Джин Шарп. Звільни себе сам. Як покласти край диктатурі чи іншій формі гноблення: підручник із стратегічного планування дій

Автор: Джин Шарп, за допомогою Джаміли Ракіб

Інститут Альберта Ейнштейна, 2009

Переклад: Сергій Лук'янчук

Пропонуємо вашій увазі книгу Шарпа "Звільни себе сам" (Self-Liberation), присвячену стратегічному плануванню акцій ненасильницького опору.

Зміст

Як пройти до свободи? (ЧАСТИНА 1)

Виходячи за межі колишнього досвіду. Прагматика і стратегія. Здобуваючи знання. Досвід країн Балтії та Балкан. (ЧАСТИНА 2)

Планування: початкові етапи. Нова модель самодостатнього планування? (ЧАСТИНА 3)

Три типи знань (ЧАСТИНА 4)

Базовий стратегічний аналіз. Як вибрати розробників стратегії. Укладання масштабної стратегії (ЧАСТИНА 5)

Самопідсилення. Прискорення звільнення. Кроки в напрямку до можливого. Заблокувати нову диктатуру. Звільнення реальне, а не ідеальне. (ЧАСТИНА 6)

Додатки

---

Як пройти до свободи? (ЧАСТИНА 1)

Як пройти до свободи?

Багато людей живуть у країнах, де при владі перебувають режими, які можна трактувати як диктаторські, або, в пом’якшеній формі, як авторитарні. Зазвичай більшість населення в цих країнах хотіли б, щоб ці гнобительські режими були замінені більш демократичною та вільною політичною системою.

Але як цього можна досягти?

Диктатура – це не єдиний поширений спосіб пригноблення. Існують також системи соціального та економічного гніту. Коли люди хочуть покласти край гнобленню та здобути більше свобод та справедливості, чи є спосіб досягти цієї мети в реалістичний, ефективний та самодостатній спосіб – і так, щоб результати збереглися надовго?

Багато хто шукав відповіді на ці питання і напружено працював над здобуттям свободи. Багато інших намагалися допомогти пригнобленим людям покласти край їхньому поневоленню. Втім, ніхто з нас не може заявити, що в нього є остаточний розв’язок. Проблема залишається відкритою.

У конфліктах між диктатурою чи іншими видами пригноблення та більшістю населення цьому населенню важливо визанчити, чи вони просто хочуть засудити гноблення та висловити протест проти системи. Або ж вони хочуть насправді покласти цьому гнобленню край і замінити його системою, що забезпечить більше свобод, демократії та справедливості?

Багато гарних людей вважають, що якщо вони досить активно засуджуватимуть режим гноблення або протестуватимуть проти нього досить довго, то бажані зміни постануть самі по собі. Це припущення є помилковим.

Пошуки кращих рішень також несуть свої ризики. Не всі пропоновані відповіді є рівнозначними. Деякі самопроголошені «революціонери», попри їхню риторику, насправді не довіряють пригнобленим народним масам. Ці «революціонери» вважають, що систему владного домінування можна остаточно усунути лише за тієї умови, якщо їхня власна група «опікунів» у якийсь спосіб візьме під контроль державний апарат і потім використає цю систему управління та пригнічення задля перетворення суспільства, незалежно від бажань цього самого нібито «звільненого» населення.

Ці питання потребують нового осмислення.

Проблема того, як скинути диктатуру, загалом розглянута у праці автора «Від диктатури до демократії: Концептуальні засади здобуття свободи».

Натомість цей посібник із стратегічного планування має більш обмежене завдання. Він має на меті допомогу людям, які самі хочуть створити потужну стратегію, або «суперплан», щоб досягти свого звільнення від гноблення і збудувати більш вільнута демократичну систему влади. Понад те, цей документ стане в пригоді не тільки тим, хто бореться із внутрішніми диктаторськими режимами. Він буде корисним для тих людей, які мають справу із будь-яким видом пригноблення.

Цей короткий текст не може включити адекватне глибоке представлення усіх знань та ідей, потрібних для стратегічного планування ненасильницької боротьби за свободу.

Через це до тексту включені посилання на вибрані друковані матеріали, що розкривають важливі теми. Уважне вивченення цих добірок у рекомендованій нами послідовності є необхідним. Вони містять ті осмислення, знання та оцінки, які можуть стати в пригоді під час підготовки стратегій звільнення.

Автор сподивається, що за допомогою цього посібника із стратегічного планування майбутня ненасильницька боротьба проти гноблення відзначатиметься більшою ефективністю та супроводжуватиметься меншими жертвами.

Наразі люди, що живуть за умов диктатури чи інших жорстоких режимів, мають небагато адекватних способів власного звільнення.

- Загальні вибори, які спроможні запровадити суттєві зміни, потрібні для встановлення більш демократичного та вільного політичного суспільства, зазвичай не можливі – вони зрежисовані, або ж їх результати фальсифікуються чи ігноруються.

- «Силове» повстання, включно із партизанською війною та тероризмом, зазвичай призводить до жорстоких репресій, масових жертв, поразки, а у випадку успіху – до ще більш сильної диктатури.

- Замах на життя диктатора зазвичай зазнає невдач, або ж просто приводить нових осіб чи кліку на старі владні посади.

- Поступова еволюція може тривати десятиліттями, зупинятися і рухатися в зворотньому напрямку – можливо, що навіть не один раз.

Не слід вважати, що можна придумати легкий спосіб звільнення від диктатури. Навпаки, планування та виконання ефективних дій, спрямованих на ліквідацію гноблення, завжди буде надзвичайно складним. Більше того, навряд чи вдасться здобути свободу без жертв. Слід пам’ятати, що будь-яка спроба, спрямована на усунення системи гноблення, які б заходи вона при цьому не використовувала, наразиться на жорстокі репресії.

Поставши перед реальністю максимального гноблення та жорстких репресій, дуже часто окремі особи, групи опору та більшість урядів зберігають упевненість лише тоді, коли перебіг конфлікту супроводжується військовими діями. Це відбувається попри приклади того, що дуже часто наслідки насильницького перебігу конфліктів призводять до кататастрофи. Диктаторські режими зазвичай добре підготовлені до запровадження особливо жорстоких репресій.

Часом люди, що прагнуть більших свобод, утрачають упевненість у своїй можливості звільнити себе. Вони навіть можуть покладати свої надії на потужну іноземну інтервенцію. Цей варіант має серйозні недоліки:

- Іноземний уряд може використати проблему диктатури в іншій країні як привід до військового втручання, що насправді має на меті інші, менш благородні цілі.

- Навіть коли іноземний уряд від початку має альтруїстичні наміри щодо втручання, у процесі розвитку конфлікту країна-інтервент зазвичай виявляє, що перед нею відкриваються нові, більш егоїстичні можливості. Це може включати контроль над економічними ресурсами або створення військових баз.

- Уряд, який має достатню військову потугу для усунення міцної системи пригноблення в сусідній країні, зазвичай сам є достатньо потужним, щоби пізніше нав’язати свої власні цілі. Це може статися навіть у тому випадку, коли ці цілі є небажаними для «звільненого» населення.

І навпаки, реалістична і зорієнтована на власні сили здатність покласти край диктатурі чи іншій формі гноблення не тільки ліквідує існуючу диктаторську систему. Спроможність до самостійного звільнення також позбавляє сили фальшиві аргументи уряду країни-інтервента про те, що він прагне запровадити більшу свободу чи справедливість, тоді як насправді він має зовсім інші завдання.

Чи є інші способи здобуття свободи?

У минулому траплялися спонтанні чи імпровізовані прояви ненасильницької боротьби проти диктатур та інших форм гноблення. Результати були різними: певна кількість невдач, певна кількість успіхів, і певна кількість змішаних наслідків.

Ці громадянські протести, акції непідтримки та непокори не просто створювали диктаторським системам гострі проблеми та усували авторитарних правителів. Час від часу вони призводили до колапсу систем гноблення та брутальних диктатур.

Деякі із цих процесів ненасильницького опору мали харизматичних лідерів, таких як Мохандас Ганді. Втім, подібні випадки є нетиповими. Історія використання цієї технології, яку зазвичай не беруть до уваги, спростовує широко розповсюджені хибні уявлення про ненасильницьку боротьбу.

Протягом останніх десятиліть відбулося кілька революцій та повстань, відомих як «кольорові революції». Ці приклади є обнадійливими: чисельні маси людей брали участь у головним чином ненасильницькій боротьбі і робили це зі значною ефективністю. Результати, досягнуті цими революціями, залежали від різноманітних факторів: наявності чи відсутності розумної стратегії, якості планування, яке можна було розробити та реалізувати на практиці, а також використаних методів.

---

Виходячи за межі колишнього досвіду. Прагматика і стратегія. Здобуваючи знання. Досвід країн Балтії та Балкан. (ЧАСТИНА 2)

Виходячи за межі колишнього досвіду

Механізми цих технік ненасильницького спротиву можна ще вивчати й вивчати. Втім, їхні застосування в минулому та наші сучасні знання просунулися до тієї точки, коли можна не просто очікувати більшого використання цих технологій у конфлікті. Дуже важливо, що за допомогою кращого знання, розумних стратегічних обрахунків, розширення досвіду, планування, а також росту вміння застосовувати ці техніки на практиці, майбутня ненасильницька боротьба проти поневолення може суттєво посилитися. Дивуватися цьому не слід: результати будь-якої діяльності можна значно покращити, якщо зумисно докласти зусиль у цьому напрямку.

Порівняно зі згаданими вище іншими можливими способами дії, стратегічно спланована ненасильницька боротьба виглядає серйозним варіантом дій із досягнення більш демократичної, вільної та справедливої політичної системи. Ми вітаємо тих окремих осіб та групи людей, які вирішать вивчити потенціал цього варіанта, щоб здобути більшу свободу та справедливість.

Значних змін не можна досягнути , лише проголосивши довготермінову мету та протестуючи проти чинного стану речей. Потрібні відповідальні, розважливі та ефективні стратегічні дії. В ситуації поневолення стратегічна ненасильницька боротьба може стати вдалою альтернативою як насильству, так і пасивній покорі.

Цей документ та рекомендована література мають на меті допомогти тим особам та групам людей, які борються з пригнобленням і шукають більших знань та розуміння потенціалу стратегічної ненасильницької боротьби. Головна теза цього документу: стратегічне планування може надати багато способів підвищення ефективності ненасильницького опору – значно ефективнішого, ніж протест та опір без стратегічного планування.

Важливий момент: розмірковування над тим, що може статися після початкового етапу конфлікту, вимагає інтенсивного аналізу та планування політичного ладу у пост-конфліктний період. (Прим: дивіться далі обговорення ризиків, пов’язаних із державним переворотом).

