Про новий формат акцій
Люди приходять, скажімо, ну хоча б до пам’ятника Сковороді, якщо мова про Київ. Виймають свої А4 постери, дістають скотч, акуратно обклеюють по периметру парапет довкола пам’ятника. Двіжуха повинна бути ненав’язливою, вкрай небажано викликати роздратування. Збоку від пам’ятника ставляться середньої потужності (стандартні домашні) колонки із живленням від автономного джерела, колонки під’єднуються до плеєра. Музика. За бажанням — карімати і чай. Ви займаєтесь своїми справами, хоча ці справи стосуються очищення спільного простору — ну скажімо так, як ви би мили вікно у під’їзді свого будинку. Ви нікого не закликаєте із гучномовцем мити вам вікно у під’їзді, ви його просто миєте. Так само ви приходите до простору, який колись був публічним, розмічаєте його постерами А4 із контентом публічно значущої тематики... і відпочиваєте. Спостерігаєте. Можливо, говорите із зацікавленими. Але для початку зацікавлюєте і намагаєтесь показати альтернативу виживанню із опущеною головою.
Контент A4 не повинен бути надто агресивним, але він повинен спричиняти думання. Найкраще просто доносити факти. Є чимало фактів, які видаються кричущими профільним активістам, але інформація ця витіснена на марґінес, якщо відштовхуватись від змісту кухонно-політичних розмов між кумами. Найкраще нагадувати символами. Найкраще — зображення. Потрібно якомога менше тексту. Ілюстрації можуть будь-які: від знаменитого символічного силуету Гонгадзе до фото знищення Shell дельти Ніґеру, від простих цифр, що показують засилля корпоративного капіталу у всьому світі, до фото київських парканів і забудов зелених зон. Точно головне, даруйте на заяложеному слові — різноманіття. Головне — вийти за рамки відносно вузьких адженд конкретно прав велосипедистів і конкретно міліцейського бєспрєдєлу, створити апеляцію до Космосу, при цьому залишаючись тут і зараз. А текст потрібен не написаний, окрім хіба невеликих підписів до картинок — текст переважно потрібен у формі спонтанних діалогів з перехожими. ось там потрібні тексти.
Так-так, формат форматного А4 постера ще належить доробити ретельніше. І, мабуть, створити спільний банк таких постерів.
Скотч — інструмент повернення простору. Скотч допомагає відформатувати простір довкола себе, сісти на карімат, ввімкнути музику, самим випити чаю. Для початку — все. Створювати гармонійний простір і приймати участь у ньому на рівних з усіма, хто довкола.
Нинішні демонстрації, мітинги та пікети, відносно залучення решти суспільства — це клієнт-серверна модель, і клієнти вже й бачити не хочуть тих серверів. Тож, для початку, на власній акції — розслабтесь. Ви не на роботі. У вас нема завдання втовкмачувати високі слогани оточенню, яке зайняте споживанням і виживанням. Інші люди повинні щиро зацікавитися. Потрібна взаємодія клієнт-клієнт. Потрібне p2p.
Значення музики. Саундтрек в цьому форматі має неабияке значення, тому до його підбору варто підійти уважно. Диктатура напрямів: переважно інструментал і намагатися уникати мажорних лейблів. Музика має бути в міру депресивною, в міру світлою. Джерела живлення для колонок — генератор явно не канаєт, варто дослідити можливість живлення, наприклад, від автомобільних акумуляторів.
Ключ: інтеграція політичних порядків денних і ще раз інтеграція. Подолання стіни відчуження між людьми у мегаполісі як абсолютно безумовний фундамент здорових суспільних діалогів. Включення у спільний для людства контекст, єднання зі світовим, в т.ч. через емоції. Підтримка розуміння небайдужості, підтримка вогнику кращого в затурканих, агресивних, заляканих і втомлених людях на вулицях. Мета — не просто звернути увагу простого народу на вулицях на проблеми. Навіть якщо простий народ на вулицях про більшість конкретних проблем не знає — він наразі не дуже-то й хотів би знати, люди втомлені, від прямого втручання люди тікають. Мета — дати змогу побачити альтернативу. Не нав’язати. В чому саме ця альтернатива — у тому, що можна не втікати. Не нав’язливі слогани пікетів проти X, Y чи Z. Цього люди вже не сприймають, вони байдужі. Коли суспільство розвалюється, передусім і передусім потрібна
альтернатива байдужості.
