Оповідання про волонтера, який виконує обіцянку з лікарняного ліжка (ЗАВЕРШЕННЯ Частина 3)
Він ішов, ледь тримаючи в руках сумку. Обличчя його кривилося, а тіло вигиналося так, наче він танцював реп.
Дійшов до тунелю. Став, спершись спиною на стінку. Біль не легшав.
Повз проходив працівник вокзалу у помаранчевій жилетці.
- Друже, допоможіть мені…
Чоловік навіть оком не кинув на нього. Мовчки проминув Волковського і пішов у своїх справах.
Майдан, кажете, трапився в Києві? Співпраця громадян? Взаємоповага? Взаємовиручка? А вата, якій на все начхати, десь там, кажете, на Донбасі? Які ви наївні! Вона, вата, ось тут поруч. На столичному вокзалі.
Тільки на Донбасі політична. А тут – моральна. Ви можете лежати і здихати. Їй буде глибоко плювати на ваші муки і страждання. В її ватному мозку навіть не ворухнеться думка вам допомогти.
Волковський роздумував як рухатися далі. І тут знову з’явилася надія на допомогу. Тунелем ішли двоє чоловіків у сірій уніформі з написом «Охорона». «Ці точно допоможуть, - подумав він, - Мусять».
Але і вони так само вдали, що не почули його прохання. Пройшли собі байдуже і пішли геть.
Волковський зробив над собою зусилля. Відірвався від стіни і рушив у бік центрального залу вокзалу. Спиною продовжував перекочуватися біль. Перед очима літали чорні комахи.
Він, перепочиваючи час від часу, добрів до центрального залу, знайшов віконце інформації, підійшов, сперся на прилавок і попросив викликати людей з медпункту.
У машині швидкої допомоги Волковський власною спиною відчув, що таке погані дороги. Хоча він лежав на ношах з амортизаторами, але амортизація лише пом’якшувала біль, однак не знімала. Автомобіль трусило на кожній ямі або вибоїні, які зустрічалися дорогою. Разом з автом трусило і Волковського. Кожного разу він стогнав.
Він подумав, що добре тепер розуміє того бійця, якого йому довелося тягнути на ношах до машини. Після обстрілу, який закінчився так само зненацька, як і почався, Волковський виявився найближче до того бійця. Медик попросив його піднести до машини.
- На ньому крові нема. Що з ним? - спитав Волковський.
- Йому каменюкою спину привалило. Травма. Мабуть, хребет.
Боєць гнув чотириповерхові матюки і молив покинути його, бо він більше не може. Кожен їхній крок приносив йому страшенний біль.
- Та вколи ти йому знеболюючого! - крикнув Волковський.
- Медпункт розбомбило. Там нічого не лишилося. А в нього нема. Не прислали.
- Так у мене є.
Волковський опустив ноші. Дістав з рюкзака медичну аптечку. Витяг звідти ампулу зі шприцом і зробив укол точно так, як його навчали на курсах першої медичної допомоги.
- Іди до мене в помічники, - похмуро пожартував медик.
- Тільки в начальники, - так само похмуро віджартувався Волковський.
Йому тепер пощастило менше, ніж тому солдату. У вокзальному медпункті не було знеболюючих. Літній чоловік у білому халаті дав йому якусь таблетку. Коли Волковський попросив викликати швидку, той запропонував почекати хвилин п’ятнадцять – може минеться.
- Не минеться, - сказав Волковський роздратовано, - Я так вдарився, що це не минеться.
Чоловік мусив викликати швидку.
- У вас компресійний перелам поперекового хребця? – сказав лікар після рентгену, - Операції не треба, але доведеться полежати спершу в нас, а потім вдома.
- А скільки загалом часу?
- Тижні три в нас і тижнів шість вдома.
Волковський мав купу планів. І ось так, в одну мить всі плани залишаться лише задумками. Їм не дано реалізуватися. Він втупився у білу стелю і відчував як ненависть до власної дурості заповнює все його єство і, здається, заважає дихати.
«Ну чому не було зупинитися? - картав себе Волковський, - подумати всього десять – п’ятнадцять секунд. Якби я призупинився і замислився, то ніколи б не зробив такої дурниці. А тепер все. Мусиш лежати. А головне – обіцяна форма для бійців накриється».
