Були деньки. Дует Вітренко-Коболєв у "Нафтогазі" зробив неможливе, розпався. Згадаємо ключові реформи

Двоє на трубі

Між Коболєвим та Вітренком багато схожого. Обидва працювали в міжнародній аудиторській компанії «PricewaterhouseCoopers». Обидва мали попередній досвід роботи в «Нафтогазі», були радниками голови правління «Нафтогазу» Олега Дубини (і лобіювали підвищення ціни на газ та транзит, які слід було обраховувати на основі західної методології. Так, коли Вітренко опублікував статтю про ціноутворення на ринку газу, Коболєв допомагав з розробкою матеріалів до неї, але не міг формально стати співавтором, бо на той час ще працював у компанії).

Обидва повернулися до «Нафтогазу» на керівні посади після Революції Гідності – Коболєв у березні 2014-го, Вітренко у квітні. Обох вважали провідниками радикальних змін у компанії і чи не найуспішнішими українськими реформаторами. Обидва мали потужну підтримку у вищих політичних та фінансових колах Заходу, які захищали Коболєва з Вітренком від нападок не лише опозиції, але й найвищої влади в Україні. Обидва завдяки цій підтримці залишалися на посадах протягом чотирьох прем’єрських і двох президентських каденцій. Обидва були мішенню для критики після отримання астрономічно високих винагород, призначених за виграш справи проти Росії в Стокгольмському арбітражі.

Зрештою, після перемоги на виборах Володимира Зеленського та його партії «Слуга Народу» вони обидва входили до «короткого списку» з чотирьох претендентів на посаду прем’єр-міністра України.

Навесні 2020-го тандем «Коболєв-Вітренко», проіснувавши шість років, остаточно розпався. І з ним піде в минуле чи не найбільш драматичний період діяльності «Нафтогазу» за всю його історію.

Коболєв і Вітренко. Після шести років драйву шляхи двох реформаторів розійшлися

Можна дискутувати про те, коли саме робочі розбіжності між Коболєвим та Вітренком набули принципового, а згодом і антагоністичного характеру. Втім, сенсу в цих розборах небагато. Краще замість цього оцінити, що було зроблено тандемом «Коболев-Вітренко» в Нафтогазі за 6-річни період, і які наслідки це мало для енергоринку зокрема та українського суспільства загалом.

Постачання газу з Європи та усунення газової залежності від Росії

Мабуть, це найбільше досягнення команди Коболєва та Вітренка у «Нафтогазі». Втім, заради справедливості слід сказати, що ініціатива постачання газу з Європи була озвучена ще в 2012 році, під час чергового загострення переговорів з Росією. Наприкінці 2012-го – на початку 2013-го відбулося постачання перших пробних партій з Польщі та Угорщини. Втім, обсяги були незначними – по-перше, через те, що «Газпрому» вдалося заблокувати найбільш перспективний словацький напрямок. А по-друге, Янукович, Азаров, Бойко чи Ставицький в принципі не ставили задачу повністю відмовитися від російського газу. Європейське постачання було потрібне лише як важіль у переговорах з Кремлем і як мінімальна страховка на випадок , якщо «Газпром» знову перекриє Україні газ «під ялиночку».

Натомість нове керівництво «Нафтогазу» змогло за рік виконати те, що десятиліттями вважалося неможливим, – повністю перевести Україну на європейський газовий імпорт і відмовитися від постачання з Росії. Задля цього були збудовані три газопроводи-інтерконнектори для фізичного постачання газу з ЄС до України – Будінце в Словаччині, Германовичі у Польщі та Берегдароц в Угорщині. Це дало змогу розблокувати зарезервовані «Газпромом» потужності. Як наслідок, у грудні 2014-го року Україна отримувала з Європи понад 60% газу. А в листопаді 2015-го повністю відмовилася від газу з території Росії. Перехід на закупівлі в ЄС означав ринкові механізми ціноутворення на імпортний газ, конкуренцію між трейдерами та резервні маршрути постачання.

(Тут принагідно слід вкотре спростувати поширену пропагандистську тезу про те, що Україна купує в ЄС той же російський газ, тільки дорожче. У 2014 році російська газета «Ведомости» встановила, що у 2012-13 роках Україна серед усіх газпромівських контрагентів купувала газ найдорожче. Тобто, найбільш лояльний до Москви режим Януковича платив «російським братам» найвищу ціну. Більше того, Росія в будь-який момент з будь-якого приводу могла припинити – і припиняла – постачання).

