Кого висміював Порфирій Горотак?

Літературні містифікації збагачують нашу літературу віддавна. Наукові і псевдонаукові дискусії в різний час викликали «Велесова книга», «Слово о полку Ігоревім», Кобзар Дармограй Тараса Шевченка, «Зів’яле листя» Івана Франка, творчість Едварда Стріхи, «Дванадцять листів владики Андрея Шептицького до матері», біографія Б.-І. Антонича в «Дванадцяти обручах» Юрія Андруховича, «переклади» «Пісні світської» Анни Любовичівни у виконанні Юрія Винничука… За кожним із цих явищ стоять різні мотиви: прагнення створити міф про давність народу, захиститися від цензури, спробувати себе в новій іпостасі (приміром, Кобзар Дармограй народився не в останню чергу як дебют Тараса Шевченка у прозі), творчо розкритикувати інше літературне явище, врешті-решт, покпинити над літературознавцями або й просто погратися без надмети. Існує ще багато містифікацій іншого типу, коли письменники й ті, хто має себе за письменників, через містифікації й псевдоніми пишуть панегірики друзям або проголошують анафеми особистим ворогам, але це, хоч і невіддільні, а проте прикрі сторінки літпроцесу усіх періодів, і в історію вони, за небагатьма винятками, не потрапляють.

Хай там як, а містифікації збагачують літературу, представляючи на розсуд читачеві творчість інакшого ґатунку. І часто вони привідчиняють двері за лаштунки творення літератури, де, окрім копіткої роботи над текстами, неминуче виринають наслідки так званого «людського фактору», без якого годі уявити літературний процес будь-якої доби. «Людський фактор» уплинув і на побутування Порфирія Горотака – містифікації, що її створили в еміграції Леонід Мосендз і Юрій Клен.
Станом на 1946 рік і Леонід Мосендз, і Юрій Клен уже відбулися як письменники, створивши «головні», сказати б, тексти, – «Останній пророк» і «Попіл імперій». Свої ж містифікаторські схильності кожен з них реалізував малопомітно для середовища тогочасної літературної спільноти: Мосендз містифікував деякі факти свого життєпису, а Юрій Клен друкував у еміграційній періодиці пародійні вірші, озброївшись іменем Роксоляни Черленівни. На цьому б, здавалося, і все, якби не доленосний випадок.
1946 року, перебуваючи на лікуванні в санаторії Зеефельда (неподалік Інсбрука), Леонід Мосендз зачитувався лірикою Рільке й ділився своїм захватом зі співмешканцями. Одна із них приголомшила Моседза тим, що, за щасливим збігом, знає напам’ять недруковану досі поезію австрійського символіста, яку знайшли в паперах померлої італійської графині. Перебуваючи на порозі наукового відкриття, Леонід Мосендз старанно записав з уст жінки рядки невідомого вірша. Щоправда, він не зміг його зрозуміти, але пояснив собі це тим, що сам погано знав німецьку мову. Але ж це Рільке, отже, зміст там неодмінно має бути!
Із настроєм тріумфатора Леонід Мосендз показав товаришеві Юрію Клену бібліографічну рідкість. Той одразу зацікавився джерелами походження цього тексту, зауваживши, що «воно на Рільке подібне, але чогось ніби бракує». Урешті, пошуковці були вкрай здивовані, коли виявилося, що це не зовсім не твір Рільке, а тільки жарт. Насправді цей вірш зачитав німецький шляхтич на одній із літературних вечірок як приклад того, як за досконалою формою часом може не бути жодного сенсу. Так з’ясувалося, що твір належить не австрійському класику, а якійсь віршоманці.
Хай як дивно, а прикре відкриття не розчарувало Леоніда Мосендза, а несподівано надихнуло. Він розповів про пригоду Юрієві Клену, і в розмові народилася ідея створити щось подібне. За спогадами Юрія Герича, сучасника письменників, Мосендз із Кленом сміялися довго і голосно, а Клена в такому піднесеному настрої він доти не бачив. Так постав Порфирій Горотак.
Імовірно, що спочатку жоден із майбутніх «батьків» Порфирія Горотака не ставився до нього надто серйозно, сприймаючи його як розвагу, яка більше звеселяла, аніж мала на мені якісь літературні завдання. Леонід Мосендз написав Горотакову біографію, Юрій Клен – більшість творів. Але єдина Горотакова збірка «Дияболічні параболи», на превелике здивування авторів, перевершила їхні сподівання, надто коли її стали обговорювати активніше, аніж «Останнього пророка» і «Попіл імперій». «Сенсацією дня став Горотак», «Заслуговують на увагу високоартистичні «Дияболічні параболи» Порфирія Горотака», «Хто не знає напам’ять Горотакових віршів – не сміє називати себе українським інтелігентом» – адораторами Порфирія Горотака виявилися Юрій Лавріненко, Іван Кошелівець, Володимир Державин, Ігор Качуровський. І тільки один критик поставився до збірки прохолодно, закидаючи її авторам «імітованість почуттів», «зриви в балаганщину й слиняву еротику». Цього критика звали Юрій Шерех.