Але він врешті здолав першу розгубленість і почав діяти. За два дні на його рахунок надійшло вже чимало коштів. Іще трохи і він зможе забезпечити всіх підлеглих лейтенанта Сергія з Ніжина.
- Ой, у вас на тумбочці така багато всього наставлено, - сказала прибиральниця, зайшовши в палату, - давайте я вниз переставлю.
- Мені діставати незручно буде, - заперечив Волковський, - у мене спина болить, коли я буду вниз тягтися.
- А я потім назад поставлю.
- Для чого ж тоді опускати?
- Зараз комісія з міністерства пройде і я все поверну, - слово «комісія» вона вимоли з особливою інтонацією, мовляв, заколупали вже,
- А-а-а, потьомкінські дєрєвні. Нічого не змінюється.
- Дєрєвні, дєрєвні, - казала прибиральниця зосередженим діловим тоном, опускаючи в нижнє відділення тумбочки літрову банку з медом, відкриту пачку халви і порожній пакет з-під соку.
До палати ще кілька разів заходили якісь працівники лікарні. Вони зазирали під ліжка. Підчищали умивальник. Протирали вікна. Навіть зазирали в тумбочки. І над їхніми головами потворним ореолом ніби витало одне гидке слово – «комісія». Виглядало, що вона сприймалася як стихійне лихо. Її неможливо було уникнути, але можна було підготуватися до неї так, щоб вона завдала найменшої шкоди.
І ось нарешті грянув грім. Точніше – комісія. Двері палати майже урочисто відчинилися і туди повагом увійшло з десять людей в білих халатах. Волковський знав тільки свого лікаря. На чолі процесії перебував рихлуватий чолов’яга з кругленькими щічками і вицвілими очима, які з-під окулярів намагалися випромінювати суворість, значущість і вагомість.
- Олексій Волковський, має перелам поперекового хребця, - почав доповідати, певне, головний лікар або завідувач відділенням, тицяючи у Волковського пальцем, наче той був гамадрилом у зоопарку, - Результат травми…
- Вибачте, а це що таке? – спитав чолов’яга, перебивши лікаря і показуючи на комп’ютерний столик для лежачих і комп’ютер на ньому, що стояли у Волковського на ліжку.
- Це мені для роботи тут… - почав Волковський.
- Яка ще робота в лікарні? – в голосі чолов’яги з’явилися поблажливі нотки, наче він балакав з олігофреном, - Тут лікуються, а не працюють. Якщо кожен в лікарні працювати буде, то нащо тоді лікарні? – він багатозначно тицьнув пальцем у стелю.
- Розумієте, я пообіцяв нашим воякам форму на передову якісну, - намагався пояснити Волковський, - Я волонтер. Я обіцяв і мушу зробити. Ось і мусив обладнати тут свого роду робоче місце, бо без інтернету це ніяк.
- Наша держава бореться за мир, а ви війну тут підтримуєте та ще й з лікарні. Ми переговори ведемо, щоб припинити вогонь. А ви його розпалюєте, – його голос набув такого викривальницького пафосу, як, мабуть, у радянського прокурора на Нюрнберзькому трибуналі.
- А ви, часом, не стояли на блок-посту ДНР у напрямку аеропорту? – несподівано для самого себе перебив чолов’ягу Волковський, - там командир був – ну викапаний ви.
- Я? Та я патріот України. Я за єдину і неподільну…Мені сам міністр грамоту вручив за патріотизм.
- Ну, раз міністр сам – тоді інша справа. А, може, то ваш рідний брат був? У вас близнюка немає? Ви не з Донецька родом будете?
- Ні. Я з Шепетівки.
- З Шепетівки? - задумливо перепитав Волковський, - Це місто сумнівної репутації. Там Корчагін - комуністичний герой. А зараз в нас політика декомунізації намічається. Ви читали про Корчагіна? Він, мабуть, вашим ідеалом в юності був?
- Я не комуніст, - заявив чолов’яга винуватим голосом, - я член провладної партії.
- Якої це? Партії регіонів, може? – Волковський підозріло примружив очі як, мабуть, робили колись працівники НКВД, оголошуючи своїй жертві, що вона є англійським шпигуном.
