Суперкорінь

Спостерігаючи подеколи в телевізії рекламу різноманітних стимулюючих препаратів, я завжди пригадую одну історію із часів, коли жодної реклами окрім «Літайте самольотами Аерофлоту» не було…

Якось ще на початку 80-х рр.. м. ст. я зі славного курильського острову Шикотан відправив тестю, котрий переймався аматорською гомеопатію та травництвом, посилочку сушеного так званого золотого кореню.

Чому так званого? Бо будучи ззовні трохи схожим на свого тезку або ж родіолу рожеву (Rhodíola rósea), що досить розповсюджена на Далекому Сході та Сахаліні, за дією відрізняється як, наприклад, віагра від анальгіну. Та й ареал його розповсюдження досить обмежений. Росте він лише на невеличких острівцях-скелях, які досить густо обсипають острови Південних Курил, Малої Курильської гряди та Хоккайдо.

Дерли ми той корінець із колегами ранньої осені і на особистому досвіді переконались до яких несподіваних наслідків може призвести вживання невірно настояного зілля з нього чи, висловлюючись сучасною мовою, передоз. Втім це зовсім інша історія, про котру якось іншим разом…

А поки повернемося до казусу, що трапився із моїм родичем Григоровичем.

На той час, коли відправлялась згадана посилочка тестю, я вже приблизно знав як робити настойку з кореню і в яких дозах приймати, аби не трапилось гіперсексуальної несподіванки. І вклав до посилочки відповідну інструкцію – два корінця на півлітра горілки і не більше трьох столових ложок на день перед їжею.

А десь місяця через два я отримав від дружини, котра після народження доньки декретну відпустку коротала у батьків в Балаклії, лайливого листа. В тому посланні вона запідозрила мене в підлих підступах, бо, мовляв, недолюблюючи тестя і знаючи про деякі суто людські ґанджі родича – хильнути і потеревенити зайвого, слабкість до протилежної статі, захоплення гомеопатією – я спеціально ту передачку йому сконтрополював, напевне відаючи чим усе те завершиться.

Тоді я перед дружиною виправдовуватися не став, але сьогодні як перед Богом можу мовити, що й дійсно тестя трохи недолюблював через помірковане жлобство та надмірну балакучість, але нічого злого на розумі не мав. Бо й сам вже тоді тими усіма ґанджами (окрім, зрозуміло, схильності до гомеопатичних експериментів) був заполонений…

Григорович чи то інструкцію не прочитав, чи то, вважаючи себе великим гомеопатом, все зробив по-своєму. Всипав увесь отриманий корінь в двадцятилітровий бутель і залив його 70-градусним самограєм. А настоявши десь із місяць корінець, він вирішив зняти пробу.

Випив чарку, випив дві – зашуміло в голові, і тесть несподівано зазбирався на роботу, хоча до зміни було ще годин із п’ять. Готуючи ж традиційного термозку, дядько сунув у торбинку ще пляху настоянки.

Додому ж він повернувся лише через три дні у супроводі розлючених колежанок. Які спочатку передали його родині, оповитого різноманітними вервечками як джміль павутинням , а вже потім повідали про виробничо-сексуальні подвиги, цього тихого і скромного у нормальному житті аматора-гомеопата.

Згодом Григорович під домашнє винце із вудженим сальцем зі сміхуйочками та легким самокритичним сарказмом розповів мені про свої сексуально-виробничі пригоди.

Тесть хоч і підстаркуватий, у літах далеко за п’ятдесят, але чолов’яга на той час ще міцненький, підтоптаний, до жіноцтва ласий. Старша ж від нього років на п’ять, хвороблива теща цьому поклику душі і тіла чоловіка зарадити нічим не могла.

Втім Григорович був переважно латентним ходоком. Бо маючи далеко нецукрову роботу – водій Белазу на крейдяному кар’єрі – , хоч і вправлявся з нею ще справно і навіть залюбки, та після робочі стрибки у гречку вже не дуже був охочий та й здатний.

У вихідні ж він сублімував винцем та самограйчиком, які виробляв особисто і травництвом. Але принагідно, якщо така можливість траплялась, за його висловом «курочок ще топтав».

