В

В'язня «ЛНР» врятували від смерті розборки між бойовиками. Історія про полон, тортури і несподіване звільнення

60-річний луганчанин, ветеринарний лікар Олександр Грищенко живе в Києві. Пів року він просидів "на підвалі" — у тюрмі так званої ЛНР. Вирвавшись звідти, чоловік чимшвидше виїхав до Києва. Свою історію ув’язнення Олександр розповідає дуже докладно. Іноді у нього на очах виступають сльози. Він був за п’ять хвилин до смерті.

У столиці Олександр перебивається випадковими заробітками. Він спеціалізувався на великих сільськогосподарських тваринах, а в Києві ветеринарна медицина переважно займається собаками і кішками. Тому на роботу за фахом влаштуватися не може. Пенсію оформити не вдалося, бо у трудовій немає запису про звільнення з попередньої роботи в Луганську. Без такого запису офіційно його не працевлаштовували. Мусив працювати нелегально, відповідно для пенсії йому забракло трудового стажу. 

Від Текстів: Як свідчить книга “Залізна завіса. Приборкання Східної Європи 1944—1956”, із приходом радянської армії починалися зґвалтування, вбивства, індивідуальні грабежі. Потім вивезення майна переходило на системний державний рівень. Те саме відбувається в окупованій частині України. Ця історія про перший, хаотичний період окупації. Далі пряма мова.

Сепаратизм в установах

Літо 2014 року. На той час я працював заступником начальника Луганської обласної державної лікарні ветеринарної медицини. На роботі я був мало не єдиною людиною, яка відкрито висловлювала своє обурення тим, що відбувався сепаратистський рух.

Одним із таких неприхованих сепаратистів був мій начальник — етнічний росіянин Володимир Гнєушев. До Луганська він приїхав із Сахаліну, де працював раніше. Української мови він не знав і дозволяв собі глузувати зі слів, яких не розумів. У нас були суперечки на цю тему. Він глузував зі слів у кличному відмінку. Ніде, мовляв, у жодній мові такого нема.

Якось я спитав його: «Ви кажете, що ви – релігійна людина. Тоді ви повинні знати таку молитву, як "Отче наш"?» Він: «Так, звісно». Я йому: «Що таке «ОТЧЕ наш»? Це ж кличний відмінок». Ще кажу: «У Пушкіна в "Сказке о рыбаке и рыбке" є такі слова: «Чего тебе надобно, СТАРЧЕ!» Це ж також кличний відмінок!» Він скривився та не знав, що мені відповісти. Але те, що він програв у цій суперечці, йому дуже не сподобалося.

У цей період у Луганську біля пам’ятника Тарасу Шевченку поряд з обласною держадміністрацією часто відбувалися проукраїнські мітинги, я постійно був там, багато фотографував. Якось дав інтерв’ю тележурналістці, чому я беру в цьому участь.

1. Світлина з мітингу в Луганську.jpg

Проукраїнський мітинг у Луганську, весна 2014 року

Наступного дня директор у присутності підлеглих заявив, що вижене мене з роботи. Підставою для цього назвав участь у проукраїнському мітингу. Я навіть написав про це пост у фейсбуці. Проте він не наважився мене звільнити, хоча відверто погрожував: «Вот придут наши, мы тебе голову отшибем!»

Коли українська влада зникла в Луганську, його, за словами моїх колишніх колег, востаннє бачили на українсько-російському кордоні, який він перетинав на службовій автівці ВАЗ, що належала нашій лікарні. Після цього його в Луганську ніхто більше не бачив.

Офіс моєї організації розташовувався в багатоповерховому будинку на території автовокзалу. Через дорогу від нього містився обласний військкомат, який на той час вже був захоплений сепаратистами. На території військкомату був розташований загін “Зоря”. До нього був причетний майбутній очільник так званої ЛНР Ігор Плотницький. Колишній бранець, який там був підданий катуванням, говорив, що в цьому брав участь і Плотницький.

Із вікон нашого офісу було видно, як на територію автовокзалу заїжджали КАМАЗи, в кузовах яких було щось подібне до зенітних установок. Коли почалися обстріли Луганська, на подвір’я нашої організації залетів снаряд і вибухнув на даху гаражів. Через загрозу життю співробітників наше керівництво видало наказ про те, щоб люди на роботу не виходили, поки не нормалізується ситуація.

Арешт

За кілька днів я вирішив завітати до офісу, щоб забрати свої речі та погодувати рибок в акваріумі. На вході в нашу будівлю зазвичай сидів черговий. Коли я підійшов до будинку, то побачив, що двері і вікно поруч були прострілені. Двері були замкнені. Я постукав, погукав. Ніхто не відповів. Я сфотографував пошкодження і збирався вже повертатися додому.

Із воріт військкомату назустріч мені йшов чоловік у камуфляжі з автоматом у руках. Він із матюками наказав мені зупинитися. Почав допитувати, хто я і що тут роблю. Я пояснив. Показав своє службове посвідчення.

Він обурився, що в мене немає паспорта. Сказав, що посвідчення його не влаштовує. Розмовляв переважно матюками. Почав розпитувати, де та ким я працюю. Почувши мою посаду, сказав: “А, так ти хабарник! Із тобою все ясно”. Я запитав, чому він так думає. Він сказав: “Бо ви всі там хабарники”.

Потім підійшов ще один озброєний чоловік. Почав випитувати те саме. Коли почув про годування рибок, то вибухнув: “Які рибки? Війна іде! Ти – коригувальник! Ти прийшов маячки встановлювати на нас. Ходімо, будемо розбиратися”.

Тут я зрозумів, яку велику дурницю зробив. Я був сам-один на площі. А бойовики з-за кам’яного муру спостерігали за мною, як я намагався зайти в будинок навпроти їхнього розташування, щось фотографував.

Мене обшукали та вилучили всі речі. Я попросив дати можливість зателефонувати рідним. Але вони забрали мобільний телефон та сказали, що він мені більше не знадобиться.

На картці пам’яті моєї камери та на флешці знайшли світлини їхньої військової техніки, яка заїжджала на територію автовокзалу, фотографії руйнувань від обстрілів у Луганську, світлини з луганських проукраїнських мітингів, а також фото київського Майдану.

Носити всю цю інформацію з собою було необачно з мого боку. Але ж я мислив категоріями мирного часу. Хіба я міг уявити, що ось так зненацька хтось стане перевіряти без моєї згоди мою камеру? В запалених мізках бойовиків людина, яка знімає їхню техніку або пошкодження від куль і снарядів, є шпигуном.

