На карті нинішньої Одеси несподівано багато місць, пов'язаних із козацтвом

Автор: Олесь Кульчинський, доктор філософії в тюркології, філологія Національного університету "Києво-Могилянська академія", перекладач із турецької.

Музей і «шайка»

Макет козацької чайки XVIII ст. в Одеському музеї морського флоту можна вивчати годинами. Перед очима — справжній корабель. Ба! Ще й притаманний ісламським корсарам попередніх століть. В Османській імперії схожі на нього, як і більш габаритні, об’єднували під однією назвою — «чектірі», що означало «тягнути» (весла).

Врешті й назву «чайка» ми запозичили в Османів. Тільки ті звали бойові човни «шайками». Походячи з латини, «чайка-шайка» позначала тип судна на веслах. Схожі судна використовували по всьому Середземномор’ю.

«Чайка» ж в Одесі нараховує мінімальну кількість весел, потрібних для піратського чектірі — 20. Увінчують її й два галерні — латинські, цебто трикутні вітрила. Лише османи зберігали галерний, тобто весловий тип суден так само довго, як козаки. Звісно, османи використовували їх уже разом із вітрильниками. Все просто: посадив невольників — і пливи.

Але й корсари до останку цінували веслові кораблі передусім за швидкість та мобільність на мілководді — головну умову розбою. Турецькі літописці, обізнані з корсарством своїх співвітчизників, змальовували й козаків на прудких веслових «шайках» насамперед як «морських розбійників».

Звісно, османські корсари Адріатики, Тунісу, Алжиру та Тріполі використовували в XVІ—XVII століттях і значно розвиненіші галери. Козацька чайка аж XVIII століття дотягує лише до найпростіших із їхніх суден, як-от фуста або веслових бригантин. Проте, як розповідає турецький історик Емраг Сафа Ґюркан, саме отакі фуста — схожі на пізні козацькі чайки — наприкінці XVI століття завдяки їх швидкості підкрадалися з османських терен аж до могутньої Венеції. Усе ніби навиворіт: тоді-таки запорожці грабували османські побережжя.

Міти й реалії

Та чому Одеса? Імперські ідеологи неабияк применшили вагу тих, завдяки кому місто постало в сучасному образі. І хто не чув про Дерибасівську? Вулицю названо на честь російського адмірала, іспанського шляхтича за походженням — Йосипа де Рібаса. Наприкінці XVIII століття той фігуруватиме як один із флотоводців, що забезпечать Російській імперії наступ на Османську уздовж Чорного моря. З одного боку, бої від Очакова до Ізмаїла, в яких брав участь де Рібас, утверджували для царів тодішню окупацію Кириму, з іншого — відкраювали нову територію аж до Аккерману, сучасного Білгород-Дністровського.

У результаті захоплено й турецьке оборонне поселення Гаджибей. Його перейменують на Одесу, а її засновником оголосять де Рібаса, що орудував захопленням та згодом домігся побудови порту в тутешній затоці. Проте «чайка» в Одесі нагадує: без козацтва північна імперія не тільки не вийшла б у наші степи, але й не просунулася б ані на йоту вздовж Чорного моря.

Турецькі фортеці надійно обороняли від важких суден лимани з мілинами. Отож тільки знайомі з османськими тактиками моряки, самі здавна присутні в акваторії, де цінують весла та швидкість, могли зарадити корабельній незграбності росіян. Як наказував напередодні війни князь Потьомкін:

«Матросів набирати на Чорноморський флот із козаків запорізьких і селян південної Малоросії, як одвічно досвідчених мореплавців і переможців у багатьох битвах та баталіях морських над неприятелем».

Згодом мітологізовані Потьомкін, Суворов, Де Рібас та решта командирів у своїх операціях цілковито спиратимуться на Чорноморську козацьку флотилію, що складалася з описаних вище «шайок».