Прагматика і стратегія

Пропонований нами підхід є водночас прагматичним і стратегічним. Він опирається на реальність, а не на наші уявлення, хоча ці дві категорії можуть суміщатися.

(Література: Опис різних типів принципового ненасильницького опору дивіться в книзі: Джин Шарп. «Ганді як політичний стратег. З есе про етику та політику. Глава 10, «Типи принципового ненасильницького опору», С. 201-234 (Gene Sharp, Gandhi as a Political Strategist with Essays on Ethics and Politics, Chapter 10, “Types of Principled Nonviolence,” pp. 201-234.). Аналіз того, як можна пов’язати між собою принципові та прагматичні підходи, наведено в Главі 13: «Ненасильницький спротив: Моральний принцип чи політтехнологія? Тези на основі роздумів та досвіду Ганді», С. 273-309. Див. також лекцію Шарпа «Які є варіанти для принципових прихильників ненасильницького опору в умовах гострого конфлікту?», прочитану 22 вересня 2006 році в Інституті миру між націями ім. Джоан Б. Крок при Університеті Нотр Дам. Її можна знайти на сайті www.aeinstein.org)

Мета цього посібника: допомогти групам, які хочуть покласти кінець диктатурі чи іншим способам поневолення та замінити їх більш вільною та справедливою системою, навчитися ефективно планувати їхню боротьбу. Як ці люди можуть найкраще використати наявні в них ресурси, щоб покінчити з гнобленням та замінити його надійною, більш вільною та справедливою політичною системою?

Розумне планування також допомагає зменшити кількість жертв. Є окремі методи, які можуть виявитися вкрай про вокативними і перетворити демонстрантів на легкі мішені для військ диктатури. І навпаки, інші методи можуть забезпечити потужніший вплив, і при цьому навряд чи це призведе до росту жертв. Наприклад, один план може передбачати проведення демонстрації вулицею у напрямку військ, озброєних кулеметами. Інший план може закликати учасників опору залишити вулиці порожніми та тихими, і протягом певного періоду часу залишатися вдома.

Здобуваючи знання

Протягом кількох років дехто з нас, хто працює над практичним використанням ненасильницьких методів боротьби задля звільнення від гніту, зосереджувався на наданні найнеобхідніших основ розуміння принципів ненасильницьких дій та важливості стратегічного планування, - за допомогою лекцій, навчальних курсів та семінарів. Вони проводилися як окремими особами, так і командами, протягом більш ніж десяти років у різних країнах Європи та Азії.

Зміст деяких із цих презентацій мав вступний характер, інші були поглибленими. Часом ці презентації проходили у вигляді курсів тривалістю до двох тижнів із ранковими та обідніми заняттями. Один двотижневий лекційно-семінарський курс зосередився на тому, як ця ж сама група може згодом розробити план фундаментальної стратегії своєї боротьби.

Ці лекції, курси та семінари на той час виглядали адекватно. А як їх оцінюємо зараз?

Очевидно, що усний виступ може бути корисним та ефективним під час представлення предмету новій аудиторії та збудження цікавості там, де її раніше не було зовсім або було вкрай мало. Усні презентації у формі «тренувальних занять», що передують конкретній демонстрації під час обмеженої політичної кампанії, також можуть бути дуже корисними в сенсі підготовки учасників до ефективної поведінки під час запланованої демонстрації.

Ці позитивні результати певного виду усних презентацій є важливими, але вони неспроможні допомогти людям вести стратегічне планування. Очевидно, що знання та розуміння, потрібні для стратегічного планування та більш поглибленого застосування, не можна адекватно передати шляхом бесід чи семінарів. Цей же висновок стосується й дискусій, навіть якщо дехто з учасників добре володіє інформацією. Так само - і лекцій.

Усні презентації є цілком недоречними:

- під час передачі поглиблених знань;
- при підготовці слухачів до здійснення стратегічного аналізу.

З плином часу групи, що брали участь у лекціях, навчальних курсах та семінарах, схоже, залишилися неспроможними планувати масштабні стратегії дій у конфліктах. Ці групи зазвичай не могли підготувати стратегії навіть для менших, обмежених кампаній, спрямованих на досягнення скромнішої мети.

Після того, як пройде відчутний проміжок часу, зазвичай залишається мало підтверджень того, що надані базові знання та пояснення були сприйняті учасниками в достатній мірі для того, щоб впливати на їхні наступні рішення та дії, не кажучи вже про здатність вести стратегічне планування.

У багатьох людей є обмеження щодо того, що вони можуть зрозуміти лише шляхом прослуховування. Виглядає так, що кількість та типи знань та навичок ненасильницького спротиву є водночас і занадто розлогими, і занадто складними, щоб їх можна було легко сприйняти під час самих лише усних навчальних програм.

Підхід, що передбачав «тренування тренерів», свого часу викликав значний інтерес. На перший погляд він видається дуже корисним способом допомогти значній кількості людей стати кваліфікованими провідниками ненасильницьких дій під час підготовки майбутніх демонстрацій. Інструкції, складені на основі цієї моделі, можуть створити корисний внесок у цю конкретну справу. Втім, цей підхід виглядає сумнівним, якщо йдеться про більш поглиблені цілі.

Згаданий підхід майже за визначенням нездатний підготувати будь-кого до планування стратегій на будь-якому рівні. Причина в тому, що цей метод спрощує ту кількість знань, яка потрібна основі, що пробує планувати стратегію. Метод припускає, що всі потрібні знання та навички можна успішно передати, усно повторивши їх двічі, і тоді застосувати задля стратегічного планування. А це вкрай сумнівно. Тому рекомендації із стратегічного планування, запропоновані в цьому документі, залишаються релевантними.

Є гарні причини для пошуку додаткових шляхів того, як саме групи пригноблених людей можуть навчитися планувати власні стратегії визвольної боротьби. Можливо, що потрібні для цього знання та навички можуть бути краще сприйняті за допомогою інших методик.

Досвід країн Балтії та Балкан

Є принаймні два серйозні випадки нетипово успішних результатів, отриманих завдяки інформуванню про методику ненасильницької боротьби. Це консультації в 1991 році для лідерів Литви, Латвії та Естонії, що виступали за незалежність, та семінар у 2000 році для сербів, які хотіли покласти край диктатурі Мілошевича. Ці два приклади суттєво відрізняються від інших, і через це заслуговують на увагу.

Три маленькі балтійські нації, що мали незалежність, були анексовані Радянським Союзом, після цього окуповані нацистською Німеччиною і знову включені до складу СРСР. Ці події призвели до катастрофічних змін, потужних руйнувань, масових вбивств та депортацій, суттєвих змін у складі населення та встановлення жорстокого режиму. Опір цим явищам відбувався у різних формах. Масштабна партизанська війна велася проти совітів у Литві (у 1944-1952 рр.), Латвії (з 1941 до 1944-1945 рр.) та Естонії (з 1944 по 1949 рр.).

Під кінець цієї партизанської боротьби, і певною мірою під час неї, населення провадило вкрай важливі ненасильницькі протести та опір. Ці акції в останні роки отримували заохочення та допомогу від політичних партій, що обстоювали незалежність, і зрештою – обраної влади, що перебувала на незалежницьких позиціях.

Ці ранні політичні рухи були повністю «місцевими» за походженням, і, наскільки це відомо, зазнавали дуже незначного (або взагалі ніякого) впливу зовнішніх джерел інформації про ненасильницький опір.

Після того, як відбулися дуже важливі акції ненасильницьких протестів та опору, представники Інституту Альберта Ейнштейна в 1991 році провели консультації в Естонії, Латавії та Литві про природу ненасильницької боротьби та громадянського захисту. Першу консультацію провели Джин Шарп, Брюс Дженкінс та Пітер Акерман, а другу - Джин Шарп та Брюс Дженкінс. Вони зустрічалися із членами та лідерами незалежницьких партій та обраними урядовцями.

(Примітка: Ці консультації проходили з 24 квітня по 1 травня 1991 року на запрошення литовського Міністерства закордонних справ. Другий візит до столиць Росії, Литви, Латвії та Естонії відбувся 14 листопада – 7 грудня 1991 р. Були проведені дискусії із потенціальної можливості організованих груп громадянського опору перешкодити спробам державного перевороту чи іноземного військового вторгнення. Див. щодворічний звіт Інституту Альберта Ейнштейна, 1990-92 р, С. 5-9 (Кембрідж, Массачусетс, 1993). За результатами першої подорожі та у відповідь на запит Одріуса Буткевічюса, Брюс Дженкінс уклав ґрунтовний посібник із громадянського самозахисту, який використовувала команда дослідників у міністерстві національної оборони Литви).

Консультанти проводили лекції та бесіди, а також неформальні дискусії з високопосадовцями, комітетами та парламентаріями. Точкою зосередження усіх цих дій була природа та потенціал ненасильницької боротьби. Консультанти не давали нікому порад про те, що їм конкретно потрібно робити під час їхньої боротьби.

Одріус Буткевічюс, на той час генеральний директор міністерства національної оборони Литви, отримав попередню редакторську версію нової книги «Громадянська оборона» (Автор: Джин Шарп за допомогою Брюса Дженкінса, Прінстон, Нью-Джерсі, Princeton University Press, 1990.) від доктора Граціани Мініотайте з Литовської Академії Наук. Вона отримала ці сторінки від Шарпа з Дженкінсом на конференції в Москві.

Буткевічюс зробив 50 ксерокопій цих сторінок і розіслав їх по всьому СРСР, включно з сусідніми Латвійською та Естонською республіками. Переглянувши книгу, Буткевічюс вигукнув: «Ага, а ось і система для цього всього!» Буткевічюс зробив швидкий переклад книги литовською для використання в уряді. Міністр оборони Латвії Талавс Юнджіс також виконав оперативний переклад для урядових потреб. Міністр Райво Варе в Естонії користувався англомовним оригіналом.

Згодом ця книга була видана трьома мовами, естонською у видавництві Informare в Таллінні, латвійською - у Junda Publishers в Ризі, та литовською – в Mintis Publishers у Вільнюсі, всі – за підтримки відповідних міністрів, що відповідали за оборону в цих країнах).

Під час другого візиту Шарп та Дженкінс не лише зустрілися із представниками литовської оборони, але й з міністром оборони Латвії Талавсом Юнджісом та іншими членами Верховної Ради Литви та представниками міноборони. У Естонії Шарп та Дженкінс зустрілися з держміністром Райво Варе, членами Ради Оборони та урядовими чиновниками. Міністр Варе розіслав інструкції з ненасильницького опору в політичні центри на території Естонії, але навмисно не залишив копії у своєму офісі.

