Нелюдське тавро. Чому сили правопорядку стають по-звірячому жорстокими. Розбираємо на прикладі Білорусі
Більшість із тих, хто стежить за подіями в охопленій протестами Білорусі, з жахом дивується невмотивованій жорстокості міліції. Тисячі затриманих, практично всіх звіряче били, сотні були по-садистському катовані, проламані черепи, відбиті внутрішні органи, зґвалтування кийками… Звідки і чому така нелюдяна жорстокість?
Цю статтю можна не тільки прочитати, але й прослухати:
Якщо порівнювати недавні події у Білорусі з протистоянням під час Революції Гідності, жорстокість з боку українських міліціонерів і бійців внутрішніх військ можна було б спробувати пояснити (але не виправдати) розкручуванням спіралі насильства. На кожен удар протестувальники відповідали ударом, на світлошумову гранату – градом бруківки, на гумові кулі – «коктейлем Молотова».
Але те, що роблять зараз білоруси, більше схоже на сатьяграху – протестувальники відмовились від насильства і з готовністю пішли на страждання. Адже ті, хто виходив на вулиці Білорусі на другий, третій та наступні дні протестів у більшості своїй усвідомлювали, яка доля їх спіткає, коли вони потраплять до рук «правоохоронців». Це потребує неабиякої мужності.
чимала частина зі схоплених «силовиками» і катованих білорусів жодної участі в протестах не брали
Водночас впадає в очі, що чимала частина зі схоплених «силовиками» і катованих білорусів жодної участі в протестах не брала, їх неможливо жодним чином пов’язати зі спротивом режимові. Підлітки, які прямували в якихось своїх підліткових справах, заводські робітники, які поверталися зі зміни, люди, які йшли за продуктами до крамниці – просто випадкові перехожі. Хапали і били білорусів не тільки там, де збирались протестувальники – «полювання» ішло на всіх вулицях, у дворах спальних районів, навіть у селах.
Постійне методичне побиття, особливо по сідницях і спині. Оті всі «розтяжки», коли бранців змушують годинами стояти в незручних позах, примус лежати обличчям униз, подекуди «штабелями». А також жахливий моральний пресинг, що ламає психіку.
Це мені нагадує придушення бунту в колонії – і не просто придушення, а придушення терором. Це коли по-садистському «пресують» не тільки бунтарів, а всю «зону», щоб у подальшому ні в кого не виникало навіть думки про спротив адміністрації, щоб подібні думки викликали у в’язнів тваринний страх.
Це не є законним ні в Україні, ні в Білорусі, ні в РФ – але подібна тактика активно практикується в пострадянських країнах (подекуди і в нас), щоб відбити у в’язнів бажання проявляти непокору.
Психологічний бік дій спецпризначенця при такому придушенні бунту в колонії можна зрозуміти (але, знову ж таки, не виправдати, бо це, повторюсь, як мінімум незаконно): перед ним засуджені злочинці, деякі з них небезпечні. В очах правоохоронця, який б’є «зека», той дегуманізований вироком суду.
Це мені нагадує придушення бунту в колонії, коли «пресують» не тільки бунтарів, а всю «зону»
Але що спонукає, здавалось би, нормальну людину без дисоціального розладу особистості, турботливого батька своєї дитини, просто так хапати на вулиці чужу дитину й везти її у катівню?
Щоб розібратися, давайте повернемось до українських реалій 2014 року. Жорстокість, з якою діяли тоді «Беркут» і Внутрішні війська, викликана насправді не агресивним спротивом протестувальників. Тут є більш глибинні причини.
Силові структури виконавчої влади – суворо ієрархічні, власне, як армія. Цілком нормальна ситуація, приміром, коли інженер на заводі сперечається з директором щодо конструкції якогось механізму, якщо переконаний, що «новації» начальства зашкодять.
Але, приміром, сержант не може сказати командирові: «Тю! А нащо розганяти цих людей? Вони ж лиха не коять, та й скоро самі розійдуться по домівках». Йому взагалі навряд чи спаде таке на думку, ця система працює інакше.
Село Лебедево Мінської області. ОМОН б'є людей, які принесли колективне звернення в сільраду щодо ситуації в країні
Сили захисту правопорядку діють чітко відповідно до інструкцій і наказів. І, в теорії, законів, але на практиці це не зовсім так. Рядовий виконавець – приміром, боєць української «Омеги» чи білоруського «Алмазу» – за життя може жодного разу не відкрити Кримінальний Кодекс, не говорячи вже про КПК. І йому це непотрібно. Його завдання – виконувати наказ, реагувати.
Реагувати на правопорушення чи на щось, що схоже на правопорушення, за чітким алгоритмом. Якщо для більшості з нас випадковий перехожий – це просто випадковий перехожий, то для «силовика» – потенційний правопорушник.
Але якщо наказ явно незаконний – як-от стріляти бойовими набоями у беззбройних людей чи хапати на вулицях «потенційних правопорушників» і нещадно їх «ламати» прямо в автозаках?
