Мертві степу. Єврейське кладовище на берегах Інгулу, німецька кірха поруч та страх після Голодомору

Автор: Олесь Кульчинський, тюрколог

За допомоги: Олег Требух, директор Баштанського краєзнавчого музею; Ганна Требух, завідувачка фондів Баштанського краєзнавчого музею

Могили

Вештатись доведеться довкола містечка Баштанка на Миколаївщині. Нині сам його центр стоїть… на кістках. Колись тут був цвинтар. Тепер же годі віднайти на нових кладовищах старі поховання.

Лише риси небіжчиків зі світлин на могилах, а ще їхні прізвища – не раз тюркські за походженням – засвідчують той химерний етнічний сплав, із якого постали українці. Око раз-по-раз дивується, як ці розкосі й чорняві фенотипи донині увінчують російські написи з епітафіями.

Щоправда… Яке тільки письмо не залишило в степах незримий слід.

–Нє! Старих могил не осталося, – каже мені один із дядьків на цвинтарі. – А кого ви шукаєте?

–Підходьте, угощайтеся, – запрошує другий, розливаючи запашну самогонку в скляні «стопки».

–Ну, земля пухом! – один за одним повторюємо ми.

Трійця-бо. Неподалік священник на церковному подвір’ї освячує полин.

Знову минаючи цвинтар, я врешті розкриваю загадку російських написів. Найстаріші могили тут – усіх, хто зніс голодомор. Отже, мало хто після пережитого батьками наважився б, як біла ворона, карбувати «інші» написи, ніж ті, що промовляють мовою їх ґвалтівників. Сливе тваринний, мутований у генах страх перед минулим змушував і тих, хто вижив, і їхніх дітей уподібнюватися своїм катам.

–Молодий чоловіче, ключ до Півдня – один, – пояснює мені інтелігентний літній священник, або, як тут кажуть «батюшка», Микита Чудинович. – Геноцид 1930-1933 років. Усе. Більше анічого.

Яфе нагар, хава наґіла! (Гарна річка, радіймо!)

А втім, за чотирнадцять кілометрів від Баштанки розкидається не менш загадкове «єврейське село». Нині воно зветься Плющівка. Хоча його сучасні мешканці навіть не здогадуються: вода, яка десятиліттями тече з їхніх кранів – просякнута мінералами що не є людських решток, інакше кажучи – скелетів і кісток.

–Да тут повсюду жиди когда-то жили, – розповідає мені на вулиці русявий бородань, зиркаючи спідлоба.

Річ у тім, що Плющівка – по-суті, не Плющівка; і не село, окрім того – ніби й не декомунізоване. Понад два століття тому воно постало як єврейська землеробська колонія – прототип славетних кібуц.

Утім, колонія – не проста. Заснована вихідцями з білоруського Могильова, на початок ХХ століття вона розрослася до кількох тисяч мешканців. Колись ті навіть не дуже володіли російською мовою, сповідуючи любавицький хасидизм. Здавна ця потужна течія юдаїзму, ще відома як Хабад, закликає до осмислення Тори (Старого Завіту), відтак – розумного й радісного виконання релігійних заповідей.

Забутий цвинтар Яфенагару. Поховальна плита (мацева) склепу. Дата івритом: 1870 р.

Колоністи назвали своє поселення «Яфенагар», у перекладі з івриту – «гарна річка». Адже Інгул, з якого вони пили воду, розтікався тут трьома рукавами. Чого ще потрібно для щастя в пересохлому степу? Хоча, глянувши на сучасну замулену річку – цього не збагнути. Тільки старі світлини оголяють природну катастрофу, в якій опинився Південь.

Канали, мов у Венеції, заплави та безкраї лимани ще століття тому підступали до садиб і селян, і поміщиків. Тепер же Інгул в’ється вдалині від Яфенагару блакитною стрічкою, а на його зарослих травою заплавах лише випасають корів.

