«БО Ж ТО ТАК РІДКО СТРУНЧИТЬСЯ І КВІТНЕ ДУША, ЯК ДЕРЕВО, ОЧИЩЕНЕ ГРОМАМИ,,,», - мотив з вірша.

(Окремі міркування про певні аспекти творчості народного художника України ВАЛЕРІЯ ФРАНЧУКА, про точки перетину живопису з поезією, прозою, філософією, і понад усе – з історією минувшини України).

Житло людське у якому немає хоча б кількох картин і невеличкої книгозбірні подібне до пустки, навіть, якщо наповнене дорогими меблями, килимами і посудом, іншими атрибутами мирського приземленого буття.
Картини, книжки особливо, це не просто надруковані чорним шрифтом та на білому папері твори, це щось значно більше, вагоміше, це лунке, високе поетичне слово, чи взірець красного письменства авторства Уласа Самчука або Василя Барки, або нашого сучасника Валерія Шевчука, а якщо зазвучать мелодії українських пісень, одна за другою, то таке помешкання наповнюється творчими здобутками і злетами тих, чиї книжки є у ньому. А те, що малярство, поезія, красне письменство і музика знаходяться у невидимому поєднанні, переплетенні – тем, думок, настроїв, різних філософічних теорій, годі й говорити…

Валерій Франчук, даровитий український художник і скульптор, автор багатьох циклів робіт, посеред яких: «Розгойдані дзвони пам’яті» ( картини присвячені стоїчності українського народу, котрий пережив Голодомор – геноцид !933- го року), «Чорна – биль» ( про трагедію Чорнобиля 1986- го), «Плоди саду людського» (філософське осмислення життя людини»), «Молюсь за тебе Україно» (Шевченкіана В. Франчука і твори про знакові події нашої історії, та про видатних осіб), він той митець якого недарма поіменували Літописцем України…

Уродженець села Зелена Хмельницької області з дитячих літ відчував нерозривний зв'язок (хай несвідомо) з тією землею, на якій народжений. Велику любов, непідробну, справжню, він несе у своїй душі до усіх українських земель і людей, видатних і простих, мислителів і хліборобів, поетів і вояків. Такі почуття, що переповнюють єство митця, не могли не вихлюпнутися на полотна з різним смисловим наповненням. Ці картини, то роботи незвичайного художника, а митця – любомудра. Дотепер у селі Зелена мешкає рідний брат живописця, пан Петро, краєзнавець і педагог, він написав музику і текст пісні, що вважається гімном села – «Рідна Зелена моя».

Вслухаймося:

«Серед зелень гаїв,
І Хоморських струмків,
Простяглася Зелена моя.
Дороге всім ім’я, моя рідна земля,
Рідний, милий мій край і розмай…».

«Треба послідовно з впевненістю робити свою справу. Втілювати свою місію на землі, без зайвої скромності з погляду Вічності. Хто дотримується таких поглядів, крокує до перемоги. Це перемога внутрішнього характеру, але треба йти непохитно, навіть тоді, якщо це буде перемога тих, «хто вистояв серед руїн», - писав Ю. Евола. Дійсно, треба мати міцну віру в те, що твоя творча праця має важливість і вагомість. Саме така віра сильніша за будь – яке раціо, бо вона (віра) пов’язує нас з Вищими Силами. Життєдіяльність людини бачиться по особливому, якщо дивитися крізь призму трансцендентності.

Багатогранний діапазон мистецьких діянь Валерія Франчука, проте, зупинімось бодай на кількох важливих темах і подіях, котрі на високому малярському рівні відображені на полотнах живописця.

Міські пейзажі вічного града Києва, та інших місцевостей України… Та серія присвячена Києву особлива: церкви, костели, неповторні архітектурні споруди, виписані автором такими, якими він їх бачить. Поетичним відповідником прекрасних картин є віршовані рядки відомого поета Станіслава Бондаренка:

«А над усім – тільки княжі гори
Та ще старі мовчазні дзвіниці:
Щасливий той, з ким те місто говорить,
І навіть той, кому лише сниться…».