Переглянувши карту пам’яті мого фотоапарата, один бойовик заявив, що цього цілком достатньо, щоб розстріляти мене на місці або прострелити мені ноги. Але вони цього не робитимуть, бо в них для цього існує такий собі спеціальний контртерористичний загін – «ГБР Бетмен» (російською — группа быстрого реагирования). А «Бетмен», як я пізніше дізнався, це псевдо їхнього командира. Незабаром за мною приїхала автівка з того загону.

Перший день у в’язниці

Мене привезли на невеличкий майданчик між гуртожитками Східно-українського університету імені Володимира Даля. Раніше цей виш називався машинобудівним інститутом, тому в народі закріпилася назва «Машінститут».

Там стояла група бойовиків. Серед них я побачив знайомого. Це був Сергій Коноплицький — водій і охоронник колишнього начальника Головного управління ветеринарної медицини у Луганській області Тимошенка. Це управління розташовувалося в тому самому будинку, що й офіс моєї організації.

Під час такого очікування у приймальні Тимошенка, до якого я заходив у справах, я іноді спілкувався з Коноплицьким. Виявилося, що він був затятим українофобом. Він казав відкрито, що України не існує, що це якесь непорозуміння. Я сперечався з ним. Згодом виявилося, що ці розмови мало не стали для мене фатальними…

Він розповідав, що за радянських часів працював у спецслужбах. Казав, що його робота нібито полягала в тому, щоб постачати наркотики до країн Європи. Казав, що кількість цих наркотиків перевищувала десятки тон.

Коли я його побачив, то в мене виникла слабка надія, що, можливо, він якось допоможе мені. Але, як виявилося згодом, наше знайомство лише суттєво погіршило моє становище.

Командир загону “Бетмен” Олександр Бєднов сів біля мене в машину. "Бетмен" — було його псевдо. З іншого боку сидів російський бойовик із псевдо "Пластун" Роман Омельченко.

2. Бетмен (Бєднов О.О.).jpg

Командир загону “Бетмен” Олександр Бєднов

"Бетмен" почав розпитувати, що я робив біля військової частини. Мені здалося, що з ним можна розмовляти мовою логіки.

Знову постало питання, чому у мене з собою не було паспорта, а лише службове посвідчення. Я пояснив, що службового посвідчення цілком достатньо для ідентифікації особи. Тоді Бєднов спитав мене, чому на обкладинці посвідчення є зображення такого ненависного їм тризуба. Я відповів йому, що саме в такому вигляді посвідчення мені дало моє керівництво і я не маю права щось у ньому змінювати.

3. Пластун (Омельченко Роман Юрійович).jpg

"Пластун" (Роман Омельченко)

"Бетмен" заявив, що я мав би виявити громадянську свідомість і відмовитися від посвідчення з тризубом, а вони б мені видали нормальний документ. Я запитав, навіщо вони в такому разі вимагають від мене паспорт, адже і в ньому є той самий тризуб.

Вони перезирнулися між собою. Замість відповіді я дістав від "Пластуна" професійний удар в обличчя. Він мав зламаний ніс. Мабуть, був боксером. Мені дали зрозуміти, що тут тільки вони господарі становища і що сперечатися з ними не варто.

Після цього Бєднов заявив: “Якщо ти зараз нам розкажеш, на кого ти працюєш, які в тебе були завдання, кому, де і як ти мав доповідати про їхнє виконання, ми тебе просто відпустимо. Якщо ж ти нам цього не розкажеш, ми будемо тебе бити, знімати шкіру, різати на частини, і ти нам розкажеш усе”.

Я подивився на нього та подумав: «Яким же ідіотом потрібно бути, щоб повірити тобі, що ви мене начебто відпустите, якщо я розповім про свою «шпигунську» діяльність?»

Я сказав, що мені нічого додати. “Я держслужбовець, який просто прийшов до будівлі, в якій працюю. Я не зробив нічого протизаконного. Якщо ви бажаєте, то можете пристрелити мене прямо тут”. Він відповів: “Тут ми тебе стріляти не будемо. Бо занадто довго доведеться відмивати машину від крові і мозку”.

Після цього мене витягли з машини. "Бетмен" сказав, що мною займеться їхній фахівець, який є великим майстром із вибивання показань.

Підвал, куди мене завели, містився під багатоповерховим гуртожитком, здається, 9-поверхівкою. Кімната, в якій я опинився, мала площу приблизно 20–25 м². Вона була освітлена слабенькою лампочкою. Вологість повітря була дуже висока, тому по металевих трубах стікав конденсат. Там перебувало біля десятка цивільних людей та озброєний бойовик.

Один із чоловіків був на милицях. У іншого було порізано обличчя. Третій взагалі поводився неадекватно. В нього були явні ознаки душевного розладу.

Мене здивувало, що кількість матраців була меншою, ніж кількість людей. Я спитав: “Як же ви спите?” Мені відповіли: «По черзі». У бойовика був стілець. Здається, там ще один стілець був і навіть стіл.

У кутку стояло відро для туалету. Запах був відповідний. Кайданки з мене не знімали.

За кілька годин за мною прийшов штатний кат цього загону на псевдо "Маніяк". Його прізвисько та посаду я вже потім дізнався. Це був той самий Сергій Коноплицький, на допомогу якого я спершу сподівався. З ним було ще кілька бойовиків. Один із них мав псевдо "Хохол" — справжнє ім’я Сергій Жаринов.

4. Маньяк (Конопліцький С.С).jpg

«Маніяк» (Сергій Коноплицький)

Вони відвели мене в інший підвал. Там я побачив коридор метрів 15–20 завдовжки. У коридорі в мене з руки зняли годинника, а Хохол навіщось поцікавився, якого розміру у мене взуття. З обох боків були двері. Мене завели в першу кімнату праворуч. Це була кімната з голими стінами без меблів, в якій перебував понад десяток ув’язнених — жінки і чоловіки.

Я опинився в центрі кімнати. Бойовики обступили мене з усіх боків. "Маніяк" наказав мені сісти на підлогу. Це був брудний бетон. Я опустився навпочіпки й одразу отримав від Коноплицького удар ногою в ділянку серця. Я впав.

5. Схема підвалу.jpg

Схема підвалу

Інший бойовик на прізвисько "Янек" кілька разів уразив мене електрошокером. Після цього вони почали гуртом бити мене ногами, руками, кийками. Це все бачили інші ув’язнені. "Хохол" накинув мені на шию зашморг, за який мене потягли до іншої кімнати.

Це була імпровізована катівня. Голі стіни, на стінах — стенди з написами ще з радянських часів. Там було щось про цивільну оборону, правила техніки безпеки. "Маніяк" вимагав, щоб я надав їм інформацію.