На кістках

Яфенагарців спіткала доля решти українських євреїв. 1941 року німці винищили їх до коліна. Понад півтисячі осіб, із них – 377 дітей.

Людмила Куплено, директорка будинку культури в селі, досліджує минуле колонії. Адже та славилася і освітою, і – здобутками в підкоренні степу, тим паче – власної глинистої ділянки, що її ледь виборола в Петербурзі. Тут уже – філософія: акурат у ХІХ столітті серед єврейського народу ширилися інтелектуальні погляди, що винятково праця на землі вирішить усі їхні труднощі.

На незвично тверду землю ступаємо й ми з Людмилою на краю Плющівки.

–Розстрілювали яфенагарівців у піщаному кар’єрі. А отут був цвинтар колонії, – розповідає вона. – Але за комуністів мур довкола повалили, розбили й могили. Принаймні, жодних поховань немає.

–А що як пошукати їх?!

Разом із директором Баштанського музею Олегом Требухом ми вирішуємо зняти верхній шар ґрунту в центрі схилу, що – в межах закону. Неймовірно, але вже за півгодини перед очима проступає плита з написом івритом. Це датування могили – 1870 р. Завдяки вправним рухам Олега, який відбув чимало місяців археологічних експедицій, перед нами швидко постає вже три верхівки склепінь.

Отже, найімовірніше до заплав Інгулу збігав зі схилу цвинтар, схожий на сторону піраміди, чи навіть – на вавилонські «висячі сади». Який зміст вкладали яфенагарці в такий краєвид? Чи вкладали його, взагалі?

Готика, німці

Але що там водокачка попід кістками…

За Плющівкою вдалині на степових просторах видно зруйновану лютеранську кірху. Досі ошатні кам’яні будинки тягнуться обабіч неї двома рівними низками. Це все звели німці. У середині ХІХ століття їх поселили тут керувати євреями. А село – сучасне Шляхове – назвали Ней-карлсруе. Нові колоністи, лютерани, не забарилися звести церкву. При ній відкрили школу.

Шляхом від Ней-Карлсруе до Яфенагару. Україна 2020 р.

Аж раптом, знайомлячись з уцілілою господою навпроти кірхи, я чую, як щось гупає під землею; спускаючись сходами до глибокого льоху, присвічую ліхтарем.

–Да тут уже хлопці порилися, – каже мені чоловік із металошукачем, киваючи на виїмки в стінах під готичним склепінням. Незабаром він і сам, представник тутешнього політикуму, залишить по собі чимало таких виїмок разом із роздовбаною кам’яною долівкою…

Гаразд, льох. Тутешні селяни розгромили й церкву. Насамперед знесли її вівтарну стіну. Оказія трапилася років три тому та породила легенду, мовляв: «Німці добавляли в розчин яєчну шкарлупу. Того стіни в кірхи такі міцні. Розбити не могли, довелося підривати».

Почувши ці історії, безглуздо й запитувати:

–А руйнувати – нащо?

–Культурна пам’ятка навіть не під охороною, – пояснює Олег Требух.

Згадуючи занедбану читальню Баштанської бібліотеки та самотужки обладнаний музейниками санвузол, я розумію, що зайве також цікавитися: «Як це можливо???».

Господарям регіону начхати не лише на пам’ятки, а – на культуру загалом. Зрештою, й зарплатня хай бібліотекарів, хай музейників, коливається в межах трьох-чотирьох тисяч гривень. Із них вони ще «жертвують» то на ремонти, то на принтерний папір, аби зберігати культурне життя в районі. Благо… Нова потворна церква РПЦвУ в «кремлівському стилі» з іконами царя Миколи ІІ-го та літературою, до якої зась «журналістам», тут благоденствує в центрі міста, як і її аналог – у Плющівці, геть неподалік від забутих людських решток.