Для «силовика» справа не в законності, а в, назвемо це так, легітимності. Пригадую епізод часів Євромайдану, коли хтось із «вевешників» розмістив у соцмережах аудіозапис промови офіцера, який мотивував бійців боротися з протестувальниками розповідями про кримінальні елементи, зрадників Батьківщини і «содомітів», котрі буцімто «окопалися» на Майдані Незалежності і «тягнуть країну в прірву».
Знайомий офіцер Служби безпеки розповідав мені, що оперативники тоді невтомно шукали на Майдані агентуру ЦРУ, бо керівництво було переконане у присутності «руки Держдепу». Ці «установки» – явно абсурдні й далекі від законності, але походили вони з вищих щаблів ієрархії, тож вони для виконавців були легітимними. Після анексії Криму затриманих там активістів Майдану вже російське ФСБ годинами допитувало на тему, скільки їм платив і хто.
Та річ не в тому, розділяли чи ні солдати Внутрішніх військ, «Беркут» та контррозвідники переконання керівництва (здебільшого розділяли). Проблема в тому, що практично вся вертикаль влади аж до самого Януковича керувалася не знаннями і здоровим глуздом, а саме переконаннями.
Останні звістки з «білоруського фронту» тут дають можливість провести чітку паралель з подіями на Євромайдані. Влада РБ донедавна сама себе переконувала в тому, що Білорусь «хитають» одночасно США, Україна, країни ЄС і Росія, що протестувальники або «проплачені», або «одурманені» ворожими іноземними агентами.
Деякі бранці катівень Лукашенка свідчать, що у них тортурами випитували, хто їм платить за протести. Тобто, кати були переконані, що люди вийшли на акції протесту за гроші. Іще один промовистий епізод, коли в Мінську до рук міліціонерів випадково потрапив чолов’яга з $10 тис. готівки (згодом з’ясувалось, що він у той день продав свою автівку), і його відразу ж в ефірі телеканалів оголосили одним зі спонсорів протесту.
Якщо в 2014 році в Україні боєць «Беркута» чи Внутрішніх військ, увімкнувши телевізор, міг побачити сюжет вітчизняного впливового телеканалу із засудженням дій «силовиків», то зараз їхні білоруські колеги – навряд чи.
Телеефір Білорусі всеосяжно контролює режим Лукашенка. Про соціальні мережі тут можна не згадувати, адже майже кожен їхній користувач живе у власній інформаційній мильній «бульбашці» – у френдах рідня, друзі, колеги, однодумці. Образно кажучи, у френдстрічці умовного бійця мінського ОМОНу противник Лукашенка міг з’явитися лише у випадку, коли б когось із його ближнього кола побив той-таки ОМОН. Або його особу з’ясують протестувальники і влаштують йому булінг.
Тобто, відсутність в полі зору якомога більш публічного осуду, причому такого, що іде з впливових джерел – іще один камінець у фундаменті легітимізації свавілля. Немає чіткого потужного сигналу виконавцям: ви – негідники, і всі про це знають.
Легітимності (нагадаю, в очах виконавців) абсолютно незаконним діям, звісно ж, також надає безкарність. Навіть за часів Януковича українська правоохоронна верхівка не схвалювала «перегини на місцях». Особливо коли вони провокували публічні скандали (як приклад – Врадіївка). «Правоохоронці» ж Лукашенка не тільки фабрикували кримінальні справи проти опонентів диктатора, вони тих опонентів подекуди натурально вбивали, і їм за це нічого не було. Бо вони виконували наказ керівництва. В Україні, нагадаємо, убивця Гонгадзе, генерал-лейтенант міліції Олексій Пукач, отримав довічне ув'язнення і сидить.
Після повалення Януковича в 2014 році розпочалося кримінальне переслідування «силовиків», дотичних до злочинів на Майдані, і це вмить делегітимізувало «подвиги» «Беркуту» та інших каральних загонів – передусім, що важливо, в очах більшості «гвинтиків» системи. Самі “беркути” й досі вважають, що діяли правильно й законно.
Було б наївно вважати, що це стало гарантованим щепленням силових структур від беззаконня, але зараз рівень невмотивованого насильства «силовиків» у порівнянні з періодом до і, тим паче, під час Майдану помітно впав.
Зараз із Білорусі надходять достовірні, належно зафіксовані свідчення про жахливі тортури, каліцтва й навіть зґвалтування, скоєні під час придушення протестів. На що очільники тамтешнього МВС, та навіть сам «бацька», відповіли щось на кшталт «самі винні» – мовляв, слід було сидіти вдома.
У суботу й неділю спецпризначенці, Внутрішні війська і решта причетних, які увесь минулий тиждень вмивали Білорусь кров’ю, давали себе обіймати перехожими, демонструючи, буцімто міліція з народом. Та зрозуміло, що в будь який момент кошмар може продовжитись. Бо свавілля сил правопорядку не засуджене владою, вона не відмежувалась від нього – ба більше, чітко дала зрозуміти, що карати нікого не збирається.
Тож відповідь на питання, поставлене мною на самому початку, очевидна. Проблема не в жорстокості підрозділів сил правопорядку. Наявність загонів бійців, здатних на дії на межі людяності (і навіть поза нею) без докорів сумління необхідна для захисту державного ладу від ворогів. Проблема в тому, який державний лад вони захищають і, відповідно, хто йому ворог.
