Моя лебедина пісня - більше нічого не буду писати (сказала усе, що думала)

Минуло вже років 40 з тих пір, як Великий і Мудрий Президент Путін у останні дні свого правління повелів скинути на Україну атомні бомби, а Полум'яний Визволитель Навальний, одразу після штурму Кремля, відправив війська "на допомогу братньому народові". З тих пір вцілілі українці боролися з окупантами, а окупанти - з тубільцями.

Зв'язку з Росією давно вже не було і ніхто не знав, що там відбувається. Нікого це й не цікавило...

Одного літнього дня, непролазними лісами Харківщини йшли двоє повстанців. Один - хлопець років 18, а другому було вже за 50. Повстанці пильно озиралися навколо і тримали на готові луки: москалі могли напасти будь-коли.

Як усі лицарі лісу, кожен носів на шиї зв'язку зі скальпів окупантів: чим славетніший воїн - тим більше познімав скальпів.

Повстанці підійшли до поваленого паркана. За парканом - розвалені будівлі.
- Я знаю це місце, - сказав старший. - Тут колись був дитячий санаторій.
- Що таке санаторій? - спитав молодший.
- Табір, де люди відпочивають... Я сюди їздив, коли був маленький...
- Ще до окупації?
- Еге ж. Ми лікувалися і пісеньки співали: " Тєпєрь я Чєбурашка..."
- Вуйко Степане, але ж то по-кацапськи! - зауважив молодий.
- Володимирко, тоді були інші часи.
Воложимирко підозріло подивився на товариша. У загоні Степана вважали  несвідомим: він не дивувався випуклому сраченяті, рідко читав Священну Книжку, а якось навіть сказав, ніби "кацапидли не винні, що вони кацапидли" (шаман на нього накричав і сказав, що це гіпертрофований гуманізм).

Ніколи б Володимирко не пішов би до лісу удвох зі Степаном. Але зараз вибору не було: вони відстали від своїх і мусили пробиватися додому.

- Обережно, - сказав Степан.
Але було пізно - з лісу вискочили троє окупантів.
- Чё тааакое, браааток-то?! -  закричав перший.
- Да хааахлы, бля*!!! - пояснив другий. - Жрачка-то сааама пришла!!! Будет чем вааадяру зааакусить-то!!!

(* “бля” - брутальна московська лайка, вживається у значенні "гуляща")
- Гыгыгы! - заверещав третій. - Пришёл хааахол, нааасрал** нааа стол-то!

(** ”насрать” - теж брутальна московська лайка, вживається у значенні "дефікувати")

Кацапидли - дрібні, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами - кинулися на українців. Спритно стрибаючи на кривих ногах, вони крутили над головами томагавками. Були вони голі - лише навколо пояса - спідниця з повстанських скальпів.
- Чё, инааагааародние?! - кричали окупанти, - Вы чё, не из Мааасквы-то?!
Вони явно були голодні і поспішали поїсти українського м'яса.

Повстанці підняли луки і вистрілили: двоє окупантів полягло. Третій присів на кривих ногах - і стрибнув на Володимирка. Але вуйко Степан встиг вистрілити ще раз - і чудовисько впало до ніг лицарів лісу.
- Ви мене врятували, - сказав Володимирко. - Вам й більша доля здобичі!
- Та тут стільки, що й за тиждень не з'їв.
Вони роздивилися трофеї і акуратно зняли скальпи: два взяв Степан, решту - Володимирко. Тоді обрали найтовстішого окупанта і пішли готувати вечерю.
- Не думав я у дитинстві, що стану канібалом, - зауважив Степан.
- А що таке "канібал"?
- Ну, людина, що їсть собі подібних.
- От, смішненьке ж Ви кажете, вуйку, - обізвався Володимирко. - Та хіба ж кацапидли подібні на нас?! В них і ноги криві, і голови пласкі, та й взагалі гермафродити...
- Вони стали такими через радіацію, бо патрулювали руїни міст після бомбардування. - Степан зітхнув. - А коли я був маленьким, вони були такі ж, як ми. Ми їх називали "росіянами".
- "Росіяни"? - перепитав Володимирко. - Чудирнацьке слово.
Вони почали їсти.
- А правду кажуть, що Ви з міста? - сказав Володимирко із набитим ротом.
- Правду. Мене відправили на літо до бабусі у село, а тут - атомне бомбардування! Міста згоріли вщент, тільки села й залишилися.
- Це тому, що у селі - висока національна духовність, - пояснив Володимирко. - Так наш шаман каже. А ще каже: міста самі себе погубили, бо перейшли на чужинську мову. За те їх покарала доля.
Степан нічого не відповів.

По обіді, настав час священної медитації. Володимирко дістав з кишені фотографію випуклого повнявого сраченя і почав йому дивуватися. Він вдивлявся у кожен міліметр зображення, намагаючись відчути справжній Подив. Шаман казав: тільки через подив сраченяті можна наблизитись до справжньої Ідеї Nації!