Спірне питання, чи треба повідомляти місцеву державну адміністрацію про це дійство як про звичайну "акцію". Міркування в тому, що будь-яку взаємодію із системою належить абсолютно мінімізувати, в інакшому випадку жодної контр-системності не получицця. Тому, окрім явно очевидної потреби, звичайно, я би запропонував для початку не декларувати прослуховування музики на вулиці і спілкування с перехожими як "захід". У випадку ж таки подачі заяви варто якомога менше "назвою заходу" давати розуміти, що мається на увазі. І найважливіше — самим розуміти, що концепція проведення подібних заходів не суто формально, але і по суті стоїть десь на межі того, про що взагалі доречно повідомляти. Ми п’ємо чай у публічному просторі. Ми спонтанно спілкуємось із людьми лише тими, хто готовий до спілкування. Ми не влаштовуємо мітинг.
Нещодавно був я у Вінниці й побачив те, що локально відомо як "фонтан біля рошену". Точніше, мабуть — "шоу на фонтані біля рошену". Хто раптом був там, той має власні враження. Хто раптом читав No Logo — пані Кляйн би плакала. Хто не був і не читав, прийміть таке узагальнення: кричуща приватизація суспільного простору, кричуща брендизація відпочинку. Так, звісно, все це не нове за світовими мірками. Так, звісно, рошен у Вінниці то не винайшов, а напевно замовив за кордоном готове рішення під ключ. Так, звісно, нічого за західними мірками небаченого — особлива, мабуть, лише специфічна реакція саме українського люду, спроектована на стандартний західний формат брендизації видовищ. Коли я врешті підвівся й почав вибиратися з натовпу переважно сидячих людей, які заворожено спостерігали за промо-феєрією рошен, я почув і побачив таке: жіночку, яка доволі безцеремонно перегородила мені шлях рукою, бо вона ось-ось збиралася запєчатлєть унікальний зомбокадр на свою мильницю (як і вся набережна); вульгарну дівчинку, яка вульгарно кричала "так, нє стоім, проходім!" — а затримався я, може, на секунду; і найголовніше, що сталося ще до початку шоу, коли я зі знайомою з Вінниці мав необережність сидячи на "стадіоні" щось говорити про довколаполітичні теми — "виключітє радіоточку" від жіночки, яка сиділа трьома метрами від нас. Оце "виключітє радіоточку" — квінтесенція стану суспільства, яке приймає участь в суспільно-політичному житті виключно вдома біля телевізора і, частково, в інтернетах формату фейсбука; натомість на вулицю, до місць, які досі ще номінально вважаться публічними, ці люди втікають, як не парадоксально, замкнутися в собі й відпочити якраз від профанації публічного. В "публічних" місцях сьогодні фактично не вітається будь-яка публічна дискусія. Не буду далі теоретизувати, і без мене, і краще, написано про атомізоване суспільство і про зомбоящики, я лиш навів приклад власного особистого зіткнення — для донесення розуміння, що вкрай важливо хоч яким чином повернути публічні дискусії до фізично публічного простору. Те, що у нас зникають фізичні форуми — також теза не нова, і академічним інтелектуалам не вузько відома. Навіть Лоуренс Лессіґ, не висловлюючи власне лівих ідей і пишучи Code взагалі як юридично-філософську працю про кіберпростір, і той не оминув цього спостереження. Акціям Reclaim The Streets на заході вже 20 років. Це не зовсім те, що я пропоную робити в Україні описаним вище форматом, але я пропоную щось робити. Конкретний формат вище. Запрошую до дискусії.