Музеї багатьох південноукраїнських міст і досі прикрашають незграбні полотна або макети битв під Очаковом чи Ізмаїлом, що прославляють доблесних російських генералів. А втім, за цією мішурою геть щезають факти про те, як наступ на Очаків Потьомкіну розчистили козацькі судна. Далекого 1788 року 800 чорноморців на трьох десятках чайок і байдаків захопили навпроти сучасного Очакова, турецької фортеці Озі, османський форт на острові Березань. Той був на мілководді стратегічним укріпленням, котре боронило Озі на підступах до неї з моря.

Ось як описував операцію один із її перших українських дослідників Адріян Кащенко: "Турки заходилися палити з гармат, та запорожці, не зважаючи на те, хутко підпливли на гребках до мілкого місця, стрибнули у воду, підтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати й полізли на кручі. Коли запорожці наблизились до берега, то туркам стало незручно стріляти в них, бо козаків захищав високий берег, і вони, видряпавшись без перешкоди на скелі, кинулися штурмувати батарею. Оборонців було мало, запорожці одразу вибили їх з окопів і, захопивши батарею, загнали ворогів до фортеці. Але взяти її було не так-то просто, бо турки відбивалися з гармат і рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий відвів запорожців назад і, повернувши турецькі гармати жерлами на фортецю й, поставивши ще на березі козацькі гармати з байдаків, зчинив велику стрілянину. А тут ще наблизилася російська флотилія й почала громити Березань з іншого боку так, що коли запорожці налагодились до нової атаки, то турецький паша Осман здався Головатому в полон з усім своїм військом”.

До слова, за цю операцію Потьомкін нагородив Антіна Головатого власним орденом Святого Георгія.

Аналогічно провідну роль козацька флотилія відіграла і в захопленні Ізмаїлу, так само знищивши артилерійські батареї на дунайських островах, захопивши допоміжні укріплення та основне — потопивши турецькі кораблі на Дунаї. Козаки тоді першими увірвалися у фортецю. Все це завдяки стратегічній перевазі чайок — швидкості і мілкій посадці.

Загалом у боях від Кінбурну до Бендер упродовж 1787—1791 років візьме участь понад 42 тис. козацтва. Та тільки генеральські імена й досі затіняють справжніх переможців над Османами, як то: командувача флотилії Антона Головатого або останнього кошового отамана Чорноморського козацького війська Захара Чепігу, хай і вірного слугу імперії. Їхні бюсти непомітно причаїлися в морському музеї Одеси.

А втім, і той-таки де Рібас, наголошуючи на вагомій ролі чорноморців і в захопленні Гаджибея, згадував: “...Русская власть в Хаджибее начиналась под топот запорожского гопака”.

Кочубеїв

— Дак, когда Суворов, это в 1791-м. Нет? Каком, Петрович? — можна почути на Одещині. Казки про славу «русского оружия» міцно засіли в головах найпаче совіцьких поколінь.

Не лише пам’ятник Катерині ІІ повернувся в центр міста. На пагорбі посеред парку Шевченка здіймається й колона на честь імператора Олександра ІІ — того самого, що ув’язнив Кобзаря та забороняв українську мову.

І лише в Старобазарному сквері височіє пам’ятник Головатому, споруджений після Помаранчевої революції. Щоправда, на відміну від помпезних «царів», того вмить обсідає дітлашня з роликами й скейтами, чи навіть чалапаючих ще в памперсах.

Хай там що, а Одеса не взялася нізвідки, і Гаджибей досі незримо мариться на її вулицях. Воєнний та Деволанівський узвози, що збігають до моря — колишні турецько-кримськотатарські, адже пролягали обабіч центру ще османського Гаджибею.

Нині Деволанівський узвіз, що в давній Карантинній балці, містяни іменують то «канавою», то «трешом». Він-таки виведе до Музею флоту, поки увагу до занедбаного історичного центру вже сучасної Одеси, яким є узвіз, прикують і химерні руїни старих будинків, і розбиті склепіння важких мостів, прокладених понад вулицею, і графіті на кшталт «Спасибо, мама, за планшет, я не хотел велосипед», і рештки історичної бруківки, і погнуті заржавілі ґрати разом зі смердючими потічками, які вилискують за літньої спеки.