Терня, кірха

Знову-таки з Олегом і його дружиною Ганною, теж музейницею, ми дістаємося лютеранського села. Кірха ХІХ століття, хай що, приголомшує архітектурою, рештками ліпнини, окрайцями вцілілих розписів, кладкою масивного каменя та видом аркових вікон – кожнісінькою деталлю.

Пишні двері тут донедавна також чарували разом із вівтарною стіною. Сумно… Дуже сумно… Зір падає вдалину на чудний «острів» із терня прямо серед всіяного соняшниками поля за храмом.

Розгромлена лютеранська кірха

Розповідає пані Оля, нащадок вихідців із Західної Украни, якими вже совіти заселили Шляхове відтоді, як гітлерівські окупанти вивезли самих німців до «Третього Райху»:

– Отам, де зарості серед поля – німецьке кладбище; ми змалечку ходили туди, там і надписи, і хрести, все було. Але воно заросло років як двадцять назад. Лисиці поселилися серед могил. Де в нас тільки тих лисиць немає!

Отже, не лише кірху, але й цвинтар – по-варварському занедбано. Розсікаючи зарослі акацій та бузку, наша команда «некромантів» урешті дістається поховань. Видно, як терня розламувало могильні плити, пробиваючись прямо з-під них – деінде від небіжчиків.

Разом із Олегом ми збираємо докупи кам’яного хреста з уламків, що розкидані довкола. Зацвілі пляшки з-під горілки та пива довершують похмуру картину. Залізні ж хрести зникли поготів; лише іржаві короткі штирі на зарослих лишаями плитах нагадують, що комусь знадобився металолом.

Серед гущавини у вічі кидається куряче пір’я; за ним, ніби трамплін, тягнеться горбок. Далі вглиб прозирає тунель. Отам на чиїйсь труні склублені лиси, нашорошивши вуха, слухають ще живих людей, чекаючи, поки й ті зникнуть.

“Русский край” і “козацькі вольності”

Угору по «Яфенагару» ми – некроманти – хутко дістаємося місця нашої останньої розвідки. Тут – «русский край» і козацькі вольності водночас, а доти – Кримський ханат та Османська Держава. Село Привільне, засноване ще в XVII столітті, тягнеться вздовж Інгулу; столітній високий міст над річкою тут укотре нагадує, як вона обміліла всього за кількадесят років.

Іноді тутешні селяни досі розмовляють чудним суржиком. У ньому проскакує «окання» чи то «акання», як і – незвично м’які приголосні. Це все химерно переплітається з українськими словами. Адже Привільне, тільки з’явившись, відразу поділилося на дві частини: «русский край» і – козацький. Утікачі з Росії, старообрядці, заселяли його західну частину, сім’ї козаків – східну.

Господар садиби, де була каплиця старообрядців, а далі – єдиновірна церква, охоче демонструє пам’ятний знак, що залишився від неї. Колись РПЦ загнала «розкольників» у свій обряд. Тепер тільки залізний хрест височіє на кам’яному постаменті. Його поставили в ХІХ столітті на саму згадку про церкву «незгодних».

– Стояли млини, люди трудилися, – оповідає пан Микола, поки ми з’ясовуємо, що збережено від старовірів. – І прізвища в цій частині – «русскі». Та я сам – не звідси, а дружина моя – з козаків, з отої частини.

«Гроб»

Цвинтар у «русскому краєві» теж розкриває секрети кровозмішань. Серед козацьких і російських прізвищ тут деінде – західно-укранські. Понад півстоліття тому лемки потрапили сюди внаслідок сталінських переселень.

А втім, Привільне зберегло дещо більше від старовірів, аніж їхні прізвища. Хай що, а на цвинтарі в очі кидаються хрести із двома рівномірними поперечинами замість одної. Ця старообрядна форма поширилася й на решту могил, що легко збагнути, діставшись краю кладовиська, всіяного старими хрестами.

Там-таки давній кам’яний склеп височіє понад Інгулом. Зазвичай старообрядці витесували отакі за формою «доми-гроби» для небіжчиків із дерева. У степу деревину замінив камінь.