У грудні 1991 року Буткевічюс назвав книгу «Громадянська оборона» такою, що заклала підґрунтя для планування ним ненасильницького опору проти радянської окупації, спочатку в січні 1991 року, а згодом у серпні 1991 року.

Ранні, імпровізовані та символічні ненасильницькі протести (такі, як людський ланцюг із понад 2 мільйонів людей, що з’єднали балтійські столиці), згодом стали більш систематичними і набули більш обдуманих форм офіційних ненасильницьких акцій незгоди та непокори.

Створення нових політичних установ, що підтримували незалежність, та зміщення існуючих установ у бік підтримки незалежності, були чільними ознаками цих рухів. Радянський президент Горбачов оголосив декларації незалежності держав Балтії недійсними.

Одріус Буткевічюс, який згодом став міністром оборони, назвав книгу «Громадянська оборона» основою литовської стратегії. Міністр оборони Латвії Талавс Юнджіс та держміністр Естонії Райво Варе робили аналогічні заяви.

13 січня 1991 року голова президії Врховної Ради Росії Борис Єльцин підписав у Таллінні, Естонія, спільну заяву з лідерами усіх трьох балтійських націй. Спільна заява проголошувала взаємну допомогу та підтримку, а також висловлювала протест проти будь-якого військового втручання в їхні справи. Пізніші переговори привели до повного виведення радянських військ.

У Литві перелік жертв склав 14 осіб під час великої демонстрації біля телевежі, та ще 6 осіб на прикордонному митному пості – вже після здобуття незалежності. У Латвії загинуло шестеро, в Естонії – жодної людини. Але при цьому всі три балтійські нації успішно відокремилися від «непорушного» на той час Радянського Союзу, попри своє вразливе географічне розташування, перебування на їх території радянських військ та набагато потужнішої військової міці Радянського Союзу.

У Сербії імпровізовані символічні акції ненасильницького протесту відбувалися наприкінці 1990-х років, часто при температурі нижче нуля. У них брали участь серби, що боролися з диктаторським режимом президента Мілошевича.

Інформація про ненасильницьку боротьбу була надана Робертом Л. Хелві під час семінару, проведеного в Будапешті (Угорщина) в 2000 році. Його учасниками були молоді серби-члени політичної опозиційної організації «Отпор». Хелві поєднав свій власний систематичний виклад із рекомендаціями з друкованих посібників – «Від диктатури до демократії» та «Політика ненасильницьких дій» Джина Шарпа. Цей семінар, вочевидь, мав дуже позитиві результати. Хелві віддав примірники згаданих вище книг учасникам, які забрали їх до Сербії. Також значний вплив мала публікація книги «Від диктатури до демократії» сербською мовою, здійснена організацією «Громадянські ініціативи».

Срдя Попович, провідний стратег у групі сербів, яка зустрічалася з Хелві в Будапешті, попередньо вивчав практики різноманітних організацій та установ. Він шукав імовірний досвід, придатний для використання в акціях, спрямованих на усунення диктатури Мілошевича. Після вивчення книги «Політика ненасильницьких дій» Срдя Попович написав: «Праця Шарпа запропонувала надзвичайно ефективні підходи до протидії брутальному режимові, до залучення населення до масової ненасильницької боротьби за звільнення самих себе».

Срдя Попович та його колеги зосередилися на шістьох обов’язкових джерелах політичної влади – тут вони знайшли ключ для розхитування репресивних режимів. Варто послабити чи заблокувати ці джерела – і режим буде послаблено чи зруйновано.

Ситуації в усіх трьох балканських націях та у Сербії мали п’ять спільних ознак.

1. В усіх чотирьох країнах існували вкрай брутальні режими.

2. Кожна з країн а ранніх етапах пройшла через важливий, але безуспішний етап насильницького опору.

3. До 1990-х років у випадку балтійських націй та до 2000 року у випадку Сербії, в країнах існував потужний самостворений рух ненасильницьких протестів та опору населення.

4. Були поведені усні навчальні курси та дискусії за участю «зовнішніх» спеціалістів із багаторічним досвідом досліджень та аналізу методик ненасильницької боротьби проти диктатури, іноземної окупації та державних переворотів.

5. Ці усні презентації були поєднані із важливими друкованими працями про природу політичної влади та ненасильницьку боротьбу. Авторитеті урядові та неурядові політичні лідери (у випадку країн Балтії) та неурядові політичні лідери (у випадку Сербії) отримали доступ до цих текстів.

---

Планування: початкові етапи. Нова модель самодостатнього планування? (ЧАСТИНА 3)

Планування: початкові етапи

Обдумування та планування того, як зробити ту чи іншу ненасильницьку акцію протесту чи боротьби більш ефективною, є водночас доречним та здійсненним. Таке планування не є чимось цілком новим. Існують різноманітні приклади подібних заходів у минулому.

На ранніх етапах локальних кампаній, таких як бойкот автобусів чи сидячі забастовки біля стійок у закладах харчування на знак протесту проти расової сегрегації у США, застосовувалося планування. Аналогічно протягом багатьох десятиліть здійснювалася тактична підготовка до маршів протесту – тривалістю в кілька днів чи кілька тижнів ¬– за мир, соціальну справедливість, жіночу рівноправність, громадянські та людські права та захист довкілля.

Різноманітні загальні страйки, що відбулися в низці країн і ставили різні економічні та політичні цілі, також планувалися та готувалися заздалегідь. Починаючи з ненасильницької боротьби американських колоній проти британських владних розпоряджень у 1765-75 роках, мало місце е лише тактичне, але й довготермінове політичне планування.
(Див. Walter H. Conser, Jr., Ronald M. McCarthy, David J. Toscano, and Gene Sharp, editors, Resistance, Politics, and the American Struggle for Independence, 1765-1775 .// Вальтер Х. Консер-мол, Рональд М. МакКарті, Девід Дж. Тоскано і Джин Шарп, під ред.: Опір, політика та американська боротьба за незалежність, 1765-1775: - Болдер, Колорадо: видавництво Lynne Rienner Publishers, 1986. Особливо зверніть увагу на Додаток F, «Континентальна Асоціація, жовтень 1774 р»)

У рідкісних випадках геніальний інтуїтивний стратег, такий як Мохандас Ганді, окреслював стратегію, яка реалізувалася через тактичні кроки.

У Польщі в 1980-ті роки маси людей, що брали участь у боротьбі незалежної професійної спілки «Солідарність» та пов’язаних із нею груп, керуючись історичним досвідом та долаючи труднощі, здобули свободу. У Сербії в 2000 році велися глибокі розрахунки, заходи, підготовка та стратегічне планування з метою повалення диктатури Мілошевича.

Втім, у багатьох конфліктах, де велася ненасильницька боротьба, такого не спостерігалося. Часто ніяких стратегічних обрахунків не велося взагалі, і планування часом було неадекватним. Попри це, часом це призводило до непересічних успіхів.

Треба також відзначити, що у багатьох випадках вдалося досягти лише вкрай обмежених успіхів. Були також приклади нищівних поразок та жахливих втрат, як на площі Тяньаймень у Пекіні (Китай). У майбутньому слід звести до мінімуму кількість таких поразок та жертв, водночас забезпечивши більшу успішність.

Більш повне та якісне стратегічне планування може посприяти підвищенню ефективності майбутніх ненасильницьких протестів проти гноблення, а також зменшити кількість жертв. Втім, було б ризиковано та нерозважливо покладатися на «зовнішніх» радників, щоб ті здійснили це планування. Бажано, щоб знання про те, як укладати стратегію, були підготовленими заздалегідь та доступними, так, щоб люди, які повстають проти диктатури та інших видів пригноблення, могли самостійно вести планування, як скинути цей гніт.

Нова модель самодостатнього планування?

Як ми вже говорили вище, виглядає так, що для нашої теми усні презентації забезпечують більш обмежене розуміння, аніж уважне вивчення друкованих презентацій та аналітики. Друковані посібники можна читати у довільному місці й у довільний час, і вивчати їх повільно, при потребі повторюючи та переглядаючи матеріал.

Цей документ розглядає створення нової моделі допомоги людям та групам людей, які хочуть дослідити можливий потенціал ненасильницької боротьби як засобу звільнення від пригноблення. Ця модель може також допомогти людям розвинути їхні знання, розуміння та якість мислення, так, щоб вони навчилися більш ефективно діяти у конфліктах із максимально ворожими опонентами. Щоб цього досягнути, потрібне ґрунтовне вивчення добірки друкованих досліджень про ведення ненасильницької боротьби, а також аналіз її потенціалу у тих гострих політичних конфліктах, де варто очікувати жорстких репресій.

Якщо наведений у цьому документі аналіз буде визнаний потенційно корисним, ми заохочуємо його широке розповсюдження та вивчення рекомендованих нами друкованих текстів із ненасильницьких дій. Таке широке розповсюдження знань та навичок може також протидіяти потенційним тенденціям до елітизму. Ці поглиблені знання можна поширити серед великої кількості людей, не залишаючи їх власністю невеликої меншості. Спроможність вести планування майбутньої боротьби за здобуття та захист свободи має бути максимально розповсюдженою. Це може призвести до потужних результатів.

Якщо старанно йти цим альтернативним шляхом до знань, він зрештою надасть можливість окремим особам та групам людей самостійно готувати загальну стратегію дій у потужних конфліктах. Він також допоможе людям складати індивідуальні стратегії обмежених кампаній.

Укладання раціональної загальної стратегії надає учасникам боротьби можливість діяти в такий спосіб, який наближає досягнення їхніх цілей у конфлікті. І це можна робити, водночас протидіючи політиці, акціям та репресіям зі сторони їхніх гнобителів.

Ці результати ніхто не принесе готовими на тарілочці. Навчання та планування, які ми тут рекомендуємо, можуть забезпечити позитивні результати лише тоді, коли новачки у цій темі самостійно здобуватимуть більш широкі знання. Тоді, за допомогою розважливого аналізування та ретельного планування, дисциплінованих та мужніх дій вони отримають можливість перейти від наявної системи пригноблення до кращого суспільства, збудованого на підвалинах відповідальності та свободи.

---

Три типи знань (ЧАСТИНА 4)

Три типи знань

Дослідження, спостереження та аналітика кажуть нам, що для розробки компетентної та масштабної стратегії успішної боротьби за свободу потрібні три типи знань:

(1) Знання про конфліктну ситуацію, опонентів, а також суспільство та його потреби.

(2) Поглиблені знання про природу та техніку виконання ненасильницьких акцій.

(3) Знання та здібності, необхідні для стратегічного аналізу, мислення та планування.

