Оповідання про волонтера, який виконує обіцянку з лікарняного ліжка (ПРОДОВЖЕННЯ Частина 2)
Коли 20 лютого Волковський в новинах почув, що на Майдані снайпери почали вбивати людей, то зробив те, що, мабуть, робили всі батьки, чиї діти брали участь в протесті. Почав телефонувати Віолі. Він тиснув кнопку виклику ще раз і ще раз. А телефон відповідав байдужим голосом, що абонент поза межею досяжності.
Він заскочив в автомобіль і помчав в сторону Майдану. Дорогою продовжував натискати кнопку виклику. Врешті, почув у трубці шум – апарат відгукнувся. Він крикнув першим:
- Доцю, ти як?!!!
- Пиздец твоей доце, - відповів чоловічий голос, і залунали короткі гудки.
Добре, що Волковський тільки набирав швидкість після перехрестя. Він затопив педаль газу і врізався в попередню машину. Його смикнуло вперед, голова мотнулася до лобової шибки, але не дістала. Стримав пасок безпеки.
Волковський, здав назад, зробив крутий виверт кермом і знову натис на газ, ледь оминувши чоловіка, який вискочив з пошкодженої машини. Волковський викинув у вікно візитівку і крикнув:
- Я на Майдан! Дзвони. Розплачуся.
- Куди?! – той побіг за ним слідом.
Волковський не зупинився. Він відчував страх і лють одночасно. Уявляв собі свою єдину дочку, тендітну, ніжну, лагідну, з розбитим обличчям. Саме так чинили беркути раніше з тими, кого їм вдавалося загребти у полон. Ще жахливіше було подумати, що його дівчинка десь лежить зараз з кулею в серці або голові.
Якби таке сталося, то Волковський відчував, що взяв би калаша і пішов розстрілювати цих гандонів. Він до білизни у пальцях стискав кермо і під гуркіт власного серця уявляв як він тисне на спусковий гачок і строчить у цих істот із неоковирними шоломами на головах.
Примчавши на Майдан, він зазирав у машини швидкої допомоги, прорвався до готелю «Україна», де лежали убиті підходив до них, з жахом очікуючи побачити знайомі кокетливі жовті черевички з бантиками. Коли не знаходив їх, то йому на мить ставало легше, а потім на серці знову з’являвся тягар.
Кілька знайомих майданівців сказали, що бачили Віолу на Інститутській. Ніби вона була жива-здорова. А що з нею далі сталося, не знають, і куди поділася – їм невідомо.
Коли відчув, що вже нема сил, подався додому. Відчинив вхідні двері і, диво, - у її кімнаті світилося. Забіг туди і побачив дочку. Вона лежала не роздягнувшись на своїй софі долілиць. Підскочив, ухопив за плечі, пригорнув до себе.
- Чому ти не подзвонила мені?
Побачив, що куртка геть закривавлена.
- Ти поранена?!
- Ні. Я поранених носила.
- Ти ціла?
Вона промовчала.
Виявилося, Віола загубила свій телефон. А номер батька - не пам’ятала. Тому і не зателефонувала з домашнього.
Ймовірно, її телефон хтось із беркутні знайшов. Тож і отримав Волковський таку брутальну відповідь, коли додзвонився.
Вночі вона сиділа втупившись у одну точку і мовчала. Потім спала цілу добу. Далі наче ожила, але її весела безтурботність кудись випарувалася. Вона розмовляла якось підкреслено виважено, наче молода вдова.
Коли прощалися з убитими на Майдані, Віола зовнішньо не виявляла жодних почуттів. Навколо плакали як жінки, так і чоловіки. І Волковський теж не стримався. Вона лише широко відкритими очима дивилася на труни з тілами, які повільно пропливали повз на плечах побратимів.
- Якщо таке повториться, - сказала вона вдома і голос її звучав цілком спокійно, без надриву, - я не переживу цього. Ці бандити, які сьогодні втекли, завтра повернуться. Я не зможу з ними жити. Вони будуть знову командувати при владі. Знайдеться багато тих, хто допоможе. Вони знову вбиватимуть. Я не переживу цього.