Більше від старообрядців не залишилося анічого. Час перемолов у своїх жорнах всі артефакти, зберіг лише риси попередників у сучасниках, прізвища, конфігурації вулиць, чудний акцент у мовленні, а ще – форму хрестів.

Без пам’яті

Загалом, проїжджаючи степом лічені кілометри, тільки й дивуєшся безлічі заритих кісток.

– Отут угорські могили з часу Другої Світової… Там закопали німецьких солдат, чорні археологи люблять приходити сюди… Євреїв, очевидно, розстрілювали на цьому схилі… – невтомно розповідає Олег за кермом старих «Жигулів».

Уцілілі цвинтарі тут часто мають цікаву особливість. Обнесені низькими кам’яними мурами, вони наче збігають додолу з горба та оточують його довкола. На горбі ж стоїть давня могила. Отак кам’яний хрест вивищується на цвинтарі серед полів козацького села Піски, де геноцид 1930-1933 років так скреготав зубами, аж і нині люди моторошно згадують ті дні.

«Дорога жена, труженица! Жела вік как день назлобу, теперь лижиш одинока в темном сиром гробу», – промовляє епітафія, викарбувана на підніжжі височезного хреста. Направду, народна мудрість влучно відображає сімейну ментальність українців.

Могила й досі загадкова: чоловік небіжчиці увіковічнив її пам'ять найвищим хрестом на округу. Утішений, що відпочине від «трудів», чи то справді побивався за нею? Унизу напис продовжено, так буцім дружина озивається з-під землі: «Прохожий, не топчи мой прах, я – дома, ти еще в гостях».

Тутешні кладовиська недаремно збігають додолу з горбів. Адже, насправді, отакий горб не раз може виявитися давнім курганом, і чиїсь кістки вже оберігають інші, тисячолітні – скіфського вельможі або самого царя. Схоже явище вдається спостерігати й серед самих могил, коли столітні, козацькі за формою хрести з пісковика обростають лишайниками, притулені до сучасних пам’ятників.

Заразом кургани височіють у регіоні й над Інгулом як спомин про османо-російський кордон, і тягнуться рівномірними низками через поля. Причому байдужих до історії фермерів здебільшого не впросиш не пускати тракторів заледве не на самий верх скіфських могил.

– Курган хтось міг уже розкопати? – цікавлюся я в Олега нагорі одного з найпомітніших насипів.

– Цілком імовірно, – відповідає той, поки чорне небо раптом, ледь розступившись, осяває могилу згори дужими променями.

Спомини

Ще одна особливість – могили совіцьких солдат Другої Світової Війни. Вони стоять тут занедбані разом із поіржавілими зорями на залізних постаментах. Навіть важко зрозуміти: як так?

Адже мешканці бережуть пам'ять про моторошну війну так, наче за останні роки й не з’явилося безлічі матеріялів, що розкривають, як мордували їхніх дідів сталінські генерали на фронтових стежках. Тому бренди «безсмертних полків» дедалі обертаються надійним знаряддям впливу в руках тутешніх шахраїв.

Аж раптом на цьому тлі в регіоні геть маліє геноцид 1930-1933 років, що мав би вертати людей до тями. День Скорботи, справжня відповідь на «побєдоносні» вакханалії не отримує потрібного розголосу.

Утім гуманітарна катастрофа, як і екологічна, невблаганно нависає над Південною Україною. Життя на кістках, занедбані культові споруди та цвинтарі «чужинців» відображають критичний рівень безпам’ятства українців. Звідси й сумнозвісне – «да какая разница».

Очевидячки, повноцінно видобути на світ спомини про найжахливіше, геноцид 1930-1933 рр. – те, що насамперед має зробити в цій ситуації здорова частина суспільства.

Зайве навіть шукати чогось іншого.

Зневоднені заплави Інгулу

історія миколаївщина