Юрій Шерех негативно відгукувався про Порфирія Горотака не тільки через естетичні хиби його дебютної (і єдиної) збірки. Його зачепили Горотакові пародії на МУР, де він вбачав несправедливу критику руху, ідеологом якого був сам. Хоч Порфирій Горотак – дитя, виплекане в середовищі МУРу, у його «батьків» було різне ставлення до очільників руху і до ідеологічно-естетичної платформи, і це не могло не відбитися в «Дияболічних параболах».
Леонід Мосендз був чи не єдиним знаним письменником-емігрантом, який принципово не входив до МУРу. Письменник, якому судилося стати Горотаком-1, безжально (часто необґрунтовано) критикував і МУР, і «Арку», і Шереха з Петровим: «Все якесь поверхове, гниле, як той їхній Нобельпрайстрегер А.Жід. І дурна «Арка» (видання, що редагували Ю.Шерех і В.Петров – Т.С.) захлистується від інтерв’ю з цим педерастом», «я не міг би писати по нулю стільки, як Шерех», «”Доктора Серафікуса” не читав, але критику читав і від того розумнішим не став» – це лише кілька пасажів із листів Мосендза. Взявши на себе роль безкомпромісного критика, Мосендз сам про себе говорив: «Ні, я не всіх лаю. Принаймні декого не лаю лише тому, що нічого про нього не знаю».
Значно заплутанішими виявилися погляди на МУР у Юрія Клена. Але на відміну від Мосендза, у нього були обґрунтованіші причини критикувати рух. Хоч Юрій Клен входив до МУРу, у Клена з Юрієм Шерехом «не склалися стосунки». По-перше, через те, що Шерех не визнавав «неокласики», вважаючи, що її як школи не існувало, а був тільки «гурток приятелів, з’єднаних видатною індивідуальністю свого метра (Миколи Зерова – Т.С.)» По-друге, Юрія Клена мимоволі втягнули в напружені стосунки Юрія Шереха із своїм непримиренним опонентом Володимиром Державиним, який, на противагу, високо оцінював і творчість «неокласиків», і доробок Юрія Клена зокрема. Натомість Державин категорично критикував Шереха, зокрема і за його прихильність до «органістів» і «європеїстів» і водночас недооцінку «неокласиків», чий творчий метод «прогресивна література» мала б «перебороти». Юрій Шерех же досить прохолодно ставився до творчості Юрія Клена, і не в останню чергу через симпатії Державина: у своїх спогадах очільник МУРу сам визнає це через багато років після смерті Освальда Бургґардта: «резиденцією Кленовою завжди були кімнати Державина, і буде зрозуміло, що я записав Клена до ворожого табору».
Оце безпідставне «записування до ворожого табору» стало психологічним підґрунтям досить болісного Шерехового сприйняття Порфирія Горотака, творчість якого літературознавець сприйняв на свій рахунок. Особливо дошкульним йому видався вірш «Вірю і не вірю». У ньому в жартівливій формі заримовано прізвища відомих діячів МУРу, як, наприклад, на початку вірша:
Я вірю: лев родився від левиці
і буйний тигр від буйної тигриці,
а від мудрихи мудрої мудрець,
бо від самиці родиться самець,
тож від Самчухи родиться Самчук,
і від Маланки тільки Маланюк…
Однак якщо у цьому уривкові прізвища Самчука і Маланюка заримовано просто заради самої рими, то з появою в тексті згадок про інших письменників виникають певні підтексти. Скажімо, знаючи про манію переслідування, від якої мучився Тодось Осьмачка, Порфирій Горотак пише:
І віри лиш мені не йметься,
що родиться осел від оселедця,
що народивсь Наполеон на полі,
і що де-Ґолі родяться не голі,
що барбар народився від барбарису,
що партизан не мав в колисці крису
і що Осьмачці скрізь живеться смачно,
та що йому не страшно і не лячно,
що він за вірші виміняє яйця…
У цих рядках – прямі натяки на факти із життя Тодося Осьмачки. Порфирій Горотак не йме віри, що Осьмачці «скрізь живеться смачно» – у цих трьох словах не тільки йдеться про бідність, у якій доводилося жити письменнику, а й натяк на те, що він, гнаний манією переслідування, весь час змінював місце перебування, і ніхто не міг точно знати, де Осьмачку можна знайти.
Іронічно мовив Порфирій Горотак і про інших учасників МУРу:
…і, що скидаючися на китайця,
з довженною косою ходить Косач
і мудрости три коші нам накосить.