- Ну що ти таке кажеш? – лагідно заперечив Волковський, - Вони не можуть повернутися. Ми їм не дозволимо. Тобі просто треба відпочити.
Восени Віола поїхала вчитися до Варшави. Польський уряд надавав стипендії українцям і вона вступила до університету на польську мову і літературу. Він уже боявся, що дочка назавжди залишиться втомленою від життя. Йому здавалося, де б вона не була, минуле ніколи її не відпустить.
Втім, зараз вона жила собі у спокійній країні, яка, звісно, знала, що у сусідів триває війна, але та видавалася такою далекою, і жодним чином не вплинула на розмірений ритм життя поляків. Їхній легковажний настрій, вочевидь,зрештою подіяв і на Віолу.
- Доцю, а знаєш, який сьогодні день?
- Який?
- Колись саме в цей день ми познайомилися з твоєю мамою. Уявляєш?
- Уявляю. Усі колись знайомилися.
- Та не всі так, як ми з мамою. Я тобі ніколи цього не розповідав. Я тоді прийшов на вечірку в політехнічний інститут, де вона вчилася, побачив її. Я підійшов до неї, посміхнувся, вона посміхнулася у відповідь, я взяв її за руку, вивів у коридор і поцілував. А тоді запитав ім’я. Того ж дня вона завагітніла тобою.
- Ніколи б не подумала, - посміхнулася Віола, - Ти вибач, ти не ображайся, але якби це були не ви з мамою, то я б сказала, що це якісь хтиві гопники.
- Дуже часто люди звертають увагу насамперед на форму, а лише потім на суть. Ну візьми правила благопристойності. Цукерки, букети, компліменти. А яка к бісу благопристойність, коли ти бачиш: це твоя жінка, яких ти в житті ще не зустрічав? Зрештою, кого це обходить, крім двох?
Компанія за два столики від них вибухнула таким гучним реготом, що перекрила музику. Там було три молодики років під тридцять або трохи за тридцять. І дівчина років двадцяти, яка мала величезні окуляри і щораз поправляла їх рукою. Досі вони розмовляли жваво, але не чутно, не перекрикували музику. І раптом розійшлися без міри.
- Но я хочу сказать тост! Тост хочу сказать, - невисокий, але кремезний чолов’яга підвівся і картинно водив своїм кухлем справа наліво. Він був добряче напідпитку. На костюмі в нього висів бейджик з іменем. Чолов’яга говорив так гучно, що всі в ресторані могли його чути. – Я не стану пить за величие России. Это очевидно и так. Всем в мире очевидно. И пиндосам, и полякам, и даже китайцам. Но давайте выпьем за то, чтобы все эти хохлы, хачи, чечены и вся гейропа стояли на коленях и сосали наш большой, вонючий и волосатый и просили прощения. А мы будем долго думать прощать их или нет.
Компанія підтримала ідею радісними ревінням. Всі разом дружно встали і вихилили свої кухлі до дна.
- Оце вляпалися, - промимрив Волковський тьмяним голосом, - і тут від них спасу нема. Серед біла дня нализалися. Куди ти мене затягла? Треба йти звідси до бісової матері.
Тим часом, до компанії підійшла жінка. Вона раніше кілька разів виходила з кухні і проходила повз них. Волковський тоді мимохіть відзначив стрункість її довжелезних, наче в моделі, ніг, яку не могла приховати навіть ділова спідниця на рівні колін.
Вона їм щось говорила. Чути не було. Але, здавалося, сама її спина видавала гнів.
- Не понял! Чего это? – голосно обурився любитель промовляти тости.
Вона піднесла руку і відвела вказівного пальця. Знову щось говорила, а пальцем робила якісь кола, вказувала ним у сторону дверей. У неї за спиною став кремезний чоловік, можливо охоронець в уніформі часів Наполеона.
Компанія неохоче підвелася і почимчикувала до виходу.
- Перепрошую, що перериваю вашу розмову, - жінка підійшла до них, - сподіваюся, що цей прикрий інцидент не зіпсував вам настрій?
Він подивився їй в очі і подумав, що такого не може бути. Він знову побачив свою жінку. Не просто покохатися на одну ніч і забути. А якщо і тільки одна ніч, то запам’ятати надовго, на все життя.