- Ні, ні, - раптом він схаменувся і його голос знову набув упевненості, - А вам яке діло до цього? Ви хто такий, щоб мені допит влаштовувати?
- Я – Олексій Волковський – вам прочитали моє ім’я на початку вашого візиту до моєї палати. А от хто ви такий – мені не повідомили.
- Ви незабаром дізнаєтеся, хто я такий, - від обурення його оченята стали більшими від окулярів, він повернувся і, розштовхуючи свій супровід, вийшов з палати.
Волковський згадав слова Віоли про те, що вони повернуться до влади. Тепер він на власні очі побачив, що їм нікуди повертатися не треба. Попри втечу верхівки, основна маса залишилася на місці.
Армія чиновників продовжує сидіти у своїх кріслах. Вона свято впевнена у своєму праві давати вказівки громадянам як їм жити. Оцей сьогоднішній верз таке, що почуй це Путін, то аплодував б йому стоячи. За його логікою армію не можна одягати, бо Україна за мир бореться. Отож, нехай голі і босі воюють. І цей сірий чиновник виголошує всю цю хрінь ні від кого не ховаючись. «Чи за це ми стояли на Майдані?» - запитав Волковський себе з гіркою іронією.
За три дні, традиційно лежачи на спині, Волковський споглядав у комп’ютері телевізійні новини і почувався так піднесено, як тільки може почувати себе автор, творець, режисер розкішного дійства. Ще зовсім недавно дізнайся він, що хтось зробив подібне, то вирішив би для себе, що то людина нецивілізована, некультурна, не європейська. Простіше кажучи - жлоб. Можливо, він навіть обмежив би чи припинив би своє спілкування з таким гопником.
А сьогодні Воловський сам був тим гопником і не відчував жодного докору сумління. Навпаки – лише торжество, що це вдалося.
Увечері після сварки з міністерським чиновником йому зателефонував директор його ресторану Валентин і сказав, що на електронну пошту ресторану прийшов лист про те, що працівник ресторану Волковський не належним чином поводиться у лікарні. Він, мовляв, хамить персоналу і не виконує його вказівки. Лист був з міністерства охорони здоров’я і був підписаний якимось клерком.
Певна річ, що справжнім автором листа був отой начальничок, з яким він посварився у лікарні. Очевидно, у його бюрократичний мозок не здатна була пролізти думка, що у районній лікарні може лежати не простий собі громадянин, а небідний бізнесмен, який має зв’язки серед урядовців, політиків і журналістів.
Тож і дозволив собі ставитися до випадкового пацієнта як до нікчемної комахи, котра не має права на голос і мусить коритися волі чиновника. А коли стикнувся з опором, то дуже розгубився і не знайшов нічого кращого як узнати, хто такий Волковський і дати вказівку своєму підлеглому накатати скаргу на неслухняного пацієнта – а раптом власник ресторану злякається чиновницького гніву і вижене того з роботи.
Знову ж таки уявити, що це сам власник лежить в звичайній лікарні не дозволяв йому весь його житейський досвід. Він звик, що багатий і впливовий неодмінно демонструє своє багатство і впливовість.
За три дні, що минули після відвідин комісії Волковський плідно попрацював. Він назбирав гроші, щоб забезпечити всю роту лейтенанта Сергія якісною формою. Розплатився за неї карткою в інтернеті.
Він з радістю відвіз би її сам. Але чого зараз не міг – того не міг. Травмована спина не дозволяла. Тож домовився з іншими волонтерами. Вони завтра мали відвезти форму на війну.
Волковський також поцікавився, хто той чиновник, який ініціював скаргу на нього. Виявилося, що це начальник управління в міністерстві. який курирує потоки з фармацевтичних оборудок. Про його справи писали журналісти, але , як завжди, прокуратурі до цього не було діла.
Волковський не мав сумніву, що легально дістати махінатора йому не по силах. Його кинулася б рятувати вся чиновницька рать. Ніякі правоохоронці, ніякий суд не стали б його садити.
