"Фрагменти думок про війни Московії проти України, і... чи хочуть росіяни війни?".

Останніми днями осені 2016 року трапилося мені цікаве знайомство у місті Дніпрі, - познайомився з письменником, головним редактором часопису «Бористен» . Окрім змістовного діалогу, про зустріч з паном Фіделем Сухоносом нагадуватиме книжка «Українські воїни добра і правди». Ознайомився із змістом художньо – публіцистичного збірника / упорядник Фідель Сухоніс/, важко було промовчати з приводу однієї з найболючіших проблем України і українців, це війна, та й мовчати не годиться…
Війна, один з найстрашніших термінів, з тих, що існують… Це смерть людей, військових і мирного населення, тяжкі поранення, тілесні і душевні, це руйнація і нищення житла, та всього довколишнього, це випалена земля і тривожна невідомість, коли ж усе це жахіття скінчиться, коли буде відновлена територіальна цілісність держави, і не менш важливе питання, чому таке трапилося?

Щоб обгрунтувати серйозно, з науковим підходом відповіді на ці виклики сьогодення, слід створити монографію, та й мабуть не один том… В цьому есеї обмежуся окресленням окремих архіважливих проблем, які постали перед нашою країною і її громадянством.
Після проголошення незалежності України (відновлення державності) 24 серпня 1991 року, у сфері військовій безперервно проводилася політика – на скорочення чисельності війська, не відбувалася модернізація армії, усі Президенти ( від Л. Кравчука до П. Порошенка) демагогічно галасували про мир, наче не розуміли, що надії на мир можна мати тоді, коли існує потужна, сучасно озброєна, патріотично налаштована армія. А за роки правління В. Януковича, міністрами ЗС України були: Д. Саламатін і П. Лебедєв, котрі разом зі своїми спільниками відверто нищили і розкрадали армію країни, ймовірно будучи агентами спецслужб сусідньої, віками ворожої Московії. Ледве не в усіх ЗМІ (ТБ, радіо, газети, журнали) штампувалися сотні – тисячі передач, статей, про «братній» російський народ і «дружню» нам державу РФ. Потрібно хоча б тепер, коли вже пролилася кров на Майдані і на Східному фронті, задуматися, як могли бути обрані на найвищу посаду в державі особи, абсолютно до цього не підготовлені і … не придатні. Щодо президенства В. Януковича, то коментарі будь – якого штибу є зайвими, ординець у спілці з внутрішньою ордою (Партія регіонів) системно руйнували державу…

Ще більше дивує політика нинішніх зверхників України, три роки точиться справжнісінька війна, а її іменують АТО, військовий стан не оголошують, проте забивають памороки пересічним громадянам усілякими маніпуляційно – словесними викрутасами, згадаймо : « Я президент миру, а не президент війни ?...», а як повертати втрачені території, балаканиною? Дипломатичні стосунки з країною агресором не розірвані, торгівля відкрито і приховано проводиться, десятки, сотні тисяч мешканців України продовжують працювати на теренах РФ, а рублики не кривавлять? Чи може вони не пахнуть для перевертнів?

Будьмо чесними бодай перед самими собою, - частина населення живе і надалі так, ніби нічого незвичного не відбувається, ще один прошарок,- не може відірвати очей від передач телеканалів РФ, «споживаючи» ту інформацію, якою їх «підгодовують»… Окремі артисти, навіть із званнями «народних», продовжують тішити своєю творчістю населення країни нападника… А передній край фронту тримається завдяки – воякам професійним і добровольцям, волонтерам, активним українцям – пасіонаріям, , усім небайдужим, честь їм і шана, тим що на фронті тримають оборону, і тим, що в тилу працюють на Перемогу.
Задля того щоб мати чітку уяву про ворожу щодо України, не тільки державу РФ, а й значну, переважну більшість громадян тієї країни, слід зробити невеличкий екскурс у минуле. Треба знати про стосунки цих народів у різні історичні відрізки, та зауважувати на окремі, найхарактерніші риси менталітету двох народів. Важливий момент, а чи були бодай окремі особи, політики, громадські рухи, які бачили усю глибину небезпеки для України від північно – східного сусіда? Так були, але парадокс (!), їх і слухати не хотіли…