На роботу того дня Григорович з’явився готовим до праці і оборони та інших бойових чоловічих звитяг як пізній дембель до післяармійських цивільних подвигів та інших постдембільських напівпритомних дурниць. Насамперед він, пригостивши чаркою чарівного зілля і відправивши додому, очманілого від такої несподіванки напарника, сам вгніздився за кермо свого велета.

Що трапилось із тим колегою, окрім того що він того дня вперше за багато років приємно здивував дружину, історія ця утаємничує. А от наш ударник комтруда майже за півтори зміни, безперервно курсуючи Белазом поміж відвалами крейди в глибинах кар’єру та пульпо-переробною станцією Балаклійського цементного комбінату, виконав чи не тижневу норму.

Напрацював би і більше, бо регулярно прикладався до пляшки із чарівною настоянкою. Але його трудові звитяги присікли не стільки турботливі чи здивовані, скільки розлючені колеги. Йому навіть, попри поважний вік і певний авторитет в середовищі водіїв, добряче натовкли ребра із профілактично-навчальних, так би мовити, міркувань. Хтось в ході цього виховного процесу повчав тестя:

- Ти, шо старий бовдур, зовсім з глузду з’їхав? В стахановці вирішив перед пенсією записатися? Стільки років пропрацював, мусив би знати, як тільки оцю твою виробітку зафіксує нормувальник і вона пройде через бухгалтерію, невдовзі норми переглянуть і підтягнуть до сьогоднішньої за старими розцінками.

Хтось інший із «наставників», повчально і досить дошкульно стукаючи тестя по лобові, продовжив просвітницьку роботу:

- Розуміти ж треба, що твої нові трудові подвиги за старі гроші змушений буде кожного робочого дня повторювати не лише один ти, а увесь колєхтів. Бо так заведено в нашій странє чудєс і Совєтов – за подібні індивідуальні косяки окремого айдіота страждає увесь трудовий гурт.

А ще хтось, наостанок копнувши небораку ногою під ребра, резюмував підсумки уроку:

- А отримаєш за все це не Героя Соцтруда, а подяку від парткому, красіву грамотку від профкому, таку-сяку премійку від адміністрації і добрячих піздюлєй від усього колєхтіву, в порівнянні із котрими сьогоднішні видадуться тобі грою в «Зарніцу» в порівнянні із атомною війною.

Але й сам тесть розумів, що нагородив дурниць і на колег не образився. Навіть ініціативу проявив, запропонувавши усе нароблене ним під впливом настоянки розписати на усю зміну, а якщо ж і того буде замало то залишки виробленої ним норми передати на користь наступної і так вчинити допоки загальний показник не вирівняється до звичайного. На тому і порішили.

Про причини ж своїх звитяг тесть почав лише здогадуватися, але про дивну настоянку обережно промовчав із поки якихось непевних, але як виявилось згодом, суто меркантильних міркувань.

А тим часом, хтось із колег-водіїв, вже по-дружньому ляснувши Григоровича по плечу, на прощання поблажливо-заохочувально порадив:

- Краще б ти по бабам ударяв, ніж соцвиробництво підіймав у такий спосіб.

«А шо? Це ідея», - подумав тесть. Тим паче,що відірваний колегами від сублімаційних керма, педалей та рукояті передач, він був надзвичайно здивований. Бо відразу ж відчув неймовірне безпричинне збудження, яке до того, як він пригадував, у нього траплялося лише в часи парубоцьких залицянь-женихань, а останніми роками і не таке потужне траплялося все рідше і рідше.

Тесть знову запідозрив, що це прояви дії настоянки. Будучи хоч і аматором-травником, але все ж таки до певної міри дослідником, він вирішив перевірити свою здогадку на практиці.

І вихиливши ще настоянки, метнувся на сам цементний комбінат, де отого піддослідного жіноцтва, по якому можна було вдарити, не відаю як сьогодні, а в ті часи працювало десь із пів-Балаклії…

Ось там його оте саме жіноцтво і пов’язало яко сексуального маніяка. І добре, що в ментівку не здали, а додому доправили. Бо в звичайному житті – тесть людина скромна і тиха…

Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка, 2011 р.

P.S. Цей текст є однією із скорочених главок повісті «Хведоріада»