Ефект анексії. Чому Крим — проблема не тільки території

Під час своєї інавгурації 7 червня новообраний президент Петро Порошенко заявив, що Крим “був, є і буде українським”. Cьогоднішню належність Криму до Росії не визнала світова спільнота. Однак дещо контрастує з цим той факт, що півострів здався Москві без спротиву, вона анексувала територію без жодного пострілу. То чи був все ж таки Крим справді українським? І чи не тотожні проросійські настрої кримчан для жителів Донбасу?

Ольга Гуртовенко

- Ты теперь на территории России, здесь не разговаривают по-украински”, - нерідко попереджали мене знайомі ще на пероні сімферопольського вокзалу. Вони дивилися виключно російські телеканали, в крайньому випадку російськомовні українські. Мої намагання розмовляти українською припинялися на тому,що вони її не розуміли.

Мільйон людей не може помилятись?

За 60 років перебування Криму в складі України лише незначна частка кримчан справді відчували себе українцями. Не відбулося українізації місцевих росіян. Україна не проводила жодної державної політики, спрямованої на гуманітарну інтеграцію кримчан чи на ствердження в них відчуття належності до України. Мешканці півострова жили ніби в двох світах — українському та російському.

 Лена, привет. Скажи мне, что у вас на Западной Украине творится? Почему вы убиваете мирных жителей?
 Хто вбиває? З чого ви це взяли?
 Нам по телевизору говорят такое.
 І ви вірите? Ми ж разом росли на ції же “Західній Україні”, і ви таке говорите?
 У нас нет причин не верить тому, что говорят русские СМИ.

Це вже сучасний діалог. Олена та Федір - двоюрідні брат і сестра. Разом зростали в селі Деражнянского району на Хмельниччині. Федора ще за часів Радянського Союзу потрапив служити в Крим, де після армії і залишився. Олена переїхала до Хмельницького. І от через тридцять років між рідними людьми виростає прірва. Тому що один уже не має причин не довіряти російським ЗМІ.

Промах гуманітарної політики - у її відсутності в Україні

За даними перепису населення 2001 року в Криму проживало понад мільйон росіян, тоді як українців було ледве 500 тисяч. Зрозуміло, національний склад регіону істотно впливав на геополітичні преференції населення і ставлення до Росії. Згідно з проведеним у лютому-березні 2013 року опитуваннями Київського міжнародного інституту соціології та соціологічної групи “Рейтинг” 39% кримчан хотіли мати два громадянства: українське та російське. 18% бажали об’єднання України та Росії в одну державу, а близько 57% - вступу України до Митного Союзу. За даними опитування Фонду “Демократичні ініціативи”, проведеного у березні 2014 року, 41% кримчан хоче приєднання до Росії.

- За 20 років незалежності Крим бачив від України тільки соціальну несправедливість. Приїжджали якісь багатії, скуповували тут землі, будували собі дачі. Водночас гуманітарної політики не було, - каже колишній кримчанин, російський журналіст Павло Казарін. - В Сімферополі з 42 шкіл лише одна була українською, в Севастополі з 62 — одна. Реклама та телебачення були переважно україномовними, але преса і все інше — російськомовне.

Однак сьогодні втрата Криму як би відійшла на другий план. Увагу всіх зосереджено на Донбасі. Причини тамтешнього сепаратизму подібні до причин, з яких Крим відійшов без жодного пострілу Росії. На сході держава так само не проводила належної гуманітарної політики.

- Можна було зробити багато чого такого, що за 20 років незалежності зробило би з Донбасу зовсім інший регіон, ніж той що є сьогодні, - каже відомий донецький блогер Денис Казанський (frankensstein). - Наприклад, можна було би возити школярів за обміном до західних областей України, до Києва. Для того, щоб вони там спілкувались з своїми ровесниками і розуміли, що ті не намагаються їх «знищити». Після такого жодна пропаганда не працює. Необхідно було би проводити ротацію - чиновників з заходу переводити на східні регіони, наприклад. Це звичайна річ для країни, які має національні регіональні відмінності. Чим більше ротації, тим більше однорідним стає населення.

Денис Казанський закінчив школу 2001 році. Всі роки навчання вчився за ще радянськими підручниками. Ніхто не намагався сформувати в людях відчуття несприйняття тоталітаризму.

В результаті втрати Криму Україна зазнає значних економічних збитків. В регіоні зосереджено родовища газу, запаси якого оцінюють в обсязі від 4 до 13 трлн. куб.м. І це ще не згадуючи туризм, який, в тандемі з видобутком корисних копалин, робить Крим далеко не найбільшим дотаційним регіоном України. Хмельницька область, наприклад, отримує на 14 млн. більше дотаційних коштів, а сусідня, Вінницька, на 765 млн. більше дотацій ніж АРК. Це найбільші показники з усіх регіонів нашої держави. І, на відміну від цих двох областей західної та центральної України, Крим повертає до бюджету 2 млрд., а це половина від загальної суми отримуваних з бюджету коштів. При цьому, Хмельницький та Вінниця не повертають навіть і половини [за даними texty.org.ua]. Відтак, за оцінками Мін’юсту в 2014 році, Україна втратила близько 950 млрд. гривень від анексії АРК.

Втрата сходу чи півдня була би для України набагато більшою економічною катастрофою, ніж втрата Криму, хоча Донбас також є дотаційним регіоном. Він отримує 8,5 млрд. гривень, але 7,8 млрд. повертає до бюджету. З модернізацією підприємств та правильною стратегією розвитку регіону, Донбас повертав би вдвічі більше до державної казни, тобто збагачував би її.

На думку керівника соціологічної групи “Рейтинг” Олексія Антиповича східні регіони не можна “віддати” як Крим. Адже російські апетити на цьому не зупиняться, і наступними можуть стати Одеса, Харків, інші міста.

Втрата Криму і події на Донбасі мають стати уроком для України. Політика держави щодо сходу та півдня має докорінно змінитися.

І тут навіть складно визначити, що більше потребує першочергових змін: освіта, яка виховує нове покоління; чиновники, від яких в принципі залежить чи розвиватиметься регіон чи, може, медіа, які мають величезний вплив на формування думки в людей щодо певних подій. Експерти говорять, що Україна за роки незалежності втратила Крим і Донбас. Навіть після завершення військових дій на їх територіях навряд чи знайдуться інвестори, які захочуть вкласти свої гроші в розвиток регіону. Все потрібно починати з нуля. І починати має держава та люди, які в ній живуть. Це важкий, але найімовірніший шлях до того, що в майбутньому ці регіони зміняться. І тоді стануть по-справжньому українськими.