Він навіть не вагався. Зателефонував декому із колишньої самооборони Майдану і попросив провести народну люстрацію. Тобто зробити те, що вже нерідко робилося з чиновниками – засунути його в сміттєвий бак. Це цілком вписувалося в імідж суворих народних месників, як себе тепер позиціонували деякі майданівці. Пообіцяв, що журналісти радо висвітлять таку подію. Самооборона матиме хороший піар.
Він перетелефонував друзям-редакторам і розповів про розкішне шоу, яке готувалося. І справа була зроблена. Вся країна побачила як черговий начальник опинився в сміттєвому баку.
У Волковського навіть спина перестала боліти після побаченого. Він заснув і проспав аж до вечора. .
Коли він розплющив очі після , то закляк від неймовірності побаченого. Волковський дивився перед собою і не міг второпати – прокинувся він чи це йому сниться. Він протер очі руками, але видиво не зникло. Він не міг повірити, але це таки було правдою.
Біля його ліжка на маленькому стільчику сиділа Дорота, дивилася на нього замилуваними очима і посміхалася, показуючи свої білі зуби. Вона посміхалася і мовчала. Волковський теж розплився у посмішці. Він теж мовчав. А що говорити? І так все ясно.
Втім – ні. Не все.
- Як ти дізналася? – запитав він.
- В газетах про тебе написали. На перших шпальтах усіх польських газет, - розсміялася Дорота, - Україна програла війну, бо найголовніший постачальник армії Олексій Волковський скрутив собі в’язи.
- Так я ж не в’язи. Я поперек.
- Ти хіба не знаєш журналістів? Вони ж все на світі перекрутять, - продовжувала іронізувати Дорота.
- Віола! – здогадався Волковський, - От прокляте дівчисько – не вміє тримати язика за зубами. Ну я їй покажу.
- Вона молодець. Не свари її, – Дорота помовчала, - Ти як, коханий?
- Хіба не бачиш – як молодий орел.
- Лікарі кажуть, що місяці на два.
Вони знову замовкли. Дивилися одне на одне.
- Слухай, -стріпонулася Дорота, - я тобі подарунок привезла. Вона засунула руку до сумки. Урочистим жестом, наче фокусник з капелюха, витягла звідти пляшку цитринівки, - А ще оселедці в молоці з мого ресторану. Сподіваюся, лікарі не дуже гніватимуться.
- А їм знати не обов’язково.
- А якщо зайдуть?
- Що їм в цей час робити у мене? Вже пізно. А з сестрами і санітарками я домовлюся.
Дорота поставила пляшку на стілець. Дістала з сумки серветки і чарки. Справжні, а не пластикові. Витягла судочок, мабуть, з оселедцем. Діставала ще якісь наїдки.
Волковський лежав і думав собі, що він має ще одне підтвердження збалансованості життя чорними і білими подіями. Не встиг він скочити у халепу як життя подарувало йому радість. Зненацька примчалася з самої Варшави Дорота. А це значить, що у них з нею таки серйозно.
Кохана жінка поруч. Обіцянку він виконав: купив форму для бійців. І це все, попри його жалюгідний стан.
І раптом Волковський закляк. По тілу поповзли мурахи. Холодно стало аж на потилиці. Йому в голову проникла страшна думка, що за законами житейської логіки настала черга страшних подій. А найстрашніше зараз на фронті. Значить Сергій, хвацький лейтенант, мусить бути убитий. Перед його уявою навіть постало закривавлене обличчя Сергія.
Тремтячою рукою Волковський знайшов в мобілці номер Сергія і натис кнопку виклику. Серце в нього калаталося як в той день, коли він шукав Віолу після розстрілу на Майдані.
Телефон швидко відгукнувся.
- Алло, - відповів Сергій.
- Лейтенанте, ти живий, - радісно закричав Волковський.
- Ти чого верещиш, як різаний? – здивувався Сергій, - Чого я маю бути мертвим? А вчора десь так трьох москаликів не той світ відправили. Гидко їх убивати, але що робити?
- За два дні приймай форму. На всіх.
- Оце порадував. Вік тобі не забуду.
- Тримайся, Сергію, ми переможемо, - він натиснув на червону кнопку.
Ухопив чарочку зі стільця, який Дорота послужливо посунула до нього.
- Дорото! Кохана моя! За перемогу. Спочатку за перемогу, а потім за кохання. Бо без перемоги кохання не буде.
