Гроші на оборону йдуть не туди: плануємо багато різних кораблів замість ракет і літаків

Безпрецедентна з 2014 року концентрація російських військ на кордонах України та на окупованій території ще раз нагадала про воєнну загрозу самому існуванню нашої держави. А також надала цінні уроки, від врахування чи нехтування якими може залежати життя кожного з нас.

Вкотре підтвердилося – якщо на нас нападуть, нам допоможуть. Але за нас ніхто не воюватиме. Військова безпека України прямо і безпосередньо залежить від того, чи зможемо ми самостійно завдати противнику втрат, досить великих, щоб він вирішив, «що шкурка вичинки не варта».

Ця задача розв'язувана, але досить складна. Наше найслабше місце – ресурси. Україна міститься на 34 місці у світі за військовими витратами і протистоїть державі, яка посідає четверте місце.

Це співвідношення в осяжній перспективі кардинально не зміниться. Тож критично важлива максимально ефективна конвертація кожної гривні оборонних видатків у здатність «завдати болю» атакуючому ворогу.

Ми протистоїмо «сухопутному» противнику

Події весни 2021 року вкотре підтвердили – «у випадку чого» якоїсь окремої «морської війни з Росією» не буде. Хоча російські навчання і містили морську компоненту, включно з переходом у Чорне море великих десантних кораблів з інших флотів та десантних засобів з Каспійської флотилії, головною загрозою були сконцентровані поблизу напрямків потенційних ударів десь 50–55 батальйонних тактичних груп (БТГр).

За оцінкою знаного військово-морського експерта Андрія Риженка, йшлося про можливість висадки до двох БТГр на узбережжі Чорного моря та менші за розміром рейдові дії в Азовському. Втім, у море на перехоплення ворожого десанту могли вийти лише два «Айленди» (колишні катери Берегової охорони США, не призначені до участі у бойових діях високої інтенсивності).

Тож перші два уроки. Про відносну важливість власне кораблів та катерів у відбитті великого наступу читач може зробити самостійні висновки, оцінивши можливу частку морського десанту у потенційному наступі.

Водночас нині Україна розбудовує досить потужний флот. Домовлено з Туреччиною про побудову чотирьох корветів типу «Ада». За повідомленням британського аташе з питань оборони в Україні, на початку наступного року закладуть перший з восьми ракетних катерів для наших ВМС. Повністю проєкт мають завершити за два роки. Тривають переговори з Британією про отримання двох тральщиків, призначених для протимінної діяльності. А ще плануємо одержати 16 патрульних катерів типу Mark VI від США, частину у рамках військової допомоги безоплатно, частину купимо. Кількість уже згаданих «Айлендів» у складі ВМС України дійде до п’яти.

Усе це було б круто. Якби були закриті більш пріоритетні потреби інших видів Збройних сил. Нічого не чути про реальні кроки, а не дуже попередні оцінки щодо заміни успадкованого від СРСР парку бойових літаків.

За спостереженням військового експерта Миколи Белескова, вже рік як «зник з радарів» навіть значно більш «бюджетний» і водночас критично важливий для стримування противника проєкт ракетного вітчизняного комплексу «Вільха-М».

До того ж, маючи відповідні системи цілевказання, «Вільхою» можна стріляти і по ворожих кораблях. Лише знущаючись можна питати, в який спосіб український корвет захистить від прориву ворожої механізованої колони у районі Харкова.

Другий урок – у кожний конкретний момент ми маємо ту зброю, яка є під рукою «тут і зараз». З погляду військового, який готувався відбивати потенційний морський десант у квітні, наших корветів не існує.

Але що гірше, попри «неіснування», корвети «з’їдять» цього року 3,8 млрд грн із бюджету.

Флот і «висока політика»

Переважно неоголошеним із очевидних причин, але зрозумілим аргументом на користь пріоритетності розбудови флоту є бажання зробити приємне нашим зовнішнім партнерам. У принципі важко заперечити твердження, що значно наполегливіше захищаєш того, хто зробив тобі щось корисне (наприклад, купив у тебе дорогу військову техніку). А зовнішня підтримка для України дуже важлива, оскільки спектр наших викликів далеко не обмежується воєнною загрозою.

