Самотні люди похилого віку відчужені від суспільства. Декому з них шанс на гідну старість повертають благодійні фонди
Типовий для старих спальних районів Києва будинок загубився поміж житлових масивів, що тягнуться вздовж бульвару Перова у Києві. Тут живе одна з родин, про яку піклуються співробітники благодійного фонду «Карітас Київ» у рамках програми «Домашня опіка». Аня не бачить з дитинства. У неї є тільки мама, яка внаслідок черепно-мозкової травми, отриманої під час падіння, повністю недієздатна. З пані Марією, соціальним працівником програми «Домашня опіка», ми йдемо відвідати цю родину. Двері навпомацки відчиняє Аня. Окрім неї та мами, вдома волонтерка, яка тимчасово мешкає із ними, надаючи допомогу. Ми сидимо на малесенькій кухні, де більшу частину вільного простору займає інвалідний візок. Поки маму годують, Аня гладить великого чорно-білого кота й розповідає про своє життя: вона любить співати й хоче навчитися грати на баяні (але купити його немає за що), та понад усе хоче, щоб мамі стало краще, щоб вона хоча б почала розмовляти.
На запитання, як жити таким родинам, в державних установ немає відповіді, як і немає державних програм, які б надавали їм комплексну допомогу. Залишається сподіватися на благодійні фонди та увагу суспільства, яка, втім, вже понад рік зосереджена на проблемах армії й переселенців. Тож самотні хворі люди, особливо похилого віку, опиняються десь в кінці списку нужденних. Саме їм надає допомогу МБФ «Карітас України» в рамках програми «Домашня опіка».
Програма діє в Україні з кінця 1990-х здебільшого завдяки іноземним донорам. Наразі вона охоплює Київ, Одесу, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Коломию, Борислав – всього понад 500 підопічних. Соціальні працівники проекту (у Карітасі Києва їх, до прикладу, п'ятеро) відвідують людей вдома й виконують усю необхідну роботу: купують ліки й продукти, супроводжують у соціальні служби, надають медичну допомогу – слідкують за прийомом необхідних препаратів, можуть поставити крапельницю чи зробити ін’єкцію, за потреби – прибирають, готують, доглядають за тілом хворих і немічних. І просто спілкуються, бо серед учасників програми немало людей лежачих, що роками не виходять на вулицю, а тому для них соціальні працівники – чи не єдиний зв’язок зі світом.
Працівники програми купують для своїх підопічних ліки й продукти, супроводжують їх у соціальні служби, надають медичну допомогу, а головне – заповнюють потребу в спілкуванні й товаристві.
Насправді масштаби проблеми набагато більші, аніж може охопити програма «Домашня опіка». За даними інформаційної служби «Радіо Свобода» близько чверті населення нашої держави має 65 років і більше, й кожен шостий із них є самотнім, тобто близько двох мільйонів осіб. Війна ж вносить у цю статистику свої жахливі корективи. «Лише на обліку в територіальному центрі Дніпровського району Києва перебуває понад 600 стареньких самотніх людей та інвалідів. Карітас надає допомогу ста особам на всю столицю. Вже є черга з людей, що просяться в програму «Домашня опіка», – розповідає директор БФ «Карітас Київ» отець Роман Сиротич.
Збільшення частки осіб похилого віку, роз’єднання родин – це загальносвітова тенденція. В європейських країнах проблему самотніх немічних людей вирішують на рівні державних програм, в Україні ж для цього поки немає навіть законодавчої бази. «Теоретично у нас функціонують територіальні центри соціального обслуговування, при яких мали би працювати патронажні медсестри, які робили би ту роботу, що наші соціальні працівники. Але це в теорії, а на практиці державі завжди бракує коштів. Навіть якщо є медсестри, що відвідують людей похилого віку, вони не мають змоги придбати їм продукти, підґузки чи медикаменти, бо це не передбачено державою, – говорить Роман Сиротич. – За кордоном явище домашньої опіки досить поширене. Є організації, що надають такі послуги на комерційній основі, адже є люди, які спроможні їх оплатити, а для тих, хто не в змозі, існують державні замовлення. Тобто, держава не створює центри домашньої опіки самотужки, а оплачує послуги наявних комерційних організації за людей, які не мають такої можливості. Карітас України вже декілька років спрямовує свої зусилля на зміну державної системи надання соціальних послуг потребуючим громадянам, але досі безуспішно».
