Геть від Москви. Монахи, що перейшли до ПЦУ, відроджують старовинну церкву в Ніжині

Софроній

32-річний отець Софроній сидить переді мною за столом в кухні, куди час від часу поважно заходять задоволені життям коти. Ми в хаті, тепер – келії, яку знімають монахи.
Отець народився у Києві в родині електрозварювальника та хіміка-технолога. Здобув фах юриста.

- Після навчання я пішов працювати юрисконсультом на держслужбі. Почав чахнути на роботі. Мав кризу. Мені порадили поїхати до Польщі на навчання. Подумав: чому би і ні? Хотілося нового досвіду, знань, – розповідає отець Софроній тихим рівним голосом. – Я вступив до Краківської академії ім. Фрича Моджевсього на міжнародні відносини. Під час Великого посту на запрошення друга поїхав до монастиря в Супраслі. Там у мені все перевернулося. Я відчув покликання, в тому числі, до молитви. Бо у цьому і полягає сенс чернечого життя – у такому зосередженості на молитві, щоб свій ум опустити в серце. Це мене вивело з депресії. А чернецтво виявилося для моєї душі ближчим, ніж офісні, кар’єрні плани.

Отець вступив на заочне відділення до Варшавської православної духовної семінарії. Знайшов біля білоруського Бреста духовного батька – старця Серафима. Від нього отримав благословення на духовний шлях.

- Він мені радив повернутися в Україну. Я цього не дуже хотів, бо знав, що мої батьки, люди нецерковні, проти мого вибору, – продовжує отець. – Маю сестру-інваліда. Я був опорою родини. Мама плакала, коли почула про моє рішення.

Перед початком війни отець Софроній повернувся в Україну. Боявся, що батька мобілізують, а мама залишиться сама. Вирішив зробити невелику паузу на своїй дорозі до чернецтва. Навіть хотів іти на війну. Але мама знову плакала.

- Казала: «Вже краще йди в монахи, ніж на війну», – розповідає отець. – Тоді на мене дуже вплинули книги старця Софронія, де він говорив «Краще нехай буду вбитий я, ніж я когось вб’ю». І мені дійсно не хотілося нікого вбивати, хоча захищати хотілося. Все ж духовне покликання переважило.

Монастир

Столичний Архангело-Михайлівський Звіринецький монастир заснований 2009 року на базі Звіринецьких печер. Вони, на думку вчених, з’явилися у XI столітті. Стіни монастиря стоять на Дніпровських кручах. За ними отець Софроній провів п’ять років.

- Звісно, у мене були внутрішні суперечності, бо з одного боку я хотів іти на війну з Росією, а з іншого – Московський патріархат. Але у мене не було альтернативи. Не пішов до Філарета, бо Київський патріархат не був у канонічному полі, не перебував у спілкуванні з Вселенською церквою. А я вважаю, що цей принцип єдності та соборності церкви є важливим. Якщо хтось віддаляється від цієї соборності й називає нібито серйозні причини, за цим всім правдолюбством часто стоїть гордість.

У Звіринецькому монастирі отцю Софронію сподобалася атмосфера, мир. Там не було невігластва, адже майже вся братія мала вищу освіту. Однак, згодом відчув себе білою вороною. Він один у монастирі виступав проти розриву відносин з Константинополем у зв’язку з наданням ПЦУ автокефалії.

- Для чого це? Ми ж всі сестринські церкви, всі віримо в Христа, в Трійцю, – пояснює. – Я не бачив, щоб там з амвона проповідували про «русскій мір». Хоча у приватному спілкуванні намісник Кассіян кричав мені, мовляв, ці розкольники у нас відбирають храми, як ти можеш їх підтримувати. Після таких слів мені не хотілося там служити. Братія монастиря теж перебувала на цій хвилі. Там було багато еклезіологічної неправди («еклезіологія» – наука про церкву).

Випадок допоміг отцю Софронію звільнитися із задушливої атмосфери. Була п’ятниця. Він служив свій священицький тиждень у монастирі.