Чимале значення не тільки мистецького характеру мають зображення колоритних осіб, не обов’язково іменитих. Зосібна, «Добра душа Чорного лісу. Бабця Устя». Зображення українських персон, які принесли відомість нашому народу у широких світах бачимо на картинах «Вікно. Портрет Миколи Гоголя», «Все минає» (постать Г. Сковороди), «Аліпій. Перша прописка».

Аліпій особистість в значній мірі міфічна, життєпис якого зафіксований у «Києво – Печерському патерику», відповідно до певних канонів тієї доби. Він спілкувався і належав до товариства великих постатей, як Нестор – літописець, Агапіт – цілитель, Никон – церковний діяч. Нині можемо казати, що міфічні чи напів – міфічні особи в результаті тривалих пошуків одержимих науковців виявляються часом дуже навіть реальними, та що там люди (хай не рядові), віднаходяться цілі архітектурні ансамблі і стародавні міста.

Він був першим іконописцем – русичем. Без впливу цього митця чи став би тим, ким став Андрій Рубльов? Значно пізніше хронологічно, але, постав М. Бойчук і його послідовники; згодом, І.- В. Задорожний, М. Стороженко, Л. Міненко, В. Франчук. Цей іконописець – маляр напряму причетний до творення руської (української) школи цього виду живопису. Традиції закладені людиною – легендою Аліпієм підштовхнули до розвою іконопис на теренах усієї Русі в ХІ – ХІІ століттях.

Здається щось – таки знаємо про знатного любомудра Григорія Сковороду. Хоча, у його творах і способі ведення життя ще криється багато загадок… Контроверсійну думку про Сковороду засвідчив чільний представник політичного письменства Дмитро Донцов, який вважав, що якраз український світ не впіймав мислителя…, та що у філософії його закладені окремі елементи «пораженства», а ця риса принесла чимало бід українству.

Так, історична тематика близька душі Валерія Олександровича. Але важко не помітити, що попри усілякі драми і трагедії, що спіткали наш народ, найбільше у столітті двадцятому, українці, це дуже сильні, витривалі люди, бо вистояли і вижили, правда з величезними втратами. Дві світові війни, три Голодомори, переслідування і нищення: релігійних діячів, письменників, поетів, мислителів, не кожен етнос витримав би отакі випробування…

Герої картин цих драматично – трагічних періодів історії то виняткові люди, якби це було не так, то і сліду від нашого народу не зосталось би… Дуже важкою для науковців, письменників, митців була, є, і буде тема висвітлення людомору українського народу за етнічною ознакою, найстрашніші прояви якого були в роках !932 – 1933… Можна у своїх картинах ставити наголос на стоїчності тих, хто вижив, згадати молитовно інших, убитих голодом, відзначаючи незнищенність народу, як це робить В. Франчук з пензлем в руках, а виявляється можна і …., вчинити «постріл» у спину народу, на чиїй землі живуть. Н. Герасименко, авторка статті «Сучасний історичний роман: жіночий ракурс»* почасти писала і таке: «Н. Доляк порушує ще одну проблему (як і Т. Белімова у «Вільному світі») – геноцид своїх своїми ж. Як зізналася в одному інтерв’ю Тетяна Белімова: «Хоч Голодомор стався через політику Сталіна, але відбувалося це руками українців. Тобто українці знищували українців. Це також є серед наших генетичних рис, це також закладено у нашому антропологічному коді. І це одна із тих рис, яку нам треба долати». Облудне і підле твердження…

Окремими цитатами різних авторів треба означити сутність тих чорних подій для українців, котрі не повинні ніколи повторитися.
Професор Олександр Боргардт твердив: «Бо ж, як відомо, російський більшовик є найбільш мстивим та нелюдським створінням на землі та у всесвіті. Хто хоч якось загрожує його абсолютній владі, має бути приречений…».