- «Щастить мені на польок», - подумав.
Вона було нічого собі. Не те, щоб красуня, але з помітною родзинкою. Білявка. Кирпатий носик. Над верхньою губою родимка. Виглядала б як просто гарненька жінка бальзаківського віку, якби не очі. Блакитні озера, в них стрибали лукаві бісики.
- Навпаки, пані. Ви так рішуче виставили тих росіян, що я подумав, чи не запросити вас на службу до нашої армії.
- До чого тут армія?
- Ми українці, пані. В нас війна.
- Пан так запрошує до війська, наче сам набирає рекрутів, - посміхнулася вона.
- Я щойно звідти. Прошу сідати. Я не дуже добре розмовляю польською. Але все розумію. В разі чого моя дочка перекладе.
- Дуже дякую, - пані присіла на вільний стілець, - Я Дорота Малаховська, власниця цього ресторану. Пильно стежу за тим, що у вас в країні відбувається. Ми хоч добре знаємо, що у вас російська окупація, але не всі розуміємо, що після вас вони підуть на Польщу. Тому я цим відвідувачам сказала: «Перепрошую, панове, але присутність громадян вашої країни тут не бажана».
- Ооо, пані Дорота, вас сваритимуть за неполіткоректність, - його голос видавав сарказм. - А раптом вони не за Путіна?
- Перепрошую за брутальність, але плювати мені на політкоректність, коли вони там майже всі мріють після України убивати поляків. Уявляєте, їдять і ведуть розмову про те, як Путін візьме Київ. Я російську розумію. Сказала, що саме їм, от саме тим, хто їв у нашому ресторані, Варшаву взяти не вдасться і запропонувала піти. Гроші за замовлення не взяла. Мусять знати, як ми ставимося хамів.
- Як вам вдалося випхати без скандалу?
- Вони з конференції ОБСЄ. У них бейджі були. Вони, замість засідати, прийшли сюди пити. Я пообіцяла, що я повідомлю організаторам про їхнє хамство. І вони навіть не пискнули. Хай як вони Європу ненавидять, але їм хочеться сюди їздити.
Дорота була прекрасна в обуренні. Здавалося, з очей ось-ось полетять іскри, які могли б спопелити ворога.
Далі, коли вони балакали, він бачив, що і вона розуміє: слова мають другорядне значення. Головними було те, про що вони не казали вголос. Інтонації, погляди, порухи губ, жести рук промовляли значно більше, ніж те, що виголошувалося. Навіть Віола відчула щось таке і принишкла, придивляючись до того, як вони ведуть розмову.
- Прощу пана сказати, чи він у війську?
- З мене такий вояк… Якби я воював, то росіяни давно б уже в Києві стояли. Та ні. Я волонтер. У нас дуже погано з постачанням армії і громадяни самі цим займаються.
- Я упевнена, що пан недооцінює свій військовий талант, - вона посміхнулася, ніби даючи зрозуміти, що оцінила його гумор.
Він розповів їй історію із бійцями, які обгоріли через свою синтетичну форму.
- Який жах! – прошепотіла Дорота. - Я би щось хотіла зробити для вас. Чи пан і панянка не проти, якщо цей обід буде за кошт нашого закладу?
- Пані Дорото, дуже дякую. В цьому нема потреби. Я теж в Києві маю ресторан, але не історичний, а спортивний. Я був колись спортивним журналістом, писав про футбол. Тому така спеціалізація. Якщо будете в Києві, навіть не думайте його оминути, - він поклав візитку.
- О, то ми з паном колеги. Як приємно. Я в Києві не бувала, на превеликий жаль. Але дуже багато чула. Моя кузинка давно вже вийшла заміж за українця і живе там. Багато розповідала. Лагідне місто з багатьма старовинними храмами. А на Майдані вона колола бруківку. Прошу пана уявити. Вона тендітна, як лелека. І колола бруківку для Майдану, коли почалися бійки з тими жахливими поліціянтами.
Він не став їй розказувати, що стрункі жінки, які кололи бруківку і робили коктейлі Молотова, тягали поранених, готували їжу, аж ніяк не були рідкістю на Майдані.
Вони помовчали трохи.