Дивування тривало хвилин 10. Потім Володимирко вийшов з трансу.
- Ваша черга дивуватись! - він протягнув фотографію Степанові.
- Дякую, не треба, - відрізав той.
- Ви що ж, ніколи не дивуєтесь повнявому випуклому сраченяті?!
- Ні.
- Але ж того вимагає Священна Книжка! - обурився хлопець.
- Ніяка вона не священа, - сказав Степан. - Був собі звичайний бестселер. А під час війни усі інші книжки загинули. А цю знайшли шамани - і застосували за призначенням.
Володимирко аж затрясся від такої єресі.
- То Ви що, толераст?! - він вихопив козацьку шаблюку.
Степан потиснув плечима.
- Усе шаману розповім! - пообіцяв хлопець. - Він відбере у Вас всі скальпи, закриє у печері - і примусить три тижні дивуватися сраченяті, та ще й на голодний шлунок...
- Що там? - перервав Степан.
Він показав на руїни санаторію.
- Справді, щось блищить, - погодився Володимирко.
Вони обережно підійшли.
У розваленому медпункті на золотих ланцюгах поміж стовпами висіла кришталева труна. А у ній - дівчина у дивному одязі.
- Сарафан, кокошник, лапті... - перелічував Степан.
Попід косою дівчини блищав місяць, а на лобі горіла червона зірка.
- Яка ж вона гарна... - вимовив Володимирко. Він не міг відірвати від дівчини очей. - Але що з нею сталося?
Степан зітхнув:
- Здається, я знаю... Тільки обіцяй, що вислухаєш мене до кінця і нічого злого їй не зробиш.
- Чесне українське!
- Є така старовинна російська легенда... Розповідати довго, але щоб дівчина ожила, її треба поцілувати.
- То це кацапидло? - вирвалося в хлопця. - Але ні, не може бути! В неї рівні ноги і не пласка голова... і вона така... така...
- Вона росіянка, - уточнив Степан. - А кацапидли - жертви ядерної війни.
Володимирко нахилився над труною і зняв кришку.
- Та цілуй, не бійся, - сказав Степан. - Вона на тебе триста років чекала.
Хлопець нерішучо поцілував дівчину у щоку... потім у губи.
Красуня відплющила очі.
- Ах, как долго я спала! - сказала вона співучим голосом.
Володимирко допоміг їй сісти.
- Эвоно избушка развалилась-то, - здивувалася вона.
Потім повернулася до Володимирка і заговорила:
- Ты, царевич, мой спаситель! Мой могучий избавитель! Ты чуть вошел, я вмиг узнала, Вся обомлела, запылала И в мыслях молвила: вот он! Не правда ль? я тебя слыхала: Ты говорил со мной в тиши...
- Що вона каже? - тихо спитав Володимирко в Степана. Він не зводив з дівчини закоханого погляду.
- Важко перекласти, - відгукнувся вуйко. - Ти, головне, поцілуй їй руку.
Володимирко поцілував руку.
Щоки дівчини налилися рум'янцем.
- Кто ты, мой ангел ли хранитель, или коварный искуситель: мои сомненья разреши. Быть может, это всё пустое, обман неопытной души! И суждено совсем иное...
Володимирко поцілував іншу руку.
Дівчина відкрила червоні вусна:
- Ты - моё дыхание, утро моё ты раннее, ты моё солнце жгучее и дожди...
- Оце й називається російська культура, - пояснив Степан. - Скажи й ти їй щось ніжне.
- Лупайте цю скалу - нехай ні жар, ні холод... - почав Володимирко.
- Ні, щось інше, - підказав Степан.
- Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках віднесу.
- А чо не по-русски-то? - спитала дівчина.
Але Володимико заспівав і вона впала йому у обійми.
- Яка - в тебе - мелодична - мова, - сказала вона вже по-нашому.

- Мову чудову дав нам народ, - пояснив Володимирко.

З лісу вибігли кацапидли:
- Хааахлы - кааазлы***!!! - закричали окупанти.
(*** “козёл” - теж брутальна московська лайка)

- О, рыцарь мой, спаси меня! - звернулася дівчина до Володимирка. - Будь ласка...

Повстанці взялися за зброю і кацапидли втекли до своєї Московщини.

- О, які ви сміливі! - сказала росіянка.
Володимирко обійняв її.

Степан взяв слово:
- Любі мої! Країні не вистачає... багато чого не вистачає. Кохайтеся!
Він відібрав в Володимирка фотографію повнявого випуклого сраченя і розірвав
- Ну дивуйся більше цьому. Дивуйся ранковому сонечку, теплому вітерцю і росі на квітах.

Перебудуйте цей санаторій на храм волі і європейських цінностей. Живіть тут і плодіться. Бережіть рідну мову.
- Обіцяємо! - хором сказали Володимирко та дівчина.
Він узяв шаблюку і пішов до московського кордону.
- А я охоронятиму ваш мирний сон до останньої краплинки крові.
На кордоні він сів на пагорб, дістав бінокль і заспівав:
- Хоч усюди ніч кружляє,
Прикордонник наш не спить:
Мирні сни охороняє,
Неба чистого блакить...

Олександра Шелковенко, 23-25 червня 2012 року