- Я закінчував літургію – читав вголос тайні молитви, тобто тайнозавершувальні, а не таємні. А їх, як правило, читають пошепки. Хоча читати голосно – стародавня традиція, тоді усі люди розуміють, що читається. Тут заходить намісник Кассіян, бачить мене, починає нервувати, кричати, бо я голосно читаю: «Я тобі забороняю!» Підходжу до нього з кадилом і запитую: «Як ви собі це все уявляєте? Мені зараз просто покинути службу?» – «Так, не читай». Я все одно продовжив. Після служби зайшов до намісника з великою богословською статтею. Пояснив, що моя поведінка не розходиться з практикою церкви і я не займався «літургічною творчістю». Вважаю, що молитви слід читати голосно, щоб віряни чули зміст – це не порушення канонів.
Він затикав вуха: «Нічого не хочу чути! Я все це знаю». Більшість єпископів звикли так спілкуватися: я – начальник, ти – дурак.

Намісник декілька днів мене ігнорував. Я попросив аудієнцію. Прийшов до його келії та заявив, що з благословення свого духівника хочу подати прохання про переведення до іншого монастиря. Він як підірвався з місця: «Вон! Щоб через дві години тебе тут не було».

І через дві години отця Софронія в монастирі вже не було. Чи це було важко? І так, і ні.

- Насправді, я був такий щасливий, що звільнився таким чином. Але в духовно-містичному плані цей розрив важко переживав. Для кожного монаха розрив з монастирем, де тебе постригли, важкий, – каже чернець.

Деякий час він жив у квартирі батьків. Стояло питання: що далі робити?

- Уже до цих всіх конфліктів я був орієнтований на перехід з Московського патріархату. У мене є коло друзів з видавництва «Дух і літера». У монастирі вони приходили до мене, ми зачинялися у церкві й молилися за мир у державі й церкві. А коли отримали Томос, залишатися у Московській патріархії я просто не мав морального права. Що батьки на мій перехід до ПЦУ? Вони пили шампанське, – сміється отець. – Я з патріотичної родини. Для них це було як повернення мене в коло своїх друзів, у комфортну для себе атмосферу.

Реакція отця Софронія на отримання Томосу була радісна, але без зайвого.

- Я розумію, що це всього лиш юридичний документ, який дає право на повноту церковного буття. Наша територія завжди була закріплена за Константинополем. Москві вона не належить, – говорить він. – І вибороти свою канонічність ми повинні були одразу з отриманням незалежності. По канону, Україні мала перейти й церковна територія. Але для Москви це як втрата своєї влади. У своїх імперських апетитах політика Кремля і Московської патріархії співпала і не може не збігатися, бо усім керує одна психічно неврівноважена людина – Путін.

Запитую, чим зараз є РПЦвУ (Російська Православна Церква в Україні, – ред.)

- Церква є у канонічному полі. Просто митрополит Онуфрій не має права носити титул «всієї України». Мусить бути лише один такий митрополит – Епіфаній. А РПЦвУ мали б до нас приєднатися, якщо у них колись стане на це розуму, – пояснює отець.

Нагадаємо, що 2018-го РПЦ розірвала відносини з Вселенським патріархом через рішення про надання Томосу ПЦУ. Автокефалії вона досі не визнає. Щоб утримати свої українські парафії від переходу до «розкольників», вдається до інформаційних маніпуляцій серед вірян про неканонічність ПЦУ.

- Ми навіть визнаємо хрещення і хіротонії католиків, – продовжує отець Софроній. – Якщо католицький священник захоче до нас прийти, то через миропомазання його приймають. Виникає питання, чому таких самих православних ви, Московська патріархія, відмовляєтеся визнати. Або ви політично заанґажовані, або жорсткі, або не бачите сенсу в єдності, щоб припинити розбрат. Це жорстокосердя – так ненавидіти своїх співвітчизників, бо вони не в лоні їхньої церкви. Я цього як священник, християнин і людина не розумію. Вони просто залишаться самі, якщо нічого не змінять. І у них немає іншої перспективи, бо нові покоління українців до них не прийдуть. Я сьогодні відкриваю ворота храму, а люди питають: «Яка це церква?» – «Це – помісна церква України, митрополит Епіфаній», – кажу. – «А, ну, слава Богу! Я до вас зайду».

Було б добре, якби ми об’єдналися, бо це все наш народ. Але з іншого боку, зараз і не хочеться, щоб все це зливалося, щоб люди з промитими мізками до нас приєднувалися і несли ідеологію «русского міра». Нехай це все саме переродиться, совкове покоління відійде, а прогресивні люди прийдуть до нас.

З іншого боку, у РПЦвУ багато людей, які все адекватно оцінюють. Багато людей, яких поважаю. Не хочу називати ім’я свого духівника, щоб у нього не було проблем. Але він служить в Росії. Він в опозиції до влади. Визнає ПЦУ.