Колись у цій балці поруч зі строкатими османськими мешканцями також осідали перші козацькі переселенці зі зруйнованої Січі. Ще до окупації там зупинялися козаки з чумаками або навіть мешкали в торгових справах. Заразом товклися в Гаджибеї українці з Речі Посполитої; відсилали до Стамбулу зерно, отримуючи відтіля вина, заморські фрукти, бакалію та прянощі з ласощами.

Недаремно Гаджибей, належачи то Великому князівству Литовському й Речі Посполитій, а то Киримському Ганликові з Османською імперією, як зрештою — і Росії, також відомий під українським іменем, ще й у низці варіяцій: Коцюбіїв, Кацюбіїв, Кочубій, Качібей, Коцюбей, Кочубеїв тощо. Назви насамперед засвідчують ще польські хроніки від початку XV ст., як то: Яна Длугоша та Мартіна Кромера, затим і ціла низка мап европейських картографів: Гійома Самсона; Гійома де Боплана; Йогана Гоманна; Янсона; Де Фера; Фішера; Де Ліля та Де Вагонді. Хтось виводить назву від імовірного засновника поселення — спольщеного шляхтича-українця; хтось — тлумачить як тюркізм, що міг позначати й шляхетного прочанина, і вчителя-наставника, і поводиря-кочівника.

Важливо інше: джерела засвідчують українську тяглість назви поруч із османо-киримською. До слова, чумакам нове ім’я «Одеса» прищеплювали нагайками при в’їзді до міста після його перейменування 1795 року. Коли чумаків запитували на постах, куди та чому їдуть, «Кочубеїв» — очевидно, мимоволі — так і крутилося в них на язиці, що геть не пасувало новим імперським доктринам Росії.

Не рубай

Професор, пан Тарас Гончарук, обводивши мене «кочубеївськими» теренами, підводить іще до однієї природно-історичної пам’ятки. На проспекті Тараса Шевченка, неподалік від залізничного вокзалу, ховається в тіснині між будинками величний крислатий дуб.

Дуб "Чорна ніч" посаджений козаками росте між житловим будинком і кіоском.

За переказами, 1792 року його посадили чорноморські козаки перед тим, як рушити на Кубань. Адже їхньою участю в завоюванні сучасного українського Півдня швидко знехтувано, й указ Катерини ІІ велів покидати тільки-но опановані землі від Очакова до Гаджибея.

Полуденне сонце й досі тут яскраво міниться поміж могутнім гіллям дерева, всупереч тіснині й бажанню всіляких ділків спиляти його. Легенда оповідає, що майбутні кубанці, бенкетуючи, прощалися тут із побратимами «нерубаями», названими так за однойменним поселенням, що нині на околицях Одеси. На згадку ж про себе чорноморці й посадили дуб, назвавши його «Чорна ніч».

Цікаво, що, попри легендарність події, вона має виразне фольклорне підтвердження. Історична пісня кубанських козаків достеменно оспівує прощання, згадуючи якраз і «нерубаїв», і Головатого, і самого «дуба»:

З ким прощались-сперечались,

Гей, на мир дуба посадили.

— А наприкінці лунають слова: «Прощавайтеся із нами Таврія, море та лимани. Гей! Одесанський кочубей», — усміхається Тарас Гончарук, киваючи вказівним пальцем.

Цвинтар

Кубанська пісня — влучний натяк на тюркське минуле Кочубеїва. Місто ж бо належало Єдісану— османському регіону від Дніпра до Дністра, де кочували ногайці. Той ще знаний як Ганська Україна, позаяк на цих теренах і Киримської держави оселялися запорожці, котрі не бажали коритися Москві.

Власне, мешканцями Єдісану, османськими підданцями були й згадані «нерубаї», герої легенд і пісень.

У приморському степу за сім кілометрів від колишніх Гаджибейських околиць, нині — центру Одеси розташований цвинтар, на якому я побував з Олександром Городиловим, заступником директора тутешнього відділу Інституту нацпам’яті.

