Глибоко приховане занепокоєння. Як досвід Майдану враховують ЄС і Росія, реагуючи на протести в Білорусі

Текст: Катерина Зарембо, асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа». Авторка висловлює вдячність Сергію Солодкому, Артему Шрайбману та Александру Габуєву за допомогу у підготовці цієї статті.

Щокілька років на східному кордоні ЄС спалахує криза. У 2013–2014 роках стався Євромайдан. У 2018-му – революція у Вірменії. 2020-й став роком Білорусі. Ця стаття є спробою оцінити, у чому подібності та відмінності реакції міжнародних гравців, передусім Європейського Союзу та Росії, на події у Білорусі з урахуванням українського досвіду – окрім того, що як тоді, так і зараз, ЄС і Росія виявилися неготовими до боротьби сусідньої країни за демократію? Напевно, можна стверджувати одне: після «України 2013–2014» цим гравцям складніше, а не простіше.

ЄС: голову в пісок

Щодо ЄС, то формула, якою можна охарактеризувати його підхід до білоруських протестів, така: втручатися менше, а не більше. Зрештою, численні коментатори вже зазначили (до полегшення багатьох держав-членів ЄС), що активне втручання може тільки погіршити ситуацію, надавши Лукашенку та Кремлю підтвердження того, що події у Мінську та інших білоруських містах є змовою Заходу.

В Україні багатьох обурила фраза Високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Жозепа Борреля про те, що «у Європи немає намірів перетворити Білорусь на другу Україну».

Ці слова, які кидають на Україну тінь як на проблему для Євросоюзу, втім, є симптоматичними для розуміння ставлення у ЄС до протестів: у Євросоюзі вже мають один головний біль на своєму східному кордоні і не хочуть другого. Та перетворення Білорусі на другу Україну не хочуть ані в самій Білорусі, ані у Кремлі. Але кожна зі сторін вкладає у це визначення різні тлумачення.

Під час Євромайдану декларації «глибокої стурбованості» з боку ЄС викликали появу гірких анекдотів та сприймалися як прояв цинізму. Але, якщо порівняти політику ЄС щодо Майдану з протестами у Білорусі, то ставлення до нас бачиться як вияв глибокого партнерства та солідарності.

Вже у грудні 2013 року Україну відвідала тодішня глава дипломатії ЄС Кетрін Ештон, а посередниками між президентом Януковичем та опозицією у лютому 2014-го стали тодішні міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі.

При цьому рівень насильства у Білорусі з боку держави проти мирних громадян у перші ж дні протестів перевершив події Євромайдану, а соцмережі рясніли фото та відеосвідченнями катувань протестувальників.

Утім, держави-члени ЄС тільки 2 жовтня, тобто майже через два місяці після початку протестів, змогли погодити санкції – та й то всього лише проти сорока чиновників.

Безумовно, позицію ЄС послаблюють розбіжності між країнами-членами. Цього разу під час запровадження санкцій йшлося про опір Кіпру, який використовував ситуацію для вимоги запровадження штрафних заходів щодо Туреччини. Наступного разу це може бути держава, яка не захоче загострювати відносини з Росією – таких у ЄС достатньо. Протилежні позиції звучать навіть на сторінках європейських аналітичних центрів – тоді як одні аналітики закликають ЄС до невтручання у білоруські справи, інші наполягають на тому, що ЄС має всебічно підтримувати протестувальників.

Справедливості заради варто відзначити, що позиції ЄС стосовно Білорусі слабші порівняно з Україною з цілої низки причин. По-перше, Євросоюз вже перепробував щодо Білорусі чи не весь запас своїх інструментів, і вже діє ціла низка санкцій, перші з яких були запроваджені ще у 2004 році. До них належать заборона на продаж зброї та товарів, які можуть бути застосовані для внутрішніх репресій; заморозка активів та заборона на в’їзд особам, які вважаються причетними до зникнення двох опозиційних політиків, одного бізнесмена та одного журналіста у 1999 та 2000 роках.

У відносинах Білорусі та ЄС є періоди, коли санкції то посилювалися, то послаблювалися – відтак, у білоруських посадовці вже виробився певний «санкційний імунітет», за якого чергові індивідуальні санкції не справляють враження суворого покарання.