Утім, враховуючи різницю розмірів економік, варто розуміти – те, що становить величезні гроші для нас – лише приємна дрібниця для партнерів. Однак нічого не заважає робити їм приємне, купуючи щось більш пріоритетне для нас.

Як аргумент на користь придбання бойових кораблів і катерів дедалі частіше називають потребу отримання вітчизняною промисловістю новітніх технологій (адже зазвичай навіть імпортні контракти передбачають часткове виконання замовлення на українських підприємствах).

Інший поширений аргумент – потреба у збереженні військово-морської школи, адже підготовлені та мотивовані військові моряки формуються навіть повільніше, ніж будуються кораблі.

Це вагомі аргументи. Але стратегічний вибір для слабшої сторони зазвичай не між «хорошим» і «поганим», а між «поганим» і «жахливим». Звісно, реагуючи на загрозу тут і зараз, ми мусимо жертвувати ресурсами, які могли покращити наші майбутні перспективи.

Проте, якщо ми втратимо узбережжя внаслідок комбінованої, але, вочевидь, переважно сухопутної військової операції, то просто зникнемо як морська держава. Наші інвестиції у майбутній розвиток ВМС будуть повністю втрачені. Або навіть гірше – посилять противника, якщо він зуміє захопити недобудовані кораблі та підприємства з оновленим обладнанням як трофеї.

Кораблі виглядають ефектно, але пріоритетом мають бути ракети і літаки

Військово-морська революція на марші

Додатковим питанням щодо «військово-морських інвестицій у майбутнє» є цінність отриманих новітніх технологій. Вони стрімко замінюються ще новітнішими. Ми зараз у розпалі зміни самого способу ведення війни на морі, пов’язаного з об’єднанням систем командування та контролю сухопутних, повітряних та морських сил, насиченням простору бою численними сенсорами та широким застосуванням безпілотників.

Кумулятивний ефект нових технологій можна порівняти з ефектом синергії бойових кораблів та авіації 1930-х–1940-х, або появі броненосців у XIX столітті. А можливо, навіть більший.

Ризикуємо опинитися у невідрадній ролі Королівства Обох Сицилій, яке з великими зусиллями отримало у 1860-му власний паровий дерев’яний лінійний корабель. Однак він морально застарів у момент появи через дебют французького морехідного броненосця «Глуар». Сама держава того ж року була стерта з політичної мапи Європи армією, а не флотом сусіда.

«Стратегія ВМС України 2035» прямо вказує на безпілотники як важливий чинник зміни методів війни на морі. Водночас, якщо не враховувати отримання ВМС широко відомих турецьких «Байрактарів» (корисних на морі радше як спостерігачі-навідники), про оснащення військово-морських сил безпілотними апаратами (зокрема, підводними) нічого не чути.

А це може бути значно дешевша й ефективніша за умов наших затиснених суходолом морів зброя, ніж звичні кораблі та катери. Не кажучи вже про набагато більші ризики для їхніх екіпажів у порівнянні з операторами безпілотників.

Естонія вже зараз бачить свої ВМС «безпілотними, наскільки це можливо»

Наприклад, Естонія вже зараз бачить свої ВМС, за словами їхнього командувача Юрі Саска, «безпілотними, наскільки це можливо». Щоправда, розробку експериментального безпілотного модульного носія плавучих дронів різного призначення прагнуть здійснити коштом Європейського фонду оборони.

Так, нові технології – це не лише великі можливості, а й великі ризики. Не все спрацьовує добре. А тим паче з першого разу. Крім того, маємо усвідомлювати, що ефективні вітчизняні морські безпілотники з’являться ще не скоро, навіть якщо гроші на їхню розробку дадуть уже сьогодні. Готовність наших партнерів ділитися такими чутливими технологіями теж дуже сумнівна.

Тож цілком може бути, що традиційні «пілотовані платформи» та ракетна зброя, принаймні тимчасово – єдині доступні опції.

Утім, головне не накупити зайвого та пам’ятати про необхідність «відкритої архітектури» нашої системи морської оборони, в яку б можна було б інтегрувати безпілотники у майбутньому.

