В честь переселання на Кубань "казакі" вклонилися Катерині ІІ

На ознаменування 220-річчя переселення українських козаків на Кубань 15 червня розпочався п’ятиденний православний автопробіг «Козачий роз’їзд пам’яті», аналог "Русского марша". Керівником цього заходу призначено отамана проросійського «Войська Верных Казаков Черноморских имени Гетмана Богдана Хмельницкого», одеського письменника Олега Дряміна. "Казацкій"загін-роз’їзд благословили Патріарх Московський і всія Русі Кирило та митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ Московського патріархату Агафангел.

Автор: Сергій Горицвіт

Та це і не дивно, адже обидва вони – активні проповідники так званого «Русскава міра», тож їм до душі акція, задумана одеським українофобами не стільки як богоугодна і релігійна, а як політична.

Стартував пробіг від поклінного хреста у місті Слободзеї у Придністров’ї, а вже по обіді козаки чорноморські прибули автобусом та авто до пам’ятника отаману Антону Головатому в Одесі. За моїми підрахунками у подорож зібралося десь близько двадцяти козаків, церковнослужителів та кореспондентів. Свою групу вони іменують роз’їздом, як колись запорожці називали невеликі кінні загони для розвідки або зв'язку між військовими частинами.

Виступаючи перед своїми спільниками та проводжаючими, Олег Дрямін розповів про вшанування сучасниками чорноморського козацтва, яке спільно з царськими військами визволяло наш край від османського ярма, про легендарного кошового отамана й флотоводця Антона Головатого, який уславив своє ім’я визволенням Очакова, Ізмаїла та Хаджибея (нинішня Одеса). На погляд отамана Дряміна, 220-річчя переселення українського козацтва на Кубань за велінням Катерини Другої – знаменна дата, яку мають гідно відзначати братні російський і український народи.

Хоч промовець і зауважив, що переселення було пов’язане з багатьма драматичними подіями, та назвати зруйнування Запорозької Січі, запровадження на окупованій імперією території кріпацтва й вигнання козацтва з рідної землі злочином імператриці Катерина ІІ він не наважився. Адже проросійські козацькі формування в Одесі, як і місцева антиукраїнська влада, визнають із козацького роду лише Богдана Хмельницького та Антона Головатого, чомусь вважаючи їх не національними героями, а імперськими прислужниками. Слухаючи промовців, я дивився на задумливого й насупленого бронзового чорноморського отамана і мені здавалося, що йому осо-ось урветься терпець і він із козацькою прямотою скаже в живі очі оцим рядженим козакам: «Славних прадідів великих правнуки погані».

Оспіване у піснях і думах ім'я Антона Головатого для українців святе. Хоч кожен знає, який складний та суперечливий образ цього лицаря, в якому поєдналися і найяскравіші доблесті, і найвідвертіші пороки. Згадайте ці рядки: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине... От де, люди, наша слава, слава України!» Це з оригіналу послання Тараса Шевченка «До Основ'яненка».

Та ім'я славного козацького отамана зникло з поезії після редакторської правки Пантелеймона Куліша. Зрештою, і сам автор згодом не повернув його, готуючи 1858 року останнє прижиттєве видання «Кобзаря». До нас дійшли поетичні рядки Кобзаря в такій редакції: «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люди, наша слава, Слава України!» Такою ж непростою, як доля цієї строфи, була й доля Антона Головатого. Він вів на Кубань сімейних козаків із Слободзеї суходолом через Дон. Із 12622 козаків дійшли лише 8200, не рахуючи членів сімей.

Після короткого мітингу біля пам’ятника Антону Головатому, я поцікавився в його організаторів, чи не вважають вони за потрібне перед від’їздом на Кубань вклонися двохвіковому дубу «Чорна ніч», який посадили чорноморські козаки на знак прощання з рідною землею. Нині цим занедбаним пам’ятником природи опікуються інші проукраїнські патріотичні громадські організації, а члени «Войська Верных Казаков Черноморских имени Гетмана Богдана Хмельницкого», на жаль, до нього й дороги не знають.

Тож далі вони поїхали на поклін до пам’ятника Катерині ІІ (від народження Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ), яка була й повік залишиться найлютішим катом українського народу. У давніх козацьких піснях її називали «вражою бабою», а Тарас Шевченко сказав про цю німкеню: «Тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця!»

Хоч депутація під імперським прапором забула покласти до підніжжя пам’ятника своїй улюблениці бодай букет квітів, цариця не образилася і радо благословила представників проросійського козацтва на ревне вислужування перед Росією. Ще б пак! Усі особи, що юрмилися цього разу перед постаментом, були її давніми й добрими знайомими.

Це вони ратують за надання російській мові статусу державної в Україні, влаштовують галасливі «антифашистські маніфестації», оголошуючи всіх, хто розмовляє українською мовою і носить вишиванку, «бандерівцями». Вдячна імператриця своїм «верным казакам черноморским» і за те, що свого часу, на відміну від десятка патріотичних козацьких організацій, не поставили свого підпису під зверненням до влади не допустити спорудження їй пам’ятника в Одесі.

А найбільше до душі Катерині ІІ бачити своїх козачків, коли вони разом з іншими українофобами влаштовують в центрі Одеси гучні «Русские марши» під гаслами: «Единство – Русскому миру! Украина + Россия + Белорусь = Святая Русь» та «За единство и возрождение Руси, как могучей словянской державы!». Цього разу цих традиційних написів побачити не вдалося, учасники автопробігу обмежилися державними прапорами України, Росії та Білорусії, але не виключено, що ті заяложені плакати вони привезуть з собою у багажнику і розгорнуть на Кубані. Мовляв, дивіться, як ми палко жадаємо відновлення імперії чи то у вигляді «Русскава мира», чи то Євразійського Союзу, чи Азіопи.

Залишивши це мало привабливе видовище, яке дружно проігнорували всі місцеві, не кажучи вже про центральні, мас-медіа, я з гіркотою і співчуттям подумав про тих рядових проросійських козаків, яких відверті україноненависники, виступаючи «за веру царя и отечество» під спів «Боже, царя храни», заводять на манівці. Чи схаменуться вони колись, чи зрозуміють, що незалежна соборна Україна ніколи не повернеться в імперське ярмо?

А ось моїм давнім друзям із проукраїнських козацьких формувань, на мій погляд, доцільно було б теж згадати 220-річчя переселення українських козаків на Кубань і дати цій історичній події неупереджену оцінку. А ще їм слід врешті-решт домогтися виконання судового рішення про знесення забудов під кроною козацького дуба «Чорна ніч». Та й з українством Кубані саме їм, а не українофобам, годилося давно встановити теплі дружні й ділові зв’язки.