Я вкотре пояснив, що я держслужбовець, що я не зробив нічого протизаконного. Наголосив, що він знає мене персонально. Він подивився на мене уважніше і згадав: “А-а-а, так ти той самий укроп!” Наше знайомство й ідеологічні розбіжності лише погіршили моє становище.

Він сказав, що він буде переходити до радикальніших засобів. Витяг згорток синтетичного шнура, відрізав від нього два шматки десь по півтора метри. На кінці кожного з них він зробив по зашморгу, які накинули мені на зап’ястки, попередньо змусивши мене роздягтися догола. Мене підвели до столу, завалили обличчям униз, а шнурами розтягли руки в різні боки.

"Маніяк" почав бити мене відтинком пластикової труби по всьому тілу. Я кричав, але ніяких зізнань він не дістав. Тоді Коноплицький наказав своїм поплічникам зафіксувати мою праву руку. Долонею він обхопив вказівний палець моєї правої руки і почав поступово згинати його у напрямку до тильної частини кисті, намагаючись виламати його.

Я пручався, як міг. Стіл, на якому я лежав, від моїх пручань розвалився. "Маніяк" матюкнувся і наказав помічникам принести з іншого приміщення дверне полотно.

Дістав польовий набір хірурга, розгорнув його та почав показувати мені хірургічні інструменти

Під час цієї вимушеної перерви він розповідав, що й як він робитиме зі мною за кілька хвилин. Дістав брезентовий чохол польового набору хірурга, розгорнув його та почав показувати мені хірургічні інструменти — гострозубці, хірургічну пилку, скальпелі, коментуючи, як ними він буде відкушувати мені пальці, пиляти мені руки, як буде мене різати.

Явно знущаючись, він сказав, щоб я не хвилювався через те, що він може занести інфекцію до ран, бо він обробляє свої інструменти дезінфікуючим розчином. Після цього він облив полотно хірургічної пилки якоюсь рідиною. Сказав, що це був дезінфектор. Ним же він облив мені обличчя і тіло. Примусово залив мені його до рота. Мені вдалося виплюнути цю рідину.

За кілька хвилин його помічники принесли дверне полотно. Мене завалили на нього. Зафіксували мою ліву руку. "Маніяк" почав робити хірургічною пилкою пропили між пальцями моєї лівої руки.

Я кричав. Я просив не калічити мене. Я був уже ладний визнати, що завгодно. Але "Маніяк" наполягав на тому, щоб я дав правдиві показання своєї причетності до якоїсь шпигунської діяльності. Потім вони знову почали мене бити руками і ногами.

Свідомості я не втрачав. Він попередив: ти не думай, що втрата свідомості тебе врятує, у нас є спеціальні препарати, які швидко приводять до тями і посилюють больові відчуття. Будемо катувати тебе стільки, скільки треба, поки не отримаємо потрібного результату.

Я думаю, що він чудово зрозумів, що ніякою шпигунською діяльністю я не займався. Він знав, що я справді був держслужбовцем мирної професії. Але при цьому йому треба було виконати завдання "Бетмена". Їм потрібно було здобути від мене інформацію щодо моєї причетності до шпигунської діяльності, щоб підвищити авторитет свого так званого контртерористичного загону.

Коли вони втомилися, "Маніяк" сказав, що вони зроблять перерву, під час якої мені дається остання й унікальна можливість детально все пригадати та щиро про все розповісти.

Мене голого в кайданках закинули до першої камери, де перебували інші ув’язнені. Під загрозою жорстокої кари їм заборонили надавати мені допомогу. Мені також заборонили лягати на підлогу. Того вечора за мною більше ніхто не приходив.

Призвичаюватися до болю

Все тіло боліло. Мені здавалося, що я з’їхав із глузду, що я збожеволів. Я не вірив, що це відбувається зі мною. Я не розумів, як можна абсолютно бездоказово звинуватити в чомусь людину, кинути її на підвал, піддати знущанням та катуванням. У мене це не вкладалося в голові. Потім я перестав дивуватися, бо зіткнувся з проявами ще більшого ідіотизму. Наприклад, до камери кидали людей навіть за те, що на хтось «не так на них подивився».

Це дуже принизливо — бути голим у кімнаті, де перебували інші ув’язнені, зокрема і жінки. Хтось із ув’язнених дав мені стільця. Бо мені заборонили лежати, але не сидіти.

У мене були зламані ребра. Від уражень електрошокером дуже болів поперек. Мені дуже довго доводилося призвичаїтися до цього болю, щоб хоч якось забутися та задрімати. Єдина допомога, яку я отримав, це порожня пластикова пляшка, куди можна була набрати води з рукомийника. Це була єдина кімната в підвалі, де був унітаз і рукомийник. Я набрав собі води. Вона була більш-менш придатна до пиття.

У такому стані я перебував близько трьох діб. Перший раз вдалося поїсти тільки наприкінці другої доби перебування в підвалі. Це була якась каша.

Хтось із ув’язнених дав мені стільця. Бо мені заборонили лежати, але не сидіти.

Кайданки затяглися, руки почали синіти. Лише на третю добу на мої численні прохання до камери прийшов бойовик зі зв’язкою ключів від кайданків. Він довго вовтузився з ними. Йому вдалося відімкнути кайданки на одній руці. Відімкнути їх на другій руці він не зміг. Сказав, що або наручники зламалися, або ключ не підходить.

Кайданки з другої руки зняв вже інший бойовик. Бранці цієї камери дали мені якусь ганчірку, щоб я міг обгорнути собі стегна. Він вивів мене на поверхню, бо світла в камері йому не вистачало — там було два віконечка десь 20х30 сантиметрів. Одне повністю закрите.

Знявши кайданки, запитав, чому я голий. Я відповів, що мій одяг лишився в катівні. Він завів мене туди, і я зміг одягнутися. Він спитав, чому я ще й досі не є членом якогось місцевого збройного угруповання. Я послався на вік та на стан здоров’я.

Він у якості прикладу навів себе, що він, мовляв, також не молода людина, але приїхав із Росії допомагати визволяти Україну «від фашистів». Пізніше виявилося, що він був працівником поліції і навіть працював слідчим. Надивившись пропагандистських передач, вирішив поїхати до Луганська «боротися з фашизмом».

Коли того дня "Маніяк" побачив мене вдягнутим, то озвірів від люті. Почав бити мене палицею і зажадав, щоб я сказав, хто саме дозволив порушити його наказ. Я назвав прізвисько "Транзит". Він пообіцяв розібратися з ним. Але не думаю, що він міг зробити росіянинові якісь неприємності.

він приходить просто так познущатися. Це приносить йому насолоду.