Якщо будь-яка група розпочне боротьбу проти диктатури чи іншої системи пригноблення, або хоча б спробує підготувати ґрунтовну стратегію такої боротьби, не маючи цих трьох типів знань, це буде нерозумно і потенційно матиме згубні наслідки.

Розуміючи це, дехто рекомендував збирати разом три групи осіб, кожна з яких володіє одним із цих типів знань, щоб ділитися досвідом із іншими. Існувала думка, що ці три групи разом, перебуваючи в одній кімнаті, можуть укласти компетентну ґрунтовну стратегію. На жаль, зібравши разом три групи осіб, кожна з яких володіє одним із трьох потрібних типів знань, потрібного результату не отримаєш.

Це тому, що певний досвід кожної з груп не вийде за межі цієї окремої групи. Аналітичні здібності, здатні укласти розумну ґрунтовну стратегію, повинні використовувати всі три об’єднані типи знань та міркувань. Необхідно дослідити, як саме ці три типи знань та навиків можна поєднати, щоб укласти компетентний загальний план здобуття влади та демократизації. Це інтегроване знання також потрібне для планування обмежених кампаній, спрямованих на досягнення менш масштабних цілей.

(1) Знання про конфліктну ситуацію, опонентів та суспільство

Люди, що живуть під владою диктатури чи інших форм гноблення, як правило, вже мають суттєві знання про систему, за якої вони мешкають. Відповідно, у їх розпорядженні вже є певний «силовий потенціал». Під силовим потенціалом розуміємо ті якості, ресурси та здібності, мобілізувавши та застосувавши які, група може посилити свою сторону в конфлікті.

Для роз’яснення цих знань можуть стати в пригоді наступні питання:

- Які теми стоять на порядку денному в конфлікті?

- Наскільки важливими є ці теми для кожної зі сторін?

- Чи змінювалися ці питання або інтенсивність їхньої підтримки з плином часу?

- Наскільки легко чи складно буде кожній із сторін піти на поступки іншій стороні?

- Чи є потенційні поступки корисними або шкідливими для тих, хто чинить опір гнобленню?

- У який спосіб населення, що чинить опір, може мобілізувати інших осіб на участь у боротьбі щодо цих тем?

- Як можна використати ці теми задля посилення мобілізації сил опору, послаблення підтримки опонентів та зміни лояльності серед групи опонентів та третіх сторін?

У вигнанців із країни може не бути частини цих знань, проте вони мають інші переваги. У них може бути інформація та ідеї, відсутні у більшості людей, що живуть всередині суспільства.

Оцінюючи поточну ситуацію в країні, може бути корисно підготувати оцінку абсолютних та відносних сильних сторін системи гноблення, а також існуючого та потенційного демократичного руху. У чому опоненти сильні, а в чому слабкі? У чому сильні протестувальники, а в чому слабкі? Це можна зробити шляхом стратегічного оцінювання.

Принципи стратегічного оцінювання пояснені в таких друкованих працях: «Ведучи ненасильницьку боротьбу» ( Waging Nonviolent Struggle), с. 525-541; Роберт Л. Хелві «Про стратегічний ненасильницький конфлікт» (Robert L. Helvey On Strategic Nonviolent Conflict), с. 47-65 та 165-166. Сторінок – 38. Загалом сторінок з цієї теми: 59.

Втім, виконуючи стратегічне оцінювання, слід пильнувати, щоб учасники групи стратегічного планування не зосереджувалися надмірно на деталях стратегічного оцінювання, нехтуючи головними факторами у ситуації загалом.

Головна мета полягає в тому, щоб зрозуміти сили та слабкості обох сторін, джерела їхньої потуги та імовірні напрямки застосування цих потуг обома сторонами у відкритому конфлікті. Як ці сильні та слабкі якості співвідносяться одна з одною? А також – як можна змінити відповідні сильні та слабкі якості кожної зі сторін?

Очевидно, що бажано заздалегідь брати до уваги ті засоби жорстокого придушення чи інших форм контролю, які можуть застосувати опоненти з метою припинення акцій непокори та протесту. Цю інформацію слід враховувати під час планування майбутнього конфлікту.

Іноді режим пригноблення, що зіштовхнувся з потужним опором, може вжити максимальні репресії та насильство. Слід брати до уваги ті психологічні, соціальні , економічні та політичні контрзаходи, які може застосувати опонент. Потрібно також оцінити здатність та бажання населення, що чинить опір, не припиняти боротьбу за свободу, незважаючи на репресії та інші контрзаходи опонентів.

(2) Поглиблені знання про характер та техніки виконання ненасильницьких акцій

Техніку ненасильницьких дій зазвичай погано знають та неналежно розуміють. У багатьох людей є помилкові уявлення з цього приводу. Вони можуть вважати, що добре її розуміють, проте реальність часто виглядає інакше.

У певних аспектах ненасильницька боротьба є дуже простою. У інших – її техніка є вкрай складною. Потрібне більше, ніж просто базове розуміння цього феномену, щоб здійснювати розважливе та ефективне стратегічне планування. Ніхто не здатен скласти масштабну стратегію, яка покладатиме серйозну надію на використання ненасильницьких засобів, або стратегії окремих локальних кампаній без дуже гарного розуміння цієї техніки.

Поширена неадекватність існуючих знань та розуміння цієї техніки означає, що групи та окремі особи, які розуміють імовірну корисність ненасильницької боротьби, не повинні стрімголов кидатися в бій без обережного вивчення ситуації та розважливої підготовки.

Вони також не повинні робити спроб негайно включитися у складання масштабної стратегії загальної боротьби, чи локальної стратегії для окремих компонентів кампанії. Усвідомлення відсутності належних знань може сильно стати в пригоді як захист від спрощених та небезпечних припущень, які можуть спричинити проблеми чи катастрофічні наслідки. Нестача адекватних знань про ці техніки наразі спостерігається практично всюди. Ситуація почала виправлятися в англомовних публікаціях лише в найближчі десятиліття.

Більшість потрібних та доступних знань та навиків, потрібних для участі в стратегічному плануванні – хоч вона і далека від ідеалу – наразі існує у формі друкованих посібників англійською мовою. Іншими мовами доступність цих знань більш обмежена. Крім цього, у інших мовах майже завжди були відсутні точні відповідники в термінології. Поняттєва база та термінологія до цього була вкрай неадекватною чи відсутньою також і в англомовних дослідженнях. Ця ситуація ускладнила переклад існуючої літератури з англійської на інші мови.

Зусилля, спрямовані на отримання нових знань та навиків із ненасильницького опору потребували і створили і нову термінологію, і оновлені визначення. (Див новий технічний Словник громадянської боротьби ( Dictionary of Civilian Struggle) за авторством Джина Шарпа) Це дозволило покращити комунікацію з приводу важливих ключових концептів та ідей («Посібник із перекладу текстів про ненасильницький опір» можна знайти на сайті Інституту Альберта Ейнштейна : www.aeinstein.org). Переклади на кілька іноземних мов і набору ключових термінів, і деяких важливих текстів є в доступі на сайті Інституту Альберта Ейнштейна.

Більшість текстів на тему ненасильницьких дій, які тут рекомендовані, мають одного автора. Прикро, що це саме так, і що тематика ненасильницької боротьби проти гноблення не була вивчена та розглянута настільки повно, як вона цього заслуговує. Добірка літератури, проте, була зроблена на основі її змісту, а не авторської належності. Ми не знайшли еквівалентні дослідження за іншим авторством, які могли б охопити точно той же зміст, що рекомендована тут література. Інші важливі праці з ненасильницьких дій, які тут не наведені, пізніше можуть стати в пригоді як додаткова література.

Добірка рекомендованої літератури укладалася на базі припущення, що читачі найперше будуть зацікавлені у можливому майбутньому застосуванні цієї техніки проти диктатури. Втім, як вже зазначалося вище, ці тексти можуть бути корисними під час підготовки до інших гострих конфліктів, особливо тих, які спрямовані на заміну режимів соціального та економічного гноблення більш справедливою системою влади та урядування.

Пропонування посібників з інструкціями у той час, коли люди вважають себе готовими до боротьби, може викликати в них розгубленість чи навіть роздратування. Така загальна реакція спостерігалася неодноразово. Люди, які думають про застосування ненасильницької боротьби в майбутньому, зазвичай вважають, що вони вже мають адекватне розуміння цього підходу, і тому їм не треба витрачати час на додаткове читання. Як правило, це невірний підхід.

Подібне узвичаєне ставлення, в найкращому випадку, є гарантією неадекватного стратегічного планування, а в найгіршому – призвідником катастрофи.

Стороння допомога?

Деякі люди, усвідомивши, що їм бракує глибоких знань із ненасильницької боротьби, звертаються до третіх осіб по вказівки, що їм слід робити. Вони можуть знайти окремих осіб чи групи, які охоче дають поради і пропонують допомогу.

Втім, приймати ці поради може бути часом не менш небезпечно, ніж вирішувати, як вести подібний конфлікт без глибокого розуміння ненасильницької боротьби. «Зовнішні» експерти не можуть володіти внутрішнім знанням ні певної конкретної конфліктної ситуації, ні поточної політичної ситуації, ні історичного фону. «Сторонні» можуть навіть не мати глибокого розуміння ненасильницької боротьби. Запропоновані ними вказівки можуть бути нерозумними, а це потенційно може завершитися поразкою та масовими жертвами.

На додачу до цього, зовнішня допомога не посилює повноважень. Люди, які отримують поради зі сторони, щоб вирішити власні проблеми, все одно будуть залежати від інших у цих питаннях.

Більше того, рекомендації, надані зовнішніми експертами, можуть іноді зумовлюватися бажанням цієї зовнішньої групи радників у першу чергу досягти власних цілей, а не цілей пригнобленого населення. Часом прохання про рекомендації про те, що саме слід робити учасникам опору, завершується втратою контролю над боротьбою та переходом його до «чужаків». Помилкові та поверхові поради можуть завдати великої шкоди.

Може статися так, що зовнішні сили, які пропонують допомогу групі, що веде ненасильницьку боротьбу, також пропонують гроші учасникам опору, які часто перебувають у фінансовій скруті. У таких ситуаціях слід бути максимально обережними. Така фінансова допомога може пропонуватися окремими особами, організаціями чи установами розвідки. І пізніше може виявитися, що ця фінансова допомога пов’язана із тим чи іншим способом контролю. Якщо з цим контролем погодилися, учасники опору можуть втратити можливість самостійно визначати свій порядок дій. Якщо його відхилили, фінансова допомога може припинитися. Якщо фінансова допомога походить від розвідувальних установ, зміни в політиці спонсорованого уряду можуть спричинити миттєву зупинку фінансування.

