Н

Не «боротьба з олігархами», а зміцнення держави. Рецепт демонтажу олігархії, який має шанси на успіх

Проголошена президентом Зеленським «деолігархізація» наразі має всі ознаки українських «піар-реформ» гонитви за лояльністю виборців шляхом створення ілюзії вирішення справді актуальних суспільних проблем за допомогою ефектних, але контрпродуктивних кроків.

Проект «антиолігархічного закону» у нинішньому вигляді надає владі додатковий інструмент для тиску на опонентів, але аж ніяк не гарантує демонтажу олігархічної системи (аналіз законопроекту читайте тут).

Поява програми «Велика деолігархізація» на телеканалі Ріната Ахметова, який сам аж ніяк не олігарх, а «найбільший український інвестор» – хороший індикатор перспектив нової реформи. Як і швидке зникнення програми з ефіру.

Експлуатація конспірологічного мислення

«Люстрацію», «боротьбу з корупцією» та «деолігархізацію» в українському виконанні об’єднують глибинні спільні риси. Фактично йдеться про очищення держави від впливових таємних «ворогів народу», які змовляються проти нас: «агентів КДБ і Росії», «корупціонерів», ну і, звісно, «олігархів». Опісля має настати загальне щастя. Адже саме «вороги» не дають нашій багатій країни розцвісти.

По суті йдеться про конспірологічне бачення реальності. Його дуже легко «продати» загалу. Але «прості чорно-білі рецепти» такого бачення не спрацьовують у реальному світі «відтінків сірого».

Покарання чи принаймні створення незручностей «поганцям» виглядає торжеством справедливості. Втім, без усунення причин, які призводять до неефективності соціальних інститутів, каратимуть переважно «цапів-відбувайл» із нижнього ешелону, а система продовжуватиме самовідтворюватись і навіть зміцнюватися.

Адже відповідний напрям реформ на тривалий час буде скомпрометовано в очах суспільства. Досить згадати, що «антикорупціонер» вже мало не лайливе слово.

Боротьба з олігархами – не самоціль

Безперечно, олігархам є багато чого поставити на карб. Отримання прибутків зі збитків суспільства та держави, деформація економічного поля задля формування підконтрольних монополій, яке шкодить іншим господарюючим суб’єктам, корумпування політиків та чиновників, використання ЗМІ як зброї. Список можна продовжувати.

Втім, ідеться не про окремі порушення, а про певну функціональну, хоч і вкрай неефективну політично-економічну систему України (детальний аналіз цієї системи читайте тут). Яка має бути замінена певною альтернативою. В іншому випадку результатом «боротьби з олігархами» буде або повний пшик, або лише зміна прізвищ у списку.

Причому, альтернатива олігархічній системі не обов’язково буде краща. Найбільшу загрозу олігархії в Україні створили не два Майдани, а зупинена другим з них спроба Януковича отримати одноосібну владу.

Щоправда, й інша альтернатива не зазнала успіху. Спроба західних партнерів за допомогою українських активістів побудувати «альтернативну Україну» поряд з «олігархічною» приречена через брак ресурсів. Доведено президентською каденцією Петра Порошенка.

Боротьба потребує гарної форми

Перемогти олігархію спроможна лише держава – жодній громадськості це не під силу. Держава може й повинна користуватися підтримкою громадянського суспільства, іноземних партнерів та міжнародних організацій. Але тільки вона спроможна змінити норми законодавства, які забезпечують привілеї олігархів, а також застосувати до них інструменти контролю, зокрема антимонопольного.

У нашій системі імпульс системних змін державного курсу може надати лише президент. Тобто, Володимир Зеленський. Або ж наступний, сьомий очільник держави.

Необхідні заходи для обмеження олігархії прості на вигляд. Але лише на вигляд. Адже держава повинна значно підвищити власну легітимність в очах населення, аби встояти перед інформаційними контратаками контрольованих олігархами ЗМІ. Це означає, що на момент початку війни з олігархами громадяни мають вважати державні рішенням ефективними, дієвими та корисними.

Держава повинна уміти формулювати несуперечливі і виконувані закони, постанови й інструкції, та утримувати мотивований і дисциплінований апарат службовців, які стежитимуть за дотриманням ухвалених рішень, викриватимуть схеми уникнення державного контролю, зокрема податкового.