Регулярно до камери приходив "Пластун". Він ставив мені питання і бив кулаком в обличчя незалежно від того, що я відповідав. Удари у нього були професійними. Від них у мене під лівим оком доволі довго була досить велика гематома. Люди в камері казали, що він приходить просто так познущатися. Це приносить йому насолоду.

Досить часто заходив і "Маніяк". Його візити також постійно супроводжувалися побиттям. Після чергового побиття у мене був сильно травмований запʼясток правої руки, який набряк і дуже болів. На всьому тілі були забої м’яких тканин.

"Маніяк" мене особливо виділяв серед усіх в’язнів. Причини цього з’ясувалися згодом. Його колишнього начальника, до якого я свого часу заходив у справах, через якісь інтриги в обласному керівництві зняли з посади. Відповідно і Маніяк теж був позбавлений роботи, де він мав непогану зарплатню.

Під час чергового побиття він проговорився. Він сказав приблизно так: “Усіх вас, сук, котрі там працювали тоді, тих, хто до цього причетний, треба бити, чавити”. Тобто у нього була персональна образа, яку він проєктував на мене.

За деякий час "Маніяк" сказав, що умови перебування в першій камері, в якій було одне невеличке віконце 20х30 см та унітаз, є занадто розкішними для мене. Мене перевели до сусідньої камери, як він сказав — до «камери смертників». Друга камера була меншою за розмірами, в ній не було взагалі жодної вентиляції та вікон.

Там також перебували в’язні. Двоє із них були у важкому стані після жорстоких катувань. У другу камеру регулярно заходили "Маніяк" і "Хохол", які систематично знущалися над ув’язненими. Під час одного з таких візитів "Хохол" ногами зламав мені ще кілька ребер із лівого боку.

Тут ув’язнені страждали від задухи. Одного разу вночі у мене стався серцевий напад. Я був змушений стукати в двері і просити, щоб мене вивели з камери для того, щоб подихати. Мене вивели до карцеру. Там було велике вікно і не було скла. Вікно було заставлене великими ящиками. В цьому карцері я побачив кількох людей, прикованих кайданками до ящиків. Серед них був Антонов, з яким я був знайомий раніше та зустрічався з ним на луганському Майдані. Його дружина перебувала в першій камері.

На той час в Луганську майже місяць не було електрики, і ми жили в напівтемряві. Одного разу вранці "Маніяк" зайшов до камери і спрямував мені в обличчя промінь світла з потужного ліхтаря. Після перебування в напівтемряві я був засліплений, а він вдарив мене в груди якимось знаряддям. Від болю я мало не задихнувся.

"Маніяк" прокоментував свої дії так: «Я пришел пожелать тебе доброго утра!». Після цього я довго відчував біль у грудях, і спочатку навіть просто підвестися для мене було проблематично. Після приїзду до Києва зробив обстеження та рентгенівський знімок, який показав, що у мене була зламана грудна кістка.

За що сиділи?

Якось ввечері до камери кинули трьох жорстоко побитих літніх чоловіків. Двом із них було десь під 60 років, а третьому — добре за 60. В одного з них внаслідок побиття був сильний струс мозку, він навіть на стільці сидіти не міг — падав. У нього в стегні була глибока рана через удар багнетом.

В іншого було синє від ударів обличчя, а на сідницях — рвані рани від зубів натренованої вівчарки. У третього від жорстокого побиття були потрощені ребра. Що ж ці люди повинні були зробити, щоб з ними так повелися?

Виявилося, що один із цих «ворогів» разом із дружиною поїхав на дачну ділянку в районі пам’ятника «Гостра могила» зібрати врожай. Огірки, помідори. Вони там кілька днів були. Він пішов за продуктами до крамнички, розташованої неподалік.

Дід поїхав на дачу збирати помідори. Привезли на свій блок-пост. Спершу просто били.

Він простував стежкою, коли раптом почув автоматну чергу над головою. Таку ж чергу хтось випустив у землю біля його ніг. Крики, наказ лягти на землю. Він ліг. До нього підбігли озброєні бойовики, накинули йому на голову мішок, руки зв’язали за спиною. “Що ти, суко, тут робиш? Тут загін наш стоїть. Нас обстрілюють”. Назвали його коригувальником.

Привезли його на свій блок-пост. Спершу просто били. А потім до рук, зв’язаних за спиною, прив’язали мотузку, перекинули її через гілку дерева і так підняли на імпровізовану дибу. Він розповідав, що коли намагався перенести вагу тіла на ноги, щоб зменшити біль, його били палицею по ногах, а також ногами в обличчя. Після того на нього натравили вівчарку, яка покусала сідниці. Я бачив його рани, бо сам обробляв їх у камері.

Двох інших чоловіків, які простували до своїх дачних ділянок неподалік від цього загону, теж назвали коригувальниками та піддали побиттям та тортурам.

За деякий час до підвалу завітав лікар швидкої допомоги на псевдо "Скорий". Люди, які раніше сюди потрапили, розповіли, що він теж тут сидів. Бойовики дізналися, що він медик. Відпустили його за умови, що він у вільний від роботи час приходитиме, щоб надавати допомогу пораненим від катувань.

Він надав допомогу трьом літнім чоловікам. Одному сказав, що у нього так потрощені ребра, що той має весь час лежати, інакше уламки зламаних ребер можуть проткнути життєво важливі органи, що призведе до неминучої смерті. Після цього він звернувся до "Бетмена": “Якщо вам не треба на підвалі труп, то цього чоловіка треба відпустити та госпіталізувати”. За деякий час його таки відпустили.

Одну молоду жінку регулярно викликали на допити. Це відбувалося тільки пізно увечері або вночі. На її тілі не було слідів побоїв. Я звернув увагу, що, повертаючись до камери, вона почувалася ніяково, уникала дивитися на будь-кого. Я зрозумів, що її просто регулярно ґвалтували. Коли я поділився цією здогадкою з кимось, мені відповіли, що це ні для кого не секрет. Але мені варто тримати язика за зубами, якщо я не хочу погіршити своє становище.

Періодично до підвалу заходили бойовики з цього та інших підрозділів для того, щоб «посмотреть на этих уродов, на этих укропов», потренуватися на них як на боксерських грушах. Били і тих, хто не міг підвестися, знущалися, били руків’ям пістолета по голові, приставляли дуло пістолета до скроні, погрожували розстріляти на місці, били ногами в живіт. Особливо цим полюбляв займатися бойовик із грайливим псевдо "Ромашка".

З нами була дівчина віком від 14 до 16 років. Її відправили до бойовиків для задоволення сексуальних потреб

Згодом мене перевели до іншої камери. В цій камері з нами була неповнолітня дівчина віком від 14 до 16 років. Чого її кинули на підвал, я не знаю. До неї гарно ставилися охоронці. Вона почувала себе досить вільно.