Ліва щока

Узимку цього року отець Софроній в групі капеланів і волонтерів їздив в зону ООС. Везли подарунки, продукти та емоційну підтримку. Відвідали дітей та військових. У цей час отець молився за ворогів.

- Ми є носіями образу Божого, який не можна знищити. Навіть у маніяку або Путіні все одно є образ Божий. І цей образ треба поважати в людині. Тому ми покликані молити за ворогів наших. Як каже один афонський святий: «Якщо хочеш перевірити, чи є у тобі Дух Святий, подивися, чи є у тебе любов до ворогів своїх», – цитує отець.

Я запитую про ще одну цитату, одну з найвідоміших, найсуперечливіших і найбільш незрозумілих для нас: «Коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу». Як підставляти щоку на війні?

- Якби в геополітиці керувалися Євангелієм, то цієї геополітики взагалі не було б. Я вважаю, що треба брати зброю і захищати своїх дітей, матерів, свою землю. Підставити щоку? – отець задумується. – Можливо, в духовному плані, в сенсі прощення, але в геополітиці працюють інші закони. Я не прихильник «толстовства» (філософсько-етичний рух, що на зламі XIX – XX ст. проповідував повний пацифізм, а його послідовники відмовлялися служити у війську. – авт.). Мені ближчі погляди англійського письменника Честертона. Він казав, що в умовах, коли душі стали дріб’язковими й «торгашеськими», війна є каталізатором чогось духовного. Тоді ти можеш боротися не за свої егоїстичні інтереси, а захищати своїх друзів. І тут вступає інша християнська максима: нема більшої любові, ніж як хтось покладе життя своє за друзів своїх. Тому в захисті своєї землі не бачу розбіжностей з Євангелієм. Але, звісно, проливати кров – це страшно. Та схоже, Путін збожеволів від влади і його вже нічого не зупинить. Тому ми з Януарієм щодня молимося за мир у державі. Їздили в Батурин, молилися біля річки – є такий чин за мир у требнику Петра Могили. Батурин неспроста, бо колись московити вирізати все місто і кинули тіла в річку Сейм, щоб інші побачили – от що з вами всіма буде.

Нове чернецтво

Часом через кухню непомітно пройде отець Януарій. Він схожий на свою сестру – співачку Антоніну Матвієнко. Отець пригощає мене чаєм.

- Як я тут опинився? Ми давно з Януарієм спілкувалися. Він і запросив мене сюди. Але спершу треба звернутися до котрогось з єпископів ПЦУ щодо приєднання, написати заяву. Після цього від РПЦвУ приходить лист, який забороняє церковнослужіння і позбавляє причастя. В ПЦУ цьому не надають ніякого значення. Будь ласка, служи, – пояснює отець. – Є різні форми чернецтва. Наприклад, пустельництво, на яке виходять пізніше досвідчені монахи. Є середній шлях, як у нас з Януарієм. Ми живемо удвох. Це називається слов’янською «сотайничество». Ми й друзі, і монахи, і разом спасаємося.

Януарій близький мені по духу. Ми однієї думки, що чернецтво вимагає реформ.

Я не довіряю монастирям на пострадянській території. Майже ніде нема адекватного чернецтва. Хіба в Охтирському монастирі високий рівень традиції. Відчував величезний дисонанс між тим, що читав у книжках і тим, як все на практиці відбувається. Майже всіх ченців швидко рукопокладають у священники. Все ж таки монах повинен вирости, виховатися.

Намісник віддалений від реального життя братії. Не знає, що з нею духовно відбувається. Святі отці, старці кажуть, що якщо ігумен не звертається словом до братії, то такий монастир чекає стагнація. Так і є – більшість монастирів МП, принаймні в Києві, у стані духовної стагнації.

Або у тій же Лаврі – прислуговують жінки, які готують їсти, навіть прибирають келії. Їх по канону не повинно бути. Братія живе на всьому готовому, усім забезпечені. А який ви несете труд, просвітництво? В кожного комп’ютер в келії, інтернет. У монастирях це слід дозувати, бо порушується традиція відречення від світу. В Охтирському монастирі, де я був послушником, ми не користувалися навіть мобільними телефонами. Я дзвонив батькам тільки на свята.