Підвищення ціни на газ українського видобутку до рівня цін на імпортний газ

Аж до 2015 року «Нафтогаз» був для держави такою собі установою соціального забезпечення: він постачав населенню та теплокомуненерго дешевий газ, ціна якого була нижчою за ринкову. Як наслідок, компанія несла мільярдні збитки. До того ж, відкривався широкий простір для зловживань: дешевий «народний» газ замість народу використовували промислові споживачі. З політичних міркувань українська влада роками відтерміновувала питання врегулювання ціни на газ. У 2014-му ці накопичені проблеми проявилися в повному масштабі. Більше того, МВФ прямо заявив, що без підвищення цін на газ до ринкового рівня кредитувати Україну не буде.

У цій ситуації Коболєв і Вітренко запропонували і втілили максимально радикальну і максимально контраверсійну концепцію: ціну на газ власного видобутку прирівняли до ціни газу на енергетичних біржах у Європі. Задля обґрунтування цієї тези використовувалися дуже радикально-ринкові аргументи: мовляв, собівартість українського газу треба визначати не по затратах на розвідку та видобуток, а з урахуванням потенціалу інвестицій цих же коштів у інші напрямки. Простіше кажучи, якщо на фінансових спекуляціях можна заробити більше, ніж на видобутку газу, то значить, газ має коштувати дорожче.

(Про те, що собівартість українського газу не 100 і не 150 доларів, можна прочитати, наприклад, в інтерв’ю багаторічного керівника «Укргазвидобування» Іллі Рибчича. «У 2000-му році ми продавали газ «Нафтогазу України» по 100 грн за 1000 «кубів», з ПДВ. Це було $16, ми продавали його у збиток, десь 5-6 грн, цілий долар на 1 тис кубометрів був на той момент». У середині 2000-х керівництво «Укргазвидобування» мріяло про підвищення ціни хоча б до 20 доларів за 1000 кубометрів і обіцяло натомість радикально збільшити видобуток. Втім, такого щедрого подарунка газівники тоді не отримали).

Та прихильники ринкової ціни на газ стверджують, що продавати пальне по собівартості, не враховуючи його ринкову ціну – це шлях Венесуели, який призводить до загальної бідності.

1 квітня 2015 року газ для населення подорожчав майже всемеро - з 1,09 до 7,19 грн за кубічний метр. Одночасно був встановлений єдиний тариф для всіх видів споживачів. Таким чином, за газ українського видобутку, який мав собівартість в районі 17-20 доларів за тисячу кубометрів, населенню довелося платити 250.

Для громадян це був важкий удар. Майже вісім мільйонів українських домогосподарств (а це понад 40%) є отримувачами житлово-комунальних послуг. Без державної допомоги вони фізично не могли оплачувати опалення. У сільській місцевості люди, які перед тим витратили тисячі гривень на газифікацію, були змушені відмовлятися від газового опалення і знову переходити на вугілля й дрова.

Натомість для «Нафтогазу», газового монополіста, подорожчання газу відразу ж вирішило проблему системної збитковості компанії. А держава, окрім дивідендів від комерційної діяльності «Нафтогазу» та податків, змогла домовитися з МВФ про новий дешевий кредит, бо ринкова ціна на газ для всіх була вимогою Фонду.

Захід хвалив «реформаторський тандем» за запровадження «ринкових» цін на газ, але український виборець не оцінив макроекономічних змін і владі цього не пробачив. Без перебільшень можна стверджувати, що подорожчання газу для населення стало одним із чинників, які призвели до розвалу майданівської коаліції в Раді та втрати Петром Порошенком президентського крісла.

Програма видобутку газу

Тут тандем Коболєв-Вітренко зазнав найбільшого провалу. За минулі три роки видобуток газу в «Укргазвидобуванні» скоротився з 15,1 до 14,9 мільярдів кубометрів. А все мало бути навпаки. Ще в 2016 році уряд з «Нафтогазом» затвердили программу 20/20, яка передбачала до 2020 року збільшення видобутку газу до 20 мільярдів кубометрів. Ця програма з тріском провалилася: недовидобуток порівняно з запланованим становив 27%. При цьому і фінансові, і виробничі ресурси для нарощування видобутку в «Нафтогазі» були.