Там існувала заборона на вихід до коридору. Виходити туди можна було лише за дозволом вартового. Але до неї прихильно ставилися, і вона доволі часто самовільно виходила до коридору. Базікала там.

В один із таких моментів її побачив "Маніяк". Він розкричався. Сказав, що за порушення його наказу вона буде покарана. Покарання полягало в тому, що її відправили на бойові позиції до бойовиків для задоволення їхніх сексуальних потреб.

Іншими словами це було неодноразове групове зґвалтування неповнолітньої особи представниками незаконного збройного формування. Після повернення її поселили до гуртожитку. На позиції її возили неодноразово. Як висловився один із бойовиків: «Чого соромитися? «Дірка» ж робоча». Ніхто не приховував, що її возили на передову для сексу.

Побут

Годували нас двічі на день. Ближче до обіду і десь увечері. Це була каша або найчастіше суп. Іноді навіть без солі. Часом щось додавали. Готували на тій же кухні, що і для бойовиків. Тільки от якість їжі була зовсім іншою. Колись нам діставалися якісь залишки м’яса, щоб ми не зовсім охляли.

Від такої “ситної” їжі штани з мене спадали. Тим більше, що пас в мене одразу забрали. Я знайшов шнура і ним підперезувався.

З-поміж ув’язнених призначали двох людей, які працювали на кухні. Вони виконували там якісь роботи, приносили каструлі з їжею на підвал та давали нам одноразовий посуд.

Гігієною в’язнів ніхто з наших тюремників не переймався. В нас не було ані мила, ані зубної пасти чи якихось інших гігієнічних засобів. На сороковий день перебування на вимогу лікаря на псевдо "Скорий" нам дозволили вийти на поверхню, поставили тазики і дали мило та по відру води на людину. Сказали, що маємо п’ять хвилин помитися самі і випрати речі. Тільки при денному світлі я зрозумів, наскільки брудним став мій одяг.

Один із бойовиків, росіянин на псевдо "Луіш", який на той час обіймав посаду начальника в’язниці, написав згодом мемуари про своє перебування в Луганську в загоні «ГБР Бетмен» та оприлюднив їх в інтернеті. Свій опус він назвав «Ополченец Цыкунов (Луиш). Четыре месяца в Луганске». Ці мемуари і зараз є в мережі.

Він згадував: «Помню изумление наших же бойцов, когда они увидели всех моих подопечных на территории, когда я выводил их на помывку. Наши-то знали, что на подвале много народу, но почти рота строем их поразила. То мероприятие весьма забавно выглядело… Летняя жара, голые мужики моются в тазиках на травке на заднем дворе, другие ждут своей очереди…»

6. Луіш (Цикунов Ігор Володимирович).jpg

«Луіш» (Ігор Цикунов)

Воду нам постачали з поверхні. Там стояла автоцистерна на території. По воду посилали одну-дві людини з підвалу з тачкою, щоб вони наповнювали пластикові пляшки та привозили їх до підвалу. Потім їх роздавали по камерах. Вода була придатна для пиття.

Нам видали пластиковий тазик, і ми милися над ним. Фізіологічні потреби справляли у відро. Правда, лише малу потребу. Щоб справити велику та відвідати туалет, який був лише в першій камері, ми придумували всілякі хитрощі. Зазвичай приводом для цього було те, що відро з сечею та брудною водою вже повне та його треба вилити в унітаз. Тоді нам дозволяли заходити до туалету.

Нам самим доводилося здобували засоби гігієни. Як? Нас періодично виводили на різні примусові роботи. Це було риття окопів, наповнення піском мішків, ремонт техніки, прибирання території та приміщень, миття підлоги, прання білизни, переміщення меблів та побутової техніки в гуртожитку, де жили бойовики, прибирання та відновлення кімнати в госпіталі після пожежі в ній, завантаження сміттєвозу, вантажно-розвантажувальні роботи.

Полонених використовували також для грабунку складів. Найчастіше ввечері або вночі підвозили до гуртових складів, збивали або розпилювали замки і змушували вантажити різноманітні товари до вантажівок. Завдяки цим примусовим роботам нам іноді вдавалося діставати мило, зубну пасту, зубні щітки, туалетний папір.

Після захоплення бойовиками університету та гуртожитків, студентам дали обмаль часу на те, щоб забрати свої речі та документи. Таким чином у гуртожитках університету залишилося багато речей. У кімнатах були меблі, побутова техніка, одяг, книги та навіть залікові книжки і дипломи. Часто ці документи бойовики як непотріб викидали на смітник.

Періодично нас посилали туди для виконання різних робіт. Бойовикам, які мешкали в цьому гуртожитку, була потрібна побутова техніка, меблі, і нас використовували як безкоштовну робочу силу. Під час таких робіт у гуртожитку я знайшов пачку солі, кип’ятильник, кілька упаковок спецій і ніж. Все це мені вдалося пронести в камеру. Докладніше про захоплення гуртожитків Східно-українського університету ім. Даля можна дізнатися зі свідчень студентів цього університету у статті «Исследователя истории "Молодой гвардии" боевики продержали в подвале почти месяц» за посиланням.

Іноді пограбування складів викликали конфлікти з представниками інших незаконних збройних угруповань, які теж претендували на грабунок саме цього складу. Якось вночі приїхали до складу, зламали замок, а там метал якийсь. Почали вантажити. А тут приходять інші бойовики: “Що це ви робите?” Не знаю чому, але бойовики із загону «ГБР Бетмен» злякалися і наказали полоненим, задіяним на цих примусових роботах, швидко забиратися звідти.

Одного разу наших хлопців повезли на кондитерський склад. Того дня в нас було свято.

Зв’язок із зовнішнім світом

У нас у камері з’явився дуже колоритний персонаж. До нас закинули людину, яка, за її ж словами, була засновником загону «ГБР Бетмен», а також іншого загону Мозгового в Алчевську. Це був Віктор Василевський. Він був доволі відомим у Луганську підприємцем. Розповідав, що займався продажем автівок, будував житло, займався юридичними справами. Казав, що «МЖК» (молодіжний житловий комплекс) – його справа, що до голови обласної державної адміністрації Пристюка заходив, «відкриваючи двері ногою».

7. Василевський В.(Маршал).jpg

Віктор Василевський («Маршал»). На початку окупанції він спонсорував гібридну російську армію, але все одно потрапив "на підвал"

За його словами, він забезпечував ці загони грошима, зброєю, продовольством. Організовував постачання зброї з Росії через «Червоний хрест». Він стверджував, що через цю організацію можливо постачати зброю залізничними рухомими складами. Василевський розповідав, що за власною ініціативою вийшов на контакт із ФСБ Росії та знайшов там гарячу підтримку. Через його банківські рахунки проходили великі суми.

