Український степ восени не менш красивий, ніж навесні
Тільки краса ця вже зовсім інша, медитативна й меланхолійна:
Власне, після походу приблизно в ці самі степові краї я придумав для себе термін "сковородування" як бродіння нетуристичними селами, передусім пішки. Відтоді за кілька років було багато такого "сковородування" в різні частини України, але хотілося повернутися сюди. Адже:
Український степ навесні несамовито красивий (ФОТО)
Взагалі-то, і це "сковородування" планувалося приблизно вздовж Південного Бугу з півночі на південь рано навесні, і розповідь про нього, я навіть придумав, мала називатися "назустріч весні", адже в попередньому поході мені розповіли, ніби навіть у Вознесенську весна настає "на два тижні раніше", ніж у Первомайську. Це визначається посівами та дозріванням аграрних культур.
Утім, через малесеньку обставину – світову пандемію – дітей до бабусь навесні не завезли, тож і похід відклався на пів року й дуже змінив форму. Тепер це вже "назустріч осені". Втім, осінь у степу виявилася по-своєму не гіршою. А за суб'єктивним настроєм – навіть кращою.
Я починав від Миколаєва і йшов угору течією, щоб подивитися, як лиман вужчає, перетворюючись на річку (ще біля Ольшанського, кажуть рибалки, висота води й навіть напрямок течії Південного Бугу сильно залежать від того, з якого боку дме вітер – від моря чи, навпаки, з півночі).
Не менш цікаво під час пішого повільного походу встигати спостерігти, як міська зона поступово перетворюється на "дачну", а вже там, куди не ходять маршрутки з "міськими" номерами – на справжні села.
А коли в кінці довгого, майже на 50 кілометрів, денного переходу починаєш переживати, що дороги зараз закінчаться (бо часом на maps.me вони позначені, а вживу трактор розорав) – посеред степу наштовхуєшся на просто-таки архетипне смт: триста на п'ятсот метрів п'ятиповерхівок. І міського вигляду люди середнього віку виходять парочками прогулятись у вечірній степ.
Це вже потім виявиться, що неподалік і окремо від самого селища, також посеред степу, розташований цементний завод. І навіть виправна колонія.
Спершу я планував ночувати в наметі, однак на ніч виявилося, що поряд є, як мені сказали, "рибацький стан". І тут настрій різко міняється. Починається таке собі айнане.
Власник рибацького стану, Андрій, чомусь сприймає мене за дуже бідного, бо я прийшов пішки, і спершу веде мене у вагончик, де є вільні місця, а вже тоді співчутливо питає, скільки я можу заплатити. "Взагалі-то місце коштує 150 гривень, але дай, скільки можеш". Коли ж я даю стільки ж, як рибалки, він з якимось сумнівом дивиться на ці гроші:
"Та-а-ак, він заплати-и-ив", – ніби забрав у сироти останні, й кличе дружину постелити мені.
Так вийшло, що через мою присутність (вони помилково сприймають мою незвичну їм галицьку міську вимову за літературну) спершу розмова закрутилася навколо мови:
"Ми тут теж українці, хоч і не балакаємо по-українськи", – каже він українською.
І нічний сторож, який за цілий вечір і потім ранок слова російською не сказав, теж каже:
"У нас тут по-українськи ніхто особо не говорить".
Тому що вони не сприймають за "українську" свій, як вони кажуть, "суржик". Довели людей! До речі, насправді тут мова значно чистіша, ніж, скажімо, в Прилуках.
Оскільки це питання цікавить мене з професійного погляду, зазначу: в Ольшанському і справді молоді люди відповідають, а діти між собою розмовляють російською. А от старі говорять українською. Але вже в сусідніх Трихатах, за кілька кілометрів, виключно українська. І, що для мене було несподівано, потім у значно більшій за те-таки Ольшанське Новій Одесі люди, навпаки, перші звертатимуться навіть до незнайомих українською, і взагалі російської практично не чути. Припущення: Нова Одеса виросла з аграрного населеного пункту (там домінують приватні садиби), тоді як Ольшанське від початку будувалося як промислове (виключно п'ятиповерхівки з датами 1980-х років будівництва на стінах).
А потім веселі рибалки, з якими мене поселили (одеські моряки – один старенький дідусь, інший досі ходить у море) розповідають одне одному свої рибальські та морські історії. До речі, всупереч моїм уявленням, п'ють доволі мало. І, чи то я вийшов з віку, чи то це вийшло з моди, після "употребляешь – ні", не припрошують. Зате зараз виникає специфічне питання етикету: через ковід сидиш в альтанці надворі в куточку, якомога далі, непомітно тримаєш власну пляшку з мінералкою на лавочці біля себе, а якщо хтось тебе бездумно торкнувся, виходиш ніби в туалет, а сам потай пшикаєш на руки антисептиком.
А от історії більш-менш відповідають (моїм) стереотипам.
***
Рибальські зводяться до того, хто, де і скільки риби наловив. А от зараз не ловиться – це видно вже й по тому, що пригощають шашликом зі свинини, купленої на базарі в Ольшанському.
Морські історії теж виправдовують очікування: вони зводяться до борделів. І здаються більш-менш правдоподібними хоча б тому, що переважно самоіронічні.
