Ляпас від Марини Єщенко (рецензія на збірку оповідань)

Сергій Демчук

І.
Отже поговоримо з Мариною Єщенко, як вона того просить у назві своєї дебютної книжки. Хоча навряд чи їй ішлося про те, щоб з кимось поговорити, вилити душу чи зробити ще щось сентиментальне. Це як у однойменному оповіданні "Поговори зі мною, Колю". Дівчинка дзвонить у квартиру до глухонімого й утікає. Потім виявляється, що то лише її хвора (багата?) уява. У прозі Марини Єщенко також вистачає різких хуліганських рухів. Її абсурдистські твори – найкраще для того місце. Ну звісно, не бібліотека ж, де працює Марина!
Дебютна збірка оповідань Марини Єщенко побачила світ на початку року. Видала його Київська організація Спілки письменників на конкурсній основі (десь я вже це писав!). Складається книжка з чотирьох розділів, приблизно рівних за обсягом. Та різних за змістом. Одразу після першої частини, досить жорсткої і екзистенційної, де батьки і діти (інколи навіть ненароджені), весь час з'ясовують, хто з них більше нещасний, і хто більше винен у нещасті одне одного, до уваги читача пропонуються жартівливі оповідання про дівчаток-підлітків або студенток. Про їхні кумедні залицяння з викладачами й хлопцями, які на побачення приходять без квітів і пропонують покататися на тролейбусі з вкраденим у сестри проїзним. Надалі підлітковий гумор заступають сарказм і гірка іронія; герої дорослішають, проблеми збільшуються, маразм життя "крєпчаєт"... і тоді починається його величність Світ Абсурду. Там, здається, авторці найкомфортніше. Точніше – це природне її середовище. Бо саме там на повну силу вивільнюється її творчий потенціал. Інколи навіть здається, що Марина заграється, й для неї головним стає бажання продемонструвати свою винахідливість. Але це тільки інколи.
А закінчується збірка оповіданням, де Марина відкрито демонструє, що вона у своїй прозі цар і бог... «Не знаю, до чого б докотилася їхня розмова, якби в них не було мене. У кожної сім’ї маю бути я. Того ж вечора Гену паралізувало, а на Олю напала амнезія. Здається, я спустила їх зі сходів. Чи це дуже банально? Банально, кажеш?» Марина Єщенко не церемониться зі своїми персонажами. Часом виникає враження, що вона просто знущається над ними. Та й вони, якщо й викликають симпатію у читача, то тільки тому, що смішні й недолугі.