Він також розповідав, що отримував для збройних формувань готівку та видавав представникам ФСБ розписки про отримані кошти. Йшлося про значні суми. Як я розумію, на цій допомозі сепаратистам Луганська хтось у ФСБ добряче «нагрів собі руки», бо за словами того-таки Василевського, від нього вимагали на вже отримані суми виписувати розписки по два рази. Корупція незнищенна… Тим більше, в такій корумпованій країні, як Росія!

Він розповідав також про постачання продовольства бойовикам із території РФ. До кордону з російського боку під’їжджала вантажівка. А з українського боку – вантажівка цього загону. Мене питали: «Это те?». «Да, те». «Я стою в стороне, и вроде бы никакого отношения к этому не имею. Перегрузили с машины на машину и всё!»

Василевський обурювався: я заснував ці загони, я забезпечував їх грошима, продовольством, я через «Червоний хрест» передавав сюди все, що треба. Він розповідав, що для фінансування цих загонів витратив також багато власних коштів. «Бэтмен называл меня другом и братом. А после того, как я ему отдал все концы, стал ему не нужен, он меня бросил на подвал».

Ставлення до нього було як до привілейованої особи. За деякий час у нього з’явився мобільний телефон із зарядним пристроєм. Потайки. Таким чином з’явилася можливість телефонувати рідним. Я зміг зателефонувати до своєї небоги.

Періодично людей, які потрапили на підвал за якісь незначні порушення, після використання на примусових роботах відпускали. Ми писали записки, давали номери телефонів із проханням зателефонувати. Але коли люди звідти виходили, то не дуже прагнули комусь допомагати. Але хтось все таки передав моїм родичам інформацію про мене.

Але наявність телефона могла привести до трагічних ситуацій. У нашій камері був чоловік із солідним кримінальним минулим. За його словами, він пів життя провів у в’язниці. Його звинувачували в тому, що він допомагав іншому бойовику торгувати зброєю.

Коли його мати почала вимагати зустрічі з сином, їй сказали, що він брав участь у розмінуванні і загинув. Це щоб не лізла, куди не треба. Його мати та цивільна дружина влаштували поминки. Сусідів запросили. А за деякий час він телефонує матері. Вона почула його голос та знепритомніла.

Коли мене схопили, то залізли у мій телефон і там серед прізвищ намагалися знайти компромат. “Москаль? Так ти, сука, росіян ображаєш?” Я кажу, що це адвокат із таким прізвищем.

“Карп — це Карпати? Бандерівці у Карпатах?”

“Ізваріна. А там було містечко Ізваріно біля кордону. Що тобі треба біля кордону?”

Я розумію, що вони ідіоти. Та, коли кожного разу повторюєш, що це прізвища людей, з якими я контактував, то сам почуваєшся ідіотом.

Той діяч також заліз у мережу “Однокласники”, намагаючись там знайти на мене якийсь компромат. Але спіймав облизня. На щастя, крім ОК, він нічого більше не знав. Дякувати Богу, що ніхто не додумався зайти на фейсбук. Бо якби вони побачили дописи на моїй сторінці у ФБ, то до ранку я б просто не дожив...

Але і серед них не всі були недоумками. Комусь могла спасти на думку ідея пошукати мене у ФБ. Я постійно відчував цей дамоклів меч над своєю головою. Отож, я мав через родичів зв’язатися із знайомим, який би міг видалити мій профіль. Я дізнався його номер. Потім вночі під ковдрою писав йому СМС-повідомлення. Передав йому пароль від мого профілю і пароль для поштової скриньки та одразу ж знищив свої повідомлення. Моя задумка вдалася. Таким чином я позбавився дуже серйозної небезпеки.

“Свої” теж сиділи

Якось ввечері до нас в камеру закинули молодого хлопця. Під час перевірки в його автівці знайшли кілька набоїв і «кікімору» — маскувальну сітку для снайперів. Він казав, що він з іншого загону, який базувався десь в області. Автівка була віджата. Командир чомусь не відповідав на його дзвінки. Тому його забрали на підвал.

Бойовик на псевдо "Ромашка" теж дзвонив його командиру, і той не відповідав. Він поставив хлопця до стінки, казав, що той брехун. Наказав рахувати до 300. "Якщо за цей час командир не передзвонить — у тебе буде куля в голові". Телефонувала мати цього хлопця. "Ромашка" скидав дзвінок.

Ми з жахом спостерігали цю сцену. Коли той підходив до 300, "Ромашка" передумав убивати. Мабуть, таке знущання приносило йому насолоду.

Чутки були, що потім приїхав командир із того загону і забрав свого хлопця.

Якось ввечері до камери кидають двох бойовиків у камуфляжі. Один із них дуже високий чоловік на псевдо "Циркуль". За що їх ув’язнили?

Виявилося, хтось із бойовиків "Бетмена" їхав автівкою по місту. Його зупинив патруль комендатури. У водія не було документів, тому його збиралися заарештувати. Він зателефонував Бєднову і дав телефон патрулю. Водія відпустили. На той час загін «ГБР Бетмен» претендував бути найголовнішим у Луганську.

Але "Бетмен" сприйняв таку поведінку представників комендатури як персональну образу, як зазіхання на свій авторитет, і вирішив жорстко помститися. Він терміново організував виїзд своїх бійців на місце події. А представники комендатури не встигли роз’їхатися. Їх оточили, обеззброїли, захопили та привезли до ГБР.

Двох із них, зокрема командира патруля, кинули до нашої камери. Туди ж завітав і "Бетмен" із "Маніяком". Представників комендатури "Маніяк" не просто жорстоко бив. Він їх убивав у нас на очах. Можливо, не вбив, бо просто втомився.

Їх врятувало те, що їх прискіпливо не обшукали, а в них у кишені була аптечка. Після того як Бетмен та Маніяк пішли, вони вкололи собі по пів дози знеболювального засобу, чим вдалося заглушити біль. Одного з цих хлопців потім відпустили, а з нами лишився Циркуль із поламаними ребрами.

До нас доходили чутки про тертя між різними підрозділами бойовиків. Місто було поділене на райони між різними загонами. Якщо хтось із сторонніх заходив на чужу територію, то часто доходило навіть до стрілянини.