Науковець – езотерик В. Московченко кришталево чітко означив: «Те, що Голодомор 33- го на Україні був етнічною чисткою і помстою, мабуть, уже не викликає сумніву. Куркуль, як класовий ворог був уже знищений за декілька років до цього. НКВС теж було очищено від українського елементу. Переважну кількість секретарів райкомів і обкомів розстріляли і замінили «свідомими» росіянами з Москви і Ленінграда. У цьому ж році почалось тотальне переселення росіян на українські землі, на місця вимерлих від голоду сіл, особливо на сході і півдні…». На додаток ще одна думка цього ж автора: «Різниця між німецьким і російським фашизмом у тому, що німці не приховували своїх намірів. Російський же фашизм, проповідуючи на словах братерство й інтернаціоналізм, повинен був маскуватися….». І трохи далі по тексту: «Недарма залізний більшовик Постишев присланий на Україну на початку 30- их років для наведення порядку був замінений євреєм Кагановичем, після чого почався справжній голодомор….». І ще: «… всі керівні посади в ГПУ та НКВД займали тільки євреї, або одружені на єврейках. І це аж до обласних та районних ланок».

В 1932 – 1933- му роках коли було вигублено голодом мільйони українців, США визнає СРСР…. А перші паростки нацизму з’явилися і були породжені Московщиною (Росією), гітлерівський нацизм – це відповідь на московський. До правителів – нацистів можна зарахувати царів Івана Грозного, Петра І, більшовицького «царя» Й. Сталіна і В. Путіна.

Відомий журналіст і політичний письменник П. Романюк у «Галицькому меморандумі» зазначав: « Братоубивством українська історія сповнена як прокляттям бездержавності. Була колаборація і з «імперією зла», але, в цілому, вимушена – як наслідок кривавого знищення Української державності у двадцятих роках, репресій, голодоморів і т.п. Так, Україну добивали свої ж Антонови – Овсієнки, Юрії Коцюбинські, Пархоменки і т.п. Були кати українського народу «из хохлов», які, служачи імперії, так чи інакше брали участь у її звірствах й злочинах. Але ніколи українці не були на перших ролях в «імперії зла», ніколи не були її ідеологами (не доросли?) і навіть на високих посадах відігравали швидше декоративну роль». І навздогін : «… Політичне життя українців було пошматоване й сплюндроване, як сама Україна. Один був свідомим українським патріотом, інший стихійно – анархічним. Один був «малоросом», інші перекинулися в «русские», поляки і т.п…».

Серед пересічних громадян України і сьогодні не бракує малоросів, як і в ті роки коли жив і писав Юрій Липа. «Демонтаж цього внутрішнього малоросійства і формування української структури духа – цій місії була присвячена вся творчість Юрія Липи – і поета, й історіософа», - так мислив Д. Донцов.

Юрій Липа віднайшов українську силу тоді, коли багато хто писав і говорив про слабкість і недоліки та вади українства (хоча це теж потрібно!). Ті самі мотиви в значній мірі присутні в живописі Валерія Франчука. Яким же чином Ю. Липі вдалося віднайти, побачити приховані у «глибині» риси сильного народу? У приналежності до Раси! Приналежність до раси у трактуванні мислителя – це психологія, етнопсихологія, психіка, дух. Раса пояснюється генетично. Свій підхід дослідник пояснював так: «Перше, що звертає увагу в сучасних європейських расах, це не типи черепів, чи м’язів, лишень думання, психологія. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми духовними звичками, ніж будовою тіла…».

Цьому науковцеві належать і наступні слова: «Не можна зрадити власної крові, тільки понизити, навіть поганьбити. Чи ж не є це моральним обов’язком українця свою кров спасти від пониження та ганьби…».

І на завершення поетичний уривок (Ю.Липа):

«Ідеш задуманий в алеї душ людських
І оглядаєш ці гримаси й вихиляси:
Бо ж то так рідко струнчиться і квітне
Душа, як дерево, очищене громами…».

Останні два рядочки так пасують до образу Валерія Франчука: художника, мислителя, українця…

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.

*Тижневик "Літературна Україна" №40 (5669), від 20 жовтня 2016 року, стор. 8.

Р. S.
Продовження нотаток – роздумів про творчість непересічного творця згодом обов’язково буде….