Попереджали про ймовірний напад з боку РФ окремі представники націоналістичних сил (ВО «Свобода»), попереджав професор Сімферопольського університету Анатолій Свідзинський, ще у 1992 році зауважував, - що наслідки очевидних результатів широкої антиукраїнської пропаганди в Криму, добром не скінчаться. Літератор Анатолій Щербатюк криком волав у своєму дослідженні про: «… максимальну нашу сприйнятливість, безборонну розкритість перед чужинцями, що проникають в наше середовище й розщеплюють його зсередини, - тоді ми плачемо від оргастичної вдячності, і наш сум самоїдський, солодкий, виливається в журливі пісні, яких маємо понад триста тисяч, і якби комп’ютер новітній вивів їхній спільний алгоритм – це була б непогана колискова для дозріваючого до апокаліпсису світу…».

Вдумливий науковець і футуролог Ігор Каганець у праці «Нація золотих комірців» писав і таке: «Зомбування українського народу думкою, що у нас все тихо, мирно і майже демократично, грунтується на примітивних уявленнях, що війна – це коли стріляють, щоб відібрати у когось землю або власність. Насправді війна – це рішучі цілеспрямовані дії з метою змінити поведінку противника у власних інтересах».
Існує багато способів ведення ворожих дій супроти противника, Ігор Каганець звів їх до 7 основних. Починаючи від технологічно – силової війни, та закінчуючи найвищим рівнем, найбільш небезпечним – духовною війною (інші види війни: економічна, прихований геноцид, організаційна, інформаційна, хронологічна). Слід наголосити на надто важливому факторі – ведення чи то усіх видів війни комплексно, чи вибірково, з боку Московщини, царської, червоної (СРСР), псевдо – демократичної (від 1991 року), триває безперервно, відкритим способом і прихованими. Вестимуть вони (москвини) ці дії до того часу, допоки - або зазнають повної поразки від України, або до нового поневолення українського народу… Може тривати і ситуація невизначеності, але певний відтинок часу…

Ми мусимо пам’ятати головні причини поразки визвольних змагань 1917 – 1920 – х років минулого сторіччя. Історія не визнає терміну «якби», та все ж, якби у 1918 році не впала Центральна Рада, не наступило б масове розчарування народу. Населення України (має таку властивість…) довіряє і служить сильній владі, навіть не своїй, бо надто любить і шанує стабільність і спокій. А нерішучість ЦР була породжена демагогією і боротьбою всередині самої Ради і головне (!), повним нерозумінням фатальної небезпеки, що походила від московського імпер – нацизму. Невиправним прорахунком С. Петлюри було не проведення повної мобілізації до війська, це згодом зробили московські більшовики. Панове М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра бавилися у демократію. Чи не ці самі забавки полюбляють і сучасні політикани України? Відтак зазнали поразки, втратили слушний час створити самостійну державу у першій чверті двадцятого віку.

Зазирнувши вглиб віків, можемо собі нагадати і вигнання Чорною Радою гетьмана І. Виговського, вигнали, та тим самим добили Україну…, невдалу спробу створити самостійну державу великого гетьмана І. Мазепи, інші чорні сторінки історії України…

Застерігав українців і Павло Штепа, автор відомої праці «Московство» (1968р.) про те, що: «Ніколи не було, нема і бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би й хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи – це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя. А над усе в найголовнішій – в царині духовній…».

Сигнали про велику загрозу від сусіда хижака (РФ) подавав і езотерик В. Московченко: « Щодо України, то тут ніколи не відбудеться повна узурпація влади однією людиною, якщо вона українець, бо тут велику роль відіграє менталітет. Навіть ті росіяни, які деякий час проживали на Україні, міняли частково свій азіатський менталітет. Річ у тому, що на Україні до влади завжди будуть рватися продажні керівники, які, щоб зберегти награбоване, самі продадуться і продадуть народ тим, хто дасть гарантію їх недоторканості…». Ніби у воду дивився дослідник, побачивши у ній відображення В. Януковича, та чи його одного?