- Перепрошую. Мене кличуть. Я мушу відійти. Скоро повернуся.
Вони продовжили обід з Віолою удвох.
- Знаєш, тату, - сказала йому Віола, - я тепер розумію, чому мама так сумувала за Польщею до самої смерті. Їй вишуканості бракувало. Тут все таке елегантне, все ввічливе, все підкреслено коректне. Навіть ненавидять вишукано. В нас люд простіший. І тут навіть найпристрасніший кавалер не дозволить собі поцілувати пані через мить після знайомства.
Волковський промовчав. Він здивувався, що його 18-річна дівчинка вже дозріла до таких дорослих висновків. Дорослих і таких же неправильних відносно пристрасних кавалерів. В якій це країні пристрасні кавалери стримували свої почуття, тим більше, коли їм відповідали взаємністю?
Він попросив рахунок. В голові, тим часом, крутилася думка: : невже він помилився? Невже її обіцянка повернутися була лише даниною ввічливості? Волковський полегшено зітхнув, коли пані Дорота знову підійшла.
- Ще раз перепрошую, - сказала вона, - Пан зробить мені велику радість, якщо візьме це для ваших героїчних вояків. – вона подала конверт, - Я буду горда, що допомогла українському війську. А сам пан, коли буде у Варшаві, то буду щаслива вас бачити в нашому закладі. Цитринівка завжди за наш рахунок. А це моя візитка. Телефонуйте. Буду дуже рада випити з вами цитринівки.
Він зателефонував Дороті одразу після того, як розпрощався з дочкою.
- Пані хотіла випити зі мною цитринівки наступного разу. Але для чого нам відкладати до наступного разу. Хочу запропонувати пані сьогодні. Згода?
- Згода, - відповіла Дорота.
У жінки після тридцяти п’яти з’являється особлива чуттєвість, коли любовних утіх хочеться не менше, а то й більше, ніж душевного тепла. А коли така жінка отримує і одне, і друге, то вона готова кохатися до нестями. Що і відчув на собі Волковський.
- Ти підеш і завтра мене забудеш, - шепотіла вона йому на вухо.
Він нічого не відповідав, лише тихо і радісно сміявся.
- Ти підеш битися з тими клятими москалями. І правильно робитимеш. Якщо тут буде москаль, то він залізе до нас у ліжко і розказуватиме як нам кохатися. Так можна, а так – ні.
- Атож, вони нам ще комендантську годину встановлять. Кохатися тільки до 11-ї ночі. Ми б з тобою не витримали, порушили б цей припис і нас би розстріляли. Але ми за то і воюємо, щоб ми з тобою могли кохатися, де хочемо і скільки хочемо.
- А я ще хочу.
Потім вона продовжила так, наче вони не переривали розмову:
- Виходу нема. Треба воювати. Але ти за війною про мене забудеш, про все, все забудеш, крім смерті, крові, поту, сліз. Розкажи: там страшно?
- Коли я перший раз потрапив під обстріл, то взагалі забув, де я і що зі мною. На спеціальному тренінгу мене навчили, впасти і роздивитися, звідки і хто стріляє. А потім відповзти подалі в укриття. Впасти – я упав. А тоді забув про все на світі. Думав, що вже кінець настав. Лежав нерухомо. Коли все затихло, зрозумів, що живий і здивувався. Думав у тому пеклі вижити неможливо. Пізніше ще пару разів було і я вже призвичаївся, і не втрачав голову.
- Пообіцяй мені: ти більше ніколи не полізеш під снаряди.
- Обіцяю.
- Ти брешеш, - Дорота закрила його рота своїми губами.
Волковський розірвав конверт від Дороти уже в поїзді до Києва. Він побачив там п’ять купюр по сто євро. І його знову охопила хвиля вдячної ніжності до цієї жінки. Прикинув – це вже, як мінімум, на десять чоловік пристойна форма разом з черевиками. Наші навчилися шити якісно і продавали дешевше, ніж на Заході.
З радісним відчуттям обов’язку, який ще не виконаний, але почав виконуватися, Волковський ліг спати. Заснув не одразу. Почув балачки сусідів про війну. Подумав, що нема куди від тієї війни подітися. Всюди про неї балакають. Сусіди мурмотіли про те, що з Путіним треба домовлятися.