Що Ситник тільки ситнім хлібом ситий,
коли поеми нам почне трусити,
що буряком живиться Буряківець
і що Манило всіх зведе на нівець,
що вірш Холодної бував холодним
і що Гординський випестить город нам,
та що Багряний є багрянородним
і не настрочить одіозних од нам…
Відчувається іронічне ставлення до непостійної, схильної до несподіваних змін, а також досить конфліктної натури Юрія Косача, до категоричного у своїх літературних поглядах Івана Багряного. Беззлобний гумор криється і в рядках про Володимира Державина, Василя Барку, Юрія Шереха:
…і що не є Державин критиком державним,
що генієм не оголосять Барку
(бо хто не вірить – хап того за барки)
і що за мурами усіх mon cher’ів
не візьме під високий захист Шерех.
Саме ці рядки свого часу видалися особливо дошкульними Юрієві Шереху, який взяв на себе роль одного із найактивніших фундаторів МУРу, «за муром» якого опинилося чимало тогочасних письменників. На думку Михайла Слабошпицького, що «ці рядки з Горотакового вірша «Вірю й не вірю» тоді видалися йому (Шереху – Т.С.) мало не землетрусом чи провіщенням війни МУРові». Заради справедливості варто сказати, що порівняно з іншими пародіями на Юрія Шереха згадані рядки з Горотакового вірша звучать направду беззлобно. Скажімо, в сатиричному журналі «Комар/Їжак», що виходив щодватижні в Мюнхені, з’являлися відверто антимурівські твори. Вірш «Вірю й не вірю» з його легкою іронією не можна порівняти, наприклад, із такою уїдливо-саркастичною епіграмою «Юрієві Шерехові», підписаною псевдонімом «М. Мертвий»:
Ви ні коса, ні помело,
Суворий і комічний…
Вінчає лавром вам чоло
Ваш витвір органічний.
Та звольте тут доткнути вас,
Як пальцем табакерку:
Чому, чому ви серед нас,
Як місце вам у цирку?
Як бачимо, цей вірш, в якому автор критикує Шерехів погляд на «органічні» й «неорганічні» стилі, куди більш злостивий, аніж Горотакові пародії. Однак перебуваючи в загальній атмосфері несхвалення (у часописах – як гумористичних, та і ширшого спрямування, повсякчас лунали «шпигачки» на адресу мурівців), Шерех гостро реагував на все, і на Горотака також.
Заради справедливості варто сказати, що з відстані часу, вже за багато років після смерті Юрія Клена і Леоніда Мосендза Шерех зовсім по-іншому погляне на Горотакові рядки. Ведучи мову про Порфирія Горотака через багато років Юрій Шерех назве це «веселою й дотепною війною» і зауважить, що «усі ці жарти слід було б перевидати академічним виданням з коментарем, без якого сучасний читач їх не второпає». Після того, як минуло багато років відтоді, як Порфирій Горотак перестав існувати, а його автори відійшли у засвіти, Юрій Шерех визнав: «У цілому це безневинний, дотепний, іскрометний гумор, пародії й епіграми на учасників тодішнього еміграційного руху, і мені там нагоріло не більше, ніж іншим. Але в обставинах цькування від Державина й Кº, від Донцова й просто графоманів різного ґатунку, їм же не було числа, я й мої прихильники сприйняли народження Порфирія як черговий випад проти упосліджених нас. Тим часом найгостріше з того, що містила збірка проти мене й нас, була поезія ”Вірю й не вірю”». Та хоч критик і визнав своє упереджене ставлення до творчості містифікованого автора, прохолодне ставлення до Горотака все одно збережеться, а Юрій Клен назавжди лишиться для Юрія Шереха поетом, «якому бракувало власного голосу».
Ось так один вірш спричинив полеміку, невинний гумор несподівано образив одного з провідних тогочасних літературних діячів. І мало хто звернув увагу на те, що у поезії «Вірю й не вірю» є автопародійні рядки на Юрія Клена і Леоніда Мосендза, а порівняно із загальним обсягом збірки, кількість пародій на МУР справді виглядає скромно. Тому вважати, що Порфирій Горотак мав на меті розгромити МУР, немає.
Із сучасного погляду очевидно, що «Дияболічні параболи» – явище поліпроблемніше, аніж тільки критика МУРу. Ба більше, збірку навряд чи можна назвати сповненою злісних антимурівських еміграм – вона радше іронічна, причому часто іронія торкається і самих творців Порфирія Горотака – Леоніда Мосендза і Юрія Клена. І хоч Порфирій Горотак досі лишається малознаною літературною містифікацією, історія його появи і рецепції нагадує, що людські пристрасті вирували й між класиками, а оригінальні літературні явища поставали часом унаслідок щасливого випадку.