ІІ.
Детальніше хочеться поглянути на перший розділ "Сім’я". Найпотужніший і найдраматичніший, якщо можна застосувати це слово відносно до прози Марини. Довкола сімейних справ та стосунків закручуються більшість сюжетів авторки, так можна було б назвати й усю книжку.
Починається розділ оповіданням "Село". Назва має демонстративний характер. Мовляв, не подобається – не читайте. Можна подумати, що це якась сільська лірика. Щось типу "Картопля цвіте фіолетово". Є ризик злякати шанувальників сучасної, переважно урбаністичної, прози...
Проте Марина з першого рядка хоче продемонструвати, що вона не з полохливих. Тому мати героїнею не завагітніла, а саме "забрюхатіла".
Вагітна дівчина втікає з села, від батьків і пересудів. Прагне розчинитися в місті, сховатися. Народжує доньку, яка потім повторює її ж... ні, не помилку. Донька вагітніє навмисно, щоб довести забобонному селу, що народження дитини, а власне і її самої, поза шлюбом – не є помилкою. І в першу чергу довести це собі. З животом вона їде до села, хоч дід і баба, які не прийняли її вагітну поза шлюбом матір, вже давно померли. "Та я була впертою атеїсткою і своє народження ніяк не хотіла визнавати помилкою".
Тема народжених поза шлюбом дітей, дітей-напівсиріт виринає у багатьох її творах. Як ми вже відзначали, ці діти і їхні самотні матері ніби намагаються з'ясувати, хто з них більш нещасний, і хто більше винний в нещасті. Інколи навіть доходить до дітовбивства, мовчу вже про викидні та аборти. Читача ж Марина хоче навіть не змусити задуматися, а скоріше добряче вжалити. Щоб він якомога гостріше відчув трагізм "неповних" сімей.
В оповіданні "Схожі" Марина продовжує знищувати шаблони, показує, що таке "бути як всі". Героїню звати Ліна. Точнісінько, як ту, що в романі Фолкнера "Світло в серпні" втікає вагітна з дому. Ліна із оповідання Єщенко теж накивала п'ятами від батьків. Їхню родину зацькували в радянські часи: дід – "ворог народу". Батьки змушували Ліну бути "як всі". З дівчинки вона перетворилася на автомата. Одягалася як всі, курила як всі, кохалася як всі. І коли цей автомат завагітнів і пішов з дому, то холоднокровно вбив новонароджену дитину й заховав на балконі орендованої квартири.
У наступному творі, у потязі, дорогою до села, на похорон, Настуся провокує викидень. У селі лишає після себе на стільці криваву пляму. Жорстокість і драматизм ситуації авторка демонструє, поставивши на шальки терезів сором перед забобонними селюками за пляму на стільці і навмисний викидень. Мовляв, що гірше? "Тепер плям уже ніяких нема, слідів вона збулася й уже була геть спокійна". На моралізаторство немає й натяку. Зважувати й оцінювати вчинки Настусі Марина змушує читача. Найпривабливішим персонажем цієї оповіді є померла бабця, яка лежить собі спокійно "заплющеними очима в стелю". Історія розказана не прямолінійно, з красномовними (!), як червона пляма, деталями. Кривава відмітина і покійниця надзвичайно увиразнюють марність і суєтність. Навряд можна вигадати такі деталі.
Перший розділ "Сім'я" завершується оповіданням зі жвавими колоритними діалогами. Розповідає Марина про те, якими нікчемами можуть бути науковець і редакторка глянцевого журналу, опинившись біля родинного вогнища, яке не те, щоб згасає, а мабуть, ніколи особливо і не палало, тобто вдома. Вони давно б розійшлися, так кісткою поперек горла стає… син. "Ти ще скажи, що сперму дарма випустив", – дорікає жінка. І чоловік з цим погоджується. А раптом ці двоє не такі вже й ідіоти, раптом колись вони справді кохали одне одного, чекали на сина, щоб потім, за кілька років сімейного життя, сказати "І як я міг подумати, що жінка з куцими мізками мені здорову дитину народить". Коли затурканий син гине в полум’ї, татусь-науковець втішає дружину: "Заспокойся, сьогодні ж зроблю тобі нову дитину". Мовляв, здоровішу.
Серед цього сімейного жаху Марина лишила один промінець світла – самотнього батька з оповідання "Татусь-брехунець", у любові якого немає жодного сумніву. Певно для того, щоб дістатися цього світла надії, Марина проводить читача через усе те пекло.

ІІІ.
Відзначимо й «майданівське» оповідання «Революціонер». Хоч воно і не з найкращих. Проте є певним ключиком до розуміння творчості Марини Єщенко. Молодий хлопчина гине на Майдані, поки його безробітний батько дудлить пиво перед телевізором, а завжди невдоволена мати з’ясовує стосунки. Здається, є трохи фальші у тому, що батьки не здогадуються про загибель сина. Адже батько не пропускає новини, і міг би здогадатися, куди саме виносить з хати порожні пляшки з-під пива його сина. Здається, ну не можуть вони бути аж настільки твердоголовими, ці батьки. Чи таки можуть? І все-таки героїзм сина залишається в тіні жлобства й тупості його батьків. І навряд чи це можна назвати недоліком. Так само, як навряд чи можна закинути Гої, що він малював потвор.
Бажання висловитись, інколи навіть різко, наче ляпас, важить для Марини значно більше, ніж обмінятися судженнями.
Тому назву книжки Марини Єщенко «Поговори зі мною» слід розуміти як «От що я вам скажу».
От і поговорили.