«Чорны замак Альшанскі» Уладзіміра Караткевіча - читацькі враження
Ідея нагадує "Дзікае паляваньне караля Стаха". У 16-му чи 17-му столітті кілька білоруських аристократів хочуть підняти повстання за незалежність Білорусі (від Польщі), але один аристократ усіх зраджує. Повстання не виходить, а над родом зрадника тяжіє Прокляття, і про це є Легенда.
За кілька століть банда негідників блукає навколо клятого замку і вбиває купу народу з корисливих міркувань.
Тут з'являється Герой - і за його допомогою всіх негідників нейтралізують (вбивають чи садять). У процесі Герой зустрічає Справжнє Кохання - таке Чисте і Світле, що аж жах.
Що сподобалось:
- Початок: вступ і перша глава. Чудово написано.
- Мешканці Альшінкі і їхнє повсякдення
- Коли Герой з дівчиною (неозброєні) проганяють чотирьох негідників з ножами
- Інтелігентні міліціонери; добрий коньяк; лосина у придорожньому буфеті
Що не сподобалось:
- Розв'язка: головні негідники занадто карикатурні; багато роялів у кущах; білі плями (зафарбовані наспіх)
- Філософські думки/бесіди: затягнуті і не те щоб оригінальні
Цензура?
gloria-fm здалося, що книжку «покоцано цензурою». Не знаю, може ми читали різні версії, але мені здалося навпаки — багато «вольнодумних», як для Союзу, думок.
Білоруський патріотизм - усюди. Чи не кожне друге слово - «білоруський». Усе навколо - «білоруське»: "тыпова славянскай, мала таго, беларускай разбоўтанасцю", "беларускі рамантызм", "беларуская страснасць". А ще "білоруське середньовічча", "білоруський алхімік", "білоруські автобуси", "білоруське сіно", "типово білоруський погляд на речі".
І як цензура пропустила такий діалог?
"- А вы не думалі, чаму не думае нічога даводзіць адзін з Хадкевічаў, што трымае ў Афрыцы птушкаферму? Ці адна з Радзівілавых, узнагароджаная за падполле ордэнам «Віртуці Мілітары»?
- Чаму?
- Ды таму, што ім нічога не трэба было даводзіць. Яны - гэта былі яны. І даводзілі, што яны ёсць яны, «палякі, што ніколі не забывалі, што яны беларусы, беларускага высакароднага кораню» і ў падполлі, і ў партызанцы, і на барыкадах, і ў розных турмах."
Білорусь Караткевіча
Дія «Замку» відбувається у 1960-ті, у Білорусі. Виявляється, що білоруською там говорять абсолютно усі (зокрема й у Менську) — від міліціонерів, до продавців, не виключаючи студентів, вчених, лікарів тощо. (щоправда, більшість персонажів - з Західної Білорусі, з невеличкого містечка, і виросли ще до війни).
Як і усюди в СРСР (якщо вірити радянській культурі :), Білорусь багата на інтелігентних міліціонерів - чесних, розумних, ерудованих, тактовних.
Тільки один якийсь молодий лейтенантик - дурнуватий формаліст і говорить штампами, яких і сам не розуміє. Але це таке виключення - і його обов'язково кудись переведуть чи там звільнять.
Побут
Герой пройшов усю війну, зокрема й у партизанах - і всякого набачився. Але тепер його життя - «похоже на фруктовый кефир», та ще й у радянській упаковці.
Йому воно здається цікавим, але в мене (як в читача і як в людини) від такого депресуха. Холостяк майже 40 років живе у «під'їзді старих холостяків»: чи не усі сусіди - самотні чоловіки. Вони грають у шахи,
ловлять рибу, п'ють коньяк, обмінюються пласкими жартами і говорять про нецікаві і (не дуже) високі матерії.
Щоправда, в нього молода і гарна коханка (чужа дружина), але з нею вони розлучилися.
Найкращий друг Героя: розлучений, живе насамоті у старовинному будинку і збирає усяку антикварну фігню - як помре, усе подарує музею, а поки що тягає додому усе це барахло. Таке в нього життя.
Детектив
Героя випадково втягнуто до чужих інтриг, до нього потрапляє давньобілоруська шифровка, він їде до закинутого замку, шукати відповідь на загадки - благо, що кандидат історичних наук.
Тим часом інтригами цікавляться інтелігентні міліціонери.
Оце й є найцікавіша частина книги: біля замку - село і люди, і довоєнні таємниці, і гарна жінка-археолог (зі студентами), що випадково щось копає поруч.
Ехо війни
Як відомо, війна залишила у Білорусі страшні сліди. Більшість героїв книжки травмовано війною. Багато хто був у підпіллі. Когось тортурували.
Багато хто втратив близьких людей (а один персонаж - дружину і єдину дитину).
І це жахлива річ, адже ця частина роману - амаль не вигадана.
Розв'язка
Наприкінці кожного доброго детективу, хтось з героїв чи антигероїв пояснює усе, що нам не зрозуміло. І це, зазвичай, найцікавіша частина. На жаль у «Замку» пояснювати доводиться багато. Половина інтриг непомітна читачеві і ми дізнаємося про них лише на останніх сторінках, у переказі.
Загальне враження: на загал добре, але гірше, ніж у "Дикому полюванні короля Стаха"
P.S. Повний текст твору - тут: http:/