На додачу, історія найгірших «брудних фокусів» за участю розвідок та урядів ставить під сумнів доречність будь-яких зв’язків з ними рухів демократичного звільнення, і значно посилює вразливість цих рухів. Оприлюднення того факту, що учасники опору отримували гроші від розвідок, може заплямувати цей рух і посприяти його дискредитації як інструмента ворожого іноземного уряду.

Ці реальні обставини дозволяють краще зрозуміти, чому Ганді був дуже обережним щодо того, щоб учасники опору не залежали від зовнішньої фінансової підтримки.

Де знайти поглиблені знання?

Спроба планувати стратегію майбутнього ненасильницького конфлікту без належного досвіду та знань – це якби сповнений надмірного ентузіазму школяр зайшов би до хімічної лабораторії і почав навмання змішувати незнайомі елементи та сполуки, не прочитавши перед цим книг із хімії. Без поглиблених знань про ненасильницьку боротьбу люди, що рекомендують той чи інший спосіб дій, найімовірніше сильно пошкодять рухові.

Зусилля із розповсюдження знань про ненасильницьку боротьбу повинні керуватися еквівалентом клятви Гіппократа в медицині: «У першу чергу не нашкодь». Щоб узяти це попередження до уваги, потрібно знати, що шкодить застосуванню ненасильницького опору.

Для того, щоб удовольнити потребу в поглибленому розумінні ненасильницьких дій, слід звернути основну увагу на вивчення існуючих досліджень цієї техніки. Ми підібрали рекомендовану навчальну літературу у саме такій рекомендованій послідовності. Буде нерозважливо «висмикувати» з неї окремі тексти, змінювати послідовність читання, замінювати одні книги іншими або взагалі пропускати їх. Згодом може стати в пригоді додаткова, більш різноманітна література, але не зараз. Якщо це не вказано окремо, всі книги є за авторством Джина Шарпа.

Література для початківців

Аналіз вразливих сторін диктатур перед ненасильницьким опором:
«Проти диктатури – із упевненістю» (Facing Dictatorships with Confidence” in Social Power and Political Freedom, С. 91-112. Стор.: 21).

Короткий вступ до ненасильницької боротьби: «Реальні альтернативи є» (“There Are Realistic Alternatives,” С. 1-48. Стор: 48.)

Дослідження реалістичних способів покласти край диктатурі:
«Від диктатури до демократії» (“From Dictatorship to Democracy,” С. viii-x, 1-90. Стор: 93.)

Література для середнього рівня

Аналіз ненасильницьких дій
Роберт Л. Хелві, «Стратегічний ненасильницький конфлікт». (Robert L. Helvey, On Strategic Nonviolent Conflict: С. ix-xii, 1-45, та 67-86. Стор.: 69.)

Більше про ненасильницькі дії в конфліктах:
«Ведучи ненасильницьку боротьбу» (Waging Nonviolent Struggle, С-. 13-65, 359-430. Стор: 125.

Загальна кількість сторінок на цю тему: 436.

Література зі стратегічного планування та обрання методів

Вступ до стратегічного планування
«Політика ненасильницьких дій» (The Politics of Nonviolent Action), С. 492-495; «Ведучи ненасильницьку боротьбу» (Waging Nonviolent Struggle), С. 433-446; Хелві «Стратегічний ненасильницький конфлікт» (Helvey, On Strategic Nonviolent Conflict) С. 87-99. Сторінок: 31.)

Про усунення джерел влади
«Політика ненасильницьких дій» (The Politics of Nonviolent Action), С. 11-12 та 744-755. Сторінок: 14.

Про перерозподіл політичної влади
«Ведучи ненасильницьку боротьбу» (Waging Nonviolent
Struggle), C. 423-430. Сторінок : 8.

Посібник із підготовки стратегії вміщений у тексті «Політика ненасильницьких дій» (The Politics of Nonviolent Action), С. 495-510; та «Ведучи ненасильницьку боротьбу» (Waging Nonviolent Struggle), С. 433-508. Сторінок: 102.

До обговорення того, як підірвати систему гноблення з мінімальними втратами та максимальною ефективністю
«Громадянська влада та політична свобода» (Social Power and Political Freedom), С. 161-179. Сторінок: 19.

Про важливість неурядових організацій
«Громадянська влада та політична свобода» (Social Power and Political Freedom), С. 21-67. Сторінок: 47.

Аналіз зв’язків між технікою боротьби та соціальною структурою

«Громадянська влада та політична свобода» (Social Power and Political Freedom), С.
309-378. Сторінок: 70.

Обговорення додаткових аспектів ненасильницьких дій
Роберт Л. Хелві, «Стратегічний ненасильницький конфлікт"(Helvey, On Strategic Nonviolent Conflict),C. 101-143. Сторінок: 43.

Загальна кількість сторінок на цю тему: 770.

Ця література може надати знання, які стануть у великій пригоді під час планування боротьби проти добре захищених опонентів. Ці опоненти навряд чи віддадуть контроль та владу без боротьби. Розважливі та основані на знаннях дії можуть у цій ситуації значно підвищити шанси здобути успіх з одночасним зменшенням числа жертв.

Ми виходимо з того, що плани опору складаються, принаймні частково, на основі стратегічних оцінок. Під час перебігу потужного ненасильницького конфлікту і потенційні, і насправді задіяні сили обох сторін напевне будуть змінюватися. Через це потрібно буде знову звернути увагу на баланс сил між противниками. Коли реальна сила однієї чи обох сторін зазнала змін, буде доречно провести нову стратегічну оцінку, щоб використати її під час розробки планів нової фази конфлікту.

Раціональна ненасильницька боротьба має більше можливостей, ніж інші методи, досягти звільнення, тому що використання цих технік розповсюджує ефективні сили поміж усього суспільства.

Це розповсюдження відбувається двома способами:

- Населення отримує досвід у використанні цього способу дій, який може, при розважливому застосуванні, бути використаним проти будь-якого існуючого чи майбутнього гноблення.

- Застосування ненасильницького опору посилює та сприяє появі незалежних установ, що перебувають за межами підпорядкування держави. Ці установи та групи можна визначити як «місця сили», місця, де знаходиться сила, і звідки її можна застосувати.

Ці заклади можуть при потребі слугувати базами для організованого опору. Індивідуальні протести та акції непокори можуть бути благородними та героїчними, але успішна боротьба задля ліквідації гноблення потребує спільного опору та спільної непокори.

Втім, тут доречно зробити застереження. Ефективна стратегія не постане автоматично із вивчення цієї літератури. Ця пов’язана між собою добірка може дуже сильно допомогти, але сама по собі вона не дає гарантії, що читачі зможть на її основі скласти розумну стратегію. Тут потрібно ще дещо.

(3) Спроможність мислити та планувати стратегічно

Особи, які бажають спланувати раціональну стратегію ліквідації гноблення, повинні посилити свої здібності у таких напрямках:

- Вони мають вивчити рекомендації з планування стратегій.
- Вони повинні думати самі за себе і планувати розважливо.
- Вони мають бути готові взяти на себе відповідальність.
- Їм слід розвинути здібності до стратегічного мислення та компетентного планування стратегій.

Іншими словами, розробники планів мають думати над тим, як слід діяти групі, щоб ці дії учасників опору дійсно сприяли досягненню їхніх цілей. Все це слід робити в контексті боротьби з диктатурою чи переважаючими за силою опонентами, які імовірно матимуть бажання та змогу застосувати жорсткі репресії.

«Мислити стратегічно» - це значить обрахувати, як діяти реалістично і змінити ситуацію так, щоб при цьому зростала імовірність досягнення бажаної мети. Це дуже сильно відрізняється від простих заяв про бажаність цієї мети чи проголошення опозиційності до чинної системи.

До обрахунків того, як досягти цієї довгострокової мети, входить визначення дій, які слід виконати задля того, щоб наблизити цю бажану мету. Під час планування довготермінової масштабної стратегії потрібно звертати особливу увагу на низку кампаній обмеженого масштабу в складі цього довготермінового конфлікту, які очікуються в майбутньому.

У ці плани потрібно включити те, як має початися довготерміновий конфлікт, як розвиватимуться дії, і в який спосіб суб-стратегії та індивідуальні кампанії, що стосуються обмежених питань, робитимуть внесок на користь досягнення головної мети.

Мислити стратегічно – це означає також навчитися протидіяти діям опонентів або будь-яких груп чи окремих осіб, які прагнуть, щоб ненасильницька боротьба зазнала невдачі.

---

Базовий стратегічний аналіз. Як вибрати розробників стратегії. Укладання масштабної стратегії (ЧАСТИНА 5)

Базовий стратегічний аналіз: джерела сил опонентів

Реалістичне стратегічне планування вимагає визначення джерел сили опонентів, та вивчення того, чи можливо - а якщо можливо, то як саме - послабити чи заблокувати ці джерела.

У Сербії під час планування кампанії зі скинення диктатури Мілошевича Срдя Попович та його колеги зосередилися на шістьох виявлених джерелах політичної сили будь-якого правителя.

Огляд: «Політика ненасильницьких дій» (The Politics of Nonviolent Action), с. 11-12 та 744-755.

До цих шести джерел належать: влада (як узаконена система), людські ресурси, знання та навики, нематеріальні фактори, матеріальні ресурси та санкції (покарання). Всі вони опиняються в розпорядженні правителя внаслідок підтримки, допомоги, покори та співпраці населення та громадських інституцій. Групи та інституції, що постачають правителям необхідні джерела влади, Роберт Л. Хелві назвав «опорними стовпами» режиму.

Ці групи та установи не є безумовним джерелом постачання сили. Рівень їхньої підтримки завжди буде змінюватися, і його можна змінити зумисно. Коли «опорні стовпи» стають ненадійними, коли через це зменшується чи навіть повністю припияється постачання ресурсів сили, режим гноблення починає слабшати. Якщо джерела сили повністю заблоковані, режим гноблення потенційно може втратити владу та розвалитися.

Ці міркування та сербський досвід підказують, що найголовнішим фактором під час складання масштабної компанії має бути перевірка, чи певна протестна кампанія зменшить або збільшить силу опонентів. Цей принцип також придатний для оцінювання можливих стратегій та завдань у обмежених кампаніях.

Не менш суттєвим є й протилежний підхід: чи стануть джерела сили учасників опору потужнішими чи слабшими внаслідок кожної обмеженої кампанії?

Розробникам стратегічних планів слід серйозно розглянути ці питання.

Базовий стратегічний аналіз: баланс залежностей

Акції соціальної, економічної та політичної непокори (відомі як бойкоти) утворюють великі групи доступних методів ненасильницької боротьби.