"У мене ж ніколи грошей нема. А то в Південній Африці якось виявилося зразу сто доларів, але однією купюрою. Питаю у неї: скільки? Вона: двадцять", – розповідає молодший (якому зараз під шістдесят).
"А здачі ж тобі ніхто не дасть!" – весело, старший (йому за сімдесят).
"Ясне діло".
"І що?"
"Та що. Бігав по нашим, питав, хто хоче на здачу. А мені потім віддати. Так нічого й не вийшло".
"А от у нас було. Це, напевно, році в сімдесятому. Чи то Роттердам, чи то Амстердам. Нас же відпускали групами по четверо, щоб одні за одними дивилися. І я старший групи, бо ж комуняра. Ідемо, публічний дом. Давай зайдемо чисто подивитися? Ну давай, тільки начальству не кажіть. Зайшли ми, а за нами двері хоп, і зсередини не відкриваються. А до нас уже спускаються, дві з одного боку, дві з іншого... Ну, ти розумієш, нас же четверо. А у нас – по п'ятдесят центів на брата. І по-англійськи тільки один шпрехає. Вони до нас:
"Полак?"
"Ноу, ноу полак. Рашен!" – маючи на увазі, звісно, "радянський".
"Оу, рашен. Ноу мані?"
Вони такі, ну давай, що у вас є. Годинник? А я думаю, як то сказати "русо турісто обліко моралє", щоб зрозуміли. Думаю, як тепер вибратись, я ж старший групи. Мені перед начальством відповідати".
***
Правда, ще радянські морські історії зводяться до того, щоб на всю валюту, яка є на руках, набрати колгот або тканини, щоб вигідно перепродати в Одесі.
Дідусь каже, що перестав ходити в море, коли народився син, "Русічка", як він його називає.
Цей Русічка сидить зараз поряд поряд. Неголений здоровий дядько.
"Я забрав його з роддому й пішов у рейс. А коли повернувся, дивлюся, жінка йому дала кусок м'яса з борщу, і він ним по яснах водить. Зубки ріжуться. Я тоді сказав: все, я зав'язав із морем".
Дід і зараз до свого давно дорослого сина ставиться з такою ж ніжністю.
А побував дідусь "на всіх континентах, крім Австралії". А що він туди возив? Еге ж. Переважно зброю. В усі країни, які заявляли про підтримку СРСР. На початку сімдесятих навіть отримав учасника бойових дій: "Тоді була чергова заворушка між Єгиптом і Ізраїлем, ми привезли в Александрію зброю й потрапили під бомбардування. Нам, одеським, правда, нічого – а ленінградцям дісталося".
О четвертій ранку 64-літній сторож, який каже, що по-українськи ніхто особо не говорить, увірвався в вагончик буквально з таким-от, із панічними нотками в голосі:
"Хлопці! Ви сьогодні рибу ловити будете?!!"
"Ага-а-а", – простогнали рибалки.
"То вставайте!!! Бо тут ночью понаїхали, щас всі лодки розберуть!"
(Човни переважно прокатні, чому сюди й приїжджають)
А потім сторож повільно перевіз мене плоскодонкою, пристосованою до плавнів, із пласкими веслами явно з дошки, в густому тумані, через Південний Буг.
Romantique.
Берегів не видно, тільки над рікою тихо пролетів лебідь.
А потім, уже біля каналу, де можна висадитися – фазан.
Туман уранці тримався на диво довго, години три-чотири. Ото вже нагулявся в ньому досхочу.
А вдень знову сонце, вогко і тепло, як у тропіках. І знову з-під ніг вилітають, лякаючи тебе, куріпки.
Птахів на мобільний телефон не "наловиш", а от таку красуню можна встигнути:
Лише на другий день я усвідомив, що відтворюю власного персонажа, неандертальця Стьопу Вовка, який добру чверть книжки блукав степом, слухав історії недосконалих добродушних людей, і час від часу чув далекі поїзди:
"Раз або два, здалеку-предалеку, вітер доносив дивний звук, який сунувся за горизонтом: "тада-дада, тада-дада...", тихий гуркіт плив десь там, і наче не з одного місця, а потроху-поволі пересуваючись із одного краю степу в інший, а я зупинявся, щоб не шаруділо під ногами, завмирав і крізь "сюрсюр-сюрсюр" заворожено слухав "тада-дада", поки воно аж не згасало і я більше не міг чути. Я думав, що це звук самого степу."
Ці залізничні лінії посеред степу, якими тягнуться довжелезні товарні потяги, заворожують. Іноді вони закінчуються саме тут, як-от біля Ольшанського – чи біля місць із назвами на кшталт Довга Пристань. Я б іще додав "пересипні станції" на річці (вони належать, якщо вірити карті, "Нібулону" і стали частиною економічної екосистеми).
До речі, про те, наскільки різноманітним є насправді осінній "степ", можна зрозуміти, скажімо, порівнявши фотографії з цього походу з чудовими фото Сергія Лиманського, який працює в заповіднику, що так і називається: Український степовий заповідник. Але там краєвиди зовсім інакші, яких на Миколаївщині я не бачив (скажімо, червоні дерева).
Підсумовуючи: Україна клином не зійшлася на відомих туристичних місцях. Давайте сковородувати.
А спеціально для любителів map porn, ось записані телефоном gps-треки, вже у вигляді інтерактивної карти:
Дивіться також:
