« В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ Й ПРАВДА, І СИЛА, І ВОЛЯ…?».
(Чому не виконуються заповіти Тараса Шевченка і його послідовників, та чим це загрожує українцям в Україні…).
Запитую себе, впевнений, не лише я, чому на 27 році відновленої державності українці у нібито своїй державі перебувають у дуже скрутному становищі? Чому попри боротьбу у попередні віки кращих представників народу, котрі гинули за ідею десятками тисяч, попри пережиття І і ІІ Світових воєн, попри три Голодомори – геноциди, попри героїчний чин пасіонарних українців вже на початку 21 століття (промайнули три Майдани, йде війна), краще завтра не наступило…
Чому у нашої держави відібрано Крим, точніше його віддано без єдиного пострілу у бік загарбників. Жоден урядник не поніс за це кримінальної відповідальності, за відсутній спротив агресору на початковій стадії окупації окремих українських земель. Чому не відкрито кримінальне провадження відносно громадянина О. Турчинова? Адже він посідав дві найвищі просади в державі на момент підступного нападу РФ на Україну. Чому половина Донбасу не належить Україні, хай тимчасово? Чому чимала частина представників національних меншин ледве не бойкотують все українське, перш за все – москвини, угорці в Закарпатті, румуни на Буковині? Будучи при цьому громадянами України. Окрім того, вони ще й громадяни Угорщини і Румунії, хоча подвійне громадянство в Україні заборонене законом, але покарання за порушення не визначене… Чому вони проживаючи на українських землях, зневажають мову корінного народу?
А пані Ярослава Хортяні набралася відвертого нахабства, повчаючи українців в їх країні, як і що їм слід чинити (Газета «День» №163-164, від 15-16 вересня 2017 року). В інтерв’ю цій газеті ця пані заявила наступне, - що потрібно українську мову в Україні зробити престижною (?!), що багато українців, а посеред них і депутати, не спілкуються державною мовою, а найголовніше, назвала угорців Закарпаття «автохтонним населенням». Автохтонами в Україні являються тільки українці і кримські татари. За мовчазної «згоди» влади в окремих районах Карпатської України вже майже довершене створення «мікро Угорщини», поруч з нашими державними прапорами майоріють прапори сусідньої держави, поцікавтеся, які назви вулиць у містечку Берегово (винятково угорські!), окремі мешканці взагалі не розуміють державної мови. Туристам мабуть важко зрозуміти, якій державі належить ця територія?! А очільник Закарпатської ОДА заявляє, - що ніяких тривожних подій в Закарпатті не відбувається! Як таке може бути і кому це вигідно? Можна задіяти простий хід у відповідь з боку України, позбавити українського громадянства усіх тих осіб, хто пішов на переступ українського законодавства, де йдеться про громадянство.
Прикро, що у деяких ЗМІ угорців Закарпаття називають лояльними громадянами України, немала кількість їх такими не є. А щодо росіян і російськомовних громадян України, то їм створені райські умови для нехтування державною мовою. Харків, Одеса, Дніпро, Миколаїв, Херсон, це далеко не повний перелік великих міст, де тотально панує одна мова, московська….
На усі ці питання, та багато інших, не менш важливих, можемо знайти відповідь, яка криється у недотриманні, невиконанні заповітів Т. Шевченка і його мирських апостолів, посеред яких: Д. Донцов, Ю. Липа, М. Міхновський, М. Сціборський, інші. Найголовнішим же, невирішеним завданням українського громадянства є – існування олігархічно – кланової, корумпованої Системи, котра діє донині, змінюються лише прізвища перших керівників Системи, вона ж залишається непохитною, наразі…
Доречним буде процитувати три шматки тексту із праці науковця – езотерика В. Московченка, вони чимало про що промовляють..
Уривок перший: «Але, на жаль, український парламент 1991 року прийняв Акт про незалежність в переважній більшості не від щирого серця, а під тиском демократичних сил. Тому це рішення було ухвалене в напружений час, невигідний для України. А це відбивається на подальшому розвитку».
Уривок другий: «1 грудня на референдумі більшість українців проголосувала за незалежність з меркантильних інтересів, а не за незалежність як духовний аргумент. А все меркантильне випромінює негативну енергію».
Уривок третій: «На жаль, ейфорія народних мас (є і інші причини, А.Б.) не дозволила відлучити від влади стару партноменклатуру, яка вірою і правдою служила Росії, а не народові України. Вибравши президентом партапаратника Л. Кравчука, українці підписали собі смертельний вирок…».
Другим президентом України став представник тієї ж номенклатури, один із лідерів «червоного директорату» і виразник проросійських сил в Україні – Леонід Кучма. Саме за час його правління відбулося небачене пограбування народу, і ним, та його поплічниками була: розвинута, вдосконалена, та закріплена влада людей Системи.
Важко про це писати, та потрібно, певна частина нашого народу дивує увесь світ, через своє бажання йти в залежність до своїх поневолювачів, котрі так безжально нищили українців віками ( це прагнення має різні прояви), проблема у тому, що українцям вельми бракує яньської енергетики, цебто, активності тривалий час, а не короткими спалахами, та й не вистачає центризму. Чого не знаходять у собі, шукають на зовнішньому плані, а потрібно самим у собі її (чоловічу енергетику) виробляти, це робити важко, бо протидіє сильний консерватизм і невміння мислити глобально. Заважає також схильність прогинатися, замість того, щоб чинити спротив зовнішній силі, та індивідуалістичні риси характеру (відсижуся у власній хаті, а воно якось минеться…). Щодо псевдо, чи радше анти – еліти, то вона «кульгає» на обидві ноги, у небажанні мислити і діяти по – державницьки (або не вміє), ігнорує інтереси народу, а народу ще властиві і духовні лінощі, які і давніше стояли на заваді того, щоб стати одною із провідних націй Європи і Світу.
Психологія натовпу грунтується на егоїстичному примітивізмі і емоціях. Ці речі дуже вдало використовували у різні часи ті, хто не за Україну. Тому, значення і роль духовності широких прошарків українців має архіважливе значення, особливо сьогодні, коли триває війна, у різноманітних її видах, не тільки на сході держави…. Допоки не буде розгорнуто широкий спротив будь – яким виявам «московського міра» всередині країни, має відбутися: повалення системи Олігархат, та проведено реальну дерусифікацію України, за іншого розвитку подій кепськими будуть справи українців. Вже тепер східні і південні області України нагадують ніщо інше, як «Малоросію» під синьо – жовтими прапорами, з фактично однією робочою мовою, московською…
Свобода і активність важливі, та їх слід здобувати самостійно, без допомоги. Бо за будь – яку поміч треба розплачуватися, трапляється дуже дорогою ціною. Без боротьби за національну гідність, за свою правду в своїй Хаті, народ, як і окрема людина, стає слабким, боягузливим, і хиріє.
Коли поміж людьми однієї нації, що спілкуються однією мовою, мають спільне розуміння минувшини і спільне бачення майбутнього, тоді виникає як твердив Юрій Липа «відчування одности». А це відчуття є бажанням наповнити себе українською історичністю. Краще й не скажеш, ніж цей мислитель: «Берім, усе, що є історичне й українське!...
….Тим часом традиція є скрізь довкола. Як прегарно заховувалися українські урядовці по поразці! Як, голодували, гинули від хвороб, не мали житла й опіки, але вірно роками трималися своєї української державної групи. Як вірно несли традицію українські воєнні групи з усіх українських земель! Як всупереч усьому до смерти несуть її не раз і донині. Позбирати з них відблиск їх історичних хрестів, позбирати подробиці історії і разом – яку ж історичну великість та Одність дасть це збирання!...».
І ще один архіважливий висновок від Ю. Липи: «…. вони (помітні особи) належать до української раси, до української воєнної історії. Українська кров в особі графа Розумовського опікувалася геніяльним Бетховеном, українська кров подорожувала світами в особі Миклухи – Маклая…
….Душа сильної людини мусить бути суцільна і душа раси в історії – Одністю. Це є закон Провидіння».
Дійсно, легше під час війни бити явного ворога, важче виявляти, віднаходити ворожі пропагандистські і провокаторські випади всередині країни. Ще важче дослідити, хто, коли і чому наситив нашу історію брехливими фактами і неправдивим трактуванням подій. Це отруєння чужим історизмом, ніщо інше. Почуймо голос Ю. Липи: «Не вдалося знищити одного – історичного інстинкту української раси. Незнищимого, бо опертого на культурнім підложжі і одности характеру раси. В цім є одність історії».
У пошуках великих заповітів для нашого народу не варто брати до застосування ідеї нехай модні і начебто сучасні, проте чужі ментальності українців. Мову ж бо ведемо про український народ, котрий є старішим за більшість західних і східних сусідів.
«Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави, це і є величезні заповіти. Заповіти ці є в самій українській крові: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування тих заповітів всіма українцями як призначення України», - ще один рецепт від автора «Призначення України»..
Прислухаймося, що каже цей же мислитель про солідаризм раси: « Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова».
Духовні контакти між тими народами, що мають різні цивілізаційні вектори, можуть приносити шкоду. Михайло Драгоманов, який доклав чимало зусиль до співпраці українського і московського народів був змушений визнати, що духовний контакт із Росією для українців, то є «пропащий час».
Відомо ж, що деякі народи, зокрема англо – саксонці, завше наголошували на своєму несприйнятті асиміляції. Візьмемо до уваги заключний висновок мислителя (Ю.Л.) : «Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіан – це той, що проходить через Україну».
Довкола українського народу знаходяться лише не українці, які чужі нам, або буває й ворожі. Національний солідаризм це те відчуття, котрим повинен бути наповнений «організм нації». Адже сила і здоров’я людини дуже важливі, а сила і здатність народу до спротиву і боротьби із зовнішніми нападами, будь – якими, ще значиміша!
Мусимо пам’ятати і застосовувати ідеї і засади ті, що їх так невтомно пропагував ще один апостол Шевченкових заповітів, - Дмитро Донцов. Про об’єднання нації він писав таке: «Досить переглянути історичні приклади – як конкретно осягалося в поодиноких випадках об’єднання? Не об’єднання партій чи клік, а єдино важне об’єднання нації в спільній думці або спільнім чині? Під час Великої французької революції фактично об’єднали Францію всередині і зорганізували її перемогу над союзниками назовні якобінці, маленька, але надзвичайно активна партія. Як вона перепровадила до об’єднання? Скажуть терором? Можна й так сказати, але це значило би дурити себе, не хотіти вглибитися в суть питання. Бо до терору удавалися не тільки якобінці, а й їх противники, але чомусь їх перемогли якобінці. До терору удавалися наприклад роялісти: вони підняли повстання в Вандеї, в Бретані, в Тульоні. А перемогли не вони, а якобінці… Чому? Тому, що та невеличка активна групка виступала з виразною ідеологією, яка позволяла її сторонникам, як коло видимого знаку, коло тієї групки гуртуватися. В своїм поступованню, дальше, відзначалася та групка надзвичайним імпетом, напастливістю і відвагою. Іншим того бракувало…».
Другий урок від Д. Донцова, з цього ж питання: « Большевизм переміг знов таки тому, що замало активна була протибольшевицька більшість в Росії. Мала большевицька банда розігнала легально вибрані Установчі Збори, в яких лише мала жменька була большевиків, а більшість виборців мовчала та «мовчки чухала чуби…».
І третя донцовська настанова з приводу: «Демократично – соціялістичні партії української доби 1917 – 1920рр. теж впали, бо замість ясно голосити свою ідею, все старалися питатися про неї у народу, який якраз хотів, щоб хтось його вів! Коли наша тоді правляча партія (чи партії) вічно гойдалися між соціалістичною і буржуазною програмою (залежно від «об’єктивних умов»), між самостійністю і федерацією, між війною з Росією і гістеричною адорацією «великої російської демократії» - то нема чого дивуватися, що збита тим всім з пантелику маса українська не дуже то бачила в тих партіях свій атракційний осередок. Тому остаточно не могла об’єднати націю Ц.Р. чи Директорія, хоч партії коло них всі об’єднались…».
То яке ж об’єднання потрібне? Маємо відповідь від політичного письменника: «Об’єднання політичних партій, партійок і клік – одна річ. Об’єднання нації – друга. Це останнє є річ першої ваги. Перше ж забава, яка інтересує хіба лиш тих, хто в неї бавиться, або ті залаштункові чинники, які ту забаву для своїх цілей інспірували…», - так вважав Донцов.
І на завершення про те, що є сьогодні на потребу українцям, маємо віднаходити у творах Національного Пророка, вчитуватися у його геніальні віршовані рядки, проникати у їх зміст і робити висновки. Є ряд творів тих мислителів, що їх звемо апостолами Шевченка, їх твори також не можна оминути увагою, краще будемо розуміти сьогодення. Якщо переможемо в революції духовній, то переможемо і в політичній, ми приречені зламати кланово – олігархічну Систему, що діє нині в Україні.
Нарешті, одна з аксіоматичних настанов Тараса Шевченка, яка на усі віки:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила і воля».
Андрій Будкевич – Буткевич, брендолог.
*Термін "раса" слід сприймати радше як термін з області психології.