Козацький цвинтар в Одесі, який називається "Куяльницький". Час від часу на ньому прибирають волонтери.

Мальтійські кам’яні хрести рясно вцятковують широкий тернистий схил, нагадуючи про нашу морську минувшину. Це — найбільший із лічених козацьких цвинтарів, званий «Куяльницьким». Далі тягнеться ввись гора Шкодова, що її так охрестили чумаки. «Шкода, а не гора», — приказували вони, остерігаючись розбити дерев’яне колесо.

Нині цвинтар нараховує понад двісті давніх могил, із яких найбільш ранню датують 1791 роком. «Нерубаї» та їхні нащадки наче дихають з-під землі, запитуючи: «То як наш дуб? Чи живі ще наші на Кубані?» Кажуть, що козаки, заселячи береги Гаджибейського лиману, дістали таку назву, уклавши з османцями угоду — мовляв «не рубатимуться» з ними.

Ген далі — за цвинтарем — розкидається засноване січовиками село Нерубайське, неподалік і Усатове зі своїм козацьким некрополем, тільки вже за межами Одеси…

Каменярі

Аж тут на Шкодовій цікавого мандрівника очікує ще одна несподіванка. Варто не полінуватися — піднятися на маківку, з якої вдалині перед зором простеляться лиманні очерети із синіми заплавами.

І раптом:

— Гав… гав… ґррр! — люто загарчить вівчарка.

Кинувши погляд додолу, неважко завважити обійстя. Та за крок присівши навшпиньки — не ймеш віри очам.

Хати у катакомбах на горі Шкодові. Колись тут поселилися запорожці і почали видобувати ракушняк для одеських будинків

Затулена деревами синенька хата врізається прямісінько в кручу. Десь там у печері й ховаються її кімнати, чи ж навіть — ведуть у стародавні катакомби, що пронизують попід землею Кочубеїв. Уздовж скель, що увінчують гору, зіяють пощербленими пащеками й ще кілька величезних отворів, заввишки зі стіну. Один — замурований. Як пояснює пан Олександр, це — рештки осель каменярів, також колишніх січовиків та їхніх нащадків, які й витесували козацькі хрести для цвинтаря на горі Шкодовій. Ще за життя готували собі майбутні загадкові надгробки. Та передусім каменярі добували ракушняк для одеських будинків.

Какатомби дедалі вели вглиб землі, і з решток козацтва, що зникало, найімовірніше, поставала якась своєрідна субкультура, що їй обмаль аналогів. Умови постійного перебування під землею, життя в печерах, де завжди зберігалася температура близько 15 градусів, своєрідне відлюдництво — до нас дійшли тільки відгомони такого чудернацького трибу буття й побуту.

“Як кроти степові мешканці під Одесою проводять і зиму, і літо під землею… Таке життя не могло не відобразитися на типові мешканців каменоломень. Тут не зустрінеш ані відвертого та привітного парубочого обличчя, ні благочесної старечої миловидности. Сливе у всіх підодеських мешканців обличчя смуглі, суворі та непривітні…” — оповідав фольклорист Володимир Данилов на початку ХХ ст.

Усе чимось схоже на печерні міста Кириму, як і турецької Каппадокії, де селилися перші християни. Нині ж глибокі отвори на Шкодовій — майже недоступні, ховаючи за собою довжелезні катакомби, де й донині зникали люди. Власне, «нерубайські» катакомби з оселями в скелях уже наприкінці ХІХ ст. обернуться притулком і для одеських злочинців, чия українська когорта лише чекає своїх дослідників.