- Вибачте, земляки, - сказав він, - ось прийде до вас нахабний сусід, відстрілить вам яйця, поселиться у вас у квартирі. Не сумніваюся, що саме тоді ви станете з ним лагідно домовлятися.
Він не чув, чи відповіли вони йому щось, бо миттєво заснув. Його розбудили на кордоні. Після перевірки паспортів знову негайно провалився у сон.
Йому рідко снилися сни. Але цієї ночі приснився. Про нього і Дороту.
Вони разом зайшли у магазин одягу. Вона довго вибирала собі камуфляж. Волковський підганяв її, кажучи, що він через неї не встигне на поїзд. Вона відповідала, що це і добре, бо так він з нею залишиться. «Навіщо тобі та Україна?» -запитувала вона вередливо.
Коли вона вибрала собі п’ять комплектів уніформи, то грайливо запросила його із собою в примірочну. «Хочу, щоб ти мене бачив». Там вона роздягнулася і почали несамовито цілуватися.
Раптом Волковський глянув на годинника. Вирвався з обіймів Дороти, ухопив свою одіж і побіг. «Куди ти, коханий?» - кричала вона йому вслід і розпачливо ридала.
Коли Волковський забіг до свого купе, перше, що він там побачив, був величезний телевізор. Волковський негайно увімкнув його. Ішли новини.
- Пані Дорота Малаховська із серйозними опіками доставлена до лікарні, - казав диктор відстороненим голосом, - вона отримала ці опіки внаслідок загоряння камуфляжної форми, де вона приміряла її, збираючись купити. Але сталася страшна трагедія. Від пані Дороти втік її коханий і вона вирішила вкоротити собі віку, шляхом самопідпалу. Але пильні працівники магазину не допустили смерті пані Дороти. Вони негайно потушили камуфляж і викликали швидку допомогу. Директор магазину має намір подати до суду на коханого пані Дороти, вимагаючи відшкодування збитків, які через нього зазнав магазин.
Наступного ранку він прокинувся у холодному поту. Розплющив очі і побачив у вікно башту київського вокзалу. Голова була така важка, що він ледь зрозумів, де знаходиться. А потім сталося те, що сталося.
.
Сусідів по купе вже не було. А провідник, певне, чи то забув попередити, що потяг наближається до Києва, чи то Волковський так міцно спав, що не почув його.
Він швидко одягнувся, взяв сумку і пішов до виходу. І тут потяг рушив. Певне, він стояв уже хвилин п’ятнадцять. Пасажири мали достатньо часу аби вийти. І тепер вагони гнали у відстійник.
Якийсь панічний настрій оволодів Волковським. Він прискорив крок, майже підбіг до дверей. Ті були відчинені, але спеціальна підніжка закрита і сходи вниз недоступні. Значить – відстань по висоті до перону, який все швидше рухався повз, десь метр. Волковський взяв і стрибнув.
Потім він, дивуючись сам собі, аналізував, якого біса він це зробив. Ну заїхав би в глухий кут. Ну добирався б додому на хвилин сорок довше. Чи варті були сорок хвилин такого ризику?
Тим більше - на пероні стояли ліхтарні стовпи. Він цілком міг влетіти головою в один з них і тоді… Він не хотів думати, що тоді.
Пояснював собі це тим, що страшенно втомився. Адже за останні півроку більше половини часу провів у дорозі. Якби голова була не така сонна, якби хоч трохи ясніша, то він би зупинився, подумав, чи варто стрибати. А так - зробив імпульсивне рішення.
Волковський приземлився на ноги. Інерція кинула його назад. Він гепнувся на сідницю і відчув як від куприка аж до шиї його пронизав біль. Потяг байдуже гуркотів поряд. Проїхав і зник.
Він посидів на безлюдному пероні. Мотнув головою. Ворухнув рукою і ногою. Долаючи біль, підвівся. Взяв сумку. Хоч боліло, але сяк-так іти – було по силах.
Вхід до тунелю знаходився метрів за сімдесят. Волковський вирішив, що докульгає. А там - люди. Вони йому допоможуть дістатися медпункту.