Так, існували об’єктивні чинники, які перешкоджали «Нафтогазу» збільшити виробництво газу. Скажімо, у Полтавській області, яка належить до найбільших газоносних регіонів країни, «Укргазвидобування» протягом п’яти років не отримало жодного дозволу на роботи. Втім, є інша причина, безпосередньо пов’язана з концепцією «ринкової ціни на газ», прив’язаної до ціни імпорту.

У балансі споживання газу в Україні власний ресурс становить дві третини (це загалом близько 20 мільярдів кубометрів), ще третину (10 мільярдів кубометрів) Україна імпортує. Якби програму 20/20 було виконано, Україна мала б 25 мільярдів кубометрів газу власного видобутку (собівартість якого знаходилася б у межах 20-50 доларів за тисячу кубометрів), і ще 5 імпортувала. У таких умовах керівництву «Нафтогазу» було б непросто пояснити, чому 25 мільярдів кубометрів дешевого українського газу треба продавати по такій самій ціні, як ціна дорогого імпортного газу. Натомість збереження співвідношення «власний видобуток-імпорт» у пропорції два до одного давало змогу уникнути незручних пояснень. Так що не дивно, що Коболєв з Вітренком переймалися питанням росту видобутку не надто енергійно.

Як наслідок, Україна не збільшила видобуток власного газу до рівня, який дозволяв би звести до мінімуму залежність від імпорту. А тим часом майже звільнений Вітренко з’ясовує в інтернеті стосунки з уже звільненим керівником газового напрямку «Нафтогазу» Фаворовим, сперечаючись, хто винний у зриві видобувної програми «Нафтогазу».

Перемога в Стокгольмському арбітражі

У 2009 році «Нафтогаз» і «Газпром» після чергового раунду газової війни підписали контракт на постачання і транзит природного газу. Ці угоди прямо лобіювала тогочасна прем’єрка Юлія Тимошенко, яка хотіла використати «газову перемогу» в політичній боротьбі як з президентом Віктором Ющенком, так і з головним конкурентом на майбутніх виборах Віктором Януковичем. У реальності все пішло трохи не так. Україна погодилася на низку вкрай невигідних для себе умов. А саме – формулу визначення ціни, за якою газ для України коштував дорого; зобов’язання купувати щороку не менше 52 мільярдів кубометрів російського газу під загрозою застосування принципу «бери або плати» (коли неотриманий газ все одно слід оплачувати); занижені транзитні ставки; заборону реекспорту придбаного в Росії газу тощо.

За оцінками Андрія Коболєва, Україна внаслідок дії газової угоди Тимошенко переплатила «Газпрому» 17-29 мільярдів доларів.

Прикметно, що газовий контракт 2009 року захищала не лише Тимошенко, яка його підтримувала (і яка за це потім посиділа у Качанівській колонії), але і її нібито опоненти з Партії регіонів. Віце-прем’єр Юрій Бойко, формально критикуючи угоди, заявляв, що скасувати їх неможливо, а для позову у Стокгольмський арбітраж (установу, яка за контрактом мала вирішувати взаємні суперечки сторін) не існує формальних підстав.

Нове керівництво «Нафтогазу» таких сантиментів щодо «Газпрому» не мало. НАК подав позов до Стокгольмського арбітражу, вимагаючи від російського монополіста повернути кошти, виплачені по завищеній ціні, та компенсувати менші обсяги поданого для транзиту газу, ніж це було передбачено контрактом. «Газпром» подав зустрічний позов, вимагаючи оплати Україною вже отриманого газу та застосування щодо неї принципу «бери або плати».

У 2017 році Стокгольмський арбітраж ухвалив рішення на користь України. З вирахуванням грошей, які «Нафтогаз» мав віддати за вже отриманий в 2014 році російський газ, «Газпром» залишився винен українській компанії $2,56 млрд. Росія відмовилася платити, що створило привід для арешту активів «Газпрому» на Заході. І одноосібно зірвала виконання ухвали суду про відновлення постачання газу для України – що призвело до локального газового дефіциту в березні 2018-го (детальніше про це можна почитати у цьому матеріалі «Текстів» ). Зрештою, у грудні 2019 Росія здалася і виплатила борг, який з урахуванням відсотків зріс до 2,9 мільярдів доларів.