«Беззахисна» морська торгівля

Традиційним аргументом лобістів флоту є залежність України від морської торгівлі. Кораблі та катери мають її захистити, тож на цьому не потрібно економити.

Так, беззаперечно, наявний катерно-корабельний склад військово-морських сил потрібно посилити, щоб принаймні блокада українського узбережжя не стала просто «поліційною операцією» катерів Берегової охорони ФСБ.

Проте маємо пам’ятати, що йдеться про протидію лише одному з можливих сценаріїв закриття доступу України до глобальної морської торгівлі. Серед технічно доступних росіянам альтернатив: мінування торгових шляхів, атаки підводних човнів, удари авіації чи берегових ракетних комплексів з території окупованого Криму. Або все разом чи у будь-яких комбінаціях.

Захиститися від усього спектру цих загроз силами самої України просто неможливо.

Росіян стримує насамперед те, що блокада означатиме неминуче втягнення у конфлікт третіх сторін (адже морську торгівлю нашої держави забезпечують іноземні судна) та можливість болючих економічних санкцій з боку США та ЄС.

Тож маємо ретельно підрахувати мінімально достатні сили для того, щоб кораблі та катери росіян, які можуть просто «завернути назад» торгові судна, не могли здійснити блокаду без ризику значних втрат. Атаки ракетами чи авіацією по цивільних суднах, чи навіть озвучена росіянами загроза таких атак стратегічно коштуватиме їм значно дорожче.

І головне, ніколи не забуваємо, що «удар у голову» сухопутної операції набагато небезпечніший для України, ніж «удушення» морської блокади.

«Універсальні кораблі»

Якщо росіяни ставитимуть на меті завдати шкоди нашій морській торгівлі, при цьому заперечуючи свою причетність, то можливий, хоч і теж політично ризикований спосіб – приховане виставлення морських мін. Саме тому йдуть переговори про придбання Україною тральщиків.

Однак для нашої ситуації обмежених ресурсів спеціалізовані «плавучі платформи» – надмірна розкіш. Знову ж таки, у «Стратегії ВМС України» спеціально згадується модульний принцип побудови кораблів, коли їхні спроможності можна комбінувати за рахунок швидко змінних модулів з обладнанням та озброєнням.

Тоді, приміром, можемо мати не шість ударних катерів та два тральщика, а сьогодні вісім тральщиків, завтра вісім ударних катерів. А післязавтра тральщик, п’ять десантних катерів і два ударних катери, які їх прикривають.

«усе, що тримається на воді, має стріляти»

Зараз як про «універсальні» платформи зі змінним оснащенням серед потенційних поповнень українських ВМС говорять лише про катери типу Mark VI. Втім, цю «універсальність» обмежують відносно скромні розміри цих катерів, які не дають змоги розмістити на них важке обладнання.

Корисним було б також забезпечення здатності допоміжних суден ВМС України, розміри яких це дозволяють, топити кораблі противника. Морські озброєння теж недешеві. Але значно дешевші за весь корабель.

Навіть «чемпіон» у сфері військового бюджету – ВМС США, зіткнувшись із серйозним викликом на морі з боку Китаю, просуває принцип «усе, що тримається на воді, має стріляти». Тим більше він актуальний для обмежених ресурсів України.

«Важка» допомога

«Але ж деякі катери нам дають безплатно, а деякі у пільговий кредит, треба брати» – кажуть прихильники військово-морського озброєння. Але кредитний потенціал України – теж обмежений ресурс. Якщо ми «закредитуємося» на щось, не конче необхідне, то завтра муситимемо повертати гроші за це. А не купувати щось потрібне саме тоді.

Те саме можна сказати і про військову допомогу, адже її обсяг теж обмежений. Звісно, у випадку ескалації з боку Росії розмір допомоги може зрости. Але ж для України критично важливо якраз цій ескалації запобігти.

Крім того, що «кредитний», що «подарований» катер вимагатиме помітних коштів на утримання, якщо ми прагнемо мати реальну бойову одиницю, а не «учасника морського параду на День ВМС». Ці кошти не так помітні, як ціна купівлі бойової одиниці, але також створюють суттєве навантаження на наш оборонний бюджет.