Насильство щодо протестувальників у «останній диктатурі Європи», де досі діє смертна кара, також не сприймається у ЄС як щось немислиме. Не включивши Лукашенка у санкційний список, деякі держави-члени наполягали, що з білоруським диктатором варто продовжувати діалог.

По-друге, м’яка сила ЄС у Білорусі істотно менша, ніж в Україні – як зауважив Артем Шрайбман на дискусії, організованій аналітичним центом «Карнегі», на білоруських майданах є білоруські, російські, навіть ізраїльські прапори, але нема європейських.

Білоруські протести не є проєвропейськими, а демонстранти не вигукують гасел: «Білорусь – це Європа». Серед білоруської опозиції немає тих, хто ставить інтеграцію до ЄС у центр свого політичного порядку денного – нагадаємо тут, що відносини Білорусі та ЄС ніколи навіть не мали рамкового договору.

До речі, постмайданна Україна, попри суттєвий темп змін і помірне економічне зростання в умовах війни, є прикладом далеко не для всіх білорусів: як засвідчує дослідження Центру «Нова Європа» «М’яка сила України в регіоні», Україна в очах білорусів не продемонструвала зразкових реформ (зокрема, у подоланні корупції), які білоруські опозиціонери могли б використати для обстоювання європейського вибору. Зазначимо, як свідчить моніторинг російської дезінформації, тема “корупції в Україні” звучить постійним рефреном у російських дезінформаційних медіа.

Перебування Білорусі в російському інформаційному просторі дається взнаки. Після звинувачень Лукашенка протестувальники виправдовувалися, що вони не наслідують приклад Майдану.

Українська опозиція та громадяни очікували підтримки ЄС, а у Білорусі ситуація інша.

Утім, було б помилково стверджувати, що білоруська громадянсько-політична опозиція взагалі не має щодо ЄС жодних очікувань. Зрештою, Світлана Тихановська їздить столицями ЄС, а не шукає підтримки у Москві, а білоруські протестувальники очікують від ЄС більше санкцій проти режиму, гуманітарної підтримки жертв репресій та тиску на Москву щодо невтручання у справи сусідньої країни. Попри те, що сама Тихановська називає білоруські протести «ані проросійською, ані антиросійською революцією, а революцією за демократію», білоруси добре засвоїли «український урок» – а саме, можливість російської загрози.

Ще у 2015 році у законодавство Білорусі були внесені зміни, щоб поява як регулярних, так і нерегулярних іноземних збройних формувань на території країни вважалася актом агресії. Відтак, надто активно підтримуючи Лукашенко, Москва ризикує втратити народну симпатію.

Росія: ставка на режим, а не народ

Невідомо, чи враховує Путін цей висновок з «українського досвіду» – адже саме через агресію РФ проросійський вектор втратив підтримку населення України. За влучним висловом Александра Габуєва, Росія поки що вміє будувати відносини з режимами, але не з народами – і надто активними діями проти протестувальників ризикує збурити національне (тобто антиросійське) відродження у Білорусі аналогічно до того, як це відбулося в Україні після 2014 року.

Безумовно, Лукашенко не є фаворитом Кремля, як не був ним і Янукович. Однак для Росії принципово мати у Білорусі керованого лідера, а отже, демократична Білорусь є несумісною з російськими інтересами.

Саме тому Росія зайняла антипротестну позицію, оголосивши, зокрема, у розшук Світлану Тихановську, та запровадила санкції проти ЄС – це ще одна відмінність з українською ситуацію, коли РФ запровадила контрсанкції тільки після аналогічного кроку з боку Євросоюзу. Цього разу Росія діє на випередження.

Так чи інакше, і ЄС, і Росія наразі готуються до «Білорусі після Лукашенка», розуміючи, що його доба добігає кінця. Безперечно, для РФ стабільність у Білорусі є абсолютним пріоритетом порівняно з демократією. Парадоксально, але цілком можливо, що пріоритети ЄС у цьому збігаються з російськими. Щодо Білорусі, то головним українським уроком для неї може бути іще одне гасло Євромайдану: «Ніхто, крім нас».

білорусь майдан росія протести єс