Укладання нового транзитного контракту

Угода «імені Тимошенко», за якою здійснювався транзит газпромівського газу через Україну, завершувалася 31 грудня 2019 року. Росія, знаючи про це, планувала повністю позбавити Україну транзитних доходів. Фізичним інструментом мав послужити газопровід «Північний потік-2», спорудженню якого, як здавалося, вже ніщо не може завадити. А юридичним інструментом, на який покладалися, було припинення дії транзитного контракту, після чого надходження газу на територію України юридично вважалося б контрабандою. Втім, Росії можна було й не перекривати повністю транзит – достатньо було зменшити його до показників, які робили б українську газотранспортну систему нерентабельною.

У другій половині 2019-го і Україна, і ЄС, який отримує через Україну російський газ, готувалися до чергового новорічного перекриття труби. Втім, наприкінці грудня сторонам вдалося домовитися – і це безперечна заслуга команди Юрія Вітренка (сам він заявляє, що Коболєв від цих переговорів був усунутий).

Новий транзитний договір діятиме 5 років з можливістю продовження ще на 10 років. На 2020 рік Росія забронює транзит на 65 мільярдів кубометрів, у чотири наступні роки він знизиться до 40 мільярдів кубометрів. Тарифи на транзит відповідатимуть аналогічним у країнах Західної та Центральної Європи. При цьому Росія погодилася виплатити той самий тримільярдний борг, який раніше присудив Стокгольський арбітраж. Україна, своєю чергою, відмовилася від інших позовів у Стокгольмі.

Детально про те, хто що виграв і хто чим поступився під час транзитних переговорів 2019-го,«Тексти» писали тут.

І багато інших досягнень

Були й інші важливі, хоча й менш помітні для широкого загалу зміни, які відбулися в «Нафтогазі» за керівництва Коболєва та Вітренка. Це, зокрема, відновлення (хай навіть і не остаточне) контролю над «Укрнафтою» – дочірньою компанією «Нафтогазу», яка роками перебувала під повним управлінням міноритарного акціонера – групи «Приват», яка, на відміну від однойменного банку, і зараз належить Коломойському. Або так званий анбандлінг – відокремлення бізнесу з видобутку і транзиту газу, що відкривало перед «Нафтогазом» можливість працювати у відповідності з європейськими правилами газового ринку. Чи доступ європейських газотрейдерів до зберігання газу в українських підземних сховищах (не виключено, що цей бізнес стане основним для «Укртрансгазу» у випадку подальшого скорочення російського транзиту). Все це – безсумнівні досягнення. Але – досягнення вже минулі.

Як розвиватимуться події у «поствітренківський» період – покаже час. Сам Юрій Вітренко демонструє нетипову для неписаного кодексу поведінки топ-менеджера агресивність, гучно й розлого звинувачуючи свого екс-боса Коболєва в усіх гріхах. Схоже, що такою поведінкою він прокладає собі шлях в іншу лігу – політичну. Андрій Коболєв, своєю чергою, намагається продемонструвати, що «Нафтогаз» від звільнення Вітренка нічого не втратив, і є фахівці й кращі за нього. Так, у рамках тієї ж трансформації управління «Нафтогазу», внаслідок якої Вітренко пішов на вихід, напрямок міжнародних судів у компанії очолила екс-заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль – теж гідна кандидатура.

Тим часом об’єктивна ситуація в газовій галузі є неоднозначною. З одного боку, внаслідок обвалу цін на нафту та спричиненого епідемією Covid-19 економічного спаду ціни на газ у Європі в травні 2020-го впали до рівня 60-80 доларів за тисячу кубічних метрів. З іншого, низька вартість імпортного газу створює проблеми для інвестування у власний видобуток – особливо на тлі попередніх провалів «Нафтогазу» у газовидобуванні. Не слід забувати й про давню блакитну мрію «прозахідного» менеджменту «Нафтогазу» – приватизацію компанії з входженням до її капіталу західних інвесторів. Чи будуть зроблені реальні кроки в цьому напрямку, і хто за ними стоятиме – поживемо-побачимо.

реформи Нафтогаз