Наразі ж стратегічно важливі, але «корупційно не прибуткові» посади у міністерствах залишаються вакантними через невідповідність обов’язків платні. А також через важкі для подолання «барикади» по дорозі, пов’язані з наслідками попередніх «реформ»: недолуго прописаними перевірками кандидатів на доброчесність, технічними проблемами в отриманні сертифікату на знання української мови (який потрібно здавати і власникам «червоних дипломів» з української філології).

«Війна, що годує саму себе»

Звісно, держава як організація має засадничі переваги перед олігархами. Приміром, жоден олігарх не може легально застосувати насильство. А поліція може. Держава потенційно «безсмертна», а от олігарх, попри весь його вплив, ні. Цей список можна продовжувати.

Але щоб реалізувати ці переваги, навіть у звичайні часи потрібні чималі ресурси. А у наш, де-факто воєнний період, ресурсів не менш нагально потребує протистояння Кремлю – зокрема, сектор безпеки і оборони. Якщо втратимо суверенітет, деолігархізації точно не буде. До того ж, реальна воєнна загроза додатково до «принад» «олігархічної ринкової економіки по-українськи» відлякує інвесторів, ще більше звужуючи межі можливого.

Якщо втратимо суверенітет, деолігархізації точно не буде.

Враховуючи «кредитну історію» України на Заході, отримати збільшення ресурсної підтримки звідти, в принципі, здійсненне завдання. Втім, лише в якості підтримки «історії успіху», а не для її започаткування.

Тож єдиний реальний шанс на зміни – збільшувати державні ресурси як за рахунок раціоналізації державних витрат, так і шляхом забезпечення реального оподаткування бізнес-активності олігархів.

Політичні умови деолігархізації

«Ремонт» державного механізму та розгортання наступу на привілеї олігархів президент можна реалізувати, лише маючи свою більшість у парламенті. І таку перевагу з усіх попередніх президентів має тільки Зеленський.

Але на додачу треба й зібрати професійну команду для заповнення ключових посад у виконавчих органах влади та сформувати чітку програму дій. З цим у Зеленського проблеми: представники провладної партії «Слуга народу» не раз скаржилися, що ніхто не погоджується ставати міністрами. Це й не дивно, враховуючи те, що попередні міністри дізнавалися про свої відставки зі ЗМІ, а щоб вирішувати дрібні завдання, членам Кабміну доводиться часом бігати в Офіс президента. Сильним професіоналам потрібно давати самостійність в ухваленні рішень , політично підтримувати й не заважати вказівками.

У стані, в якому Україна перебуває зараз, проривів не станеться: можлива лише стабілізація і дуже поступове покращення. Ну і ніяка війна не буває без контратак противника. Реальний наступ на інтереси олігархів, безперечно, викличе «чорнушні» компанії в контрольованих ними ЗМІ, а це – всі основні телеканали. І ці кампанії будуть принаймні частково дієвими.

Читайте також: Олігархічні телеканали ніколи не повідомлятимуть чесних новин.

Менше напрямів змін, але постійний їх темп

У нас стільки непорядків, що серед них легко загрузнути. Проте неможливо робити все й одразу. Треба обирати напрям, де перемога принесе найбільше зростання доходів держави (або зменшення витрат) – і діяти там. Приміром, забезпечити суттєве підвищення ренти на залізну руду. Чи ціни на перевезення Українською залізницею сировини, яку возять олігархи, і яка в рази нижча, ніж ціни залізниць сусідніх країн.

А головне – постійно продовжувати посилюватися, відкушуючи «шматки привілеїв», які олігархи мають за рахунок суспільства та держави.

Варто також враховувати, що навіть дуже таргетована боротьба з олігархами матиме серйозні соціальні наслідки, адже вони спроможні – і вже не раз це демонстрували – використовувати як економічних заручників великі колективи контрольованих ними підприємств.

Потрібно бути дуже уважним, щоб непродуманими діями не перетворити на противника влади більш широкі соціальні групи. Бо коли влада не має підтримки, то її рішення зависають у повітрі, а всі чиновники чекають, чим закінчаться наступні вибори. Хорошим «негативним прикладом» такої політики є закон з непрямого контролювання доходів громадян, який насторожує більшість економічно активного населення і перетворює більшість громадян на автоматично винних державі (детально про це читайте тут).

Це ще одна причина, крім чисто організаційної, чому не варто боротися з усіма «несправедливостями світу» одночасно.