У камерах також постійно перебували бойовики. Хтось за пиятику. Хтось за мародерство. Вони не крилися. Розповідали про свої “подвиги”. Вони були затятими борцями з Україною. Серед бойовиків було дуже багато людей з багатим кримінальним минулим. Один із них відверто розповідав, що взагалі «на волі» не бував більш ніж пів року. «А это я уже несколько лет на свободе. Сам удивляюсь!»

Серед цивільних ув’язнених також були полум’яні прихильники “ЛНР”. Вони розповідали про те, як допомагали новій владі. Декого з них схопили, щоб забрати автівку. Така собі добровільно-примусова пожертва на користь “молодої республіки”.

Убивство в камері

Увечері до камери кинули двох побитих чоловіків. Вони були дуже добре напідпитку. Бойовик із загону "Лиса" зустрів свого старого друга. І той висловив бажання записатися до його загону. Разом вони завітали до командира, і той погодився. Після цього вони на радощах пішли й напилися. Їх затримали через конфлікт із вартовим неподалік від нашої в’язниці.

Їм би могли просто набити пику і за деякий час відпустити. Але один із них, будучи п’яним та не розуміючи де він перебуває, бовкнув, що він записався до загону тільки для того, щоб переконати свого сина залишити цей загін, бо “я за єдину Україну”. Його псевдо було "Термез", справжнє ім’я Олександр Скакун.

На той час у нашій камері також були сепаратисти. Вони як це почули, то одразу розповіли про це вартовому. Той доповів про це "Маніяку".

"Маніяк" прийшов зі своїми посіпаками, потираючи руки від задоволення: “Вот мы тебя удачно тормознули”. Били його руками, ногами, палицею, відтинком труби, молотком металевим і молотком із твердої гуми. Потім схопили за ногу і потягли до катівні. Що там із ним робили, ми не бачили. Але він кричав несамовито. Коли його затягли назад і кинули на підлогу, він уже тільки стогнав.

За деякий час до камери завітав "Хохол". Він був звідкись із Київщини. Хизувався гарним знанням української мови. Дуже часто розмовляв українською, щоб спровокувати і виявити українців. Скаржився, що через “майданутих” мусив виїхати з Київщини. Казали, що начебто він працював чи то в СІЗО, чи то у в’язниці наглядачем.

Він знову схопив того чоловіка за ногу та потяг до катівні, де продовжив тортури. Той голосно кричав. Затяг він його назад. Той лише стогне. "Хохол" вимагав, щоб він замовк. Той продовжував стогнати. Тоді "Хохол" розбігся та плигнув йому ногами на груди. Почувся хруст кісток, і той замовк. Колись про такий прийом тюремників я читав у книзі про бравого солдата Швейка. Але мені ніколи не спадало на думку, що я сам колись стану свідком чогось подібного.

Під ранок катований чоловік засмикався і затих. Через вартового викликали начальницю шпиталю, немолоду жінку з позивним "Тигра". Вона помацала пульс, послухала серце і сказала: “Я констатую смерть цього чоловіка. Мені треба десь розписатися?” Їй сказали, що не треба. “О, тим краще. Тоді я пішла”.

Друг закатованого на псевдо "Омар", справжнє ім’я Олексій Ковальов, залишився живим. Через інших бойовиків, які за п’янку недовго перебували в нашій камері, він передав інформацію про вбивство свого друга "Термеза" командиру "Лису". Просив, щоб він не телефонував "Бетмену", а приїхав сам, бо він є свідком вбивства і його самого можуть вбити.

"Омар" розповів усе, коли "Лис" зі своїми бійцями приїхав до "Бетмена". Він сподівався, що командир зможе його забрати. Але "Бетмен" послав "Лиса" куди подалі, ледь до збройної сутички не дійшло. Його перевели до іншої камери і там жорстоко били.

Уся ця історія набула розголосу, дійшла до керівництва «ЛНР» та просочилася в їхню пресу.

Тим часом наближалися вибори очільника «ЛНР». Збирався балотуватися Ігор Плотницький та Олександр Бєднов ("Бетмен"). Останній створив громадську організацію «Фронт освобождения» та активно рекламував себе за допомогою PR-акцій, які знімав на відео та викладав їх на ютуб. Ось приклад того, як «Бетмен» привіз подарунки до дитячої лікарні з пограбованих крамниць. Інший приклад самореклами в школі.

8. Плотницький І.jpg

Ігор Плотницький, один із лідерів бойовиків, який вижив і переміг у міжвидовій боротьбі

Віктор Василевський, засновник загону "Бетмена", який сидів разом із нами в камері, розповідав, що Бєднов був дуже амбіційний, не бажав визнавати зверхності росіян. Крім того, любив розкіш, мешкав у віджатому гарному будинку, їздив на дорогих, віджатих автомобілях, торгував ув’язненими. Мав від такої торгівлі дуже великі гроші. До тогож у нього була військова техніка. Загін бійців до тисячі осіб.

Тим часом Плотницький ставився до Москви дуже лояльно. І тому для Кремля він був більш прийнятною кандидатурою. Власне, ця конфронтація Плотницького та Бєднова нас і врятувала.

Коли "Бетмен" напередодні виборів у «ЛНР» намагався подати до їхньої "ЦВК" документи, щоб зареєструватися кандидатом, його не тільки не допустили до реєстрації, а навіть обстріляли групу його бойовиків. Все це вони самі зафільмували та виклали на ютуб.

(Невдала спроба «Бетмена» подати документи на реєстрацію для участі у виборах голови «ЛНР»).

За деякий час інформація про наш підвал потрапила в інтернет. До нас дійшли чутки, що планується приїзд комісії ОБСЄ для перевірки умов утримання в ньому ув’язнених. Але якщо такі чутки дійшли навіть до нас, то до "Бетмена" вони дійшли ще раніше.

Що робити Бєднову в цій ситуації? Замітати сліди.

Смертний вирок та звільнення

11 листопада до нашої камери зазирнув бойовик на псевдо "Субота", прізвище Нестер, який тоді обіймав посаду начальника тюрми. Він наказав засновнику загону "Бетмен" Василевському та кільком лояльним до бойовиків в’язням вийти з камери. За деякий час він знову зайшов і наказав швидко згорнути матраци, забрати свої речі та виходити на поверхню. На виході з підвалу на нас чекав мікроавтобус.

Нас привезли до автотранспортного підприємства «Чорна сотня», розташованого у кварталі Дзержинського на околиці міста. Мікроавтобус заїхав на територію АТП, а потів в’їхав до ангара. Нас було 14. Нам по одному наказали виходити з автобуса та спускатися у квадратний люк у підлозі. Там був підвал приблизно три на вісім метрів, заввишки метри три. Стіни цього підвалу були з бетонних блоків.