Ці методи можуть потужно впливати на опонентів тільки тоді, якщо ті товари, послуги та інші джерела влади, що потрапили під бойкот, є справді потрібними, і якщо опоненти в цьому сенсі залежать від протестувальників. Якщо існує залежність від чогось дуже потрібного, акції непокори, спрямовані на обмеження чи припинення постачання, потенційно є дуже потужними. Якщо ж обидві сторони залежать одна від одної в чомусь дуже важливому, конфлікт, імовірно, стане набагато складнішим. Ці реалії слід уважно брати до уваги під час планування стратегії опору.

Розподіл та баланс залежностей потужно впливає на ефект від акцій непокори. Тому під час стратегічного планування слід відповісти на такі питання:

- Яка сторона залежить від іншої у сенсі потреб у товарах, послугах та джерелах сили, і до якої міри?

- Чи є ця залежність односторонньою, чи навпаки, обидві сторони значною мірою залежать одна від одної?

- Чи може залежна сторона або сторони, створити альтернативні товари, послуги чи джерела сили на заміну тих, які були обмежені чи заблоковані акціями непокори, проведеними іншою стороною?

Базовий стратегічний аналіз: статус громадянського суспільства

Третій великий фактор, який слід взяти до уваги, - це статус незалежних груп та інституцій суспільства, «місць сили», як про це зазначалося вище. Готуючи начерки стратегії, і пізніше, застосовуючи її у відкритому конфлікті, важливо приділити велику увагу інституціям, що не перебувають під контролем державних структур. Ці «місця сили» можуть мати інакші цілі, багато з них є цілком аполітичними. Деякі можуть бути однозначно політичними. Застосування владного потенціалу цих «місць сили» може полягати або в простому просвітництві (наприклад, освіта), або у підриві підвалин системи (наприклад, акції непокори у державній службі), або навіть у ліквідації гноблення (наприклад, розвал адміністративної та силової систем опонентів).

У цілому ці групи та інституції часто називають «громадянським суспільством». Якщо в суспільстві ці «місця сили» представлені в значній кількості та якості, вони можуть стати тією базою, яка отримає повноваження населення в боротьбі за демократизацію. Ці «місця» можуть суттєво допомогти населенню, що чинить опір, проводити акції непокори, спрямовані на обмеження чи блокування джерел сили владного режиму. Забезпечуючи солідарність та підтримку, такі організації можуть також допомогти населенню вистояти під час украй брутальних репресій.

Якщо в суспільстві ці «місця сили» не представлені в значній кількості й не мають значної потуги, ця їхня слабкість чи відсутність має бути взята до уваги під час планування масштабної стратегії та стратегій індивідуальних кампаній-складників. З цієї причини початкові дії в довготерміновій боротьбі, спрямованій на усунення диктатури, слід суттєво обмежувати та обережно й поетапно виконувати.

Для того, щоб покласти край гнобленню, довготермінова боротьба має бути достатньо сильною. Тому майже обов’язково потрібно, щоб «місця сили» існували, виникали спонтанно або свідомо створювалися та мобілізувалися. Посилення та створення цих «місць сили» має стати пріоритетом.

Подібні «місця сили» у формі різноманітних «рад» виникали під час угорської революції 1956-1957 років перед тим, як боротьба набула характеру військових дій після того, як армія Угорщини спробувала воювати проти військових сил Радянського Союзу. Після того, як цей збройний опір було придушено, розпочалася друга фаза ненасильницької боротьби.

Статус та умови існування «місць сили» вимагають уваги зі сторони розробників стратегії.

Базовий стратегічний аналіз: чи спроможні мета та акції кампанії ще більше послабити слабкі сторони системи пригноблення?

Четвертий значний фактор, який слід взяти до уваги під час планування масштабної стратегії та стратегій кампаній-компонентів, - чи мета й дії учасників ще більше послаблюють ті слабкі сторони, які притаманні крайній диктатурі чи іншій системі пригноблення.

На противагу поширеній точці зору, крайні диктатури та інші системи домінування не є такими непорушно сильними, якими представляються чи якими їх вважають. Ці режими зазвичай мають внутрішні проблеми та динаміку, що періодично послаблює централізований контроль та їхню довговічність.Діяльність сил опору, що погіршує ці вроджені слабкі якості, з більшою імовірністю матиме потужніший вплив, ніж та діяльність, яка цього не робить.

Про перелік слабких якостей крайніх диктатур читайте: «Громадянська влада та політична свобода» (Social Power and Political Freedom), С. 100-101. Сторінок: 2. Загалом сторінок з цієї теми: 772.

Ми використовуємо наступну робочу гіпотезу: дії, що послаблюють вже існуючі вразливі сторони, імовірно, матимуть суттєвіший згубний вплив на диктатуру, ніж ті дії, які не мають цього ефекту.

Базовий стратегічний аналіз: важливість ініціативи в конфлікті

Для забезпечення ефективності ненасильницької боротьби важливо, щоб учасники опору захоплювали ініціативу на початковому етапі, і також зберігали її протягом усього конфлікту. Протестувальники не мають дозволяти, щоб їх опускали до ролі сторони, що тільки реагує на дії їхніх опонентів.

Збереження ініціативи можливе навіть тоді, коли результати стратегічного оцінювання початково вказують на те, що чинний режим є вкрай потужним, а учасники опору набагато слабші. Збереження ініціативи має значення і в агресивній, і в оборонній фазах конфлікту.

Як вибрати розробників стратегії

У певний момент під час обдумування боротьби, спрямованої на ліквідацію гноблення, виникає потреба визначити осіб, які готуватимуть масштабну стратегію цієї боротьби. Добір розробників слід вести дуже уважно, тому що не всі, хто висловлює бажання брати в цьому участь, є наймудрішими та найдосвідченішими. Особи, що не спромоглися прочитати літературу з цієї теми, не підходять. «Люди зі сторони», які не мають глибоких знань країни та суспільства, не повинні залучатися до процесу розробки плану.

Участь у плануванні майбутньої ненасильницької боротьби погано поінформованих, догматичних чи зосереджених на собі осіб може призвести до катастрофи. Крім цього, важливо, щоб розробники плану не мали особистих «порядків денних», що перешкоджали б процесу планування.

З позитивної точки зору, розробниками мають бути люди, що показали спроможність думати та планувати стратегічно. Більшість людей наразі такої здібності не має.

Етап планування, звісно ж, має початися після ґрунтовного читання літератури, обдумування та міркування, - як це описано в цьому документі.

Розробники плану в першу чергу повинні мати здатність створювати як масштабну стратегію, так і стратегію для обмежених кампаній-компонентів.

Жорстокість режиму крайнього гноблення призведе до того, що формування та діяльність групи розробників стратегічних планів будуть вкрай складними, а часто й небезпечними. Деяким особам доведеться уникати арешту. Учасникам опору буде важко проводити зібрання, серед них можуть виявитися агенти-провокатори.

Групи, що планували дії опору, часом були спроможні працювати там, де цього ніхто не сподівався. У окупованій нацистами Норвегії дванадцять людей зустрілися в столиці і сформували таємну групу, що керувала опором. Тисячі жінок зібралися біля штабу гестапо в Берліні під стінами тимчасової тюрми, вимагаючи звільнення їхніх чоловіків-євреїв. Вони перемогли.

У певних ситуаціях можуть стати в пригоді політемігранти. Нові технології зв’язку також допомагають ретельному плануванню.

Критики можуть вказати на той факт, що стратегічне планування такого масштабу та глибини, спрямоване на ведення ненасильницької боротьби за визволення, ніколи раніше не проводилося. Вони можуть навіть заявити, що в такому плануванні нема необхідності.

Стратегічне планування буде застосовуватися значно частіше, ніж цього очікують. Коли дозволяє ситуація, перед групою, що готує план, слід поставити завдання розробити попередню масштабну стратегію, яку потім оцінить ширша група.

У деяких жорстких ситуаціях оцінка плану масштабної стратегії буде неможливою. Попри це, навіть за вкрай суворих режимів крихітна, але розумна група розробників стратегії зможе час від часу створювати плани та розповсюджувати інструкції щодо дій. Їхні рекомендації можна попередньо перевірити, оцінивши реакцію громади на заклик до незначних, але помітних і при цьому порівняно безпечних акцій, які не потребуватимуть подальшого керування. Реакція вкаже на те, чи слід почекати довше, поки зростуть опозиційні настрої, чи населення вже готове до більш ризикованих дій.

Якщо є можливість оцінити план, його попередній варіант можна схвалити, повернути на перегляд або відхилити і натомість розробити нову масштабну стратегію.

Базові стратегічні рішення

Групи зі стратегічного планування ще на ранніх етапах обговорення повинні вирішити, принаймні попередньо, який механізм ненасильницьких дій вони збираються застосовувати: зміну поглядів, компроміс, ненасильницький примус чи дезінтеграцію (руйнування). У контексті диктатури чи інших потужних режимів пригноблення вони майже напевне зосередяться на ненасильницькому примусі чи дезінтеграції.

Особам, що готують план масштабної стратегії, буде потрібно взяти до уваги, чи один тільки дисциплінований масовий опір, неспівпраця та непокора спроможні зруйнувати потужну диктатуру або іншу систему гноблення? Втім, так буває нечасто, і в цьому не можна бути впевненим. У іншому випадку буде необхідно запланувати, як саме почати боротьбу і як вести та концентрувати окремі кампанії в межах цієї боротьби.

Теми обмежених кампаній мають бути такими, щоб це викликало широку підтримку всього населення. Крім цього, обрані теми мають сприйматися як однозначно справедливі, і при цьому режиму має бути складно відмовитися їх визнавати. Ці теми мають бути такими, щодо яки режим може неохоче піти на поступки або в яких режим може зазнати поразки від організованих громадян.

Слід з великою ретельністю обирати індивідуальні методи дій, які будуть застосовуватися під час різних стадій конфлікту. У рамках техніки ненасильницьких дій існує багато окремих методів, але не всі вони є розважливим вибором в умовах певного конфлікту. Деякі виявляться невдалим вибором, і тільки окремі зможуть зробити потужний внесок у досягнення успіху. Застосовані методи мають бути здатні допомогти учасникам опору в досягненні їхніх цілей та у виконанні обраної стратегії.

Про обговорення факторів, які слід взяти до уваги під час вибору методів, читайте «Політика ненасильницьких дій», С. 501-504. Всього сторінок – 4.

Пізніше, під час розвитку конфлікту, як масштаб дій, так і специфічні завдання кампаній можуть розширюватися. Протидія режиму, особливо репресії, також можуть стати більш жорсткими, особливо якщо дії опору обходяться режимові диктатури все дорожче.

Знання та розуміння, здобуті завдяки роботі з літературою, вказаною в цьому посібнику, допоможуть розробникам планів визначати, які додаткові завдання та дії з планування їм слід виконати.

