 2015 роках ми впряглися і скористалися тим, що було напрацьовано перед тим. І про це можна прочитати у цій книжці.

книга історія політика успіх в'ятрович