Урешті, той-таки фольклорист Володимир Данилов на початку ХХ ст. переказував отакі “босяцькі слова” запорізького нащадка-каменяра:

“Ми тут всі від запорожців здебільшого ведемося… [Ще мій дід оповідав]: Злі були звичаї в ногайців, злі — і в запоріжців. Не давали ми спочину бусураманам, але ж і не раз на своєму віку просто гайдамакували, розбійникували. Як згадаю молоді роки, так і морозі піде під шкірою. Якби вилити куди в яму кров, що пролив я, так би й утонув у ній… Буває, блукаю полем, зустріну чумаків, розжену коня.. Ударю якогось канчуком із залізною кулею на кінці, тут йому й славу співають…”

Відгомін

Можна лише здогадуватися, що козацтво як явище не тільки героїчне, а й з його «босяками», «голотою», «харцизами», «сіромахами», «халамидниками», «ланцями», «гольтіпаками», «обідранцями», «старцями» тощо, органічно мало перетекти й у картини пізнього одеського Пересипу.

Адже один із найбільш криміналізованих одеських районів разом із Молдаванкою знову-таки постав на місці козацьких поселень. Одне з них — Куяльник — і розкидалося неподалік попід горою Шкодовою. Однак Пересип, сучасний міський район, не варто плутати з Пересипом географічним, хоча перший і розташовано на останньому. Ще понад півтисячоліття тому Гаджибейський і Куяльницький лимани відділилися від моря штучною піщаною смугою. Нині вона завширшки майже п’ять кілометрів.

Отож Пересип був добре відомий козакам ще до їхнього оселення тут. 1691 року фастівський полковник Семен Палій розбив на Пересипі військо Кримського гана. Коли ж Російська імперія окупувала Гаджибей, частина козаків із так званої “Чорноморської команди” починає тут охороняти ліси та наглядати за військовими возами на Куяльнику. Згадана команда під проводом Федіра Черненка в складі щонайменше 700 козаків підпорядкувалася безпосередньо Де Рібасу та відмовилася переселятися на Кубань.

Топографічний план Одеси за 1797 рік засвідчує, що на Пересипі 9 кварталів відведено під поселення козаків-чорноморців. Щоправда із запланованого постало всього 9 будинків. А втім, план уже 1798 року відводить аж 23 квартали на так звану “Чорноморську слобідку” для козаків. Не дивно, що й аж наприкінці ХІХ ст. у переписах домовласників Молдаванки з Пересипом серед безлічі українських прізвищ траплялися такі колоритні козацькі, як Байда, Величко, Галка, Гаркуша, Головата, Горобець, Люлька та Сулима.

Нині ж одесити часто полюбляють нарікати, що і Пересип, і Молдаванка, які «знали Костю-моряка», і геть уся Одесса давно втратили свій колорит, приміром — у російській говірці, пересипаній запозиченнями з ідиш та українізмами. Ось як, до речі, описував її появу відомий історик Одеси Олександр Де Рібас, внучатий племінник знаменитого адмірала Де Рібаса: “У перші дні нашого міста в ньому найдужче лунало малоросійська слово, і його не могли заглушити ні грецька, ні італійська, ні французька, ні решта мов… І ця малоросійське слово лягло в основу нашого народної одеської мови”. При цьому згадував він вагомих діячів міста.

Проте, схоже, що натомість Одеса звертається в пошуках до чогось нового. Тепер уже «шкільна українська» набуває тут своїх цікавих рис:

— Із вас іще дві кави з корзинками, — нагадають там юні продавчині в кав’ярні акурат за Пересипським мостом.

— Якими ще корзинками? — перепитаєте ви.

— Та це ж тістечка такі! Побули б іще в нашій компанії. Чи ми вам несмачні?

Отакі от нюанси словесної палітри…

Поле Куликове

Неозброєним оком видно, як в Одесі постає якась нова та особлива українська субкультура. Щоденно її гартує бажання вибороти звичайне людське право бути тим, ким ти є. Тут на виході з Музею мистецтв зустрінете й художника Олександра Ройтбурда, що ґречно привітається українською. А в тролейбусі ранньої весни, за суворого карантину, коли ще немає туристів — і закохану пару з червоно-чорними стрічками на руках.