Укладання масштабної стратегії

Під час розробки основних характеристик масштабної стратегії слід взяти до уваги уваги ті питання, що стоять на кону, та важелі впливу, що є в розпорядженні потенціальних протестувальників.

- Як співвідносяться сильні та слабкі сторони груп, що протидіють у конфлікті;

- з яких саме питань вкрай важливо діяти?

- Які головні важелі впливу можуть застосувати сили опору?

- Як ці важелі впливу, що є в розпорядженні протестувальників, співвідносяться із окресленням масштабної стратегії цих протестувальників?

- Як ці важелі впливу, що є в розпорядженні протестувальників, співвідносяться із встановленими слабкими сторонами опонентів?

- Які «опорні стовпи» диктатури потенційно вразливі до застосування важелів впливу, що є в розпорядженні протестувальників?

Всі ці розширені знання та розуміння допоможуть розробникам стратегічних планів скласти мудру масштабну стратегію. Розроблена масштабна стратегія боротьби визначить базову схему дій під час майбутнього конфлікту. Тактика та методи важливі, але мають вторинне значення.

Про обговорення основних елементів у плануванні стратегій: «Політика ненасильницьких дій», («The Politics of Nonviolent Action»), С. 495-510. Це повторне читання.

Про представлення стратегічних питань та принципів у ході розвитку конфлікту: «Ведучи ненасильницьку боротьбу» («Waging Nonviolent Struggle»), С. 447-508. Сторінок – 62. Загалом сторінок з цієї теми: 838

Перший проект плану масштабної стратегії може початково укладатися на основі міркувань кількох осіб, але остаточний текст має готувати одна людина в команді. Коли проект готовий, його слід критично переглянути у більшій групі, всі члени якої повинні перед цим вивчити всю наведену тут літературу. Якщо перший проект масштабної стратегії виявиться неприйнятним, тоді слід починати все із самого початку, або принаймні зробити значну переробку. Якщо, навпаки, виявиться, що перший проект орієнтовно знаходиться на вірному шляху, на цьому етапі, можливо, знадобляться лише обмежені вдосконалення. Якщо масштабна стратегія мудро розроблена та вміло застосована, є гарні шанси на те, що учасники опору зможуть суттєво розширити потенціал розгортання ефективного руху за звільнення.

---

Самопідсилення. Прискорення звільнення. Кроки в напрямку до можливого. Заблокувати нову диктатуру. Звільнення реальне, а не ідеальне. (ЧАСТИНА 6)

Самопідсилення

У багатьох випадках населення, що живе під гнітом крайньої диктатури, відчуває себе порівняно слабким та позбавленим влади, неспроможним кинути виклик панівній системі. Це завдання видається їм непомірним та занадто небезпечним. Населення відчуває себе неспроможним здобути перемогу за таких нерівних шансів. Натомість воно переважно зосереджене на простих зусиллях – покращити собі життя, наскільки це можливо. Через це пригноблене населення зазвичай є пасивним.

Такий стан називають апатією помилково. Насправді ж це безнадія.

Потрібно бути обережним, пропонуючи дії тоді, коли люди відчувають безнадію. Якщо на цьому етапі людей, попри все, підштовхнути до відкритого протистояння понад межі їхніх спроможностей, їхня очікувана поразка покаже їм, що їхні слабкості насправді ще більші, ніж вони усвідомлювали. Знадобиться тривалий час, перш ніж вони знову зможуть діяти.

Втім, обмежені дії в рамках їхніх спроможностей – це зовсім інша річ. Це більш реалістично. Під час головної фази боротьби проти апартеїду в Південній Африці було неможливо мобілізувати африканське населення до дій проти переважних сил влади, як про це говорив Мосіуа Патрік Лекота в 1990 р.

(Виступ Мосіуа Патріка Лекоти, на той час представника Об’єднаного демократичного фронту, на Національній конференції ненасильницьких дій у конфлікті та обороні, 8-11 лютого 1990 р. Кембридж, Масачусетс, за спонсорством Інституту Альберта Ейнштейна).

У цій ситуації африканці створили громадські організації, такі як Громадська асоціація Совето, щоб боротися за обмежені цілі, - продовжив Лекота. Ці громадські організації обирали окремі питання, на кшталт «у нас нема води, або … у нас недостатньо електроенергії. Слово «політика» тут не використовувалося… Люди могли дозволити сказати «уряд повинен дати нам воду…».

Відповідно, африканців у одному регіоні заохочували до самоорганізації, щоб отримати криницю з чистою водою. І дорослі, і їх діти перед тим хворіли від пиття забрудненої води. У цьому окремому питанні африканці почали діяти й перемогли. Завдяки своїм власним діям вони посилили себе, отримали впевненість у тому, що можуть досягти більших цілей.

Звідси урок: борючись із сильним гнобленням, часто буде розважливо боротися проти обмеженого, специфічного прояву ширшої проблеми. Слід ретельно обирати цей обмежений напрямок атаки. Потенційні напрямки, які легко відхилити як непотрібні, слід відкидати. Обрана специфічна проблема повинна сприйматися як однозначно справедлива. (Див. Джин Шарп, Політика ненасильницьких дій ( The Politics of Nonviolent Action) , С. 471-473.)

Силу треба зосереджувати проти найслабших точок опонентів у такий спосіб, щоб це підвищувало імовірність перемоги.

Про обговорення способів «загострення» напрямку атаки, читайте «Політика ненасильницьких дій» (The Politics of Nonviolent Action), С. 471-473. Сторінок: 3.

На початку довготермінового конфлікту більшість населення, як правило, все ще буде в процесі здобуття як впевненості у власних силах, так і досвіду зосередження цих потенційних сил у ефективну силу. Окремі успіхи громадськості в цей момент спроможні усунути окремі проблеми і водночас посилити населення. Це значно підвищує шанси здобути свободу.

Під час таких обмежених кампаній боротьби диктатура або інша система гноблення стає все більш вразливою. Успіх у обмежених кампаніях на цьому етапі може суттєво допомогти в постанні нездоланного демократичного руху.

У деяких ситуаціях, коли відчуття безнадії не має крайнього характеру, може все ж бути корисним використовувати специфічні вимоги. Так, у 1930 році, плануючи кампанію, насправді спрямовану на здобуття Індією незалежності, Ганді сформулював одинадцять специфічних вимог. До них входила заборона податку на сіль. Лідери Індійського національного конгресу поставилися до цього скептично. Ганді стверджував, що у разі виконання цих вимог буде здобуто реальну суть незалежності. (Див. Шарп, Джин. Ганді володіє зброєю моральної сили (Gandhi Wields the Weapon of Moral Power)., С. 59-60 та 71-72. – Ахмедабад: Нававіан, 1960.)

У дійсності боротьба за обмежені цілі допомогла мобілізувати індійське населення, водночас послаблюючи британську колоніальну владу.

Майже завжди у боротьбі за звільнення довготерміновий конфлікт слід просувати поетапно, кожний етап розвивається на основі попередніх зусиль, відповідно до того, наскільки населення є здатним до дій і чого вимагає ситуація. Кожну фазу можна виконати за допомогою кампанії, зосередженої на здобутті лише одної цілі або дуже небагатьох цілей.

Для кожної кампанії розробники стратегії повинні вибрати точку, або дуже небагато точок спрямування атаки. Це мають бути окремі аспекти більшої проблеми, що символізують «зло», аспекти, які владі найважче виправдати і проти яких можна мобілізувати найбільшу силу.

У більшості випадків зусилля, спрямовані на усунення диктатури, потребуватимуть кількох обмежених кампаній, спрямованих на окремі проблеми. Якщо їх виконати успішно, вони не лише усунуть це специфічне «зло». Ці кампанії також зроблять внесок у посилення учасників опору, водночас послабивши ефективність опонентів.

Зрідка може статися, що кампанія, пов’язана з обмеженою проблемою, неочікувано викличе настільки потужну реакцію неспівпраці та спротиву, що та сила, яка постане внаслідок цього, змете систему гноблення взагалі. Втім, розробники майбутніх стратегій не повинні розраховувати на такий перебіг подій.

Є нечасті ситуації, коли населення вже впевнене у своїх силах. У нього вже може бути віра в себе та спроможність оминути кампанії, пов’язані з окремими проблемами, та бути готовими до дій із ліквідації усієї системи гноблення. Прикладом цього є боротьба за незалежність трьох балтійських націй, що завершилася успіхом у 1991 році. Таку імовірність, проте, слід вважати винятком. Майже завжди потрібні будуть кампанії щодо вузьких проблем.

Прискорення звільнення

На ранніх етапах довготривалої боротьби проти диктатури чи іншої системи гноблення слід початково здійснювати малі дії, спрямовані на досягнення вузьких цілей. Ці дії повинні характеризуватися низьким ризиком і виконуватися протягом коротких періодів часу. Подібні акції можуть привернути до себе увагу та розпочати боротьбу, не наражаючи при цьому їхніх учасників на крайню небезпеку. Ці малі дії здатні не тільки забезпечити позитивні здобутки з цих питань, але й спричинити обмежені зміщення в балансі сил. Пізніше, під час розвитку конфлікту, і масштаб дій, і окремі цілі кампаній можуть розширюватися. Контрзаходи режиму, особливо репресії, можуть ставати жорстокішими. Особливо в тому випадку, якщо опір завдає режимові гноблення все більш серйозних збитків.

Розвинена стратегія повинна підірвати, прямо чи опосередковано, опорні стовпи підтримки репресивного режиму, про які мова йшла вище. Це може скоротити чи «обрізати» постачання потрібних джерел сили. Так сталося в Сербії під час боротьби з Мілошевичем: спочатку була усунена легітимність його влади, потім населення перейшло від пасивності до неспівпраці та спротиву, і зрештою репресивна сила режиму втратила надійність. Якщо обрізати джерела сили режиму, режим опиняється на межі колапсу.

Чи станеться саме так, значною мірою залежить від того, чи підготовлена стратегія була розумною і чи її вміло виконували.

Кроки в напрямку до можливого

Попри всі складнощі, ці дії можуть бути виконані так званими звичайними людьми. Ці люди мають вчитися, думати, ретельно працювати, розбудовувати підвалини своєї сили і вести компетентну підготовку. Розробникам плану слід обрахувати, що вони повинні зробити задля досягнення своїх цілей. Після цього потрібні мужні дії. Борцям опору слід рухатися систематично, по одному кроку за раз, у напрямку своєї мети. Якщо робити це розважливо і вміло, результуючий досвід стане підтвердженням того, що пригноблені люди спроможні стати більш упевненими в своїх спроможностях звільнити самих себе.