Імперський нацизм у Московії існував завжди (Іван Лютий, Петро І, Й. Сталін, В. Путін), тільки про це не хочуть ні говорити, ні писати, страху набралися, чи є інакші причини? Московські демони великодержавності у всі віки вміли підібрати і виголосити красиві і дохідливі гасла, приховуючи ретельно свої справжні, хижацько – загарбницькі наміри. То одна з унікальних рис характерних москвинам. Нацизм гітлерівський, то реакція на червону Росію (СРСР), плагіат, звісно страшний, на німецький лад…
Ну а що ж Європа і США? Вони люблять робити ставки на перспективні народи і уряди. Слабких підкорюють, в тому числі економічно – фінансовим методом, роблять з країни сировинний придаток, а з народу – дешеву робочу силу…

Є ще один важливий аспект національної безпеки країни і її функціонування…, застерігав нас один езотерик: « Енергетика мови і землі (менталітет теж дуже важливий), підтримують один одного і оберігають. Якщо народ звільнився від окупації, але продовжує розмовляти чужою мовою, то енергетично він від окупації не звільнився. Тому у такій державі ніколи не буде ладу…». Одномовність тримає вкупі штати США, економічні вигоди і зв’язки є другорядними… А як нещодавно лихоманило невеличку і заможну Бельгію, двомовність панове…, при тому, знаємо ж, бельгійської мови не існує, та й у Канаді не повний гаразд у мовному господарстві.

Перелік пересторог для нас, українців завершу гостро – правдивими словами (1994 й р.) Анатолія Щербатюка: «Росіянам притаманна специфічна хижість паразитів, ця колективна риса визначає до значної міри всю імперіальну політику, впливає на розумовий, моральний, політичний й економічний стан російського суспільства. Тоталітарний уряд в хвилину загрози апелює саме до цієї риси підбитого суспільства і сумісна діяльність обох сторін завше є деструктивною і експансивною, скерованою проти найближчих сусідів. Тому так важливо виключити з цього процесу живильний український субстрат. Ізолювати Росію із Заходу…».

Оці тривожні роздуми, цитати і шматки думок з приводу, навіяло прочитання книжки «Українські воїни добра і світла». Україна вистояла, перш за все завдяки – бійцям на передовій, добровольцям, волонтерам, жертовним людям нашої країни. Тих, що загинули у пеклі війни, повинні знати і пам’ятати не тільки сусіди, чи мешканці села або міста. Їх іменами будуть названі вулиці, школи, пароплави, культурні центри, будуть проводитися УРОКИ МУЖНОСТІ в школах, коледжах, університетах, прикладів героїзму наших хлопців не бракує. Пам’ятаймо: героя – кулеметника Василя Логвиненка з 93 – ї механізованої бригади, який загинув в Іловайському котлі…, старшого лейтенанта Артура Місківа, з другої роти 40- го мотопіхотного батальйону «Кривбас», він загинув під Дебальцевим під час виконання завдання…. Не сміємо забути і геройські вчинки тих, хто повернувся з фронту живим, - Дмитра Снітька, старшого лейтенанта, котрий до війни працював старшим викладачем Дніпропетровського університету залізничного транспорту; Сергія Адамьонка, сержанта – десантника 25- ї окремої Дніпропетровської повітряно – десантної бригади, і ще багатьох – багатьох відважних вояків.

У кожній країні, на будь – якому континенті є святі місця того, чи іншого народу. Дуже сильно і влучно про такі місця написав науковець Ентоні Д. Сміт у праці «Культурні основи націй» : «Ці святі місця можуть бути річками і горами, містами, храмами і бойовищами, а також розкопками і музеями, але найбільшу силу вони мають на цвинтарях «наших предків», коло могил полеглих патріотів, бо їхні місця останнього спочинку спонукають нас замислитися над святістю «нашої минувшини» і «нашої батьківщини».

Андрій Будкевич, брендолог, дослідник мистецтва.

*Цей текст був опублікований у часописі "Бористен".