8 і 9 травня: конкуренція дат та смислів

Ідея президента Порошенка відзначати цьогоріч і 8-ме, і 9-те травня видається доволі контраверсійною. Навряд чи вшанування дня пам’яті загиблих (8.05) і дня уславлення живих (9.05) – це саме та платформа, котра здатна об’єднати країну. За якими тільки принципами раніше не розмежовували українців – мовними, ідеологічними, регіональними – але про поділ на мертвих та живих мова досі не йшла.

Як зазначає сам Порошенко, 9 травня він волів би привітати ветеранів з перемогою у війні, однак якщо виходити з такого – суто утилітарного – застосування цієї дати, що робитиме українська влада через 10-20 років, коли ветерани, середній вік котрих становить наближається до 90-річчя, відійдуть у вічність?

Президентові хтось підказав не надто вдалий хід, хоча й продиктований сьогоднішньою кон’юнктурою. Зрозуміло, що жонглювання двома датами пов’язане з тим, що завершення Другої світової війни в Європі традиційно відзначають 8 травня, тоді як в часи існування СРСР це був наступний день. Різночитання зумовлене довільним поводженням кремлівських ідеологів з фактами та подіями, хоча і європейська інтерпретація теж не зовсім корелює з епізодами військових дій.

Адже, скажімо, 2 травня 1945 року капітулював берлінський гарнізон, і в столиці Німеччини були припинені військові дії, включно з боями за вже зайняту Червоною армією Імперську канцелярію. А капітуляція Німеччини (якщо виходити з цього) мала місце 7-го числа, о 2.41 ночі – у штабі союзного командування в Реймсі.

Наступного дня – 8 травня, майже об одинадцятій вечора – акт про беззастережну капітуляцію в передмісті Берліна підписав німецький генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель. У західній історіографії підпис Кейтеля вважають ратифікацією документа, складеного напередодні в Реймсі. Тому Європа де-факто святкує момент ратифікації, що ж стосується закінчення Другої світової війни, то воно, як відомо, відбулося 2 вересня 1945 року.

У той день в токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Цікаво, що після капітуляції Німеччини СРСР так і не підписав з нею мир – формально війна тривала. Лише 21 січня 1955 (!) Президія ВР СРСР прийняла відповідне рішення. Звідси закономірне питання: чому серед такого розмаїття дат «Днем перемоги» оголосили саме 9 травня?

Відповіді, яка б ґрунтувалася на вагомих причини, просто не існує. Об'єктивно на момент підписання капітуляції (за участю Кейтеля) у Москві вже настало 9 травня. Кілька годин по тому сам акт був доставлений на терена СРСР. Однак це доводить лише те, що Європа з її перемогою була для Москви вчорашнім днем – у самому буквальному розумінні слова.

А радянській пропаганді знадобилася окрема дата, яка підвищувала б комуністично-сталінську дійсність і одночасно відмежовувала б «вікторію» останньої від будь-якої причетності до неї решти світу. Словом, все мало бути особливим і ідеологічно вивіреним: від назви війни до уявлення про її фінал.

Однак питання про те, коли святкувати, є значно менш важливим, аніж те, що святкувати. Друга світова війна почалася в 1939-му, і СРСР був одним з агресорів, який по суті (пактом Молотова-Рібентропа та розділом Європи) взяв у ній участь. Для Європи (навіть тієї, котра пізніше стала йменуватися «соціалістичною») драматизм подібності двох систем – радянської та фашистської – не такий відчутний на тлі повалення нацизму. Простіше кажучи: Європі є, що святкувати 8 травня – перемогу над Гітлером.

Для України ж з трьома пережитими Голодоморами, мільйонами репресованих та загиблих на війні, роль здобичі в зубах Сталіна і Гітлера надто дорого коштувала, щоб з легким серцем з року в рік йти на парад з нагоди закінчення «Великої Вітчизняної». Влучно сказав колись голова литовського сейму Віктор Мунтянас: «Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня – днем початку радянської окупації».

Західна Україна, яка розділила долю Балтики, могла б і собі підписатися під такою послідовністю дат. Східна – також, але з поправкою на довшу окупацію. Тому наша війна затягнулася, а перемога прийшла пізніше – у 1991-му, рівно через 50 років після того, коли фашисти вперше бомбили Київ.

Але якщо повернутися у день сьогоднішній, то дуже вдалим ідеологічним кроком було б постійне акцентування на двох моментах. По-перше, на тому, що переважна більшість європейських лідерів відмовилась святкувати 70-річчя завершення війни разом із Путіним. В їх число потрапили навіть ті, хто виступає за обмеження чи скасування санкцій проти РФ, демонструючи, таким чином, поміркований «путінізм».

Завітати до Москви наразі зголосилися хіба що керівники Греції та Чехії Алексіс Ципрас і Мілош Земан, а також президент Білорусі Олександр Лукашенко. Принаймні, таким є список тих, хто забронював місця на Червоній площі станом на сьогодні. На втіху Путіну прибудуть також декілька азійських голів держав, серед яких, наприклад, лідер Північної Кореї Ким Чен Ин.

Оце і весь контингент гостей, який не боїться репутаційних втрат внаслідок перебування поруч із кремлівським вождем. Список же тих, хто відхилив запрошення Путіна, мав би бути вивішеним на всіх провідних Інтернет-сайтах України з щодобовим оновленням даних та офіційно висловленою вдячністю. Однак ця інформація подається як другорядна та сама собою зрозуміла.

Ідеологічну роботу замість українських органів влади, включаючи і спеціально створене міністерство контрпропаганди, поки що виконують колишні посли США в Україні. У спільному матеріалі, опублікованому в «Los Angeles Times» Джоном Хербстом, Стівеном Пафером та Вільямом Тейлером, говориться про те, що перемогу над фашизмом слід відзначати у Києві, а не в Москві.

Це слушна думка і водночас та друга точка опори, на яку мусить спиратися інтерпретація подій Другої світової. Дійсно, якщо вже говорити про розгром фашистської Німеччини, то лаври цього здобутку по праву належать Україні – як за найбільшою кількістю полеглих, так і за масштабом територій, що постраждали під час війни. Все це слід популяризувати з цифрами та фактами на руках, не залишаючи подібну тему на відкуп американським послам.

Акцент, що здатен дійсно зцементувати країну, полягає в історичних паралелях: тоді, у травні 1945-го, ми здолали фашизм німецький, а нині здобудемо визволення від фашизму російського. Можливо, дата завершення теперішньої війни і стане згодом уніфікованою версією Дня перемоги.

Але проблема в тому, що поняття «війна», яку розв’язала Росія на теренах України, і досі знівельоване двозначним «АТО». Саме звідси – оце невиразне жування теми війни та перемоги, уникнення чітких та недвозначних дефініцій. Однак ми переживемо і це. А, точніше, переможемо. Іншого просто не дано.