Нашою метою було дослідити, як люди можуть просунутися за межі попереднього досвіду, не потрапляючи при цьому в залежність від політичних месій, які можуть так і не з’явитися або виявитися не такими мудрими, яким здавалися.

- Як люди можуть підвищити шанси на здобуття стійкого успіху навіть проти найбільш брутальних режимів, і з мінімальними жертвами?

- Як люди можуть звільнити себе і розвинути здатність запобігати поверненню будь-якої системи гноблення, водночас розбудовуючи більш вільне, демократичне та справедливе суспільство?

Наявні в цьому документі рекомендації зі стратегічного планування надані для того, щоб зробити ненасильницьку боротьбу з руйнування системи гноблення більш ефективною, ніж попередні імпровізовані зусилля.

Заблокувати нову диктатуру

Якщо мета учасників опору полягає в тому, щоб змінити систему гноблення більш вільною, демократичною та справедливою системою, важливо також обрахувати, як запобігти тому, щоб початкові успіхи не були «вкрадені» в результаті перевороту. Він може статися як під час боротьби, так і близько до завершення конфлікту.

Коли диктатуру чи іншу систему гноблення серйозно ослаблено, і режим демонструє ознаки нерішучості або робить помилки під час своїх спроб покласти край демократичному рухові, може бути організована спроба державного перевороту. Часом його можуть ініціювати елементи в складі самого режиму, як це зробив у Польщі в грудні 1981 року генерал Войцех Ярузельський. У розпал потужного ненасильницького опору під проводом «Солідарності» стало очевидно, що навіть комуністична партія вже не є більше надійною силою і натомість перебуває на межі колапсу.

Переворот також може бути здійснений задля того, щоб безжально придушити рух ненасильницької боротьби та зберегти диктатуру чи іншу систему гноблення. Так сталося в Бірмі у вересні 1988 року, після того, як ненасильницький опір усунув три уряди, що перебували під контролем військових, а демократичні лідери не змогли домовитися поміж собою, кому з них слід очолити новий демократичний уряд.

Інша можливість – після успішного «розхитування» диктатури окрема група зі своїми власними мотивами та цілями може під час періоду політичної нестабільності зробити спробу захопити контроль над державним апаратом заради власних потреб. Вони можуть спробувати стати новими володарями. Саме це зробили більшовики в Росії в жовтні 1917 року, після успішної, переважно ненасильницької Лютневої революції, що поклала край системі царизму.

Розробники стратегічних планів ненасильницької боротьби за демократичні зміни повинні передбачити заходи перестороги, щоб запобігти та перешкодити спробам державних переворотів, якими б вони не були.

Аналіз та програма запобігання та перешкоджання державним переворотам запропонована в праці Джина Шарпа та Брюса Дженкінса «Анти-переворот» (Gene Sharp and Bruce Jenkins, “The Anti-Coup”), С. 1-59. Сторінок: 59. Загалом сторінок: 900.

Звільнення реальне, а не ідеальне

Успішне усунення диктатури чи іншої системи гноблення не створить відразу ж нової системи, яка буде майже ідеальною. Втім, це буде значним покращенням порівняно з минулим, і старому ладові загалом настане кінець. Новий політичний лад забезпечить розвиток та успішність прогресивних змін на краще, як цього вимагають потреби суспільства та рішення населення. Відкриється шлях до побудови стійкої, вільної, демократичної та об’єднаної системи.

Потрібно багато додаткових зусиль, щоб використати цю можливість заради здійснення тривалих покращень у суспільстві.

(Дискусію про те, як масштабне використання ненасильницьких дій допомагає розповсюдженню ефективної влади в суспільстві, читайте працю Джина Шарпа «Суспільна влада та політична свобода» (Gene Sharp, Social Power and Political Freedom), С. 309-378

До цих зусиль може входити:

- Підготовка до запобігання та розгрому нових спроб підпорядкувати демократичну політичну, суспільну та економічну систему влади, та запровадити нову систему гноблення.

- Посилення та відновлення існуючих громадських інституцій.

- Розбудова нових, більш справедливих інституцій та посилення здатності громадських інституцій забезпечувати потреби суспільства поза межами державних структур.

Всі ці додаткові зусилля, що матимуть місце після загального звільнення, будуть значно простішими у виконанні, ніж це було б за старого режиму. Крім цього, населення матиме більший досвід ведення ефективної ненасильницької боротьби, ніж це було раніше. Більше того, населення отримає зміцнілі демократичні соціальні, економічні та політичні інституції, за допомогою яких воно зможе вирішувати ті проблеми, що залишилися, та успішно зустрічати нові виклики.

Завдання, представлені в цьому посібнику для осіб чи груп, які захочуть скласти стратегічний план звільнення людей, що живуть під гнітом диктатури чи іншого режиму, є вельми серйозними. Хтось втратить охоту та почне сумніватися в спроможності виконати ці завдання й підготувати таку масштабну стратегію власного звільнення.

Втім, завдяки поширенню знань і досвіду, а також завдяки діям за принципом «крок за кроком», зусилля, що колись здавалося нездійсненним, перетворюється на послідовність досяжних завдань.

А загальна мета робить ці дії вартими зусиль.

За допомогою якісного аналізу та ретельного планування, дисциплінованих та мужніх дій можна здійснити перехід від системи гноблення до покращеного суспільства, збудованого на підвалинах відповідальності та свободи.

---

Додатки

Додаток 1

Література

Роберт Л. Хелві. Про стратегічний ненасильницький конфлікт (Robert L. Helvey, On Strategic Nonviolent Conflict. Boston: Albert Einstein Institution, 2004.)

Джин Шарп та Брюс Дженкінс. Анти-переворот. (Gene Sharp and Bruce Jenkins, “The Anti-Coup.” Boston: Albert Einstein Institution, 2003.)

Джин Шарп. Від диктатури до демократії. Концептуальна основа звільнення. (Gene Sharp, “From Dictatorship to Democracy: A Conceptual Framework for Liberation” Bangkok: Committee for the Restoration of Democracy in Burma, 1993. Boston: Albert Einstein Institution, 2003 and 2008.)

Джин Шарп. Суспільна влада та політична свобода (Gene Sharp, Social Power and Political Freedom. Boston: Extending Horizons Books, Porter Sargent Publishers, 1980.)
Джин Шарп. Політика ненасильницьких акцій (у 3-х томах) (Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Action (3 vols.). Boston: Extending Horizons Books, Porter Sargent Publishers, 1973) та наступні перевидання

Джин Шарп. Є реалістичні альтернативи. (Gene Sharp, “There Are Realistic Alternatives.” Boston: Albert Einstein Institution, 2003)

Джин Шарп. Ведучи ненасильницьку боротьбу – практика 20 століття та потенціал 21 століття (Gene Sharp, Waging Nonviolent Struggle: 20th Century Practice and 21st Century Potential. Boston: Extending Horizons Books, Porter Sargent Publishers, 2005)

Додаток 2

Глосарій важливих термінів із ненасильницької боротьби
Укладений Джином Шарпом

КОМПРОМІС. Механізм змін у ненасильницькій боротьбі, під час якого опоненти вирішують, поки в них все ще є вибір, погодитися на компроміс та виконати певні вимоги учасників ненасильницького спротиву. Він виникає не тоді, коли опоненти змінили свої погляди або були змушені до цього ненасильницьким рухом, а коли вони вирішили, що бажано залагодити все компромісом.
Наслідками компромісу можуть стати як впливи, які, у разі їхнього продовження, здатні привести до перетворень, ненасильницький примус або ж повний розпад системи чи режиму опонентів.

ВЛАДА. Якість, що надає присуди, рішення, рекомендації та накази окремим особам та установам. Ці накази приймаються добровільно як правові і таким чином виконуються іншими шляхом покори чи співпраці. Влада є головним джерелом політичної влади, але не ідентична їй.

БОЙКОТ. Неспівпраця, соціальна, економічна або політична.

ГРОМАДЯНСЬКА НЕУЧАСТЬ. Синонім до дій політичної неспівпраці.

ГРОМАДЯНСЬКА ДІЯ. Синонім до ненасильницьких дій, проведених задля досягнення політичних цілей.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ СПРОТИВ. Рішучі акції ненасильницького протесту, опору чи втручання, проведені задля досягнення політичних цілей.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ СТРАЙК. Зупинка економіки, проведена з політичних причин. Страйкувати можуть не тільки робітники, але, що важливо, студенти, фахівці, власники магазинів, «білі комірці» (включно з держслужбовцями) та представники вищих класів.

ГРОМАДЯНСЬКА НЕПОКОРА. Зумисне мирне порушення певних законів, декретів, статутів, указів, військових чи поліційних розпоряджень тощо.
Зазвичай ці закони сприймаються як аморальні за суттю, несправедливі або тиранічні. Часом, проте, непокора може стосуватися законів, що мають здебільшого регуляторний або морально нейтральний характер, як символ протесту проти більш загальної урядової політики.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ ОПІР. Синонім до ненасильницького опору.

НАВЕРНЕННЯ. Зміна опонентами, проти яких ведуться ненасильницькі дії, своїх поглядів, так, що вони починають вважати правильною підтримку цілей ненасильницької групи. Це один із чотирьох механізмів зміни, досягнутої завдяки ненасильницьким діям.

РОЗПАД. Четвертий механізм зміни, досягнутої завдяки ненасильницьким діям. У цьому випадку опоненти не просто придушені, але їхня система управління зазнає розпаду внаслідок масових акцій неспівпраці та непокори. Джерела влади внаслідок дій неспівпраці стають обмеженими чи руйнуються настільки, що система урядування опонентів просто розчиняється.

ЗУПИНКА ЕКОНОМІКИ. Призупинення економічних дій у місті, регіоні чи країні у обсязі настільки значному, що це призводить до економічного паралічу. Мотиви – зазвичай політичні.
Цього можна досягти за допомогою загально страйку робітників у той час, коли управлінці, бізнес, комерційні установи та власники малих крамниць закривають свої заклади та припиняють економічні дії.

СВОБОДА (ПОЛІТИЧНА). Політична ситуація, яка дозволяє свободу вибору та дії окремим особам, а також дає змогу особам та групам брати участь у прийнятті рішень та роботі суспільства й політичної системи.

МАСШТАБНА СТРАТЕГІЯ. Найширша концепція того, як досягти мети у конфлікті за допомогою обраного курсу дій. Масштабна стратегія служить для координації та спрямування всіх підходящих та наявних ресурсів (людських, політичних, економічних, моральних тощо) групи з метою досягнення цілей у конфлікті.
Можна застосувати кілька більш обмежених стратегій у рамках масштабної стратегії, щоб досягти певних конкретних завдань у «нижчерівневих» фазах загальної боротьби.

---