«Розділяй і владарюй», а також створюй потенційних союзників

Враховуючи роз’єднаність та конкуренцію інтересів олігархів, краще боротися з ними «поодинці». Головне, чітко усвідомлювати, що «союзник» тимчасовий, і завтра доведеться взятися за нього.

Сила більшості олігархів – у монополізації ними певних секторів економіки. Найкращим способом підірвати їхню силу є забезпечення конкуренції. Найшвидшим, хоча не завжди досяжним способом, є прихід іноземних інвесторів.

Сила більшості олігархів – у монополізації секторів економіки

Залучений іноземний та «зрослий» місцевий бізнес має потенціал стати надійною суспільною опорою для команди, що здійснюватиме реформи, зокрема, донором для наступних виборчих компаній. Адже політична поразка влади в такому випадку загрожуватиме суттєвими збитками неолігархічним підприємцям.

Справді ефективні, незалежні від інших гілок влади суди – найбільш надійний захисник від сваволі. Але з’являться вони відносно нескоро навіть за найкращих намірів влади.

Комунікація та пропаганда

Люди, незалежно від соціального становища, найчастіше діють, не виходячи з поточної ситуації, а виходячи зі своїх очікувань про напрям її розвитку. І вплинути на ці очікування можна, надавши людям потрібну інформацію.

Це стосується й «олігархів», яким потрібно донести, що боротьба йде саме за привілеї, а не за власність. І що дотримання правил сьогодні й у майбутньому може стати запорукою прощення за «старі гріхи». Усвідомлення цього опонентами влади цілком може знизити градус протистояння.

Потрібна постійна комунікація з зарубіжними партнерами, іноземним і вітчизняним бізнесом, неурядовими організаціями. Аби налагодити взаємовигідну взаємодію, потрібно бути передбачуваним.

І останнє в списку, але перше за важливістю – комунікація з громадянами, аби зберегти політичну підтримку.

Але не слід вкотре намагатися створити «альтернативну реальність» чи «перемогти телевізором холодильник». Потрібно пояснювати свої дії словами, які зрозумілі більшості.

Потрібно створити «велику історію», в яку мають «вбудовуватись», і одночасно «підтверджувати» політичні кроки влади та її досягнення. Історію, в якій є місце для переважної більшості громадян України.

Пропаганда, звісно, не замінник реальних успіхів. Речники численних високопосадовців та різних партій влади вже й так довели до абсолюту мистецтво прикривати порожнечу мереживом пишних словес. Нинішніх українців цим не обдуриш.

З іншого боку, без вбудовування реальних і неминуче скромних на перших порах досягнень у суспільну ментальну картину поступу, всі ці успіхи ризикують потонути у нашому одвічному морі зради.

Рости важко, а падати легко

Перелік умов перемоги над олігархією дуже довгий. Ця перемога сама по собі може стати лише частиною, хоч і необхідною, ще складнішої перемоги в набагато серйознішому протистоянні – з Кремлем за існування України. Забезпечити виграш, одночасно граючи на «всіх шахових дошках»: політичній, економічній, інформаційній, військовій та адміністративній, дуже важко.

Рухатися угору, «проти течії» завжди складніше, ніж дрейфувати під впливом обставин. Втім, «чудеса» в результаті зусиль тих, хто готовий боротися за більше, ніж просто власний добробут, таки трапляються.

Нинішня ситуація в Німеччині аж ніяк не очевидна, якщо дивитися на неї з ситуації липня 1945-го. Є й інші, кому вдалося: від «розкрученого» Сінгапуру – до мало відомої на наших теренах Ботсвани, номінальний ВВП якої на душу населення приблизно вдвічі вищий за український.

Звісно, набагато більше тих, кому не вдалося. Тож значно простіше продовжити просто пливти за течією. І президенту теж.

Зеленський прагне довести, можливо, й самому собі, що його президентство – не випадковість, і він залишить слід в історії. Можна скільки завгодно критикувати схвалений у першому читання проєкт великого герба, але виглядає це саме як прагнення задовольнити відповідне бажання.

Втім історичну спадщину, відмінну від «найбільшого розчарування виборців», Зеленський може здобути не новим гербом і не сервісом “Дія”, а лише справді кардинальними змінами системи. Що неможливо без обмеження апетитів олігархів. Але ставки в цій грі високі, а два роки промайнули в дружбі з олігархатом.

сусільство говорильня економіка концепція зеленськй олігархи

Знак гривні
Знак гривні