"К Украинской проблеме". Коментар до статті Князя Трубецкого Н.С.
http:/
Прекрасна стаття князя Трубецкого, така актуальна майже 100 років потому. Я готовий підписатися під кожним словом 1-ї і 2-ї частини статті. Прекрасно розкрите питання, на яке я довго шукав відповідь: чому українці так активно долучилися до великоросійського поступу починаючи з 18-го сторіччя? Відповідь проста: бо вони мали змогу повністю зреалізувати не тільки кар'єру, а й свої національні світоглядні засновки.
«В течение XV, XVI и первой половины XVII века культура Западной Руси и культура Руси Московской развивались настолько разными путями, что к половине XVII-го века различие между этими двумя культурами стало чрезвычайно глубоким… После присоединения Украины на очередь стал вопрос о слиянии обеих этих редакций русской культуры воедино… практически вопрос сводился к тому, — какую из двух редакций русской культуры следует целиком принять, и какую целиком отвергнуть. Решать должно было правительство, т. е., в конечном счете, царь. Правительство встало на сторону украинцев… московское правительство сделало в направлении признания «правильности» украинской редакции русской культуры…самые ответственные шаги, — «исправление» богослужебных книг (т.е. замена московской редакции этих книг редакцией украинской) и вся реформа Никона. В этой области была проведена полная унификация, при чем великорусское было заменено украинским.» «Таким образом, старая великорусская, московская культура при Петре умерла; та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры. Это можно проследить по всем отраслям культуры.»
Тобто у ранній російській імперії українці відіграли одну з головних ролей: на них і на їх культурну традицію спирався Петро І і вся імперська еліта при проведенні реформ і модернізації Московського царства. З такої точки зору стає зрозумілим, чому українці так гідно віддали так багато сил Російській імперії. Воюючи у російському війську, помираючи у болотах на будівництві Петрограду, розвиваючи російську економіку, пишучи твори російською, вони реалізовували тогочасну програму «у Європу разом з Росією». Росія наблизилась до Європи, але Європою так і не стала. І українці сповна хильнули цю чашу євразійства.
Далі по статті підтверджується аксіома, що російський демократ завжди спотикнеться на українському питанні.
Трубецкой докладно пише про те, як сплелися українська і великоросійська культурні традиції у загальноросійську, справедливо жалкує, що суто великоросійська культурна традиція виявилась практично знищеною і заміщеною українською, в той час, як загальноросійською культурною мовою стала все ж великоросійська мова.
Далі Трубецкой описує процес зародження у Малоросії нової культурної традиції, яка не повторює загальноросійську, а значить, питомо, і древню українську традицію. Основною відмінною рисою він, звичайно ж, вважає вперте бажання користуватися українською мовою. Він критикує цю «нову» культуру, зазначаючи, що вона штучна і маргінальна просто тому, що заснована на частковому запереченні великоросійської культури, такої близької до українців, колись ними створеної і перенесеної на загальноросійський рівень. Він стверджує, що таке штучне обмеження «нової» української культури не дає їй шансів у майбутньому, прирікаючи цю культуру і український народ на деградацію і «випадіння» із поступу високих культур, перш за все загальноросійської.
Чомусь, справедливо описавши роль українців у становленні російської імперії, признавши за ними наявність власної культурної традиції на початку 17-го сторіччя, настільки достойної, що вона була використана для побудови Російської імперії, Трубецькой відмовляє їм у такій самій спроможності у сторіччях 19-20-му.
Він упускає часовий вимір: культура із часом змінюється, і це нормально. Культура українського етносу виявилась цілісною і живою, а тому такою, що зазнає природних поступальних змін. Якщо на початку 18-го сторіччя більшої ваги ще мала церковна традиція, то через 100 років, мовна і народна фольклорна традиції вийшли на перший план, і український народ, як і інші європейські нації, виявився підхопленим цим процесом. "Нова" українська культура була зовсім не нова, а була продовженням суто української, а не загальноросійської культури. На цьому моменті і відбувся конфлікт не так з великоросійським етносом, як із Російською державою. Але цей конфлікт став лише фактором, а не причиною «нової», за Трубецьким, української культури.
Що ж стосується великоросійського народу, то, втративши власну культурну традицію (я не зовсім поділяю цю думку, але так за Трубецьким), він натомість отримав загальноросійський замісник, заснований на українській культурній традиції. Тому не варто дивуватися, і треба холодно та з розумінням відноситись до фантомних імперських потуг сучасної російської еліти, особливо стосовно України, і до того, чому ці ідеї знаходять такий живий відгук серед російських громадян: російська імперія дала своєму статутному народові велич імперії, але забрала власний традиційний уклад, культурний історичний пласт.
Крім Імперії в російського народу нічого немає? Я так не вважаю. Просто народ цей так багато дивився назовні, що підзабувсь, що в нього в середині. Я йому щиро бажаю віднайти себе знов.