Весною 2014 року містяни нагадали про їхню незалежну вдачу. Прикметно, що й сумнозвісний майдан Куликове поле, де в Будинку профспілок внаслідок необережного поводження з вогнем згоріли «русскомірівці», теж діткнулася до історії козацької Одеси, але наче навиворіт.

Із проголошенням УНР 1917 року Одеса природно стає одним із центрів відродження українських козацько-морських традицій. Та що там! До 80% Чорноморського флоту на ту пору — українці. Проте вже в січні 1918-го місто охоплюють жорстокі бої між прихильниками влади рад та унеерівцями — гайдамаками і юнкерами, хто з них був нащадками місцевих козаків ще чекає на дослідження.

Відтак на «полі» ховають погиблих з обох сторін, але переважно — прибічників рад. Потім майдан ще аж до 1925 року ставатиме «братською могилою» для «борців за радянську владу». Урешті, після Другої світової війни — з побудовою тут споруди обкому компартії, усіх «полеглих за владу рад» перепоховали в «братській могилі» навпроти нього. Та скільки їх — мовчать навіть архіви.

Містично, однак 2014 року вороги української державності загинули акурат біля кісток їхніх попередників. Нині ж Куликове поле схоже в Одесі на зловісне місце з голлівудського фільму жахів, оточене похмурими ялинами, непритаманними теплому клімату. Не дивно, що містяни ніби уникають його. Принаймні там трапляються лише поодинокі перехожі.

Кочубейський Єдисан

Козацький спадок Одеси прозирає і в десятках шляхетних імен. Із нею пов’язана доля історика Миколи Аркаса, генерал-полковника армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, теоретика українського націоналізму Юрія Липи й мецената Євгена Чикаленка.

А втім, спадок — і суперечливий. Османська імперія, чиї землі козаки завоювали для Російської імперії, дозволяла різним народам користуватися рідною мовою, як то: румунам, грекам, сербам, вірменам тощо. Російська жорстко русифікувала всіх. І за альтернативної історії, український Південь щонайменше не зазнав би русифікації.

Серед козацьких «завойовників» Гаджибея — обмаль постатей, вартих, щоб їх зачислили до національного пантеону. Скажімо, кошовий отаман Захарій Чепіга, що його ім’ям нині названо одну з одеських вулиць, після руйнації Січі став вірним слугою царату та придушував польське повстання.

Отже, з критичного погляду Кочубеїв — і не зовсім те місце, щоб величати козаків. До слова, серед сучасних «чорносотенців» попід мурами тамтешніх російських храмів, так само, як і колись, сидять українці, що мислять себе чи то “русскими” чи то “малоросами”, чи — невідомо ким. Ті-таки українці — і серед штучних та вдаваних «корєнних одєсітов», котрі розповідають про «русскій город».

Адже насправді в місті й осіб, котрі глибоко знають свої родоводи — лічені одиниці. Власне, ще якихось півтора століття тому нащадки старшинських династій Гетьманщини (Розумовських, Шостаків, Кир'якових, Туманських, Гамалій та ін.), української шляхти, як і простого козацтва, яскраво фігурували в Одесі.

“А я жіночки не маю –

Я в Одесі пробуваю!

А в Одесі добре жити –

Мішком хліба не носити,

На панщину не ходити,

Подушного не платити;

Ні за плугом, ні з ралом

Називають мене паном!”

Отак співали в Одесі ХІХ століття, поки наглядач митної застави порто-франко Зосим Педащенко, запобігаючи контрабанді, «позволял себе без церемоний щупать толстых барынь, допрашивая: «А це cие у вас натуральнэ, чи фальшивэ?» Не дивно, що з таких висловів і поставала дотепна одеська говірка.

Хай там як, а основне, що здавна ввібрали чи то козаки від цих терен, чи то ці терени від козаків, або ж обопільно одні від одних — дух волелюбства, який так виразно там проступає й не дозволить місту зватись «русским», незалежно від мови, поколінь, пам’ятників та культур.

Віриться, що на такому підґрунті Одеса й проторує свій шлях до зірок.

козаки одеса історія хаджибей