Програма «Домашня опіка» на 95 % реалізується коштом закордонних донорів. У 2014 році питання продовження фінансування стояло досить гостро. «Ця проблема постає кожних 2-3 роки, тому що іноземні партнери надають фінансування на певний період, – розповідає отець Роман. – До війни питання продовження фінансування поставало також і тому, що наші іноземні партнери дивувалися, чому багаті люди в Україні, яких є чимало, не надають кошти для утримання самотніх стареньких людей». Отож, закордонні донори – це не назавжди…
Соціальний працівник Карітасу Києва пані Марія
Пані Алла й пані Марія працюють у програмі «Домашня опіка» БФ «Карітас Київ» практично від початку проекту. Вони живуть своєю роботою, яка нерідко займає більшу частину доби. «Буває, що потрібно о шостій годині ранку приїхати поставити крапельницю, – каже пані Марія. – Ми не дивимося на попередньо складений графік, приходимо до людей стільки, скільки їм потрібно». «Люди звикають до нас, а ми до них, – продовжує пані Алла. – Ми стаємо дуже близькими. Навіть наші діти долучаються до цієї роботи. Це допомагає навчати дітей милосердю». Жінки відзначають, що попри значиму матеріальну підтримку, яку надає програма, не менш важливою є духовно-емоційна складова. На жаль, для самотніх хворих людей світ часто звужується до меж їхнього помешкання, вони стають відірваними від суспільства, хоча серед підопічних Карітасу чимало людей з цікавими долями, які – за більш сприятливих обставин – навіть у похилому віці могли б бути корисними й далі реалізовувати себе.
«Є люди з потужною життєвою силою, – каже пані Алла. – Одна з моїх підопічних з дитинства хворіла поліомієлітом, але вступила до університету, закінчила аспірантуру, викладала. Тобто знайшла себе в житті, хоча й була незаміжня та не мала дітей. А зараз в похилому віці допомагає ЖЕКові – координує всіх бабусь зі свого будинку. Всім нашим підопічним потрібне просте людське спілкування, їм дуже важливо бачити, що їх не цураються, що вони такі ж люди, як і всі інші». Тому, за словами жінок, в їхній роботі дуже важливі милосердя, терпеливість і вміння слухати, а енергія, яку вони віддають, повертається до них сторицею: «Коли ви робите комусь щось добре просто так, й ця людина від того щаслива, ви будете в десять разів щасливіші».
У Коломиї ми разом із координатором проекту «Домашня опіка» в цьому місті Оксаною Поясник та соціальним працівником пані Марією йдемо до їхньої підопічної Анни Іванівни Жарікової. Анні Іванівні 90 років. Ця маленька худорлява й дуже симпатична бабуся живе в однокімнатній хатинці в старій частині Коломиї. Анна Іванівна народилася в Красноярському краї Росії, але більшу частину життя прожила в Україні, ветеран ІІ світової війни, працювала медсестрою. «Так пройшли роки, що я їх і не бачила, але цікаво було жити й хотілося, – говорить вона. – Зараз люблю читати, слухаю радіо – мені з ним весело. Телевізор не вмикаю – там нічого дивитися, та й у моєму чорні смуги по всьому екрану. Вдячна Карітасу, бо хоч хтось приходить».
Хоча Коломия – невелике місто, проблема відірваності цієї категорії людей однакова, що у великому місті, що в маленькому. У місцевого Карітасу 50 підопічних. «Людина похилого віку, як за повітря, хапається за життєву ниточку, – каже Оксана Поясник. – Її відокремлення від суспільства сприяє тому, що ці ниточки обриваються швидше, а в кінці життя ще більше проявляється бажання бути корисним комусь».