9. Чорна сотня.jpg

Автопідприємство «Чорна сотня», тут мали знищити в'язнів

На одній стіні на висоті близько 2,5 м був прямокутний отвір, закладений цеглою. Вочевидь, там колись було вікно. Ставши одне одному на плечі, ми намагалися вибити цеглини для того, щоб зробити отвір та втекти, але голими руками зробити це нам не вдалося.

На земляній підлозі підвалу було розкидано безліч порожніх розчавлених пластикових пляшок коричневого кольору. Було доволі холодно, з рота при диханні йшла пара. Більшість в’язнів не мала належного одягу, у декого на ногах було легке літнє взуття.

На щастя, перед перевезенням до нового підвалу нас ніхто не обшукував, тому одному з ув’язнених вдалося захопити з собою мобільний телефон. Ми телефонували всім, кому могли – рідним, друзям, знайомим.

Серед нас був бойовик на псевдо "Змій". Схопили його начебто через заяви до міліції тих жінок, яких він ґвалтував. Але під час слідства стало відомо, що він торгував зброєю, займався здирництвом, рекетом, продавав пальне, яке зливав із бойової техніки. Його провина була доведена.

Деякий час він стояв у коридорі нашого підвалу, прикутий кайданками до металевої труби, розташованої неподалік від стелі. Його били, погрожували розстріляти. Він опинився серед нас.

Але вранці ми його не побачили. Виявилося, що охоронники відпустили його, бо він для них був своїм.

Годували нас рідкою кашею, яку привозив Субота в п’ятилітровій пластиковій пляшці. Для справляння природніх потреб охоронці надали нам пластиковий корпус від мініатюрної пральної машинки. Там нас тримали до 13 листопада.

У той день охоронники виявили небачену щедрість та дали нам каструлю вареної картоплі. Мабуть, вони згадали якісь закордонні фільми, в яких приреченим до страти давали перед смертю гарний обід. Тоді мені навіть не спало на думку, з чим може бути пов’язано таке частування.

13 листопада, приблизно о 18:00, люк відкрився, туди хтось просунув дуло автомата і чоловічий голос грубо наказав нам виходити на поверхню. Всі заціпеніли. Ніхто не поворухнувся.

Серед нас було літнє подружжя. Розуміючи, що це можуть бути останні хвилини життя, у жінки почалася істерика. Озброєний чоловік вдруге наказав нам поодинці виходити нагору. Розуміючи, що нас при бажанні можуть розстріляти просто в підвалі, ми почали по одному підійматися нагору по металевій драбині.

Нагорі озброєні люди відводили нас набік та змушували сісти навпочіпки. Нам оголосили, що боятися не варто, бо вони прийшли, щоб нас звільнити. Нас ретельно обшукали. Потім позаписували наші анкетні дані та сфотографували з номерками в руках. Допит та фотографування проводили люди в цивільному.

Потім за участі одного чи двох полонених провели обшук у кімнаті вартових і виявили там гранати. А вартові, яких обеззброїли та зв’язали, дали свідчення, що вони вже отримали від "Суботи" наказ вночі закидати цими гранатами нас у підвалі. Зрозуміло, що це була не його ініціатива, а "Бетмена".

Військові, які нас звільняли, мали різну форму. Це були представники різних військових формувань. Були присутні також росіяни із дивними шевронами, на яких був зображений череп.

Більше інформації про ці події можна отримати на сторінках сайту правозахисної коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» за цими лінками:

Тюрми і катівні Луганська: Підвал Бетмена

Тюрми і катівні Луганська: Яма на «Чорній сотні»

Після цього нас під охороною посадили до автобуса і на великій швидкості відвезли до Жовтневого райвідділку міліції. При цьому ми сиділи на підлозі між рядами сидінь. Таку пересторогу нам пояснили тим, що "Бетмен" може здійснити напад, щоб знищити свідків. Із нами був також озброєний охоронець.

Біля райвідділку озброєні чоловіки сформували живий коридор від автобуса до східців будинку, через який ми і потрапили всередину. В райвідділку нас змусили пройти дактилоскопіювання та кілька разів допитали представники так званої військової прокуратури, міліції і ще якоїсь дивної організації, про яку нічого не знали навіть самі міліціянти.

Там ми пробули день. Наступного дня нас під охороною в мікроавтобусах «Приватбанку» перевезли на територію колишньої обласної податкової інспекції за адресою вул. Коцюбинського, 2а. Згодом нам повідомили, що після того як нас перевезли, на Жовтневий райвідділ начебто здійснили напад бойовики «Бетмена».

Коли вся інформація вже була зібрана, нам сказали, що справу передали для ознайомлення Плотницькому. У грудні нас періодично виводили у двір колишньої податкової інспекції, перетвореної на укріплену базу бойовиків, для очищення подвір’я від кучугур снігу.

У колишній податковій інспекції нас утримували до кінця грудня. Потім нашу групу розділили на дві частини. Мене та кількох інших людей звільнили 29 грудня. Решту звільнили вже після Нового року, приблизно 5 січня.

1 січня 2015 року із засідки з крупнокаліберного кулемета були розстріляні та спалені автівки "Бетмена" та його охорони, а сам Бєднов з охоронцями були знищені. На думку військових, для ліквідації "Бетмена" був також застосований військовий вогнемет «Шмель», який практично не лишав бойовикам шансу вижити. Бєднову його бойовики влаштували пишні похорони. Але вже наступного дня його могила була сплюндрована та спалена. Занадто багато зла скоїла ця істота, надто багато горя принесла вона людям.

10. Автівки Бетмена_2.png

Автівка "Бетмена"

В Єкатеринбурзі поховали "Кота", уральського охоронника "Бетмена"

Показова фраза його матері: «Кто тебя туда звал???» Пізно, це питати потрібно було раніше!

Після того як події навколо загону «ГБР Бетмен» набули розголосу, керівництво “ЛНР” змушене було їх коментувати, висуваючи свою версію ліквідації Бєднова. Низку поплічників "Бетмена" — "Маніяка", "Фобуса", "Хохла", "Омегу", "Суботу" заарештували та засудили на строк від 12 до 13 років із конфіскацією майна. Заява представника "генпрокуратури ЛНР".

Таким чином політична конкуренція та чвари між окремими угрупованнями сепаратистів сприяли тому, що знайшлися сили, які були зацікавлені у знищенні "Бетмена". Вони нас і врятували від смерті.

Я зрештою опинився в Києві. Була проблема виїхати з Луганська, були і проблеми в самому Києві. Але це вже інша історія.

1.jpg

Олександр Грищенко, в'язень "ЛНР".

терористи бойовики ЛНР АТО оос ордло донбас

Знак гривні
Знак гривні