Велика атака може розпочатися завтра, а може, протистояння у нинішньому форматі триватиме десятиліттями. За цей час поточні витрати на оборону складаються у кругленькі суми. Маємо бігти марафон, одночасно готуючись до можливого спринту-«загострення» у будь-який момент. Розрахунок власних сил за таких умов – дуже складне завдання.

Чи потягне бюджет два флоти?

Утім, Україна продовжує розвивати свої оборонні спроможності інерційно. Незручна правда полягає у тому, що вона пробує розвивати одночасно дві флотилії – військову та Морської охорони Державної прикордонної служби.

При чому власне «на морі» (якщо не враховувати потужне берегове угруповання ВМС) зараз потенціал прикордонників не надто поступається, якщо не перевищує потенціал військових.

Наприклад, найпотужнішою бойовою одиницею України на Азовському морі нині є аж ніяк не розпіарені «малі броньовані катери» «Гюрзи-М», а корабель Морської охорони «Донбас» у 247 тонн, що несе по дві спарені 30 міліметрові гармати у двох баштах.

Прикордонний флот активно розвивається. Торік була укладена угода про придбання 20 катерів OCEA FPB 98 орієнтовною вартістю майже 4,4 млрд грн у кредит, який надала Франція. Ці катери оптимізовані саме для патрулювання, а не для бою.

Прикордонники та військові моряки паралельно розбудовують мережі радіотехнічних постів для контролю надводної обстановки. При чому вежі цих постів у прикордонників по 50 метрів, а у військових – лише по 25. Підозрюю, що обмінюватися інформацією у режимі реального часу мережі спостереження ВМС і Морської охорони не спроможні.

Так, прикордонники виконують специфічні правоохоронні функції, яких не мають військові. Але ці функції могли б доручити спеціальним групам прикордонників на борту військових катерів. Подібна система діє в Албанії.

З одного боку, екіпажі кораблів і катерів регулярно б практикувалися у патрулюванні та виходах у море. З іншого – виконання і оборонних, і правоохоронних функцій можна було б забезпечити меншою кількістю «бортів». Не кажучи вже про уніфікацію обладнання, усунення дублювальних посад тощо.

Звісно, спеціалізація дає свої переваги. В окремих випадках для зниження ймовірності ескалації конфлікту на морі краще, щоб участь у протистоянні брав «умовно цивільний» катер, а не бойова одиниця ВМС.

Проте за наших умов ключовим є саме найбільш раціональне використання обмежених ресурсів. Поки що Річною національною програмою під егідою Комісії Україна – НАТО на цей рік передбачено створення інфраструктури спільного базування ВМС і Морської охорони до 2025 року. Крок у правильному напрямку. Та чи достатній?

Що ж робити?

Насамперед, що найскладніше, прийняти неприємну реальність, коли ми маємо шукати не шляхи досягнення перемоги, а лише способи підвищення ціни нашої військової поразки для противника. Втім, завдяки парадоксальній логіці стратегії, це може стати перемогою України, якщо відохотимо Кремль від спроби нас убити найшвидшим способом.

Чесно визначити, які військові цілі ми раціонально можемо поставити на морі при наявних обмежених ресурсах. А також як ці ресурси використати найбільш ефективно, щоб набутий потенціал міг бути застосований, якщо напад буде не з «води», а з суходолу та/чи повітря.

Слід ще раз оцінити доцільність реалізації наявних планів з придбання кораблів та катерів. Якщо потрібно, скорегувати їх у спосіб, який не підважував би довіру до нас як до замовника озброєнь. Адже нам ще не раз доведеться звертатися до закордонних постачальників.

І, нарешті, великі оборонні замовлення (не лише для ВМС) мають бути справою не лише політиків, генералів, адміралів, виробників та дипломатів, а й предметом широкої суспільної дискусії. Адже внаслідок невдалих рішень можуть бути втрачені не лише мільярди гривень, а й шанс не дати війні знищити наше спільне майбутнє.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

ракети оборона війна флот концепція бюджет вмс