Поки отець говорить, у моїй пам’яті постають медійні фото владики Павла – намісника Києво-Печерської лаври. То його позашляховик затримують через ДТП, то він чубиться з журналісткою. Банкети в готелях, почесні місця на Ukrainian Fashion Week, маєток під столицею…

- З новин про Пашу-мерседеса ми з братією лише посміювалися між собою, – говорить отець Софроній. – Ні, у Звіринецькому монастирі таких розкошів не було. Намісника, попри наші розходження, вважаю хорошим монахом і досить скромною людиною. Там навіть ніхто з братії не мав власної машини, ні квартири чи іншого майна. Та його і не повинно бути.

- А машина біля брами – ваша?

- Це машина Тоні (Антоніни Матвієнко – авт.). Отець Януарій мусив позичити, щоб з Києва приїхати. Я до столиці їжджу електричкою. Для священника це спокуса – водити авто. Якщо станеться ДТП і хтось через мене помре, по канонах я не матиму права служити.

Послух

До отців Софронія та Януарія хотіли б приєднатися й інші монахи. «Але де вони житимуть?» – запитують. Будиночок біля храму, де могли б бути келії, забрав місцевий музей. Відсутність матеріальної бази – одна з перших причин, чому так мало ченців переходить до ПЦУ. А охочих багато. Навіть, кажуть, у Києво-Печерській лаврі.

- Я приїхав сюди й зрозумів, що хочу лишитися, хоча тут жодної бази. Підлоги в церкві нема, холодно, співати нема кому. Навіть нема для кого служити. Люди не ходять. Але це якраз чернечі умови. І мені подобається, що ми ближче до бідності, до непевності у завтрашньому дні, – пояснює отець Софроній. – Ми винаймаємо будиночок за 1200 гривень плюс комунальні. Нас трохи підтримує отець Сергій (настоятель собору Всіх Святих у Ніжині. – авт.), батьки. Священнику після служби жертвують хліб, цукор, масло. Такого добра у нас вистачає. Ми не голодні, але все ж у скрутному матеріальному становищі. Бо всі пожертви йдуть на ремонт церкви. Дуже храму допомагають батьки отця Януарія (співачка Ніна Матвієнко і музейник Петро Гончар. – авт.) Також, щоб заробити на нього, отець Януарій займається іконописом, розписом стін. Я перекладаю з церковнослов’янської молитви. Але це тимчасові заробітки.

Щодо парафіян, то їх тут з 10–15. Часом отцю Софронію доводиться служити в пустому храмі.

- Чому так? Церква вичерпала свій ліміт довіри, – каже отець. – По-друге, ми живемо у світі глобалізму, плюралізму. «Чого я буду йти до церкви? Краще знайду відповіді на свої питання в інтернеті, ніж якийсь батюшка буде мені мозок промивати». Я казав один старець: «Зараз що не голова, то своя релігія».

Я повертаюся від отців. Минаю церкву Іоана Богослова – урочу і загадкову. Завтра отець Софроній присвятить їй новий день свого послуху в атмосфері миру, поруч з однодумцями.

- Бо чернецтво – це про інше, – каже він. – Це про вміння чути серце іншого й одне одного.

Додано 30.06.2021: З моменту передачі церкви громаді не припиняється конфлікт між кліриками і місцевими музейниками. Перших звинувачують у проведенні реставрації з порушеннями, відсутності проектної документації на неї. У храмі ж кажуть, що все в межах дозволеного - це не реставрація, а вимушений ремонт аварійного приміщення. «Якщо це державна пам’ятка, то по-хорошому держава і мала би нею опікуватися. Але покладає це на громаду, - додає отець Януарій. - Ніжинські історики постійно пишуть на нас наклепи, догани, хочуть, аби ми все робили по документації, але тоді ми не реставруємо храм, бо це мільйони. Хотіли зробити двері – тільки проектна частина коштує 20 тисяч гривень. Плюс треба найняти дорогих майстрів з ліцензію на реставрацію. Ми ніколи не знайдемо таких коштів. Тому робимо ремонт лише всередині на підставі тимчасовості. Скільки ми вже вклалися сюди, а цього майже непомітно». Так само існує непорозуміння навколо будиночку на храмовій території, де народився відомий мореплавець Юрій Лисянський. У травні цього року тут відкрили його музей. На думку настоятеля храму отця Олега Расковалова, правильно було би залишити приміщення церкві.

томос Ніжин київський патріархат пцу Православна церква України монахи